Постанова

від 11.06.2024 по справі 826/18588/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/18588/14 Суддя першої інстанції: Балаклицький А. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2024 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Шведа Е.Ю.,

суддів - Голяшкіна О.В., Заїки М.М.,

при секретарі - Левкович А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Державної податкової служби України та Головного управління ДПС у Київській області на прийняте у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 березня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Київській області, Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства доходів і зборів України (далі - Міндоходів України), Головного управління Міндоходів у Київській області (далі - ГУ Міндоходів у Київській області), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міндоходів від 29.10.2014 №2166-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області;

- стягнути з ГУ Міндоходів у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсацію за час вимушеного прогулу;

- стягнути з ГУ Міндоходів у Київській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000 грн.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.10.2021 позов задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів та зборів України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 29.20.2014 року №2166-о;

- поновлено ОСОБА_1 на посаді Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС, яка рівнозначна посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області з 30.10.2014 року;

- стягнуто з Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС (03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а, ЄДРПОУ 44096797) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 жовтня 2014 року по 05 жовтня 2021 року у розмірі 731 066,05 грн. (Сімсот тридцять одна тисяча шістдесят шість гривень 05 копійок);

- допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді у Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС, яка рівнозначна посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області з 30.10.2014 року;

- допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС (03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а, ЄДРПОУ 44096797) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 12 655,50 грн. (Дванадцять тисяч шістсот п`ятдесят п`ять гривень 50 копійок).

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Крім того, цим рішенням суду замінено Міндоходів України та ГУ Міндоходів у Київській області на правонаступників - Державну податкову службу України (далі - Відповідач-3, ДПС України) та Головне управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС (далі - Відповідач-4, ГУ ДПС у Київській області).

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.06.2022 апеляційні скарги ГУ ДПС у Київській області та ДПС України залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.10.2021 - без змін.

Постановою Верховного Суду від 08.11.2022 касаційні скарги ДПС України та ГУ ДПС у Київській області задоволено частково - рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.10.2021 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.06.2022 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції зазначив, що скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади є підставою для поновлення його на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, поновлення на роботі полягає у тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення, а обов`язок з працевлаштування незаконно звільненого працівника покладений на роботодавця, яким у випадку реорганізації державної установи є її правонаступник, якому передані відповідні завдання і функції.

Разом з тим, як зазначив Верховний Суд, обираючи спосіб захисту порушеного права Позивача у контексті спірних правовідносин та визначаючи Державну податкову службу України та Головне управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС правонаступниками первісних відповідачів - Міністерства доходів і зборів України та ГУ Міндоходів у Київській області, суди не дослідили питання компетенційного правонаступництва органів податкової міліції у складі Міністерства доходів і зборів України так само як і не встановили чи було внесено до єдиного державного реєстру записи про припинення відповідних органів, зокрема Державної фіскальної служби України.

Проте, за висновком суду касаційної інстанції, встановлення зазначених обставин має значення для правильного вирішення справи, адже йдеться не стільки про назву посади публічної служби і коло повноважень за посадою, скільки про необхідність відновити порушене право Позивача працювати на посаді публічної служби в тому органі (інституції), з посади у якому його було протиправно звільнено.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21.03.2024 позов задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів та зборів України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 29.20.2014 року №2166-о;

- поновлено ОСОБА_1 на посаді Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС, яка рівнозначна посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області з 30.10.2014 року;

- стягнуто з Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС (03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а, ЄДРПОУ 44096797) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 жовтня 2014 року по 21 березня 2024 року у розмірі 1 762 368 грн. (один мільйон сімсот шістдесят дві тисячі триста шістдесят вісім) 05 коп.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Крім того, допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді у Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС, яка рівнозначна посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області з 30.10.2014 року.

Також допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС (03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а, ЄДРПОУ 44096797) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 12 655,50 грн. (Дванадцять тисяч шістсот п`ятдесят п`ять гривень 50 копійок).

При цьому суд першої інстанції виходив з того, саме по собі звільнення ОСОБА_1 в силу лише факту зайняття ним певної посади на підставі положень Закону України «Про очищення влади» є протиправним за відсутності доказів належності його до кола осіб, які своїми діяннями чи рішеннями сприяли узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки й оборони України чи протиправне порушення прав і свобод людини.

Визначаючи спосіб захисту порушених прав Позивача в частині поновлення його на посаді, суд зазначив, що наявними у матеріалах справи документами підтверджується об`єктивна неможливість поновлення ОСОБА_1 на посаді в органах ДФС України з огляду на перебування їх у процесі припинення, вивільнення всіх співробітників та відсутність видатків на утримання таких органів. Відтак, за висновком суду, зважаючи на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту особи, неможливості позаконкурсного поновлення ОСОБА_1 на посаді у Бюро економічної безпеки України як правонаступника податкової міліції, останній підлягає поновленню на рівнозначній посаді у складі ГУ ДПС у Київській області із стягнення з нього на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, суд зазначив, що будь-яких доказів її понесення Позивачем не надано.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, ДПС України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування своїх доводів зазначає, що судом першої інстанції не було враховано, що у складі ДПС України та її територіальних органів підрозділи податкової міліції не функціонують, а відтак органи ДПС України не є правонаступниками Міндоходів України у відповідній частині. Підкреслює, що судом залишено поза увагою неможливість втручання у дискреційні повноваження органу державної влади в частині поновлення незаконно звільненого працівника на посаді. Окремо зауважує, що всупереч висновків суду органом, до якого перейшло компетенційне правонаступництво податкової міліції, є Бюро економічної безпеки України.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2024 відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ДПС України, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, які надійшли 02.05.2024.

Крім того, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ГУ ДПС у Київській області подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Свою позицію обґрунтовує тим, що ГУ ДПС у Київській області не є правонаступником ГУ Міндоходів у Київській області в частині проходження публічної служби, оскільки таким є Головне управління ДФС у Київській області, що підтверджується численною судовою практикою, підрозділ податкової міліції у складі органів ДПС України відсутній, натомість таким органом є Бюро економічної безпеки України. Крім іншого, зауважує, що судом не надано належної оцінки нормам Закону України «Про очищення влади» у межах спірних правовідносин.

Після усунення визначених в ухвалі від 26.04.2024 про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.05.2024 відкрито провадження за апеляційною скаргою ГУ ДПС у Київській області та встановлено строк для подачі відзиву на неї.

Крім іншого, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.05.2024 призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.05.2024.

У відзиві на апеляційну скаргу ДПС України ОСОБА_1 просить відмовити в її задоволенні та залишити без змін рішення суду першої інстанції. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом правильно визначено спосіб захисту порушеного права Позивача, оскільки фактично з 01.01.2022 ДФС України припинено виконання функцій органу виконавчої влади, а наявні у матеріалах справи документи свідчать про те, що у разі визначення правонаступниками у цій справі ДФС України та ГУ ДФС у Київській області рішення суду останні не зможуть виконати через відсутність штатів та відповідних видатків. Окремо зауважує, що Бюро економічної безпеки України не визначено правонаступником ні ДФС України, ні ГУ ДФС у Київській області.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.05.2024 допущено заміну Міндоходів України правонаступником - Державною фіскальною службою України (далі - Відповідач-1, ДФС України), ГУ Міндоходів у Київській області - Головним управлінням ДФС у Київській області (далі - Відповідач-2, ГУ ДФС у Київській області), а також встановлено строк для подачі ними відзиву на апеляційні скарги та відкладено розгляд справи до 11.06.2024.

У відзиві на апеляційну скаргу ГУ ДФС у Київській області просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свою позицію обґрунтовує, зокрема, тим, що рішення суду першої інстанції містить позовні вимоги станом на 21.03.2024, що свідчить про зміну предмета позову, з яким звертався ОСОБА_1 . Наголошує, що ГУ ДФС у Київській області на час розгляду справи не є припиненим, у той час як фактичним правонаступником податкової міліції є Бюро економічної безпеки України.

Відзиву на апеляційні скарги від ДФС України не надійшло.

У судовому засіданні представник ДПС України доводи апеляційної скарги підтримав та просив суд її вимоги задовольнити повністю з викладених у них доводів і підстав, зазначивши, що не заперечує проти задоволення апеляційної скарги ГУ ДПС у Київській області.

Представник ГУ ДПС у Київській області наполягав на задоволенні власної апеляційної скарги, погоджуючись з вимогами й апеляційної скарги ДПС України.

Позивач проти задоволення апеляційних скарг заперечував, наголошуючи на їх необґрунтованості.

Представник ГУ ДФС у Київській області підтримав доводи апеляційних скарг.

ДФС України, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання повноважного представника не направив.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, то судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку його законності та обґрунтованості у межах доводів та вимог апеляційних скарг.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, заслухавши пояснення учасників справи, колегія суддів вважає, що останні підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню в частині з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 01.12.1997 проходив службу в податковій міліції, а з травня 2013 року - на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області згідно наказу Міндоходів України від 24.05.2013 №425-о (т. 1 а.с. 22).

Разом з тим, наказом Міндоходів України від 29.10.2014 №2166-о полковника податкової міліції ОСОБА_1 , заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області, звільнено з посади та податкової міліції відповідно до пп. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та пп. «а» п. 62 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114 (т. 1 а.с. 23). Підставою прийняття такого наказу стала довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 , в якій зазначено, що до Позивача застосовується заборона, визначена ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» (т. 1 а.с. 52).

На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів Конституції України, Закону України «Про очищення влади», Кодексу законів про працю України, ряду рішень Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України та висновку Венеціанської комісії, резолюцій і рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи, а також Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), ряду інших підзаконних актів та позицій Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до висновку про протиправність оскаржуваного наказу, оскільки Основним Законом України гарантований принцип персональної відповідальності особи, необхідність поновлення Позивача на рівнозначній раніше займаній посаді правонаступником ГУ Міндоходів у Київській області із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитися з огляду на таке.

Закон України «Про очищення влади» (далі - Закон), який набрав чинності 16.10.2014, визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Відповідно до ст. 1 Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Особи, зазначені у частинах третій, п`ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.

Заборона, передбачена частиною третьою або четвертою цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.

Згідно п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема, щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема, керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 обіймав сукупно не менше одного року посади, що відповідають визначеному ст. 3 Закону критерії, а тому, за твердженням Міндоходів України, належить до осіб, щодо яких застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону.

Пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону передбачено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Викладене, у свою чергу, свідчить, що звільнення ОСОБА_1 з податкової міліції та з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області здійснювалося Міндоходів України на виконання вимог пп. 1 п. 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону.

Разом з тим, судовою колегією враховується, що відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС України та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за цими договорами.

Приписи ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» визначають, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04.08.1961, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

За правилами статті 4 згаданої Конвенції будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики.

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників не повинно допускати дискримінацію у праці.

Наведеними вище положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства судова колегія вбачає підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.

Заборона перебування на посадах, визначених в ч. 2 ст. 3 Закону та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із основних принципів очищення влади, що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує ч. 2 ст. 61 Конституції України.

На переконання судової колегії, приписи ст. 3 Закону України «Про очищення влади» мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

При цьому, при застосуванні до особи положень Закону мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість, як правильно зазначив суд першої інстанції, без доведення вини у передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.

Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст. 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Аналогічна за змістом правова позиція щодо фактичної зворотної дії Закону України «Про очищення влади» всупереч положень ст. 58 Основного Закону України викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 826/3328/16.

Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що не відповідає ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно якої при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст. 64 Конституції України, згідно якої конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Отже, з викладених норм прямої дії Конституції України вбачається, що одним із принципів правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У пункті «а» частини 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, та відповідно вже згаданих вище норм є частиною національного законодавства, вказує у статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Матиєк проти Польщі»).

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14.02.2006 № 57986/00 Європейський суд з прав людини постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів.

Згідно ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30.09.2004). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції Міндоходів України, а у подальшому й ДФС України не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення ОСОБА_1 будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Натомість оскаржуваний наказ Міндоходів України від 29.10.2014 №2166-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Київській області ґрунтується виключно на довідці про результати вивчення особової справи Позивача, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Викладене, у свою чергу, свідчить, що цей індивідуальний акт є таким, що порушує закріплені Основним Законом права Позивача та підлягає скасуванню.

При цьому колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», яке набрало остаточної чинності 24.02.2020, в якій суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_2 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

У цьому рішенні Європейський Суд з прав людини вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.

Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_2 .

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Європейський Суду з прав людини у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_2 , суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Викладене, у свою чергу, свідчить про те, що доводи Міндоходів про законність звільнення ОСОБА_1 на підставі ст. 1 та ст. 3 Закону України «Про очищення влади» без врахування мети та принципів люстрації, визначених у ст. 2 наведеного Закону, є необґрунтованим та безпідставним, порушують конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого відхиляються судом апеляційної інстанції з вищевикладених підстав.

Положення ч. 6 ст. 43 Конституції України гарантують громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

З урахуванням наведеного судова колегія погоджується з позицією суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування наказу від 29.10.2014 №2166-о, яким полковника податкової міліції ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області.

Аналогічні висновки також викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.10.2020 у справі № 826/17794/14, від 13.08.2020 у справі № 826/7493/15, від 12.08.2020 у справі № 815/2163/15, від 07.07.2020 у справі № 826/6916/15, від 25.11.2021 у справі №825/3933/14, від 28.04.2022 у справі №803/745/15-а.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулося незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі.

Застосовуючи указані положення статті 235 КЗпП України у цій справі, суд першої інстанції прийшов до висновку, що ОСОБА_1 , який був незаконно звільнений з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області, має бути поновлений у ГУ ДПС у Київській області, яке є правонаступником ГУ Міндоходів у Київській області, на рівнозначній посаді.

Така позиція Київського окружного адміністративного суду мотивована тим, що ГУ Міндоходів у Київській області припинено 30.09.2015, станом на 01.01.2022 органи ДФС України перебувають у стадії реорганізації (ліквідації), всі співробітники вивільнені, будь-яких видатки на утримання цих органів на 2023 рік не передбачено, водночас станом на момент розгляду справи аналогічні функції і повноваження у сфері реалізації державної податкової політики здійснюються ГУ ДПС у Київській області.

Колегією суддів враховується, що Верховним Судом сформовано сталу судову практику щодо застосування ч. 1 ст. 235 КЗпП України до правовідносин, пов`язаних з поновленням на роботі колишніх службовців Міндоходів після припинення останнього.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №П/9901/101/18, постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №826/12916/15, від 06.03.2019 у справі №824/424/16-а, від 13.03.2019 у справі №826/751/16, від 27.06.2019 у справі №826/5732/16, від 26.07.2019 у справі №826/8797/15, від 09.10.2019 у справі №П/811/1672/15, від 12.09.2019 у справі №821/3736/15-а, від 22.10.2019 у справі №816/584/17, від 07.07.2020 у справі №811/952/15 викладено правову позицію, відповідно до якої у разі незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право підлягає захисту шляхом поновлення на попередній роботі, тобто на посаді, з якої його було незаконно звільнено, крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації.

У постановах від 27.04.2021 у справі № 826/8332/17, від 31.05.2021 у справі № 0840/3202/18 та від 27.04.2021 у справі №826/8332/17 Верховний Суд зазначив, що, ураховуючи приписи ч. 1 ст. 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулося незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Отже, звільненого без законної підстави працівника має бути поновлено на попередній роботі, а не на іншій рівнозначній посаді, як того бажає позивач.

У постановах Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 819/691/17, від 20.01.2021 у справі № 640/18679/18 зазначено, що закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду розглядав справу № 817/3431/14, в якій посадова особа Міндоходів оскаржувала звільнення з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

У пунктах 145-146 постанови Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14 зазначено, що «Скасування наказу про звільнення позивача у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді заступника начальника управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління Головного управління Міндоходів у Рівненській області з 30 жовтня 2014 року. Поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення, є достатнім ефективним засобом захисту порушеного права позивача, оскільки охоплює його поновлення на службі у податковій міліції».

У постанові від 03.10.2023 у справі № 826/5470/15 Верховний Суд підкреслив, що не знаходить підстав для відступу від вказаних правових висновків у справі, що розглядається, у зв`язку з чим уважає, що публічного службовця не може бути поновлено на посаді, на яку його не було переведено в установленому законом порядку.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 до звільнення обіймав посаду заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області.

Отже, встановивши, що звільнення Позивача відбулося з порушенням закону, суд першої інстанції повинен був поновити його саме на вказаній посаді.

Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами апеляційних скарг про те, що, поновивши ОСОБА_1 у Головному управлінні ДПС у Київській області на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області, суд першої інстанції неправильно застосував положення ч. 1 ст. 235 КЗпП України.

З урахуванням викладеного рішення Київського окружного адміністративного суду у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді ГУ ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС, яка рівнозначна посаді заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Київській області з 30.10.2014, підлягає скасуванню з ухваленням у відповідній частині нового рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області з 30.10.2014.

На необхідності застосування у спірних правовідносинах положень ч. 1 ст. 235 КЗпП України саме у такий спосіб звернув увагу і Верховний Суд у постанові від 08.11.2022 у справі №826/18588/14, направляючи її на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо доводів апеляційних скарг у частині правонаступництва Міндоходів, ДФС України, ДПС України та Бюро економічної безпеки України (далі - БЕБ), колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

У постановах від 11.02.2021 у справі № 826/9815/18, від 13.10.2021 у справі № 803/130/16, від 02.11.2021 у справі № 816/1231/15, від 26.05.2022 у справі № 807/3591/14, від 28.07.2022 у справі № 807/3656/14, від 03.05.2023 у справі № 260/4620/21, від 01.06.2023 у справі № 803/746/15-а тощо Верховний Суд констатував, що положення КАС України, на відміну від чинного цивільного чи господарського процесуального законодавства, не пов`язують процесуальне правонаступництво з обов`язковою наявністю факту припинення юридичної особи. Ключовим, за правилам КАС України, є доведення обставин вибуття сторони - суб`єкта владних повноважень з відносин, щодо яких виник спір. Такі правила КАС України встановлені, ураховуючи специфіку публічно-правових відносин, а саме: повноваження відповідних державних органів не є статичними і можуть передаватися від одного органу до іншого у випадку зміни законодавства. Водночас такий перехід може не збігатися у часі з юридичним припиненням суб`єкта владних повноважень унаслідок реорганізації чи ліквідації.

Отже, якщо спір виник з приводу реалізації суб`єктом владних повноважень, що припиняється, його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту його вибуття з правовідносин, щодо яких виник спір, унаслідок, зокрема, передачі розпорядчим актом Кабінету Міністрів України його адміністративної компетенції іншому/іншим суб`єктам владних повноважень. Якщо ж спір виник у відносинах, що не пов`язані з реалізацією суб`єктом владних повноважень його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту припинення сторони - суб`єкта владних повноважень.

Матеріали справи свідчать, що спір у ній виник у відносинах публічної служби, зокрема, поновлення на посаді з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Після звільнення ОСОБА_1 з податкової міліції Міндоходів та його територіальні органи були припинені, натомість було створено Державну фіскальну службу України, на яку покладено виконання функцій ліквідованого Міндоходів.

У подальшому 18.12.2018 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» (далі - Постанова №1200) якою, відповідно, утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу..

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 №682-р «Питання Державної податкової служби» (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від № 846 від 25.09.2019; далі - Розпорядження №682-р) вирішено погодитися з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення Державною податковою службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 року № 227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» (Офіційний вісник України, 2019 р., № 26, ст. 900) функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Аналізуючи зміст Постанови №1200 та Розпорядження № 682-р, Верховний Суд у вже згаданій постанові від 11.02.2021 у справі № 826/9815/18 зазначив, що вони свідчать про компетенційне адміністративне (публічне) правонаступництво ДПС України, тобто про перехід до ДПС України функцій ДФС України у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску. У такому випадку ДПС України (її територіальні органи) може бути відповідачем у спорі, що виник у відносинах публічної служби, виключно у випадку фактичного вибуття ДФС України (її територіальних органів) унаслідок припинення.

Аналогічний висновок викладено у постанові від 18.04.2022 у справі № 826/18481/14, в якій Верховний Суд зазначив, що правонаступником Міністерства доходів і зборів є Державна фіскальна служба України і в цьому випадку Міністерство доходів і зборів не може бути замінено на Державну податкову службу України до фактичного вибуття ДФС України внаслідок припинення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 №537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» реорганізовані територіальні органи ДФС шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів ДПС, зокрема, ГУ ДФС у Київській області реорганізовано шляхом приєднання до ГУ ДПС у Київській області.

Проте, територіальні органи ДФС, які реорганізуються, продовжували здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам ДПС та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України.

17 травня 2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис про державну реєстрацію ДПС України як юридичної особи, та про внесення рішення засновників (учасників) ДФС України щодо припинення такої як юридичної особи в результаті реорганізації.

У свою чергу, судом апеляційної інстанції встановлено, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань записи про припинення Державної фіскальної служби України та Головного управління ДФС у Київській області відсутні.

Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд приходить до висновку, що на момент виникнення спірних правовідносин до ДПС України та її структурних підрозділів перейшли частково повноваження ДФС України та її територіальних органів, а саме щодо сфери реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску.

Як було встановлено вище, спір у цій справі виник у відносинах публічної служби і стосується поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Київській області із одночасним стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У такому випадку заміна ДФС України та його територіальних підрозділів як відповідачів може мати місце виключно у випадку фактичного їх вибуття унаслідок припинення.

Посилання суду першої інстанції на те, що згідно пояснень Позивача станом на 01.01.2022 не передбачено видатків на утримання ДФС України та реалізацію заходів з її реорганізації та ліквідації, вивільнено всіх співробітників, а згідно листа Міністерства фінансів України від 06.02.2023 №16040-03-7/3415 у складі ДФС України та її територіальних органів відсутні будь-які штатні посади, що унеможливлює поновлення будь-яких працівників, а також не передбачені будь-які видатки на оплату працю та відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що свідчить про те, що з метою ефективного способу захисту прав ОСОБА_1 є поновлення останнього саме на рівнозначній посаді в ГУ ДПС у Київській області та стягнення саме з Відповідача-4 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів вважає помилковим.

Так, оскільки суть спору у цій справі не стосується публічно-владних функцій, що були передані ДПС України, і на момент її вирішення судом першої інстанції та перегляду цього рішення судом апеляційної інстанції до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не були внесені записи про припинення ДФС України та ГУ ДФС у Київській області, то з урахуванням наведених вище мотивів висновок Київського окружного адміністративного суду про покладення на Відповідача-4 обов`язку з поновлення Позивача на рівнозначній посаді та стягнення середнього заробітку із ГУ ДПС у Київській області є безпідставним.

У свою чергу, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання ДПС України та ГУ ДПС у Київській області на те, що правонаступником податкової міліції у межах цього спору є БЕБ, оскільки, по-перше, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.05.2019 №395 «Питання Державної податкової служби» (із змінами) та розпорядження Кабінету Міністрів України від 24.11.2021 №1493-р «Про початок діяльності Бюро економічної безпеки» БЕБ не визначено правонаступником ДФС України та її територіальних органів, по-друге, прийняття на службу у БЕБ можливе виключно на конкурсній основі, що унеможливлює поновлення ОСОБА_1 у згаданому органі.

Повертаючись до питання стягнення на користь Позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обов`язок щодо чого повинен бути покладений на ГУ ДФС у Київській області, а не на ГУ ДПС у Київській області, як помилково зазначив суд першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до абз. 4 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок №100) у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Приписи п. п. 5, 8 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Пунктом 10 Порядку №100 (який втратив чинність з 12.12.2020, а відтак підлягає застосуванню до спірних правовідносин до 11.12.2020, що підтверджується, зокрема, постановами Верховного Суду від 04.11.2021 у справі № 826/6301/15, від 25.01.2022 у справі № 826/17708/14) було передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), яку розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Із змісту довідки ГУ ДПС у Київській області від 02.09.2021 №10-36-10-20/78 (т. 1 а.с. 122) вбачається, що ОСОБА_1 нараховано грошове забезпечення за серпень 2014 року у розмірі 6 732,43 грн (за 16 робочих днів) та грошове забезпечення за вересень 2014 року в сумі 9 297,75 грн (за 22 робочі дні), а середньоденне грошове забезпечення склало 421,85 грн. Будь-яких заперечень щодо правильності визначення розміру середньоденного грошового забезпечення у цій довідці учасниками справи не висловлено.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, період вимушеного прогулу Позивача з 30.10.2014 по 28.02.2018 складає 857 робочих днів. Таким чином, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за це період складає 361 525,45 грн (421,85 х 857 днів).

У подальшому, у зв`язку з набранням чинності 01.03.2018 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова №704) та Порядку виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу податкової міліції, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 17.07.2018 №616 (далі - Порядок №616), посадовий оклад по посаді «заступник начальника управління, самостійного відділу» згідно Схеми посадових окладів начальницького складу податкової міліції головних управлінь в областях, м. Києві, Офісу великих платників податків ДФС (додаток до наказу ДФС від 29.01.2018 №52 у редакції наказу ДФС від 28.02.2018 №107, додаток 5) збільшено до 7 890 грн.

Отже, коефіцієнт підвищення для ОСОБА_1 з 01.03.2018 по 11.12.2020 складає 3,57 (7 890 грн / 2 210,00 грн). Відтак, середньоденний заробіток Позивача за цей період складав 1 506 грн (421,85 грн х 3,57).

Таким чином, з 01.03.2018 по 11.12.2020 сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 складає 1 048 176 грн (1 506 грн х 696 робочих днів).

Період вимушеного прогулу з 12.12.2020 і по 11.06.2024 (897 робочих днів) розраховується за загальним правилом без підвищеного коефіцієнту та розмір належної до стягнення середнього заробітку за нього складає 378 399,45 грн (421,85 грн х 897 робочих днів).

Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 з 30.10.2014 по 11.06.2024 становить 1 788 100,90 грн (361 525,45 грн + 1 048 176 грн + 378 399,45 грн), яка підлягає стягненню з ГУ ДФС у Київській області з урахуванням податків і зборів.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню, однак не врахував позицію Верховного Суду у цій справі щодо правонаступництва відповідачів та місця поновлення незаконно звільненого працівника, що зумовило неправильне вирішення цього спору в частині вимог щодо способу поновлення ОСОБА_1 на роботі та суб`єкта стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписи п. п. 1, 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - скасувати в частині задоволених позовних вимог до ГУ ДПС у Київській області, прийнявши у ній нове про часткове задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги Державної податкової служби України та Головного управління ДПС у Київській області - задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 березня 2024 року - скасувати в частині задоволених позовних вимог до Головного управління ДПС у Київській області в особі відокремленого підрозділу ДПС.

Прийняти в указаній частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Київській області з 30 жовтня 2014 року.

Стягнути з Головного управління ДФС у Київській області (03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5-А; код ЄДРПОУ 39393260) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі у розмірі 1 788 100 (один мільйон сімсот вісімдесят вісім тисяч сто) гривень 90 копійок з відрахуванням податків та зборів.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9 069 (дев`ять тисяч шістдесят дев`ять) гривень 78 копійок.

В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 березня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя Е.Ю. Швед

Судді О.В. Голяшкін

М.М. Заїка

Повний текст постанови складено та підписано 11 червня 2024 року.