Рішення

від 03.05.2024 по справі 140/90/20

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 травня 2024 року ЛуцькСправа № 140/90/20

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Дмитрука В.В.,

за участю секретаря судового засідання Поторась О.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Андріяш Н.В.,

представника відповідачів: Міністерства юстиції України, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - Савчук Г.Р.,

розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Волинській області про визнання протиправними та скасування наказів Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» та Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 24.12.2019 №1508/3 «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлення на рівнозначній посаді у новоствореному Західному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції на посаді Заступника начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 23.06.2020, яке залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18.11.2020, позов задоволено частково.

Постановою Верховного Суду від 26.05.2021 касаційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково, скасовано вищевказані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направлено до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 18.06.2021 прийнято до провадження адміністративну справу №140/90/20, ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження та призначено у даній справі підготовче засідання на 11:00 12 липня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15.06.2021, яка надійшла на адресу Волинського окружного адміністративного суду, задоволено заяву ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження та поновлено цей строк, відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23.06.2020 і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18.11.2020 в справі №140/90/20, витребувано із Волинського окружного адміністративного суду матеріали адміністративної справи №140/90/20, в зв`язку з чим ухвалою суду від 30.06.2021 провадження в адміністративній справі №140/90/20 зупинено до набрання законної сили судовим рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №140/90/20 (адміністративне провадження №К/9901/19430/21) за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Постановою КАС ВС від 16.11.2023 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано вищевказані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направлено до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Справа повернута до суду першої інстанції, в зв`язку з чим ухвалою суду від 25.12.2023 провадження в адміністративній справі №140/90/20 поновлено та призначено у даній справі підготовче засідання на 11:00 23.01.2024.

15.01.2024 від уповноваженої особи Міністерства юстиції України до суду надійшов відзив, в якому представник позовні вимоги позивача не визнала та просила відмовити в їх задоволенні. В обґрунтування своєї позиції вказує, що з прийняттям Закону України від 19.09.2019 №117-ІХ зі статті 87 Закону (у редакції, що діяла станом на день попередження ОСОБА_1 та на день видання наказу про його звільнення), що регулює підстави та порядок припинення державної служби у разі ліквідації, реорганізації державного органу, скорочення його штату або чисельності, виключено обов`язок суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, навіть у випадку реорганізації державного органу. Також не містить обов`язку роботодавця/суб`єкта призначення пропонувати іншу рівноцінну посаду державної служби і Кодекс законів про працю України.

25.10.2019 ОСОБА_1 попереджено про звільнення з посади заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону не раніше двох місяців з дня попередження, з яким він ознайомився та примірник якого отримав. Належним чином засвідчені копії попередження та наказу Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» містяться у матеріалах справи.

Зауважила, що у суб`єкта призначення був відсутній обов`язок пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби), а тому відповідно останні позивачу не пропонувались.

Вважає, що Міністерством юстиції України дотримано процедуру звільнення позивача, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

В підготовчому засіданні 23.01.2024 представником позивача подано суду заяву про уточнення позовної вимоги та залучення третьої особи в наступній редакції: стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу та залучити до участі в справі в якості третьої особи на стороні відповідача Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), а також судом оголошено перерву до 19.02.2024 на 11 год. 00 хв. для надання представником відповідача нової редакції відзиву на позов, а також подачі стороною позивача належних доказів щодо необхідності залучення третьої особи.

У поданому 01.02.2024 відзиві представник відповідачів зазначила, що підставами видачі відповідачем оскаржуваного наказу є, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова №870).

Відповідно до Постанови №870 ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції України, у тому числі Головне територіальне управління юстиції у Волинській області, та утворено як юридичну особу публічного права Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів). Вказана постанова станом на час розгляду справи не скасована, а отже, є чинною та її норми підлягають виконанню.

Міністерство юстиції України чітко виконуючи розпорядження Кабінету Міністрів України та керуючись нормами, діючого на той момент законодавства України, застосовуючи пункт 11 частини першої статті 87 Закону, як підставу звільнення ОСОБА_1 з формулюванням - «у зв`язку з ліквідацією», діяло відповідно до статті 19 Конституції України на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказала, що у даному випадку відбулася ліквідація державної установи з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому територіальному органу Міністерства юстиції України.

Крім того, з 25.09.2019 Законом №117-IX були виключені положення з частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу»:

- які стосувались застосування норм законодавства про працю при процедурі вивільнення державних службовців у зв`язку з ліквідацією державного органу (абзац 1 частини третьої статті 87 Закону викладено в новій редакції);

- які допускали звільнення у зв`язку з ліквідацією державного органу лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абзац 2 частини третьої статті 87 Закону виключено).

