Постанова

від 06.11.2024 по справі 477/1410/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 477/1410/20

провадження № 61-5206св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Золотарьов Кирило Андрійович, на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року у складі судді Полішко В. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Крамаренко Т. В., Тищук Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Позовну заяву обґрунтував тим, що на початку липня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до нього з проханням надати у борг грошові кошти у розмірі 37 400 дол. США. 08 липня 2015 року між ним та відповідачкою було укладено договір позики в усній формі, відповідно до частини другої статті 1047 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), за умовами якого він передав відповідачці грошові кошти у розмірі 37 400,00 дол. США, про що було складено відповідну розписку від 08 липня 2015 року. Відповідно до умов договору позики від 08 липня 2015 року позика є безпроцентною та підлягає поверненню до 15 вересня 2019 року.

У період 2018-2019 роки відповідачка частково повернула позику на його картковий рахунок в розмірі 1 431,79 дол. США та 500,00 дол. США повернуто 15 жовтня 2016 року.

На момент звернення до суду позика повернута частково у розмірі 1 931,79 дол. США, сума заборгованості відповідачки за позикою становить 35 468,21 дол. США, що відповідно до курсу Національного банку України на 30 червня 2020 року складає 946 646,52 грн.

Також позивач вказував на те, що він є одноособовим власником та директором підприємства - суднобудівна компанія «Яхт-верф «Навколо світу», яка була створена ним в 2005 році в м. Миколаєві і зареєстрована на вул. Новозаводській, де розташовані виробничі потужності: декілька виробничих цехів та майстерень. За період від початку діяльності верфі на ній було побудовано 31 вітрильну яхту і моторні катери різного розміру (від 6 до 30 метрів) та різної вартості (від 300 000,00 до 15 000 000,00 грн), що підтверджує його фінансові спроможності мати в наявності зазначені в цій заяві кошти та надати їх у позику.

Крім того, позивач переконував, що з відповідачкою у справі знайомий з 2009 року, певний час підтримували дружні стосунки. Відповідачка є фізичною особою -приватним підприємцем, основний вид діяльності якої - торгівля промисловими товарами на речовому ринку в м. Миколаєві. Саме на розвиток свого бізнесу і просила відповідачка надати їй кошти в борг.

Оскільки добровільно повернути кошти відповідачка відмовляється, чим порушує їхні домовленості, посилаючись на статті 526, 625, 1046, 1047, частину першу статті 1049 ЦК України, він просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти в розмірі 946 646,52 грн.

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.

Позовну заяву обґрунтувала тим, що частина перша статті 215 ЦК України передбачає, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Вказувала на те, що з 2013 до 2016 року вона та ОСОБА_1 проживали сумісно без реєстрації шлюбу. Однак наприкінці липня 2016 року сумісне проживання було припинене через несумісність характерів, регулярні сварки та непорозуміння.

При зустрічі у липні 2016 року позивач, використовуючи її безпорадний стан та психологічну нестабільність, пов`язану з розривом стосунків, змусив її написати розписку заднім числом (08 липня 2015 року), яку хотів використати як спосіб впливу на неї з метою примусового повернення в близькі стосунки. При цьому ОСОБА_1 вказав, що ця розписка є загальною сумою всього подарованого їй майна протягом спільного проживання. Вона, перебуваючи в стресовому стані і не до кінця розуміючи власні дії, підписала вищезазначену розписку з метою якнайшвидше закінчити спілкування з ОСОБА_1 .

ОСОБА_3 переконувала, що 08 липня 2015 року на підставі розписки ОСОБА_1 не передавав їй будь-які грошові кошти. У день 08 липня 2015 року, який вказаний у розписці як день її складання та отримання нею грошових коштів, вона з ОСОБА_1 знаходились на морському/річковому невійськовому судні (моторній яхті) «SEA WOLF - 007» ВС-975, яка рухалась за маршрутом Одеса (Україна) - Балчик (Болгарія), та здійснили перетин морського кордону України в напрямку Болгарії.

