Постанова

від 02.04.2024 по справі 214/1607/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1422/24 Справа № 214/1607/19 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко А. В. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2024 року м.Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Бондар Я.М.,

суддів Зубакової В.П., Тимченко О.О.

секретар судового засідання Гладиш К.І.

сторони справи

позивач ОСОБА_1

відповідач- ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядкуспрощеного позовногопровадження апеляційну скаргу позивачаОСОБА_1 ,від іменіта вінтересах якогодіє представник адвокатЯмковий ВладиславІванович на рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 квітня 2023 року, ухваленого суддею Ткаченком А.В. у м.Кривому Розі Дніпропетровської області, повний текст судового рішення складено 14 квітня 2023 року,

УСТАНОВИВ

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою 28 лютого 2019 року, в подальшому уточнивши зміст та вимоги (т.1 а.с.21-23), просив суд: стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за порушення виконання основного зобов`язання 3996500 грн. 00 коп., проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами після спливу строку повернення позики 90660 грн. 33 коп., 3% річних 15110 грн. 00 коп.; стягнути з ОСОБА_2 на його користь судовий збір 9 606 грн. 00 коп.

Пред`явлені вимоги мотивовано тим, що у липні 2012 року до ОСОБА_1 звернувся його знайомий ОСОБА_2 з проханням надати у борг грошей. Оскільки він добре знав ОСОБА_2 та мав на той момент гроші, він погодився надати йому гроші у борг в загальному розмірі 3996500 грн., за умови повернення цієї суми до 31 грудня 2013 року. Саме на цих умовах вони уклали договори позики.

На підтвердження отримання коштів ОСОБА_2 у присутності двох свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 склав розписку.

У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали додаткові угоди до договорів позики, за якими продовжили строк повернення позики до 31 грудня 2018 року.

Свої зобов`язання за договорами позики ОСОБА_1 виконав, однак ОСОБА_2 від їх виконання щодо своєчасного виконання ухилився.

З приводу повернення позики він неодноразово звертався до відповідача, однак останній його вимоги ігнорує, що стало причиною звернення до суду з даним позовом.

Оскільки строк повернення позики за договорами настав 01 січня 2019 року, він додатково просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь нараховані в порядку ст.1048 ЦК України проценти за правомірне користування коштами на рівні облікової ставки НБУ за період з 01 січня 2019 року по 15 лютого 2019 року (46 днів) у сумі 90660 грн. 33 коп. та на підставі ч.2 ст.625 ЦК України 3% річних від простроченої позики за період з 01 січня 2019 року по 15 лютого 2019 року (46 днів) у сумі 15110 грн. 00 коп.

Зауважив, що ОСОБА_3 третя особа по справі, є дружиною ОСОБА_2 , в присутності якої укладались між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договори позики від 23 липня 2012 року, 24 липня 2012 року, 25 липня 2012 року.

Та обставина, що вона не заперечувала проти укладення цих договорів її чоловіком, підтверджується її підписом у договорах. Відтак рішення у справі може вплинути на її права та обов`язки як іншого з подружжя.

Рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 квітня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договорами позики (розписками) залишені без задоволення.

Позивач ОСОБА_1 ,будучи незгодним з ухваленим судовим рішенням через свого представника ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, ухваленого без повного та всебічного з`ясування обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, просять його скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у повному обсязі задовольнити позов ОСОБА_1 та стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача судові витрати понесені в судах першої і апеляційної інстанцій.

Представник позивача ОСОБА_6 зазначає, що судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що загальна сума позики ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договорами позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року становить 3996500грн. 00 коп., яку він повинен був повернути готівкою повністю або частинами у строк до 31 грудня 2012 року.

Також судом першої інстанції встановлено, що факт укладення договорів позики та отримання ОСОБА_2 як позичальником від ОСОБА_1 як позикодавця грошових коштів в погоджених ними сумах підтверджується розписками, власноруч складеними відповідачем. До того ж допитані судом свідки підтвердили дійсність наявності між сторонами боргових зобов`язань. Свідок ОСОБА_3 взагалі визнала факт надання згоди на укладення цих договорів.