З 25.09.2019, тобто з дати набрання чинності Законом №117-Х, вже не передбачена необхідність пропозиції іншої роботи (посади державної служби), як умова звільнення державного службовця у зв`язку з ліквідацією державного органу.

Крім того, з 25.09.2019 ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону, не містить будь яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною та достатньою підставою для її припинення.

Представник відповідачів зауважила, що позивача було звільнено з 26.12.2019, тобто після набрання чинності змін до статті 87 Закону.

Стосовно залучення до участі у справі в якості третьої особи на стороні відповідача -Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, представник відповідачів вказала наступне.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.2022 №912 «Про реорганізацію міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) шляхом його приєднання до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) з перейменуванням у Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції.

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 26.09.2022 перебуває в стані припинення.

Разом з тим, процесуальне правонаступництво врегульовано статтею 52 КАС України де, зокрема, вказано про те, що у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив. Таким чином, питання залучення правонаступника у той час, коли юридична особа перебуває у стані припинення, є передчасним та не підлягає задоволенню.

Вважає, що Міністерством юстиції України дотримано процедуру звільнення позивача.

16.02.2024 представником позивача подано заяву про уточнення позовної вимоги та залучення відповідача, а саме: поновити ОСОБА_1 у Західному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції, код 43316386 на посаді, рівнозначній посаді Заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області; стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Також представником позивача було подано відповідь на відзив у якій вказала, що питанням, що підлягають дослідженню під час нового розгляду справи є не питання ліквідації чи застосування КЗпП України до спірних правовідносин, а питання чи були у новоствореному органі рівнозначні посади та чи пропонувались такі ОСОБА_1 при його звільненні з державної служби.

Враховуючи вказівки Верховного Суду ухвалою Волинського окружного суду від 25.12.2023 про поновлення провадження у справі суд зобов`язав відповідача - Міністерство юстиції України - надати суду у строк для подання відзиву на позов докази на підтвердження виконання обов`язку одночасного з попередженням про звільнення запропонування позивачу всіх наявних вакантних посад, які він може обіймати відповідно до кваліфікації, в період з 25.10.2019 по 26.12.2019, або у випадку відсутності таких доказів (неможливості їх надання) письмове пояснення щодо підстав такого ненадання. Вказану вимогу відповідачем не виконано.

Вважає доводи відзиву Міністерства юстиції України безпідставними, а позов (з урахуванням уточнених позовних вимог) таким, що підлягає до задоволення.

19.02.2024 судом постановлено ухвалу, якою задоволено заяву представника позивача про залучення співвідповідача у справі - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (76018, місто Івано-Франківськ, вулиця Грюнвальдська, 11, код ЄДРПОУ 43316386), продовжено з ініціативи суду підготовче провадження у справі на 30 днів та відкладено підготовче засідання в зв`язку із залученням співвідповідача на 13.03.2024 на 11:00, встановлено Західному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції строк для подачі відзиву на позов 15 днів з дня отримання зазначеної ухвали суду.

У запереченні від 26.02.2024 представник відповідача не погоджуючись з тим, що в ході розгляду справи відбулось публічне правонаступництво, а саме перехід прав та обов`язків Головного територіального управління юстиції у Волинській області до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, зазначила наступне.

На виконання постанови №870 Міністерством юстиції України видано наказ від 16.10.2019 №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України».

В даному випадку відбулася ліквідація державної установи з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому територіальному органу Міністерства юстиції України.

Міністерство юстиції України чітко виконувало розпорядження Кабінету Міністрів України та керувалося нормами, діючого на той момент законодавства України, застосовуючи пункт 11 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», як підставу звільнення ОСОБА_1 , з формулюванням - «у зв`язку з ліквідацією».

У відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.2022 №912 «Про реорганізацію міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) шляхом його приєднання до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) з перейменуванням у Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції.

Однак, як було зазначено вище, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) (третя особа у справі) з 26.09.2022 і до сьогодні перебуває в стані припинення.

Вважає, що позиція відносно публічного правонаступництва між Головним територіальним управлінням юстиції у Волинській області та Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції є помилковою.

Також Головне територіальне управління юстиції у Волинській області було тією юридичною особою в розумінні підпункту 14.1.222 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України та статті 47 К3пП України, на яку поширювались права та обов`язки роботодавця ОСОБА_1 . Тому, вимоги до Міністерства юстиції України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача суперечать нормі законодавства та не підлягають до задоволення.

Крім того, 29.02.2024 представником відповідачів - Міністерства юстиції України, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції подано відзив на позов, в якому зазначає, що правовідносини щодо поновлення працівника на роботі внаслідок припинення діяльності підприємства, установи, організації врегульовані статтею 240-1 КЗпП, в якій зазначено про те, що у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або роботодавця (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу.

Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

Вважає, що Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції є неналежним відповідачем у справі №140/90/20, що в свою чергу свідчить про необґрунтованість позовних вимог до міжрегіонального управління, а відтак просила відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1

13.03.2024 в зв`язку з неможливістю прибути в судове засідання та відповідним клопотанням представника позивача, підготовче засідання відкладено на 20.03.2024.

В підготовчому засіданні 20.03.2024 заяв та клопотань учасниками справи не заявлено, представником позивача зазначено про неподання відповіді на відзив Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, оскільки він містить заперечення аналогічні раніше викладеним у відзиві Міністерства юстиції України.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 20.03.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 11:00 16.04.2023.

15.04.2024 представником позивача подано клопотання про приєднання до матеріалів справи відповіді на адвокатський запит Міністерства юстиції України щодо зміни розмірів посадового окладу з 25.12.2019 по даний час.

16.04.2024 у судовому засіданні розгляд справи було відкладено на 11 год. 00 хв. 23.04.2024 для подання представником відповідачів заперечень щодо поданого клопотання.

18.04.2024 до суду подано заперечення на клопотання представника позивача.

Представник відповідачів вказала, що 15.04.2024 з порушенням встановленого судом строку та норм КАС України, представником позивача було подано клопотання про долучення до матеріалів даної справи доказів, а саме відповіді Міністерства юстиції України від 11.04.2024 №55471/62848-33-24/16.1.1 на адвокатський запит представника позивача. В обґрунтування даного клопотання представник зазначає про те, що вищевказаний документ необхідно долучити до матеріалів справи з метою встановлення розміру заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягатиме стягненню в разі задоволення позову у даній справі.

Вважає, що наданий представником позивача лист Міністерства юстиції України від 11.04.2024 №55471/62848-33-24/16.1.1, не може виступати в якості доказу, оскільки не стосується суті справи, містить інші часові рамки та поданий з порушенням норм КАС України.

Разом з тим, дослідженню підлягають лише обставини щодо того, чи були у новоствореному Західному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Львів) вакантні рівнозначні посади, чи пропонувалися вони позивачеві, чи мав позивач переважне право на залишення на роботі.

Представник відповідачів звертає увагу суду на те, що позивач не перебував у трудових відносинах з Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Львів) та із Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції, відповідно заробітна плата даними юридичними особами позивачу не була нарахована, що в свою чергу виключає можливість здійснення розрахунків розміру ймовірного заробітку за час вимушеного прогулу.

Вищевказані обставини справи спростовують можливість застосування наслідків збільшення посадового окладу за посадою заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) та розмір посадового окладу заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції при здійсненні розрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у разі задоволення позову у даній справі, державного службовця, що займав посаду заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області.

Зазначила, що в матеріалах справи міститься довідка Головного територіального управління юстиції у Волинській області, підписана головою ліквідаційної комісії, від 15.01.2020 №011, з якої вбачається, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складала 731,53 грн.

Просить суд врахувати, що відповідь Міністерства юстиції України від 11.04.2024 №55471/62848-33-24/16.1.1 на адвокатський запит представника позивача не може вважатись належним та допустимим доказом, а тому підлягає залишенню без розгляду.

23.04.2024 у судовому засіданні клопотання представника позивача про приєднання до матеріалів справи відповіді на адвокатський запит Міністерства юстиції України щодо зміни розмірів посадового окладу задоволено, представник позивача позов підтримала, просила задовольнити повністю, а представник відповідачів заперечувала, просила відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Заслухавши вступне слово учасників справи, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, подані сторонами заяви по суті справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних мотивів та підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 займав посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області.

Попередженням від 25.10.2019 в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції позивача попереджено про припинення державної служби на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області та звільнення з займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження. З попередженням про майбутнє звільнення позивач ознайомився особисто під підпис 25.10.2019.

Наказом Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к «Про звільнення» звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області 26.12.2019 відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби.

Наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 24.12.2019 №1508/3 «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до ст. 83 КЗпП України, п. 4 ч.1 ст. 83, п.1-1 ч.1 ст. 87, ст. 89 Закону України «Про державну службу», ст. 24 Закону України «Про відпустки» позивачу оголошений наказ Міністерства юстиції України від 20.12.2019 №3973/к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області 26.12.2019 відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби.

У трудовій книжці ОСОБА_1 26.12.2019 зроблено запис за №21 про звільнення відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Волинській області, з припиненням державної служби.