ОСОБА_3 зазначала, що у випадку, якщо під час перетину державного кордону України фізична особа вивозить за межі України грошові кошти у еквіваленті, що перевищує 10 000,00 євро, то відповідно до пункту 2 розділу 2 Інструкції про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 27 травня 2008 року № 148 «Про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України» (в редакції станом на 08 липня 2015 року), такі грошові кошти підлягають письмовому декларуванню. Однак під час перетину державного кордону України 08 липня 2015 року ні ОСОБА_1 , ні вона грошові кошті у сумі 37 400 дол. США письмово не декларували.

Факт перетину нею та ОСОБА_1 державного кордону Болгарії в морському пункті перетину (Балчик) підтверджується відповідними відмітками про перетину державного кордону в пункті контролю державного контролю Болгарії - Балчик, наявними в її та ОСОБА_1 паспортах для виїзду за кордон.

На переконання ОСОБА_2 , зазначені факти перетину в період з 08 липня 2015 року до 10 липня 2015 року сторонами кордонів двох держав - України та Болгарії, з проходженням відповідних прикордонних та митних процедур, свідчать про неможливість передачі ОСОБА_1 на її користь грошових коштів у сумі, визначеній в розписці.

Також ОСОБА_2 зазначала, що вказані факти свідчать про те, що розписка, датована 08 липня 2015 pоку, нею в день 08 липня 2015 року не складалась. Розписка фактично була написана в липні 2016 року під впливом психологічного тиску під час припинення нею та ОСОБА_1 спільного проживання.

Посилаючись на положення статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України), а також враховуючи факт проживання її та ОСОБА_1 однією сім`єю під час складання оспорюваної розписки, ОСОБА_2 переконувала, що грошові кошти, майно, інші речі, набуті ОСОБА_1 та нею у період з 2013 року до липня 2016 року, є їх спільним сумісним майном. Належність грошей сторонам в період, яким датована розписка (08 липня 2015 року), на праві спільної сумісної власності унеможливлює передання грошей від ОСОБА_1 до неї у власність на умовах строкового повернення.

ОСОБА_2 вважала, що таким чином, договір позики грошових коштів, які перебувають у спільній сумісній власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у строкову позику від чоловіка до жінки, суперечить нормам ЦК України та СК України щодо правового режиму спільного сумісного майна. Крім того, відповідно до частини першої статті 203 ЦК України такий договір позики є недійсним. Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Отже, складання нею розписки від 08 липня 2015 року про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів, які фактично перебували у їхніх спільній сумісній власності, без фактичного отримання вказаних коштів, є недійсним правочином, який не створює для неї зобов`язань щодо повернення грошових коштів.

З метою встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу вона звернулась 02 грудня 2020 року з відповідною заявою до Жовтневого районного суду Миколаївської області.

Крім того, оскільки розписка була написана нею під примусом з боку ОСОБА_1 заднім числом, вона звернулась до Головного управління Національної поліції в Миколаївській області з відповідною заявою від 03 грудня 2020 року про вчинення щодо неї кримінального правопорушення.

З огляду на викладене, ОСОБА_2 просила суд визнати недійсним договір позики на суму 37 400 дол. США, укладений між нею та ОСОБА_1 у формі розписки від 08 липня 2015 року.

Ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області від 20 січня 2021 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято для спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 946 646,52 грн, а також судовий збір у сумі 9 466,47 грн та судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у сумі 420,40 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову, суд першої інстанції виходив із того, що правовідносини, які виникли між сторонами, ґрунтуються на договірному зобов`язанні позики (борговій розписці), що позивачем підтверджено належними письмовими доказами, водночас відповідачка належно не виконала свого зобов`язання, позику повністю не повернула, а тому з неї на користь позивача підлягає стягненню залишок суми боргу.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність вимог такого позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року - без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

10 квітня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задовольнити вимоги її зустрічного позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-цта постановах Верховного Суду від 01 лютого 2021 року у справі № 755/11600/18, від 27 вересня 2023 року у справі № 756/9498/19, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, заявниця зазначає підставою касаційного оскарження пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, апеляційний суд необґрунтовано відхилив її клопотання про проведення технічної експертизи документа - розписки від 08 липня 2015 року, а також встановив обставини на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не здійснили належну оцінку правової природи розписки від 08 липня 2015 року;