Представник позивача зазначає, що наявність належним чином оформлених боргових розписок та відсутність доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 їх не складав, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність наявності між сторонами боргових зобов`язань за договорами позики, що спростовує доводи представника відповідача щодо невизнання цих обставин.

Також представник позивача ОСОБА_6 вказує на те, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що доказів або обставин, які б свідчили про іншу природу договору чи укладення договору під психологічним тиском чи внаслідок висловлювання позивачем погроз матеріали справи не містять.

Окрім того, сторона позивача наголошує на тому, що суд першої інстанції надав правильну оцінку тому факту, що оригінали розписок дійсно знаходяться у позивача, що з урахуванням зміту розписок та положень ст.545 ЦК України, п.4 договорів позики свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконані. Також судом першої інстанції під час допиту свідка ОСОБА_3 було встановлено, що надані позивачем відповідачу грошові кошти він не повернув. Вказує, що наведені у судовому рішенні висновки суду ніким не оспорюються, в тому числі апелянтом.

На думку сторони позивача суд першої інстанції безпідставно вважав неналежними доказами, які б свідчили про дійсність зміни сторонами строку виконанн зобов`язань за спірними договорами, наявні в матеріалах справи додаткові угоди, на які позивач посилається як на свідчення зміни строку виконання зобов`язань за договорами позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року з «31 грудня 2013» на «31 грудня 2018 року».

Сторона позивача не може погодитись з висновком суду першої інстанції щодо додаткових угод. Представник позивача вказує, що укладення договору позики, за яким позичальником виступає один з подружжя, отримання згоди другого подружжя взагалі не потрібно, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Представник ОСОБА_6 зазначає, що оскільки законом не вимагалася згода дружини позивача на укладення договору позики, то вона не могла вимагатися і при укладенні додаткових угод до нього з метою внесення змін щодо строків виконання зобов`язань. ОСОБА_3 не була стороною договорів позики та учасником зобов`язальних правовідносин сторін, а наявність її згоди на укладення основного договору не означала, що така згода вимагалася і була обов`язковою для укладення додаткових угод до договорів позики. Відсутність такої згоди ОСОБА_3 на укладення додаткових угод жодним чином не впливає на їх дійсність.

Представник позивача вважає хибним висновок суду першої інстанції про те, що усі додаткові угоди від 23 грудня 2012 мають типовий зміст та не містять жодної відмінної та істотної деталізації, яка б могла надати можливість ідентифікувати ці додаткові угоди на дійсну належність до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року, які стосуються саме даних спірних правовідносин.

Представник ОСОБА_6 наголошує на тому, що факт існування додаткових договорів, дійсність яких не спростована та не оспорена ніким, відповідність їх реквізитів умовам основних договорів позики, з посиланням на дати укладення основного договору, відсутність фактів існування між сторонами інших договорних відносин, крім трьох спірних договорів, свідчить про те, що наявні додаткові угоди задовольняли стандарту переваги більш вагомих доказів для висновку суду про внесення ними змін щодо строку виконання позикових зобов`язань саме до спірних договорів позики, що видається більш вірогідним, ніж протилежний висновок, який ніким з учасників розгляду справи не спростований.

Представник позивача вважає, що суд першої інстанції у даній справі в порушення вимог процесуального закону поклав на позивача недосяжний стандарт доказування спростування припущення суду про відсутність зв`язку між додатковими угодами та договорами позики, зробленого судом безпідставно.

Також представник позивача вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що матеріали справи взагалі не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про зміну сторонами строку виконання зобов`язань на 31 грудня 2018 року за договором позики від 25 липня 2012 року, оскільки долучена до позову додаткова угода від 23 грудня 2013 року стосується договору позики від 20 червня 2021 року та взагалі не стосується предмету спору, оскільки позивачем не заявлялись вимоги про стягнення боргу за договором позики від 20 червня 2012 року. Вказує, що дата 20.06.2012 в назві додаткової угоди, є нічим іншим як опискою.