Позивач не погоджуючись з наказами від 20.12.2019 №3973/к та від 24.12.2019 №1508/3 звернувся за захистом своїх прав та інтересів до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Згідно частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 2 статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10.12.2015 №889-VIII «Про державну службу», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №889-VIII).

Згідно частини першої третьої статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (ст. 1 Закону).

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Закон України «Про державну службу» є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.

В силу пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Приписами частини першої статті 87 Закону №889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу;

2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;

3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;

4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Оскільки стаття 87 цього Закону, в редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивача не визначала порядок і процедуру припинення державної службу на підставі пункту 11 частини першої цієї статті (відповідні зміни були внесені Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 р. №440-IX), тому до спірних правовідносин, згідно приписів частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» підлягають застосованою положення КЗпП України.

Статтею 40 КзПП України визначено підстави припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу, серед яких є зміна в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України).

Частиною 2 статті 40 КЗпП України унормовано, що вивільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Аналізуючи вищенаведені норми трудового законодавства, слід дійти висновку про те, що звільнення працівника за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України допускається лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі скорочення чисельності або штату працівників та неможливість перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Статтею 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Порядок вивільнення працівників врегульовано статтею 49-2 КЗпП України.

Згідно частини 1-3 цієї статті КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Отже, виходячи із змісту частин 1, 3 статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які заявилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.

Така правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 08.05.2019 року у справі №806/1175/17, від 06.03.2019 року у справі № 824/424/16-а та від 20.02.2020 року у справі № 809/1068/17.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-ІХ (далі - Закон №117-IX) були серед іншого виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

Аналіз положень Закону №889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Одночасно із набранням чинності Законом №117-IX набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-IX від 19.09.2019, яким статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

Приписи частини п`ятої статті 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.

У даній справі Верховний Суд у постанові від 16.11.2023 зауважив, що після подання касаційної скарги у цій справі Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування норм статті 87 Закону №889-VIII (у редакції Закону №117-IX) у співвідношенні з нормами КЗпП України.

Так, зокрема, у постановах від 17 червня 2021 року в справі № 240/455/20, від 06 липня 2021 року в справі № 640/3456/20, від 30 листопада 2021 року в справах № 640/3806/20 та № 640/4921/20, від 06 жовтня 2022 року у справі № 640/3436/20, Верховний Суд, роблячи аналіз норм Закону №889-VIII, зазначив, що стаття 87 цього Закону до набрання 25 вересня 2019 року чинності Законом №117-IX визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.

Тож, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої цієї статті, Верховний Суд у постанові від 04.08.2022 у цій справі погодився з доводами позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України на підставі частини третьої статті 5 Закону №889-VІІІ.

Додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-IX та «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23.02.2021 №1285-IX, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

У своєю чергу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

Таким чином ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16.09.2021 у справі №440/413/20, від 11.06.2020 у справі № 826/19187/16, від 31.03.2020 у справі №826/6148/16, від 09.10.2019 у справі №821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі №800/538/17 (П/9901/310/18).

При цьому, Верховний Суд звернув увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 16.09.2021 у справі №440/413/20, від 25.07.2019 у справі №807/3588/14 та від 27.05.2020 у справі №813/1715/16.

Верховний Суд України в постановах від 17.10.2011 (справа №21-237а11), від 04.03.2014 (справа №21-8а14), від 27.05.2014 (справа №21-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14), від 19.01.2016 (справа №810/1783/13-а) неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Крім того, у постанові від 01.04.2015 (справа №6-40цс15) Верховний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.

Ці правові позиції підтримані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12.12.2018 (справа №826/25887/15), від 17.07.2019 (справа №820/2932/16), від 09.10.2019 (справа №208/3390/16-а), від 24.04.2020 (справа №824/168/19-а).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Міністерство юстиції України було зобов`язане додержуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.

Натомість, як встановлено судом, Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Львів) не запропоновано позивачу жодної вакансії, незважаючи на наявність таких вакансій, що підтверджено наявними в матеріалах справи доказами та не заперечувалось представником відповідачів в судових засіданнях.

За наведених обставин суд вважає, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При цьому, слід звернути увагу, що Верховний Суд України у постанові від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14 сформував правову позицію, за якою у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Подібний правовий висновок міститься також у постанові Верховного Суду від 10 травня 2019 року у справі № 826/11746/16 та від 20 листопада 2019 року у справі №200/1085/19-а.

Суд зазначає, що позивач, обираючи спосіб захисту порушеного права шляхом поновлення на посаді у Західному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції, рівнозначній посаді Заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області, не врахував приписів частини першої статті 235 КЗпП України, відповідно до якої у разі незаконного звільнення працівника, він повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі встановлення того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника саме на попередній роботі.

Як встановлено, позивач перед звільненням обіймав посаду заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області.

Про наступне вивільнення позивач був персонально попереджений 25 жовтня 2019 року. Вакантних посад позивачу не запропоновано.

Додатково суд звертає увагу на те, що заяв про переведення його на посаду категорії «Б» позивач не подавав, як і не виявляв згоду на переведення на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), як того вимагають приписи частини другої статті 41 Закону № 889-VIII.

Отже, позивач повинен бути поновлений на посаді Заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області з 27.12.2019.

При цьому, факт ліквідації Головного територіального управління юстиції у Волинській області, на переконання суду, не є обставиною, яка виключає можливість прийняття Міністерством юстиції України наказу про поновлення позивача на посаді з якої він був звільнений.

Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 233 КзПП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відтак, внаслідок скасування судом наказу про звільнення позивача та задоволення позовної вимоги про поновленні на роботі належить також задовольнити позовну вимогу про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).

Відповідно до п. 8 цього Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно довідки про середній заробіток позивача від 15.01.2020 №011, середньомісячна заробітна плата позивача становить 24 140,36 грн. Середньоденна заробітна плата становить 731,53 грн.

За період з 27.12.2019 по 23.04.2024 включно, позивач перебував у вимушеному прогулі 1103 робочих дні. А тому, сума середнього заробітку, що підлягає до відшкодування за час вимушеного прогулу, вирахувана шляхом множення середньоденного заробітку (731,53 грн) на число робочих днів за період вимушеного прогулу (1103), становить 806 877 (вісімсот шість тисяч вісімсот сімдесят сім) грн 59 коп.

При цьому, при здійсненні розрахунку належних до виплати сум середнього заробітку, судом не взято до уваги долучену судом 23.04.2024 до матеріалів справи згідно з клопотанням представника позивача відповідь Міністерства юстиції України від 11.04.2024 на адвокатський запит від 05.04.2024 про розміри посадового окладу за посадами: заступника начальника управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) та заступника начальника управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, оскільки нормами чинного законодавства визначено чіткий порядок проведення такого розрахунку з врахуванням середньої заробітної плати за останні два місяці роботи перед звільненням.

Згідно зі статтею 240-1 КЗпП України у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або роботодавця (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу.

Як вже було зазначено судом в ухвалі від 19.02.2024, відповідно до постанови КМУ від 09.10 2019 № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова № 870) ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції, у тому числі Головне територіальне управління юстиції у Волинській області, та утворено як юридичну особу публічного права Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів).

В подальшому, відповідно до постанови КМУ № 912 від 16.08.2022 «Про реорганізацію міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» (далі постанови КМУ № 912) Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) реорганізовано шляхом його приєднання до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) з перейменуванням у Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), а п.2 даної постанови передбачено, що здійснення заходів, пов`язаних із реорганізацією територіальних органів покладається на Мін`юст України;

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції зареєстровано 13.10.2022, ідентифікаційний код юридичної особи: 43316386, а розпочало роботу за поданим на сайті оголошенням 29.12.2022, при цьому Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів), ідентифікаційний код юридичної особи: 43317547, перебуває в стані припинення з 26.09.2022.

З огляду на наведене, суд вважає, що в ході розгляду справи відбулось публічне правонаступництво, тобто перехід прав та обов`язків Головного територіального управління юстиції у Волинській області до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.

Враховуючи вищевикладене, та з огляду на те, що ОСОБА_1 був прийнятий на державну службу в Головне територіальне управління юстиції у Волинській області та був звільнений з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області, яке було окремою юридичною особою, і саме Головне територіальне управління юстиції у Волинській області здійснювало нарахування та виплату заробітної плати, середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь позивача підлягає стягненню з правонаступника Головного територіального управління юстиції у Волинській області, який діє на даний момент - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, а не з Міністерства юстиції України, як про це зазначила представник позивача у заяві про зміну позовних вимог від 16.02.2024.

Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Керуючись статтями 243 - 246, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №3973/к від 20.12.2019.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Волинській області №1508/3 від 24.12.2019 «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області з 27.12.2019.

Стягнути із Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27.12.2019 по 23.04.2024 включно у сумі 806877 (вісімсот шість тисяч вісімсот сімдесят сім) грн 59 коп. (без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідачі: Міністерство юстиції України (01001, місто Київ, вулиця Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622);

Головне територіальне управління юстиції у Волинській області (43001, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Володимирська, 1, код ЄДРПОУ 34827061);

Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (76018, місто Івано-Франківськ, вулиця Грюнвальдська, 11, код

Суддя В.В.Дмитрук