- не звернули увагу на те, що зміст розписки датованої 08 липня 2015 року, суперечить обґрунтуванням (фактичним підставам позову) позивача, оскільки не містить посилання на передачу грошових коштів у минулому часі чи існування інших договорів позики, які стали підставою для формування узагальненої суми, що зазначена у розписці, - 37 400,00 дол. США;

- не надали належної оцінки таким доказам сторони відповідача, як-то: лист щодо надання інформації Корабельним районним у місті Миколаєві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 02 грудня 2020 року № 301/111-20; договір від 01 грудня 2014 року № 053/2375 про спостереження за станом системи сигналізації в житлових приміщеннях громадян та реагування наряду міліції УДСО при УМВС України в Миколаївській області на спрацювання системи сигналізації, укладений між УДСО при УМВС України в Миколаївській області та ОСОБА_1 щодо будинку за адресою: АДРЕСА_1 , які вказують на існування близьких стосунків між сторонами спору та підтверджують правову позицію сторони відповідача;

- не врахували, що у відзиві на зустрічну позовну заяву позивач здійснив виклад обставин, який суперечить первісним підставам позову, тобто здійснено заміну підстав позову без відповідної заяви у непередбачений процесуальним законодавством спосіб;

- безпідставно взяли до уваги телефонну переписку сторін та помилково зробили висновок про те, що відповідач визнає взяті на себе боргові зобов`язання саме за розпискою від 08 липня 2015 року.

Також у касаційній скарзі заявниця виклала клопотання про зупинення виконання рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року до закінчення касаційного розгляду справи. Клопотання обґрунтовала тим, що суд першої інстанції в межах розгляду цієї справи наклав арешт на квартиру заявниці з метою забезпечення позову. Оскільки оскаржуваним судовим рішенням позов ОСОБА_1 задоволено, у разі примусового виконання оскаржуваного рішення шляхом звернення стягнення на квартиру буде порушено права третіх осіб, зокрема чоловіка заявниці та їх дітей. Крім того, зазначена квартира має індивідуальні ознаки та властивості, що, у разі скасування оскаржуваних судових рішень, унеможливлює поворот виконання рішення.

01 травня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , звернулася до Верховного Суду із заявою про зупинення виконання рішення Шеченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року, яке обґрунтовує тим, що суд першої інстанції в межах розгляду цієї справи, наклав арешт на квартиру заявниці з метою забезпечення позову. У разі примусового виконання оскаржуваного рішення шляхом звернення стягнення на квартиру буде порушено права третіх осіб, зокрема, малолітніх дітей. Також зазначена квартира має індивідуальні ознаки та властивості, що, у разі скасування оскаржуваних судових рішень, унеможливлює поворот виконання рішення. Крім того, зазначає, що наразі відкрито виконавчі провадження з виконання оскаржуваних судових рішень та накладено арешти на нерухоме майно відповідачки.

Також 01 травня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , із застосуванням засобів поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із доповненням до касаційної скарги на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року.

У доповненнях до касаційної скарги, заявниця вказала на:

- відсутність фактичної передачі грошових коштів за розпискою датованою 08 липня 2015 року, суперечливий зміст розписки обставинам, на які посилався позивач, взаємовиключні фактичні підстави позову позивача;

- необхідність дослідження судом реальної природи взаємовідносин між сторонами спору, яка вказує на недійсність правочину - розписки, датованої 08 липня 2015 року;

- неможливість об`єктивної перевірки доводів сторін спору без встановлення реального часу складання розписки яка датована 08 липня 2015 року за наслідком проведення технічної експертизи;

- відсутність у позивача будь-яких належних та достовірних доказів, що підтверджують його фактичні підстави позовних вимог.