ОСОБА_6 наголошує на тому, що, враховуючи вимоги ст.213 ЦК України, зміст домовленості сторін на укладення трьох договорів позики, намір сторін продовжити строки виконання зобов`язань за всіма трьома договорами, відсутність перебування сторін в інших правовідносинах між собою, крім спірних, типовість текстів та стилю оформлення всіх трьох додаткових угод, підписання їх в один день, все це у сукупності беззаперечно свідчить про те, що додаткова угода від 23 грудня 2013 року до договору позики від 20 червня 2012 року насправді стосується третього спірного договору позики від 25 липня 2012 року.

Представник позивача не погоджується з висновком суду першої інстанції про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки додатковими угодами було змінено строк виконання зобов`язань до 31 грудня 2018 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 28 лютого 2019 року, тобто в межах строку позовної давності. Вказує, що єдиною підставою для відмови у позові був пропуск строку позовної давності, який судом застосовано невірно, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу сторони позивача, представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Зеленкіна Н.Г., просить рішення суду першої інстанції як законне і належним чином обґрунтоване залишити без змін, а апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_6 без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши думку позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_6 які, кожен окремо підтримали доводи і вимоги апеляційної скарги, просили їх задовольнити з викладених у скарзі підстав, скасувати оскаржуване судове рішення, ухвалити нове про повне задоволення позову, думку представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Зеленкіну Н.Г., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги позивача, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що 23 липня 2012 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником було укладено договір позики №б/н (т.1 а.с.7). За умовами п.1, п.3 договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1598600 грн. 00 коп., що еквівалентно 200000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору. Зазначену суму позичальник зобов`язується повернути готівкою в термін до 31 грудня 2012 року.

Як визначено п.п.2, 4 договору, факт одержання грошей підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому суми позики. Після повернення позики в повній сумі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку з відміткою про повернення суми позики. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики від 23 липня 2012 року надала також його дружина ОСОБА_3 (т.1 а.с.7-зворот). Факт підписання договору, як і обізнаність з наявністю цього договору, остання не оспорювала в ході розгляду справи, будучи допитаною як свідок.

23 липня 2012 року ОСОБА_2 власноручно склав боргову розписку, яку надав ОСОБА_1 . Оригінал розписки надала для ознайомлення в судовому засіданні учасникам справи його повноважний представник. Зміст розписки свідчить про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти в якості позики за договором позики від 23 липня 2012 року в сумі 1598600 грн. 00 коп., що еквівалентно 200000 доларів США. Грошові кошти отримано в присутності свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_7 . Підписи цих свідків у розписці наявні (т.1 а.с.8).

З матеріалів справи також слідує, що 24 липня 2012 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником було укладено договір позики №б/н (т.1 а.с.10). За умовами п.1, п.3 договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 799 300 грн. 00 коп., що еквівалентно 100000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору. Зазначену суму позичальник зобов`язується повернути готівкою в термін до 31 грудня 2012 року.

Як визначено п.п.2, 4 договору, факт одержання грошей підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому суми позики. Після повернення позики в повній сумі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку з відміткою про повернення суми позики. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики від 24 липня 2012 року надала також його дружина ОСОБА_3 (т.1 а.с.10-зворот). Факт підписання договору, як і обізнаність з наявністю цього договору, остання не оспорювала в ході розгляду справи, будучи допитаною як свідок.

24 липня 2012 року ОСОБА_2 власноручно склав боргову розписку, яку надав ОСОБА_1 . Оригінал розписки надала для ознайомлення в судовому засіданні учасникам справи його повноважний представник. Зміст розписки свідчить про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти в якості позики за договором позики від 24 липня 2012 року в сумі 799 300 грн. 00 коп., що еквівалентно 100000 доларів США. Грошові кошти отримано в присутності свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_7 . Підписи цих свідків у розписці наявні (т.1 а.с.11).

