Окрема думка

від 22.05.2024 по справі 924/408/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

22 травня 2024 року

м. Київ

cправа № 924/408/21 (924/287/23)

На розгляд у зазначеній справі поставлені питання визнання недійсним правочинів (договорів), згідно з якими майно юридичної особи - майбутнього боржника у справі про банкрутство (земельні ділянки та нерухомість) вибуло шляхом його продажу пов`язаній особі (ТОВ "ВКП "АТМ") та про витребування спірного майна від третьої особи (фізичної особи ОСОБА_1 ), якій таке майно було перепродано першим покупцем.

Основними мотивами позову були наявність на момент укладення першого правочину заборгованості перед кредиторами, що було підтверджено рішеннями судів; первісне відчуження майна пов`язаній особі; збитковість діяльності боржника у справі про банкрутство у період здійснення спірного правочину.

Підставами позову визначено статтю 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 11.07.2023 у позові відмовлено. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

При цьому суди встановили, що оспорювані договори купівлі-продажу від 01.06.2016 укладені між заінтересованими (пов`язаними) особами, оскільки станом на 01.06.2016 засновниками продавця ТОВ "ПМТЗ "Агропромтехніка" були ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , керівником юридичної особи - ОСОБА_3 , засновником та кінцевим бенефіціарним власником ТОВ "ВКП "АТМ" є ОСОБА_5 і вказані фізичні особи є членами однієї родини.

Водночас суди підтвердили наявність невиконаних зобов`язань боржника перед третіми особами на момент укладення перших договорів купівлі-продажу (01.06.2016).

Натомість, суди дійшли висновку про те, що

(1) ефективним способом захисту права власності боржника, порушеного внаслідок вчинення фраудаторного правочину, є пред`явлення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння;

(2) в апеляційній скарзі арбітражного керуючого Кучака Ю. Ф. доводи щодо добросовісності / недобросовісності набувача майна ОСОБА_1 відсутні, як відсутні такі доводи у позовній заяві та заяві про зміну (доповнення) предмету позову, а тому з урахуванням ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) про межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, вимоги позивача про витребування у відповідача-3 нежитлової будівлі та земельної ділянки не підлягають задоволенню.

(3) заяви ТОВ "ВКП "АТМ" та ОСОБА_1 про застосування наслідків спливу позовної давності задоволенню не підлягають, оскільки відсутні підстави для задоволення позову.

Щодо вимоги про визнання недійсними перших у ланцюгу продажу договорів.

Суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи наявні докази, встановили фраудаторність договорів від 01.06.2016, але відмовили у визнанні їх недійсними за неефективністю обраного способу захисту, оскільки ефективним у даному випадку є витребування відчуженого майна від поточного володільця (зареєстрованого власника). При цьому, встановивши неефективність визначеного позивачем способу захисту, суди не застосували позовну давність.

Водночас, судами було встановлено дві ключові у цьому розрізі підстави: пов`язаність осіб, недобросовісність боржника, який здійснив відчуження спірних суттєвих з економічної точки зору активів у період наявності зобов`язань перед третіми особами, підтверджених, у тому числі, й судовими рішеннями.

Суд касаційної інстанції, скасувавши повністю прийняті судові рішення, та передавши справу на новий розгляд до суду першої інстанції в цій частині, зазначив дві основні підстави:

1) вибуття майна боржника за фраудаторним правочином не можна вважати таким, що відбулося поза волею боржника;

2) визнання недійсним правочину, вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторного правочину) та фактично виконаного (повністю чи частково), слід вважати ефективним способом захисту у справі про банкрутство в тому разі, коли відповідна вимога поєднана із застосуванням правових механізмів, спрямованих на відновлення майнового стану осіб до того стану, який існував до вчинення спірного правочину, наповнення ліквідаційної маси боржника для максимального задоволення вимог кредиторів. Водночас суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що у разі, якщо внаслідок укладення та виконання фраудаторного правочину розмір активів боржника був зменшений, для поновлення прав потерпілих осіб самого лише визнання його недійсним є недостатньо. Захист прав у такому випадку може забезпечуватися шляхом застосування зобов`язально-правових або речово-правових способів захисту.

Погоджуючись повністю з висновком суду касаційної інстанції щодо того, що вибуття майна боржника за фраудаторним правочином не можна вважати таким, що відбулося поза волею боржника, вважаю за необхідне висловити незгоду щодо передачі справи на новий розгляд з огляду на наступне.

Висновок суду касаційної інстанції щодо неефективності обраного способу захисту у даному випадку відповідає висновкам, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21. За таких обставин, суду касаційної інстанції слід було погодитися з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо обрання неефективного способу захисту та залишити в силі прийняті рішення судів щодо відмови у визнанні недійсним первісних договорів від 01.06.2016, а не передавати в цій частині справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Натомість, у такому випадку за межами уваги суду залишаються важливі моменти фраудаторності спірних правочинів через пов`язаність сторін договорів від 01.06.2016, які встановлені судами першої та апеляційної інстанцій. Питання подібної пов`язаності та можливості визнання відповідних правочинів недійсними навіть за умови відсутності у позові вимог про застосування наслідків визнання таких договорів недійсними може мати значення задля покладення субсидіарної відповідальності на відповідних фізичних осіб, які спричинили фактичні збитки боржникові, відчуживши його майно за неринковими цінами.

У такому випадку судом касаційної інстанції не застосовано статтю 232 ЦК України з огляду на концепцію jura novit curia ("суд знає закони"), у силу якої неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Так частиною першою статті 232 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

У межах нинішньої справи встановлено обставини щодо (1) наявності пов`язаності банкрута та ТОВ "ВКП "АТМ"; (2) наявності невиконаних банкрутом зобов`язань перед третіми особами, зокрема, підтверджених судовими рішеннями; (3) відсутності розумних пояснень учасників спору щодо економічної вигоди або еквівалентності вчинених правочинів.

З огляду на викладене, мною не вбачається перепон для суду касаційної інстанції задля кваліфікації укладених 01.06.2016 правочинів як таких, що укладені внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

У такому випадку, суду касаційної інстанції було необхідно, пояснивши нерелевантність застосування до даних правовідносин, що розглядалися у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21 (у ній відносини не були пов`язані з банкрутством), передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання лише про застосування позовної давності.

Щодо вимоги про витребування майна.

А) щодо добросовісності і оплатності

Відносно відмови у вимозі про витребування майна суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про те, що в апеляційній скарзі арбітражного керуючого Кучака Ю. Ф. доводи щодо добросовісності / недобросовісності набувача майна ОСОБА_1 відсутні, як відсутні такі доводи у позовній заяві та заяві про зміну (доповнення) предмету позову, а тому з урахуванням ст. 269 ГПК України про межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, вимоги позивача про витребування у останнього як поточного володільця не підлягають задоволенню.

Суд касаційної інстанції у цій частині передав справу на новий розгляд, виходячи з необхідності дослідити добросовісність поточного власника.

Не можу погодитися з такою позицією касаційного суду з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 330 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі статтею 400 ЦК України недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Згідно зі статтею 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Як випливає з сутності заявлених позовних вимог, вони ґрунтуються на підставі статті 388 ЦК України.

Водночас, згідно з частиною пятою статті 12 ЦК України встановлено, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

У силу статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Таким чином, у даному випадку, позивач мав право надати суду будь-які докази недобросовісності поточного власника - ОСОБА_1 , натомість, він їх не надав. Отже, у силу статті 12 ЦК України, поточний власник має бути визнаний добросовісним. На підтвердження цього говорить й фактична відсутність вказівок суду касаційної інстанції суду першої інстанції щодо необхідності дослідження наявного у справі доказу, який не було досліджено під час первісного розгляду справи або досліджено з порушенням правил.

Водночас, згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 520/8065/19 від 10.04.2024, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.

Таким чином саме питання оплатності мало б бути ключовим при передачі справи на новий розгляд. Натомість, видається більш правильним підходом у цій справі був би підхід, згідно з яким поточний володілець спірного майна - ОСОБА_1 вправі був надати суду належні докази оплатності набуття ним спірного майна аби виключити можливість його витребування як отриманого безоплатно. Іншими словами, у силу статті 14 ГПК України, поточний власник витребуваного у нього на підставі статей 387, 388 ЦК України майна вправі заперечувати підстави для відібрання у нього спірного майна з усіх підстав, які зазначені у законі, незалежно від відсутності у поданому позові посилань на неоплатність. У випадку ненадання поточним власником суду доказів оплатності, такий власник має вважатися таким, що набув майно безоплатно. Іншими словами, позивач, на стадії подання позову, за загальним правилом не володіє інформацією щодо оплатності/неоплатності набуття поточним власником витребуваного майна, тобто, фактично презюмується неоплатність набуття поточним власником спірного майна, яка може бути спростована останнім незалежно від наявності у позові відповідних посилань.

Таким чином, суду касаційної інстанції слід було виходити зі встановлених фактів добросовісності поточного власника спірного майна, але неоплатності набуття ним цього майна.

За таких обставин, прийняті судові рішення підлягали скасуванню та передачі на новий розгляд в частині вимог про витребування майна від поточного власника для вирішення лише питання застосування строків позовної давності, а не для дослідження питання добросовісності ОСОБА_1.

Б) щодо пропорційності та суспільного інтересу

Частинами першою, другою статті 388 ЦК України 2003 року встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Зазначена норма по суті є аналогом норми статті 145 ЦК УРСР 1963 року, яка встановлювала, що якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. Витребування майна з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Верховною Радою України було ратифіковано з відповідними застереженнями, серед іншого, Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року та Перший протокол до Конвенції.

У силу статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з частиною другою статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, норми статті 388 ЦК України можуть бути застосовані у конкретній справі у тій мірі, у якій вони не суперечать Конвенції та Першому протоколу з урахуванням практики ЄСПЛ.

Статтею 1 Першого протоколу встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ця стаття містить три окремі норми. Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам - вона міститься в другому реченні частини першої (п. 61 Рішення ЄСПЛ у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції").

Умовами допустимості втручання у право особи на мирне володіння майном визначено умови наявності інтересів суспільства, законність та відповідність загальним принципам міжнародного права.

Категорія "законності". Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (п. 40 Рішення у справі "Будченко проти України").

У нинішній справі витребування майна до ліквідаційної маси в цілому відповідає умовам законності з огляду на сталість способів захисту, передбачених статтею 145 ЦК УРСР, статтями 387, 388 ЦК України.

Категорія "наявності інтересів суспільства". У даному випадку категорія суспільного інтересу розкривається у неприпустимості дій, що підривають основи права неплатоспроможності, згідно з якими врегулювання неплатоспроможності у справі про банкрутство можливо щодо добросовісного боржника, а суспільство має розраховувати на те, що дії всіх учасників, дотичних до справи про банкрутство, будуть добросовісними та спрямованими на фінансове врятування добросовісних боржників. Тому у національній системі права встановлено кримінальну відповідальність за доведення до банкрутства (стаття 219 КК України), адміністративну - за приховування стійкої фінансової неспроможності (стаття 164-15 КУпАП); незаконні дії у разі банкрутства (стаття 165-16 КУпАП); незаконні дії у разі банкрутства (стаття 166-16 КУпАП); фіктивне банкрутство (стаття 166-17 КУпАП).

За таких обставин, думається, що втручання у право власності ОСОБА_1 видається, на перший погляд, таким, що відповідає зазначеному критерію. Натомість не можна не підкреслити, що в даному випадку, фактично здійснюється втручання у право на майно однієї приватної особи задля задоволення права на майно іншої приватної особи, що, в кінцевому рахунку, ставить під сумнів дотримання зазначеного критерію.

Категорія "пропорційності". Характеризуючи цю категорію, доцільно звернутися спочатку до практики Великої Палати Верховного Суду, зокрема, до постанови від 02.11.2021 у справі N 925/1351/19.

Так у згадуваній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила (п.6.40-6.42): "6.40. критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". 6.41. При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах. 6.42. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна."

Видається в цілому правильним підхід, за яким добросовісність поточного власника є елементом визначення критерію пропорційності.

Водночас, думається, що категорично неправильним би було зводити критерій пропорційності втручання лише до добросовісності поточного власника.

Подібний підхід також ґрунтується на практиці ЄСПЛ, згідно з якою визнається непропорційним втручання у право власності у випадку необхідності для добросовісного власника ініціювати нові процеси задля відновлення своїх прав (Рішення у справі "Максименко та Герасименко проти України" від 16.05.2013), позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю (Рішення у справі "Кривенький проти України" від 16.02.2017) тощо.

Важливим у цьому сенсі також Рішення ЄСПЛ у справі "Світлана Ільченко проти України" від 04.07.2019, у якому зазначено, що є усталеним принципом практики Суду є те, що умови надання компенсації згідно з положеннями відповідного законодавства є важливими для оцінки, чи зберігає оскаржуваний захід необхідний справедливий баланс, і, зокрема, чи покладає він на заявника непропорційний тягар.

За таких обставин, видається правильним передати справу на новий розгляд додатково для вирішення питання дотримання суспільного інтересу та пропорційності втручання у право власності ОСОБА_1 .

Важливість цього питання додатково розкривається через наявність у Кодексі України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) окремих інститутів солідарної (стаття 34) та субсидіарної (стаття 61) відповідальності осіб, пов`язаних з банкрутом та інституту відшкодування шкоди, завданої арбітражним керуючим (стаття 24), які мають бути розглянуті судами у розрізі питання пропорційності втручання у право власності поточного власника (у випадку встановлення його добросовісності) та надання такому способу захисту інтересів боржника та кредиторів переважного значення.

Щодо питання подання доказів.

Розглядаючи нинішню справу, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що розглядаючи позов у межах справи про банкрутство, суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника, не повинен обмежуватися дослідженням доказів, наданих заявником та іншими учасниками провадження (матеріали позовного провадження), але має в силу наведених вище особливостей природи банкрутства надавати оцінку заявленим вимогам з урахуванням дослідження усієї сукупності доказів, у тому числі тих, що містяться в матеріалах справи про банкрутство боржника.

Вважаю за можливе висловити свою незгоду з тим, що обсяг доказів, який підлягає дослідженню у межах справи позовного провадження у справі про банкрутство має визначатися з урахуванням права суду досліджувати усю сукупність доказів, яка відноситься до предмету доказування, що міститься у всій справі про банкрутство боржника.

Так, частиною шостою статті 12 ГПК України встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Частиною першою статті 7 КУзПБ встановлено, що спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Таким чином, діючим законодавством не встановлено винятків для здійснення позовного провадження у межах справи про банкрутство в частині принципів змагальності, надання доказів, обсягу дослідження тощо порівняно зі справами позовного провадження, що розглядаються у загальному порядку, тобто поза межами справи про банкрутство.

У силу частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частиною першою статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Частиною четвертою статті 81 ГПК України встановлено, що у разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази.

За таких обставин, мною не вбачаються підстави для відходу від принципів загально позовного провадження у частині надання та дослідження доказів для справ позовного провадження, що розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство. Іншими словами, будь-який учасник позовного провадження у межах справи про банкрутство має самостійно подати повний обсяг наявних у нього доказів на підтвердження своєї позиції з правом клопотати перед судом про надання йому допомоги у отриманні відповідних доказів, яких такому учаснику бракує, у тому числі й шляхом витребування з матеріалів основного провадження у справі про банкрутство необхідних документів або їх копій тощо.

Таким чином, вважаю, що прийняті рішення підлягали скасуванню та передачі справи на новий розгляд задля вирішення наступних питань:

1) по вимогах про визнання недійсним правочинів (договорів) - для вирішення питання лише про застосування позовної давності.

2) По вимогах про витребування майна - для вирішення питання дотримання суспільного інтересу та пропорційності втручання у право власності ОСОБА_1 та застосування позовної давності.

Пропозиції для вдосконалення законодавства.

З огляду на викладене, вважаю за можливе та необхідне запропонувати доповнити статтю 388 ЦК України частиною четвертою наступного змісту: "4. Витребування майна від добросовісного набувача здійснюється з урахуванням принципів правомірності, пропорційності та інтересів суспільства.".

Суддя В. Пєсков