З огляду на викладене, заявниця вважала наявними підстави для скасування рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

21 травня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Головко І. О., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду відзив на касаційну ОСОБА_2 , у якому він просив цю касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Також у вказаному відзиві заявник просив поновити йому строк на подання такого відзиву та вказав на те, що отримав доповнення до касаційної скарги ОСОБА_2 до закінчення строку надання відзиву на касаційну скаргу, визначеного ухвалою суду від 18 квітня 2024 року, у зв`язку із чим потребував додаткового часу на підготовку відзиву із урахуванням поданих доповнень. Водночас доказів про дату отримання доповнень ОСОБА_2 на касаційну скаргу заявник суду не надав.

31 травня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , через підсистему «Електронний Суд» подала до Верховного Суду заперечення на клопотання позивача про поновлення строку на подання відзиву, в якому просила відмовити у задоволенні вказаного клопотання і залишити відзив ОСОБА_1 на її касаційну скаргу без розгляду.

Вирішуючи питання щодо прийнятності відзиву ОСОБА_1 , Верховний Суд виходить з такого.

Згідно з частиною першою статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

В ухвалі Верховного Суду від 18 квітня 2024 року про відкриття касаційного провадження у цій справі зазначено, що сторони мають право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України, в 10-денний строк з дня отримання ухвали.

Копію зазначеної ухвали Верховного Суду ОСОБА_1 отримав 29 квітня 2024 року (про що він зазначив у своєму клопотанні), а відзив на касаційну скаргу подав лише 21 травня 2024 року, тобто з пропуском строку, визначеного судом.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Дослідивши наведені у клопотанні ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Головко І. О., про поновлення строку на подання відзивупідстави та додані до клопотання документи, враховуючи заперечення щодо цього клопотання відповідачки ОСОБА_2 , Верховний Суд вважає строк на подання відзиву для ОСОБА_1 продовженню не підлягає, у зв`язку недоведеністю поважності підстав для його пропуску.

Отже, Верховний Суд під час розгляду справи відзив ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Головко І. О., до уваги не бере та залишає його без розгляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 10 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Жовтневого районного суду Миколаївської області матеріали справи № 477/1410/20; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , про зупинення виконання рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , про зупинення виконання рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2024 року прийнято доповнення до касаційної скарги ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року.

09 травня 2024 року матеріали справи № 477/1410/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року справу № 477/1410/20 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 08 липня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого відповідач взяла у борг у позивача 37 400,00 дол. США, про що склала відповідну розписку.

Строк дії договору - до 15 вересня 2019 року. Умови договору між сторонами були узгоджені, про що свідчить підпис відповідача.

Крім цього, умовами договору передбачено, що позика забезпечується всім майном ОСОБА_2 , що належить їй або буде належати на момент пред`явлення претензій у випадку невиконання нею зобов`язання.

15 жовтня 2016 року в рахунок погашення боргу за розпискою від 08 липня 2015 року ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 500,00 дол. США.

Крім цього, відповідно до копій банківських виписок від 21 червня 2020 року, ОСОБА_5 здійснювала грошові перекази на картку ОСОБА_1 , а саме: 19 грудня 2018 року перерахувала 11 444,00 грн, що в еквіваленті за курсом Національного банку України на дату повернення - 410,94 дол. США; 01 серпня 2019 року - 5 025,13 грн, що в еквіваленті 200,83 дол. США; 09 вересня 2019 року суму 5 075,00 грн, що в еквіваленті 202,30 дол. США; 30 вересня 2019 року - 5 025,13 грн, що в еквіваленті 208,66 дол. США; 31 жовтня 2019 року суму 5 052,13 грн, що в еквіваленті 201,04 дол. США; 01 грудня 2019 року суму 5 000,00 грн, що в еквіваленті 208,02 дол. США. Загальна сума повернутої позики 1 931,79 дол. США.

Отже, загальна сума повернутої ОСОБА_2 ОСОБА_1 позики становить 1 931,79 дол. США, а залишок боргу становить 35 468,21 дол. США, що на момент звернення позивача до суду за курсом Національного банку України складає 946 646,52 грн

Відповідно до телефонної переписки сторін, ОСОБА_2 визнала взяті на себе боргові зобов`язання за договором позики та жалкує, що через різні життєві обставини позбавлена можливості вчасно їх виконати.