25 липня 2012 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником було укладено ще один договір позики №б/н (т.1 а.с.13). За умовами п.1, п.3 договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1598600 грн. 00 коп., що еквівалентно 200000 доларів США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору. Зазначену суму позичальник зобов`язується повернути готівкою в термін до 31 грудня 2012 року.

Як визначено п.п.2, 4 договору, факт одержання грошей підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому суми позики. Після повернення позики в повній сумі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку з відміткою про повернення суми позики. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики від 23 липня 2012 року надала також його дружина ОСОБА_3 (т.1 а.с.13-зворот). Факт підписання договору, як і обізнаність з наявністю цього договору, остання не оспорювала в ході розгляду справи, будучи допитаною як свідок.

25 липня 2012 року ОСОБА_2 власноручно склав боргову розписку, яку надав ОСОБА_1 . Оригінал розписки надала для ознайомлення в судовому засіданні учасникам справи його повноважний представник. Зміст розписки свідчить про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти в якості позики за договором позики від 25 липня 2012 року в сумі 1598600 грн. 00 коп., що еквівалентно 200000 доларів США. Грошові кошти отримано в присутності свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_7 . Підписи цих свідків у розписці наявні (т.1 а.с.14).

Таким чином, загальна сума боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договорами позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року становить 3996500 грн. 00 коп., яку він повинен був повернути готівкою повністю або частинами у строк до 31 грудня 2012 року.

Судовим розглядом встановлено, що факт укладення договорів позики та отримання ОСОБА_2 як позичальником від ОСОБА_1 як позикодавця грошових коштів в погоджених ними сумах підтверджується розписками, власноруч складеними відповідачем. До того ж допитані судом свідки підтвердили дійсність наявності між сторонами боргових зобов`язань. Свідок ОСОБА_3 взагалі визнала факт надання згоди на укладення цих договорів.

Окрім того, судом встановлено, що оригінали розписок дійсно знаходяться у позивача, що з урахуванням змісту розписок та положень ст.545 ЦК України, п.4 договорів позики свідчать про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконані. Допитана судом в якості свідка ОСОБА_3 також не оспорювала той факт, що надані позивачем відповідачеві у борг кошти він не повернув. До того ж судом встановлено, що договори не містять надпису про повернення суми боргу, тому у суду не має підстав для висновку про новацію, припинення зобов`язання, а так само про зміну правовідносин між сторонами.

Суд вважав доведеними факти укладення між позивачем та відповідачем договорів позики №б/н від 23, 24 та 25 липня 2012 року та невиконання відповідачем своїх зобов`язань перед позивачем щодо повернення боргу в загальній сумі 3996500 грн. 00 коп. в строк до 31 грудня 2013 року.

Досліджуючи зміст додаткових угод до договорів позики (т.1 а.с.9, 12, 15) суд першої інстанції встановив, що: 1) жодна з додаткових угод не узгоджена з ОСОБА_3 , яка надавала згоду на укладення договорів позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року ОСОБА_2 як її чоловіком. Оскільки ОСОБА_2 позику брав у шлюбі, згоду на укладення договорів позики ОСОБА_3 як його дружина надавала, тому й згоду на внесення змін до цих договорів також необхідно було отримувати від неї; 2) усі додаткові угоди від 23 грудня 2012 року мають типовий зміст та не містять жодної відмінної та істотної деталізації, яка б могла надати можливість ідентифікувати ці додаткові угоди на дійсну належність до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року, які стосуються саме даних спірних правовідносин; 3) долучена до позову додаткова угода від 23 грудня 2013 року до договору позики від 20 червня 2012 року (т.1 а.с.15, 32) взагалі не стосується предмету спору, оскільки позивачем не заявлялись вимоги про стягнення боргу за договором позики від 20 червня 2012 року. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про зміну сторонами строку виконання зобов`язань на 31 грудня 2018 року за договором позики від 25 липня 2012 року, матеріали справи взагалі не містять.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 на підставі досліджених доказів, допиту свідків, виходив з того, що оскільки строк виконання ОСОБА_2 зобов`язань з повернення позики за договорами від 23, 24 та 25 липня 2012 року визначено до 31 грудня 2013 року, належних та допустимих доказів його зміни чи продовження, а також вчинення відповідачем дій, які б свідчили про переривання перебігу строку позовної давності, матеріали справи не містять, тому зобов`язання вважаються простроченими з 01 січня 2014 року. Саме з цієї дати у позивача виникло право на звернення до суду. Однак ОСОБА_1 зернувся до суду з позовом 28 лютого 2019 року, тобто більш ніж через 5 років після виникнення такого права, тому суд за заявою сторони відповідача застосував позовну давність до заявлених вимог, відмовивши в їх задоволенні у повному обсязі.

Проте, колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції та частково погоджується з доводами представника позивача ОСОБА_6 , викладеними в апеляційній скарзі.

Статтею 509 ЦК Українивизначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від відповідача виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановленихст.11 ЦПК України.

Згідно з п.1 ч.2ст.11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно дост.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 1ст.1049 ЦК Українивстановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Відповідно до ст.1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постановах від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц (провадження №14-360цс19), та постановах Верховного Суду від 11 квітня 2023 року у справі №456/1375/20, від 16 серпня 2021 року у справі №640/14934/19, розглядаючи позов, суд з метою правильного застосування ст.ст.1046,1047 ЦК Україниповинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що тексти договорів позики №б/н від 23, 24 та 25 липня 2012 року містять безумовне та однозначне зобов`язання стосовно повернення відповідачем конкретних грошових сум на користь позивача, що зміст договорів дає підстави стверджувати, що відповідач визнав наявність боргу в певному розмірі станом на визначену дату, що свідчить про природу правових відносин між сторонами спору. Договори містять усі необхідні реквізити, обумовлені їх характером та правовою природою, зокрема: дату складання, отримання грошових коштів в конкретно визначених сумах та валюті, зобов`язання щодо їх повернення, чітко визначений строк повернення.

Відповідно до ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Факт укладення договорів позики та отримання ОСОБА_2 як позичальником від ОСОБА_1 як позикодавця грошових коштів в погоджених ними сумах підтверджується розписками, власноруч складеними відповідачем. Допитані судом свідки підтвердили дійсність наявності між сторонами боргових зобов`язань. Свідок ОСОБА_3 взагалі визнала факт надання згоди на укладення цих договорів.

Оригінали боргових розписок, були досліджені судом першої інстанції та як правильно зазначив місцевий суд, розписка про отримання в борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору так і зміст умов договору, так, і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Зважаючи на наявність належним чином оформлених боргових розписок та відсутність доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 їх не складав, висновок суду першої інстанції про доведеність наявності між сторонами боргових зобов`язань за договорами позики, колегія суддів також вважає правильним.

Доказів або обставин, які б свідчили про іншу природу договору чи укладання договору під психологічним тиском чи внаслідок висловлювання позивачем погроз, визнання його недійсним, матеріали справи не містять. Клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи для з`ясування питання, чи мають розписки позичальника виправлення, дописки або підробки, складання їх під впливом сторонніх факторів (у тому числі примусу, тиску тощо) сторона відповідача на підтвердження своїх заперечень проти заявлених вимог не заявляла, розпорядившись наданими процесуальними правами на власний розсуд.

Покази свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 в частині складання розписок ОСОБА_2 , їх переписування під тиском ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав недостатніми з огляду відсутності інших доказів та вони спростовують факт наявності між сторонами боргових зобов`язань та передачі коштів.

Покази свідків в частині дійсного цільового призначення коштів, які ОСОБА_1 надавав ОСОБА_2 як інвестицію в його бізнес суд першої інстанції залишив поза увагою, оскільки цільове призначення коштів, які надаються в борг є другорядним та на сам факт передання коштів не впливає, як і не спростовує характер виниклих між сторонами зобов`язань. До того ж договори позики ОСОБА_2 укладав як фізична особа без будь-яких посилань на мету отримання коштів у борг, а тому здійснення ним підприємницької діяльності, збитковість тощо не мають відношення до предмету спору.

Відповідно до вимог ст.545 ЦК України, кредитор, прийнявши виконання зобов`язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Письмова форма договорів позики №б/н від 23, 24 та 25 липня 2012 року, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , внаслідок їх реального характеру є доказом передачі грошових сум позичальнику та наявності між сторонами договірних відносин зобов`язально-грошового характеру.

Крім того, судом встановлено, що оригінали розписок дійсно знаходяться у позивача, що свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконані. Допитана судом в якості свідка ОСОБА_3 також не оспорювала той факт, що надані позивачем відповідачеві у борг кошти він не повернув. До того ж судом встановлено, що договори не містять надпису про повернення суми боргу, а відтак зобов`язання не є припиненим.

Додаткові угоди,на якіпозивач посилаєтьсяяк свідченнязміни строкувиконання зобов`язаньза договорамипозики від23,24та 25липня 2012року з«31грудня 2013року» на«31грудня 2018року»,суд першоїінстанції визнавненалежними доказамиз оглядуна те,що жодна з додаткових угод не узгоджена з ОСОБА_3 , яка надавала згоду на укладення договорів позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року ОСОБА_2 як її чоловіком. Оскільки ОСОБА_2 позику брав у шлюбі, згоду на укладення договорів позики ОСОБА_3 як його дружина надавала, тому й згоду на внесення змін до цих договорів також необхідно було отримувати від неї; усі додаткові угоди від 23 грудня 2012 року мають типовий зміст та не містять жодної відмінної та істотної деталізації, яка б могла надати можливість ідентифікувати ці додаткові угоди на дійсну належність до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року, які стосуються саме даних спірних правовідносин; долучена допозову додатковаугода від23грудня 2013року додоговору позикивід 20червня 2012року (т.1а.с.15,32)взагалі нестосується предметуспору,оскільки позивачемне заявлялисьвимоги простягнення боргуза договоромпозики від20червня 2012року. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про зміну сторонами строку виконання зобов`язань на 31 грудня 2018 року за договором позики від 25 липня 2012 року, матеріали справи взагалі не містять.

З такимивисновками судупершої інстанціїколегія суддівпогоджується частково,а самепогоджується втій частині,що додатковаугода від23грудня 2013року додоговору позикивід 20червня 2012року (т.1а.с.15,32)взагалі нестосується предметуспору,оскільки позивачемне заявлялисьвимоги простягнення боргуза договоромпозики від20червня 2012року,що належних та допустимих доказів, які б свідчили про зміну сторонами строку виконання зобов`язань на 31 грудня 2018 року за договором позики від 25 липня 2012 року, матеріали справи взагалі не містять.

Проте колегіясуддів неможе погодитисьз висновкамисуду проте,що додатковіугоди від23,24,25липня 2012року повиннібути погодженніз ОСОБА_3 яка надавалазгоду наукладення договорівпозики від23,24та 25липня 2012року, оскільки ОСОБА_2 позику браву шлюбі, тому й згоду на внесення змін до цих договорів також необхідно було отримувати від неї, як і з тим, що усі додаткові угоди від 23 грудня 2012 року мають типовий зміст та не містять жодної відмінної та істотної деталізації, яка б могла надати можливість ідентифікувати ці додаткові угоди на дійсну належність до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року, які стосуються саме даних спірних правовідносин.

Приписами ч.4 ст.65 СК України визначено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один із подружжя) отримання згоди другого подружжя не потрібно, оскільки цей правочин не стосується спільного майма подружжя, а той з подружжя хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних відносин.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові КЦС від 30 червня 2021 року у справі №462/2662/20.

Отже, оскільки, законом не вимагалася згода дружини на укладення договорів позики, то вона не могла вимагатися і при укладенні додаткових угод до договорів позики з метою внесення змін щодо строків виконання зобов`язань.

Таким чином колегія суддів погоджується з доводами представника позивача про те, що у суду першої інстанції були відсутні підстави вважати, що додаткові угоди стосуються не спірних правовідносин, а інших договірних зобов`язань сторін, оскільки в додаткових угодах узгоджуються сторони зобов`язань, дати укладення договорів без номерів позики від 23 та 24 липня 2012 року, окрім договору позики від 25 липня 2012 року, оскільки долучена до позову додаткова угода від 23 грудня 2013 року стосується договору позики від 20 червня 2012 року, а така вимога про стягнення боргу за цим договором не заявлялась.

Колегія суддів на підставі встановлених судом першої інстанції обставин справи, дійшла висновку, що дві додаткові угоди від 31 грудня 2018 року за договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року змінили строк виконання зобов`язань на 31 грудня 2018 року, тому, позивач ОСОБА_1 , подавши позов до суду у лютому 2019 року не пропустив строк позовної давності, який за вказаними додатковими угодами спливав 31 грудня 2021 року.

Згідноз нормами ч.1 ст.376ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи у зв`язку з чим неправильно застосував норми матеріального права, у зв`язку з чим рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 а саме в частині стягнення на користь позивача з відповідача грошивих коштів за договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року, вимоги про стягнення грошових коштів за договором позики від 25 липня 2012 року задоволенню не підлягають, з наведених вище підстав.

Колегія суддів наводить власний розрахунок заборгованості за договорами позики.

Так, за договором позики від 23.07.2012 ОСОБА_2 отримав від позивача ОСОБА_1 - 1598600 грн.

За договором позики від 24.07.2012 відповідач отримав позику в сумі 799300 грн., що разом складає 2397900 грн.

Проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами за період з 01.01.2019 по 15.02.2019 складають 54396,20 грн. (2397900 грн.*18%*46 днів:365= 54396,20), 3% річних становлять 9066 грн. (2397900 грн.*3%*46 днів:365= 9066 грн.).

У сумі до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає заборгованість за договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року - 2461362 грн. (2397900+9066 +54396,20=2461362 грн.).

Згідно ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У позові позивач просив стягнути з відповідача на свою користь 4102270 грн. заборгованості за договорами позики, суд апеляційної інстанції задовольнив позовні вимоги в загальному розмірі на суму 2461362 грн., що складає 60% ціни позови.

При подачі позову позивач сплатив судовий збір у розмірі 9606 грн. 60% складає -5763,60 грн.

При подачі апеляційної скарги позивачем сплачено 11526 грн. судового збору 60% складає 6915,60, а всього судового збору за розгляд справи в судах першої і апеляційної інстанцій з відповідача на користь позивача стягненню підлягає судовий збір у розмірі 12679,20 грн. (5763,60+ 6915,60=12679,20 грн.)

Позовні вимоги по третьому договору позики від 25.07.2012 на суму 1598600 грн. задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу позивачаОСОБА_1 ,від іменіта вінтересах якогодіє представник адвокатЯмковий ВладиславІванович задовольнити частково.

Рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 квітня 2023 року про відмову ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог в повному обсязі скасувати, ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 суму основного грошового зобов`язання за двома договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року в розмірі 2397900 грн., проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами після спливу строку повернення позики в сумі 54396,20 грн. та 3% річних в сумі 9066 грн., що разом складає 2461362 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 , сплачений останнім судовий збір за розгляд справси в судах першої і апеляційної інстанцій в загальному розмірі 12679,20 грн.

В решті позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 8 квітня 2024 року.

Головуючий:

Судді: