Постанова

від 23.05.2024 по справі 463/12584/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 463/12584/21 пров. № А/857/8411/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:Затолочного В.С.,

суддів:Гудима Л.Я., Качмара В.Я.,

з участю секретаря судового засіданняЄршової Ю.С.,

представника позивачаВасилик Ю.М.,

представника третьої особиШтунько А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Львові апеляційні скарги Державної служби України з питань праці, Головного управління Держпраці у Львівській області, ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 березня 2024 року у справі № 463/12584/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державна служба України з питань праці про стягнення середнього заробітку (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Братичак У.В. в м. Львів Львівської області 04.03.2024 року о 13:28 год., повний текст судового рішення складено 14.03.2024), -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Личаківського районного суду міста Львова з позовною заявою до Головного управління Держпраці у Львівській області (далі ГУ Держпраці, відповідач), Державної служби України з питань праці (далі також Держпраці), в якій просив:

- стягнути з Держпраці на користь ОСОБА_1 354295 грн. 89 коп., без урахування обов`язкових платежів та податків, за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі;

- стягнути з ГУ Держпраці на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 130250 грн. 84 коп., без урахування обов`язкових платежів та податків.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 02 серпня 2022 року позов задоволено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 25 липня 2023 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02 серпня 2022 року скасовано, провадження у справі закрито.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07.08.2023 передано справу до Львівського окружного адміністративного суду.

21.09.2023 від представника позивача надійшла заява про заміну відповідача в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на ГУ Держпраці та залучення Держпраці як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, та зменшення позовних вимог, а саме:

- стягнути з ГУ Держпраці на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 122800 грн. 69 коп. та 355305 грн. 28 коп. за час затримки виконання рішення суду, а всього 478105 грн. 97 коп. без урахування обов`язкових платежів та податків;

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04 березня 2024 року позов задоволено частково.

Cтягнуто з відповідача на користь позивача 122800 грн. 69 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, без урахування податків та зборів.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, його оскаржили відповідач та третя особа, які вважають, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, просять рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 березня 2024 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити в повному обсязі.

Позивач також оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та просив адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

У доводах апеляційної скарги Держпраці покликається на пропущення позивачем строку звернення до суду з цим позовом. Крім цього, вказує, що відповідно до постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183, щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Держпраці середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07.08.2019, то в задоволенні позову в цій частині суд апеляційної інстанції відмовив. Крім того, в частині стягнення коштів з Держпраці, необхідно зазначає, що по відношенню до позивача Держпраці виступає виключно як суб`єкт призначення (звільнення). Мотивувальна частина рішення суду першої інстанції містить хибний висновок про відповідальність саме Держпраці за тривале непоновлення позивача на роботі.

ГУ Держпраці в апеляційній скарзі покликається на те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Оскільки позивач ознайомився з наказом Державної служби України з питань праці від 06.08.2019 № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_2 » 06.08.2019, а до суду з вимого про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу звернувся лише у листопаді 2021 року, вважає, що ним порушено строк звернення до суду з цим позовом.

Позивач в обґрунтування апеляційних вимог зазначив, що Восьмий апеляційний адміністративний суд в постанові від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183 дійшов висновку, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути покладено лише на ГУ Держпраці у Львівської області. Зміна судової практики в подальшому не має впливати на можливість отримання позивачем належного судового захисту.

В судовому засіданні представник позивача наполягала на задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , заперечувала проти задоволення апеляційний скарг відповідача та третьої особи.

Представник Держпраці наполягала на задоволенні апеляційної скарги відповідача та третьої особи. Заперечувала проти задоволення апеляційної скарги позивача.

Відповідач, який був належними чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, явку свого представника у судове засідання не забезпечив.

Відповідно до частини другої статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №1.380.2019.004183 визнано протиправним та скасовано наказ Держпраці від 06 серпня 2019 року № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_2 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника ГУ Держпраці у Львівській області з 06 серпня 2019 року.

Постанову суду апеляційної інстанції в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді звернено до негайного виконання.

В частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційний суд відмовив в позові, вважаючи, що відповідачем у цій частині мало ГУ Держпраці.

Позивач 31.03.2020 звернувся до Держпраці та до ГУ Держпраці із заявою, в якій, посилаючись на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі №1.380.2019.004183, просив повідомити його щодо видачі наказу про поновлення на посаді, визначення робочого місця, а також, куди надати трудову книжку для внесення відповідних записів.

Листом від 15.04.2020 № 4438/1/7-07 ГУ Держпраці поінформувало ОСОБА_1 про розгляд його заяви від 31.03.2020 та повідомило, що видання наказу про поновлення на роботі належить до повноважень Голови Держпраці. Додатково, в листі повідомлено, що відповідно до вимог пункту 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за № 110, для запису в трудову книжку необхідним є посилання на наказ про поновлення на роботі.

При цьому, не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції Держпраці звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183 в частині задоволення позовних вимог, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Верховний суд постановою від 29.12.2020 у справі № 1.380.2019.004183 касаційну скаргу Держпраці залишив без задоволення, а постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року - без змін.

13.04.2021 ОСОБА_1 знову звернувся до Держпраці та до ГУ Держпраці із заявою, в якій просив повідомити його щодо видачі наказу про поновлення на посаді, визначення робочого місця, а також повідомити, куди надати трудову книжку для внесення відповідних записів.

Листом від 28.04.2021 № 6774/1/07-10 ГУ Держпраці надало відповідь позивачу, в якій, зокрема повідомило, що належною підставою для поновлення та фактичного допущення працівника до виконання посадових обов`язків є видача органом, що прийняв рішення про звільнення працівника, відповідного наказу про поновлення на посаді. Додатково, в листі зазначено, що до ГУ Держпраці (станом на дату надання відповіді) не надходило відповідного наказу про поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Наказом Держпраці від 11.08.2021 № 96-кт «Про виконання рішення суду» скасовано наказ Держпраці від 06.08.2019 № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_2 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника ГУ Держпраці з 06.08.2019.

Наказом ГУ Держпраці у Львівській області від 11.08.2021 № 356-к «Про скасування наказу Головного управління Держпраці у Львівській області від 06.08.2019 № 454-к «Про оголошення наказу Державної служби України з питань праці від 06.08.2019 № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » та про допуск до роботи ОСОБА_1 », відповідно скасовано наказ ГУ Держпраці від 06.08.2019 № 454-к «Про оголошення наказу Державної служби України з питань праці від 06.08.2019 № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління з 07.08.2019.

Наказом ГУ Держпраці від 12.08.2021 № 357-к внесено зміни до наказу від 11.08.2021 № 356-к «Про скасування наказу Головного управління Держпраці у Львівській області від 06.08.2019 № 454-к «Про оголошення наказу Державної служби України з питань праці від 06.08.2019 № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » та про допуск до роботи ОСОБА_1 » в частині заміни дати поновлення позивача з « 07 серпня 2019 року» на « 06 серпня 2019 року».

20.08.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив здійснити виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 06.08.2019 по 11.08.2021.

Листом від 03.09.2021 № 12249/1/07-10 ГУ Держпраці надало відповідь ОСОБА_1 на його заяву від 20.08.2021, де зазначило, що позивач звертався з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до суду, однак судом апеляційної інстанції відмовлено в задоволенні вказаної позовної вимоги.

Позивач вважаючи, що має право на отримання компенсації середнього заробітку за вимушений прогул через незаконне звільнення за період з 06.08.2019 по 12.03.2020 та через затримку виконання рішення суду у справі № 1.380.2019.004183 про поновлення на роботі за період з 13.03.2020 по 11.08.2021, звернувся до суду з цим позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що оскільки обов`язок щодо виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, був покладений на Держпраці, у суду відсутні підстави для стягнення з ГУ Держпраці середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 12.03.2020 у справі №1.380.2019.004183.

Стосовно ж стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції визначив, що саме ГУ Держпраці є належним відповідачем, та при цьому здійснив обрахунок цього середнього заробітку згідно наявних у матеріалах справи доказів.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України, тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд зазначає, що право особи на працю захищається Конституцією України. Виплата заробітку за час вимушеного прогулу з вини роботодавця є гарантом можливості реалізації людиною права на працю та захищає працівника від управлінського свавілля.

В свою чергу, вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника у засобах до існування на період незаконного звільнення шляхом компенсації певних втрат.

Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим незалежно від вирішення цього спору в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі чи в різних.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 14.11.2019 у справі № 826/14/16.

При цьому, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі Порядок № 100).

Відповідно до підпункту «з» пункту 1 Розділу І Порядку № 100 цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу.

Згідно з абзацом 3 пункту 2 Розділу ІІ Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Абзацом 3 пункту 3 Розділу ІІІ Порядку № 100 визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Згідно з пунктом 5 Розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

За змістом абзацу 1 пункту 8 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Таким чином, для визначення належної позивачу суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу суду належить встановити розмір середньомісячної заробітної плати з розрахунку за останні 2 календарні місяці роботи, що передували його звільненню, розмір середньоденної (годинної) заробітної плати та кількість днів вимушеного прогулу.

Відповідно до довідки ГУ Держпраці про розрахунок середньої заробітної плати, яка розрахована виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували місяцю звільнення позивача, його середньоденна заробітна плата становить - 782 грн. 17 коп. (16425,60 грн. (заробітна плата, отримана ОСОБА_1 за червень-липень 2019 року) / 21 (відпрацьований робочий день ОСОБА_1 за червень-липень 2019 року).

Водночас, за змістом пункту 10 Порядку № 100 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було встановлено, що обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100» виключено пункт 10 Порядку № 100. Вказані зміни набрали законної сили лише 12.12.2020.

Отже, враховуючи, що спірні правовідносини виникли до набрання чинності вищевказаними змінами, у разі підвищення тарифної ставки і посадового окладу як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за позивачем зберігався середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення при обчисленні середньої заробітної плати.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 140/3020/19 та від 09 грудня 2020 року у справі № 2340/3865/18.

З листа ГУ Держпраці від 27.10.2021 № 14988/1/07-10 видно, що на час звільнення позивача, схема посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням категорій, під категорій та рівнів державних органів була затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15 «Питання оплати праці працівників державних органів» (із внесеними змінами).

Посадовий оклад за посадою заступника начальника ГУ Держпраці становив: станом на 06.08.2019 - 9690 грн.; станом на 01.01.2020 - 10600 грн.; станом на 01.01.2021 - 10 600 грн..

Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу заступника начальника управління з 01.01.2020 склав 1,1 (10600 грн. / 9690 грн.).

Судом також з`ясовано, що спірний період з 06.08.2019 (дата звільнення) по 12.03.2020 (дата проголошення постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду в справі № 1.380.2019.004183 про поновлення ОСОБА_1 ) є періодом вимушеного прогулу позивача, внаслідок його незаконного звільнення.

З урахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з 06.08.2019 по 31.12.2019 (102 робочі дні) становить: 782,17 * 102 = 79 781 грн. 34 коп., а за період з 01.01.2020 по 12.03.2020 (50 робочих днів) становить: 782,17 * 1,1 * 50 = 43 019 грн. 35 коп.

Відтак, середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , у зв`язку з його незаконним звільненням за період з 06.08.2019 по 12.03.2020 становить 122800 грн. 69 коп. (79781 грн. 34 коп. + 43019 грн. 35 коп.).

Водночас, оскільки позивач перебував у трудових відносинах із ГУ Держпраці і нарахування та виплата заробітної плати здійснювалася саме цим органом, суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , пов`язаного з незаконним звільненням, належить стягнути саме з відповідача, без урахування при цьому податків та зборів.

Вказаний висновок суду також підтверджується висновками, викладеними в постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183 щодо ОСОБА_1 .

При цьому, є безпідставними доводи відповідача про те, що у разі встановлення факту перебування позивача на час тривання судового спору у відносинах з іншими підприємствами, установами, організаціями, розмір середнього заробіток за час вимушеного прогулу, що призначений до стягнення з ГУ Держпраці має бути зменшений з урахуванням різниці в заробітку за час виконання іншої нижчеоплачуваної роботи, чи позивачу має бути відмовлено у задоволенні позовних вимог, у разі якщо заробітна плата за цей період була на рівні середнього заробітку за час вимушеного прогулу або вищою.

Проте, після незаконного звільнення, позивач не перебував у трудових відносних з відповідачем, у тому числі на нижче оплачуваній посаді.

Водночас, можливе самостійне працевлаштування позивача у період вимушеного прогулу при незаконному звільненні з попередньої роботи не може бути трансльоване на користь відповідача задля уникнення чи зменшення встановленої законом відповідальності.

Вказаний висновок відповідає висновку Верховного Суду в постанові від 05.10.2023 у справі № 340/693/22.

Надаючи оцінку аргументам представників відповідача та третьої особи щодо пропущення позивачем строку звернення до суд з цим позовом, апеляційний суд виходить з наступного.

На момент звернення позивача до суду з цим позовом (10.11.2021) частини перша та друга статті 233 КЗпП України діяли в редакції, яка передбачала, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

В постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду, з`ясовуючи питання про те, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, дійшла таких правових висновків.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

Таким чином, у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Об`єднаної палати Касаційного цивільного Суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці.

Суд визначив природу вимоги про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, та дійшов висновку, що такий спір є спором про оплату праці, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та звернення позивача до суду з цим позовом.

Аналогічна правова позиція щодо строків звернення до суду в даній категорії справ застосовується Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 серпня 2022 року та від 08 листопада 2022 року у справах № 380/6129/20 та № 460/15639/21, а також від 03 травня 2023 року у справі № 280/4125/21.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення з ГУ Держпраці середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, колегія суддів виходить з наступних міркувань.

Положеннями статті 236 КЗпП України передбачена відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.

Так, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

З урахуванням такого правового регулювання, суд не заперечує право ОСОБА_1 на відшкодування суми середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 13.03.2020 по 11.08.2021.

Разом з тим, враховуючи правову позицію Верховного Суду від 09.01.2024 у справі № 460/15639/21, при вирішенні питання щодо належного відповідача у справі, який у силу приписів статті 236 КЗпП України має нести відповідальність за затримку виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, суду необхідно установити: до повноважень якого органу належить вирішення питання поновлення позивача на посаді та яким органом у спірних правовідносинах видано відповідний наказ про поновлення позивача на посаді.

Водночас та обставина, що у трудових відносинах позивач перебував із ГУ Держпраці і нарахування та виплата заробітної плати здійснювалася саме цим органом, не доводить того, що виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді здійснювалося саме цим суб`єктом владних повноважень.

Враховуючи, що предметом цього позову є, зокрема стягнення коштів, які є спеціальним видом відповідальності роботодавця, а саме особи, яка зобов`язана судовим рішенням або в силу Закону видати наказ про поновлення незаконно звільненого працівника на посаді, від встановлення вищеозначених обставин залежить вирішення питання визначення належного відповідача на якого має бути покладений обов`язок виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виконання рішення у цій справі.

Пунктом 17 частини четвертої статті 19 Закону України від 178 березня 2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі Закон № 3166-VI) передбачено, що керівник центрального органу виконавчої влади призначає на посади за погодженням з міністром, звільняє з посад заступників керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади.

Згідно з частиною п`ятою статті 21 Закону № 3166-VI керівники та заступники керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади призначаються на посади та звільняються з посад керівником центрального органу виконавчої влади відповідно до законодавства про державну службу.

Відповідно до підпункту 2 пункту 5 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 № 96 (далі Положення № 96) Держпраці з метою організації своєї діяльності здійснює добір кадрів в апарат Держпраці та на керівні посади в її територіальні органи, на підприємства, в установи та організації, що належать до сфери її управління, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і працівників апарату Держпраці та її територіальних органів.

Згідно з пунктом 7 Положення № 96 Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Відповідно до підпункту 11 пункту 11 Положення № 96 голова Держпраці призначає на посаду за погодженням з Першим віце-прем`єр-міністром України - Міністром економіки заступників керівників територіальних органів Держпраці та звільняє їх з посади.

Відповідно до пункту 1 Положення про Головне управління Держпраці у Львівській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань праці від 03.08.2018 № 84 (далі Положення № 84), ГУ Держпраці є територіальним органом Держпраці, що їй підпорядковується.

Згідно з пунктом 9 Положення № 84 ГУ Держпраці очолює начальник, який призначається на посаду та звільняється з посади Головою Держпраці за погодженням з Міністром соціальної політики України та головою Львівської обласної державної адміністрації. Начальник Управління має двох заступників, у тому числі першого, які призначаються на посади та звільняються з посад Головою Держпраці за погодженням з Міністром соціальної політики України.

Крім того, як наказ від 6 серпня 2019 року № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_2 », яким позивача звільнено з посади, так і наказ від 11.08.2021 № 96-кт «Про виконання рішення суду», яким скасовано наказ від 06.08.2019 № 76-кт «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_2 » і поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника ГУ Держпраці, приймалися саме Держпраці.

Більше того, оскільки ГУ Держпраці не було стороною в справі № 1.380.2019.004183, тому не може відповідати за несвоєчасне виконання судового рішення у ній.

За таких обставин слід дійти висновку, що саме на Держпраці був покладений обов`язок щодо негайного і добровільного виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, тому саме третя особа має відповідати за затримку виконання рішення суду, а не її територіальний орган.

Аналогічна правовий підхід застосований Верховним Судом у постановах від 27.04.2023 у справі № 460/4900/21, від 18.12.2023 у справі № 640/27278/21, від 09.01.2024 у справі № 460/15639/21.

За змістом частини першої статті 46 КАС України сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 4 КАС відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Визначення обсягу вимог, що підлягають судовому захисту, є диспозитивним правом позивача. При цьому підстави, з якими позивач пов`язує виникнення у нього права на звернення до суду і для задоволення його вимог, визначаються позивачем самостійно.

У свої заяві від 21.09.2023 про заміну відповідача та зменшення позовних вимог у справі № 463/12584/21, а також у судовому засіданні, представник позивача наполягала на необхідності стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду саме з Головного управління Держпраці у Львівській області.

Разом з тим, оскільки обов`язок щодо виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, був покладений на Держпраці, у суду відсутні підстави для стягнення з ГУ Держпраці на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183.

З урахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що у задоволенні позовних вимог в цій частині необхідно відмовити.

Щодо аргументів представника позивача про те, що Восьмий апеляційний адміністративний суд в постанові від 12.03.2020 у справі № 1.380.2019.004183 дійшов висновку, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути покладено лише на ГУ Держпраці, суд зауважує, судом апеляційної інстанції не досліджувалося питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду, оскільки на той момент така затримка фізично була відсутня.

Щодо відшкодування судових витрат у виді витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами першою та другою статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина третя статті 134 КАС України).

Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною п`ятою цієї ж статті встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За змістом частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

За положеннями статті 30 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На обґрунтування вимог про стягнення правничої допомоги представником позивача долучено: договір про надання правової допомоги та представлення інтересів у цивільній справі від 13.10.2021 № 13/10-2021, ордер на надання правничої (правової) допомоги серії ВС № 1230195, акт здачі-прийняття виконаних робіт (наданих послуг) від 03.11.2021 по договору про надання правничої допомоги від 13.10.2021 на суму 5000 грн., квитанцію від 10.11.2021 на суму 5000 грн.

Як слідує з акта здачі-прийняття виконаних робіт від 03.11.2021, адвокатом були проведені такі роботи по договору про надання правничої допомоги від 13.10.2021:

- підготовка позовної заяви про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду відповідно до ст.ст. 232-235 КЗпП України.

Загальна вартість наданих послуг 5000 грн.

При цьому, представлені суду апеляційної інстанції матеріали мають довести не лише факт понесення витрат на правову допомогу, а і обґрунтованість та розумність таких витрат.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Зазначений висновок узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини (надалі також - ЄСПЛ), зокрема, у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», зазначено, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Колегія суддів зазначає, що у постанові від 24.01.2019 року у справі № 910/15944/17 Верховний Суд зауважив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», заява № 19336/04). У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

В силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Отже, ключовим критерієм під час розгляду питання щодо можливості стягнення витрат на професійну правничу допомогу у справі, яка розглядається, є розумність заявлених витрат, тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що складність справи обумовлена як суттю спору й характером спірних правовідносин (нестандартний спір, нетипові правовідносини), так і кількістю учасників, обсягом доказів, кількістю засідань.

Так, оцінюючи подані документи, якими представник позивача обґрунтовує фактичне понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу, складність справи, обсяг доказів та часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що сума судових витрат на правничу допомогу, яку представник позивача просить стягнути за рахунок відповідача, підлягає зменшенню у зв`язку з відсутністю ознак співмірності, визначених частиною п`ятою статті 134 КАС України, а також пропорційно до задоволених позовних вимог, тому наявні підстави для часткового стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача суми витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 грн.

Відповідно до частин першої та третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Враховуючи часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача частини сплаченого судового збору, пропорційно до задоволених позовних вимог, а саме 2915, 22 грн.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Колегія суддів зазначає, що інші зазначені сторонами в апеляційних скаргах обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Тому за наведених вище підстав, якими суд обґрунтував своє рішення, суд не вбачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у справі.

З огляду на вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції є законним та скасуванню не підлягає.

Згідно частини першої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.

Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Наведені висновки суду є вичерпні, а доводи апелянтів - безпідставні.

Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.

Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 241, 242, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Державної служби України з питань праці, Головного управління Держпраці у Львівській області, ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 березня 2024 року у справі № 463/12584/21 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише у випадках, передбачених статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В. С. Затолочний судді Л. Я. Гудим В. Я. Качмар Повне судове рішення складено 24.05.24