З огляду на відповідь Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») від 15 лютого 2021 року № 20.1.0.0.0/7-210205/3501 зарахувань на рахунки ОСОБА_1 2244001912 в період 01 січня 2013 року до 30 серпня 2016 року інших сум від ОСОБА_2 - не знайдено.

Також судами встановлено, що спроможність надання відповідачці ОСОБА_1 вказаної у розписці суми підтверджуються: договором купівлі-продажу квартири від 08 листопада 2004 року, за яким позивач продав квартиру АДРЕСА_2 ; договором купівлі-продажу житлового будинку від 15 вересня 2005 року, за яким батько позивача ОСОБА_6 продав належний йому житловий будинок; договором банківського вкладу, укладеного 09 березня 2005 року між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк» та копією квитанції про внесення коштів на банківський рахунок, згідно з яким у позивача перебувало на депозитному рахунку 150 000,00 грн, що в еквіваленті на той час близько 30 000,00 дол. США; договором банківського вкладу, укладеного між позивачем та банком «Фінанси та Кредит» від 12 травня 2006 року та копією квитанції про внесення коштів на банківський рахунок, згідно з яким у позивача перебувало на депозитному рахунку 150 000,00 грн, що еквівалентно 30 000,00 дол. США; копією квитанції від 19 квітня 2006 року про здійснення валютообмінної операції - купівлі 3 695 дол. США; копією квитанції від 11 лютого 2008 року про здійснення валютообмінної операції, а саме придбання позивачем 20 000,00 дол. США; копією витягу за результатами безкоштовного запису до ЄДРПОУ про те, що позивач є засновником - власником ТОВ «ЯХТ-ВЕРФ НАВКОЛО СВІТУ» (код ЄДРПОУ 33310519) з 29 грудня 2004 року; копією рішення протоколу загальних зборів про створення позивачем ТОВ «ЯХТ-ВЕРФ НАВКОЛО СВІТУ» від 29 грудня 2004 року; копією свідоцтва про державну реєстрацію позивача, як суб`єкта підприємницької діяльності-фізичної особи з 06 вересня 1999 року.

Крім того, судами встановлено, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2021 року у справі № 477/82/21 у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання майна, набутого позивачем та відповідачем за час спільного проживання, спільною сумісною власністю відмовлено.

Правове обґрунтування

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Згідно з абзацом третім статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України «Про іпотеку»).

У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише в разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частини шоста та сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру не впливає на чинність іпотеки. Іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі; - запис про іпотеку не може бути відновлений із моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя; - за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають; - у випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишилася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя; - у справі з належною вимогою (зокрема, про визнання прав іпотекодержателя) суд має враховувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні, за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.

У справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки.

При вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 та Верховний Суд у постановах від 15 грудня 2021 року в справі № 369/2593/18, від 08 грудня 2021 року в справі № 638/5977/16, від 28 червня 2023 року в справі № 686/28716/20.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильновиходив із того, що правовідносини, які виникли між сторонами, ґрунтуються на договірному зобов`язанні позики (борговій розписці), що позивачем підтверджено належними письмовими доказами, водночас відповідачка належно не виконала свого зобов`язання, позику повністю не повернула, а тому з неї на користь позивача підлягає стягненню залишок суми боргу.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про недоведеність вимог такого позову.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання заявниці про проведення технічної експертизи документа - розписки від 08 липня 2015 року, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Згідно з пунктом 7 частини другої статті 356 ЦПК України в апеляційній скарзі мають бути зазначені клопотання особи, яка подала скаргу.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду за клопотанням сторін та інших учасників справи, зокрема, вирішує питання про призначення експертизи.

Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»).

Підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб.

За змістом частин другої, третьої статті 102 ЦПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Відповідно до статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу. При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. Суд з урахуванням обставин справи має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом, а учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну.

