Рішення

від 05.03.2024 по справі 369/1457/22

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/1457/22

Провадження № 2/369/460/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.03.2024 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєвої І.О.,

за участю:

секретаря судового засідання Херенкової К.К.,

прокурора: Збарих С.М.,

представника позивача: ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві матеріали цивільної справи № 369/1457/22 за позовом Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України до ОСОБА_4 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2022 року перший заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про витребування земельної ділянки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на те, що на підставі рішення Ради Міністрів СРСР від 07 лютого 1953 року № 2903-рс Київському інституту Сухопутних військ у с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області виділена у постійне користування земельна ділянка площею 470,8 га. У подальшому на підставі державного акту на право користування землею від 1981 року серії В № 085468 землекористувачу Київському вищому танковому інженерному училищу надано в безстрокове та безоплатне користування земельну ділянку площею 470,8 га в межах згідно з планом землекористування. Земельна ділянка надана для державних потреб.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 490 «Про реформу системи військової освіти» було створено вищий військовий навчальний заклад Київський інститут Сухопутних військ на базі Київського вищого танкового інженерного училища імені Маршала Радянського Союзу Якубовського І. Г.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 року № 816 «Про подальшу оптимізацію мережі вищих навальних закладів Міністерства оборони» зазначений Київський інститут Сухопутних військ реорганізовано у Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року № 421 «Про ліквідацію Військового інституту» ліквідовано Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України. 21 січня 2003 року навчальний центр «Гореничі» був переданий до Національної академії оборони України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1089 «Про реорганізацію Національної академії оборони України» утворений Національний університет оборони України ім. І. Черняховського. Земельна ділянка, надана для потреб оборони та на якій розміщувалося військове містечко № НОМЕР_1 і навчальний центр «Гореничі», перебуває на обліку у Київському КЕУ.

В порушення вимог законодавства у 2009 році частина території була передана військового містечка № НОМЕР_1 була площею 4,745 га без погодження з постійним землекористувачем була вилучена Києво-Святошинською районною державно адміністрацією у Київській області та передана у користування фізичним особам.

Розпорядженням Києво-Святошинської РДА Київської області від06 листопада 2009 року № 1562 земельну ділянку площею 0,9488 га передано у власність ОСОБА_5 для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, сінокосіння та випасання худоби. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_5 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 581892.

У подальшому земельна ділянка була відчужена ОСОБА_5 ОСОБА_6 , а остання на користь ОСОБА_7 . Таким чином на переконання позивача відбулося незаконне відчуження земельної ділянки площею 0,9488 га з користування університету.

Рішенням Господарського суду Київської області від 24 січня 2013 року у справі № 5011-57/14928-2012-26/154/12 задоволено позовні вимоги заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, визнано незаконним та скасовано розпорядження Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1562, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 581892, виданий ОСОБА_5 .

Оскільки на підставі вказаного рішення Університет не зміг користуватися цією земельною ділянкою, то військова прокуратура Центрального регіону України звернулася у 2016 році до суду з позовом про витребування майна. Остаточною постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року № 369/9993/16 витребувано у ОСОБА_7 земельну ділянку площею 0,9488 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0209. Цією постановою встановлено, що Університет є законним та правомочним користувачем земельної ділянки площею 0,9488 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0209.

Позивач зауважує, що станом на час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 березня 2020 року земельна ділянка була витребувана у ОСОБА_7 , а отже остання не мала законних підстав розпоряджатися земельною ділянкою.

Враховуючи наведене, позивач вважає, що порушене право держави в особі Університету підлягає поновленню шляхом витребування земельної ділянки у остаточного набувача ОСОБА_4 , а тому просить суд:

1.витребувати у ОСОБА_4 на користь держави в особі Національного університету оборони України ім. І. Черняховського земельну ділянку площею 0,9488 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0209, в межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;

2.вирішити питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою від 27 січня 2022 року Києво-Святошинський районний суд Київської області відкрив провадження у справі, призначив підготовче судове засідання.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 січня 2022 року вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку площею 0,9488 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0209, в межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

У квітні 2022 року до суду надійшли пояснення Київського КЕУ МОУ, в обґрунтування яких останнє посилається на те, що обставини, встановлені у справі № 5011-57/14928-2012-26/154/12, мають преюдиційне значення при розгляді цієї справи, то вважає цілком законним поновити порушене право на користування Університетом спірною земельною ділянкою шляхом її витребування у останнього набувача.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 листопада 2022року підготовче судове засідання закрито, а справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.

В судовому засіданні прокурор та представники позивачівпозовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити у повному обсязі .

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог, просив у позові відмовити.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, заслухавши доводи сторін, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд встановив, що відповідно до державного акту серії В № 085468 від 1981 року на право користування землею Національному університету оборони України у с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області виділена у постійне користування земельна ділянка площею 470,8 га.

У 2009 році частина зазначеної земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_1 площею 4,745га, без погодження із постійним землекористувачем, вилученаКиєво-Святошинською районною державною адміністрацією Київської області та передана в користування фізичним особам.

Розпорядженням Києво-Святошинської РДА № 1562 від 06 листопада 2009 року «Про передачу у власність земельної ділянки гр. України ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гореницької сільської ради» земельну ділянку площею 0,9488 га (кадастровий номер 3222482000:12:003:0209) передано у власність громадянці ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства (копія залучена до матеріалів справи).На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_5 виданий державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЛ № 581892.

Вказані обставини встановлені у рішення Господарського суду Київської області від 24 січня 2013 року, а тому в контексті статті 82 ЦПК України мають преюдиційне значення та повторному доказуванню не підлягають.

Рішенням Господарського суду Київської області від 24 січня 2013 року у справі № 5011-57/14928-2012-26/154/12 визнано незаконним та скасовано розпорядження Києво-Святошинської РДА № 1562 від 06 листопада 2009 року «Про передачу у власність земельної ділянки гр. України ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гореницької сільської ради» земельну ділянку площею 0,9488 га (кадастровий номер 3222482000:12:003:0209). Визнано недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 581892 площею 0,9488 га.

Постановою від 02 грудня 2020 року Верховний Суд скасував заочне рішення Києво-Святошинського районного суду від 15 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року. Ухвалив нове судове рішення, яким витребував у ОСОБА_7 земельну ділянку площею 0,9488, кадастровий номер 3222482000:12:003:0209.

На підставі договору купівлі-продажувід 17 березня 2020 року № 389 ОСОБА_7 відчужила на користь ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,9488, кадастровий номер 3222482000:12:003:0209. Право власності на земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_4 .

Вказана обставина встановлена в ухвалі Господарського суду Київської області від 02грудня 2021 року у справі № 911/2022/21 та повторному доказуванню не підлягає.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права йохоронювані законом інтереси.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вважає, що право власності чинного землекористувача на земельну ділянку порушене внаслідок перебування земельної ділянки у власності ОСОБА_4 , а отже вважає належним способом захисту витребування земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріальноправові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Водночас під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Докази в матеріалах справи дають підстави для висновку про те, що власником земельної ділянки площею 470,8 га, розташованої в межах с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області є держава. Остання виділила земельну ділянку, частиною якої була спірна земельна ділянка, у постійне користування закладу Міністерства оборони України. Органом управління майном Університету є Міністерство оборони України. Земельна ділянка надана для потреб та розміщення військового містечка № НОМЕР_1 та навчального центра «Гореничі». Земельна ділянка перебуває на обліку у Київському КЕУ.

Відповідно до вимог статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див.mutatismutandisрішення ЄСПЛ у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/WestAllianceLimited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Приписи закону про право держави витребувати земельну ділянку, правом власності на яку вона володіє, з незаконного володіння особи є доступними, чіткими та передбачуваними.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша третя статті 388 ЦК України).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першоюстатті 388 ЦК України(висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Натомість, прокурор просить зобов`язати повернути земельну ділянку фізичну особу, яка не є стороною правочину, що передбачав вибуття цієї ділянки з володіння власника, в інтересах якого прокурор подав позов.

Відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього кодексу.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першоїстатті 216 ЦК України). У разі недійсності правочину суд застосовує реституцію: кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першоїстатті 216 ЦК України).

Зобов`язання з реституції виникають внаслідок недійсності правочину (його нікчемності чи визнання судом недійсним). Реституція є заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до стану, який вони мали до вчинення такого правочину. Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного, зокрема нікчемного, правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні цього правочину. Крім того, реституцію можна застосувати лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він був переданий.

Приписи частини першоїстатті 216 ЦК Українине застосовуються як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не можуть задовольнятися позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 29 березня 2017 року у справі №6-3104цс16).

Права особи, яка вважає себе власником майна, не захищаються шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням статей215і216 ЦК України. Такий захист можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбаченістаттею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12).

Власник з дотриманням вимог статей387і388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили,щодоправа власності на це майно (пункт 9 частини першоїстатті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

З огляду на вказане у разі задоволення вимоги власника про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння особи, за якою зареєстроване право власності на цю ділянку, суд витребує останню на користь власника від вказаної особи.(див. пункти 142-144постанови Великої Палати Верховного Суду від14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16)

Суд наголошує на тому, що відповідно до вимог частини першої статті 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Згідно з частиною другою вказаної статті землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Таким чином, заволодіння громадянами та юридичними особами землями оборони всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель оборони вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця.

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння нерухомими речами може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі №372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Враховуючи те, що землі оборони згідно з земельним законодавством не можуть набуватися у приватну власність, а належать виключно до державної власності, то така обставина вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця.

Таким чином, держава не переставала бути титульним власником земельної ділянки, наданої в користування установам Міністерства оборони України.

Згідно з приписами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Так держава є титульним власником земельної ділянки, до складу якої входить спірна земельна ділянка. В матеріалах справи відсутні докази того, що спірна земельна ділянки остаточно вилучена з земель оборони і таке вилучення не визнавалося незаконним у встановленому законом порядку. Таким чином, вказаний об`єкт нерухомого майна слід розглядати як такий, на який держава має безапеляційне право власності в силу закону.

Крім того, суд враховує і ту обставину, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 червня 2018 року у справі № 369/9993/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року, позов прокурора задоволено, визнано за Державою в особі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського право безстрокового та безоплатного користування спірною земельною ділянкою, витребувано у ОСОБА_7 спірну земельну ділянку. Постанова апеляційного суду набрала законної сили 12 лютого 2019 року, а відтак ОСОБА_7 не мала права розпоряджатися спірною земельною ділянкою та відчужувати її.

За таких обставин та з врахуванням вищенаведених правових висновків Верховного Суду звернення з віндикаційним позовом у спірних правовідносинах не є належним способом захисту, оскільки не призведе до поновлення порушеного права, натомість пред`явлення негаторного позову є ефективним способом захисту порушеного права.

Схожими міркуваннями керувався Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, визначаючи належний спосіб захисту стосовно земель водного фонду, на які не може виникати право приватної власності.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від05червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про те, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 48, 51, 76, 81, 258, 259, 263, 265, 268 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

В задоволенніпозовних вимог Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України до ОСОБА_4 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 08 квітня 2024 року.

Суддя: І.О. Фінагеєва