Згідно з частиною першою статті 104 ЦПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Отже, суд має право для з`ясування обставин, що мають значення у справі і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла, призначити експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з частиною першою та другою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що 26 січня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв адвокат Золотарьов К. А., подала до Миколаївського апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року (т. 4 а. с. 133-147).

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року (т. 4 а. с. 168-169).

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 15 лютого 2024 року визнано підготовку справи до апеляційного розгляду за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року закінченою. Призначено справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду колегією суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду на 28 лютого 2024 року (т. 4 а. с. 184).

28 лютого 2024 року у судовому засіданні Миколаївського апеляційного суду ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв адвокат Золотарьов К. А., заявила клопотання про призначення у справі технічної експертизи документа - розписки, датованої 08 липня 2015 року (т. 4 а. с. 196-203).

Позивач та його представник у судовому засіданні категорично заперечували проти призначення такої експертизи.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 13 березня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про призначення судово-технічної експертизи відмовлено (т. 4 а. с. 232-238).

Відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання, апеляційний суд виходив із того, що в апеляційній скарзі заявниця не наполягала на проведенні технічної експертизи документа - розписки від 08 липня 2015 року та не просила її призначити, а навпаки посилалася, як на одну із підстав для скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення про задоволення її зустрічного позову та відмови у задоволенні позову позивача, на невиконання судом першої інстанції положень статті 109 ЦПК України, яка передбачає, що у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також, яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Також апеляційний суд виходив із того, що клопотання про призначення експертизи, адресоване суду апеляційної інстанції не містить жодного обґрунтування неможливості заявлення цього клопотання при подачі апеляційної скарги.

Крім того, апеляційний суд виходив із того, що підстави для обов`язкового призначення судом вказаної експертизи у цій справі відсутні. В той же час, в матеріалах справи є інші докази, які стосуються фактичних обставин та взаємовідносин сторін у справі, що підлягають доказуванню у цій справі, які підлягають дослідженню в межах заявлених в установленому законом порядку позовних вимог як позивачем, так і відповідачкою.

Отже, наведене свідчить про те, що вирішуючи заявлене у цій справі стороною відповідача клопотання про проведення технічної експертизи документа - розписки від 08 липня 2015 року, апеляційний суд дотримався вимог ЦПК України та навів ґрунтовне і належне обґрунтування мотивів ухвалення свого судового рішення.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2021 року у справі № 755/11600/18, від 27 вересня 2023 року у справі № 756/9498/19, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17 щодо загальних засад вирішення спорів за договорами позики, є необґрунтованими з огляду на те, що висновки, наведені у вказаних постановах суду касаційної інстанції, та на які посилаються заявники у касаційних скаргах, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не здійснили належну оцінку правової природи розписки від 08 липня 2015 року, Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій проаналізували надані сторонами докази у їх сукупності, встановили фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, та дійшли обґрунтованого висновку, що складена відповідачкою розписка від 08 липня 2015 року є належним доказом того, що між сторонами було укладено договір позики, за яким відповідачка отримала від позивача грошові кошти в розмірі 37 400,00 дол. США та взяла на себе зобов`язання повернути їх у строк до 15 вересня 2019 року.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки таким доказам сторони відповідача, як то: лист щодо надання інформації Корабельним районним у місті Миколаєві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 02 грудня 2020 року № 301/111-20; договір від 01 грудня 2014 року № 053/2375 про спостереження за станом системи сигналізації в житлових приміщеннях громадян та реагування наряду міліції УДСО при УМВС України в Миколаївській області на спрацювання системи сигналізації, укладений між УДСО при УМВС України в Миколаївській області та ОСОБА_1 щодо будинку за адресою: АДРЕСА_1 , які вказують на існування близьких стосунків між сторонами спору, та підтверджують правову позицію сторони відповідача, є безпідставними, оскільки вони спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, який свідчить про те, що суди надали належну оцінку цим доказам сторони відповідача у сукупності із іншими доказами, наявними у матеріалах справи.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявниці з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Золотарьов Кирило Андрійович, залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець