Постанова

від 17.06.2024 по справі 369/11363/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2024 року

м. Київ

справа № 369/11363/16

провадження № 61-3608св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «ОТП Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрмагістраль ЛТД»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «ОТП Банк» на постанову Київського апеляційного суд від 15 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Білич І. М., Лапчевської О. Ф., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог та історія справи

У грудні 2016 року ПАТ «ОТП Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, вселення, виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову посилалося на те, що 19 квітня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ML-009/133/2007. Цільове використання кредиту - на придбання нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, кадастровий номер 3222484001:01:016:0028, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

У порушення умов договору відповідачем не здійснювалися у встановлений строк погашення відповідних сум кредиту, не сплачені відсотки та інші обов`язкові платежі. Відповідно до листа банку, який отриманий ОСОБА_1 особисто, банк вимагав усунення порушень за кредитним договором, у випадку невиконання цієї вимоги АТ «ОТП Банк» попереджав про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та реєстрації права власності на предмет іпотеки.

Відповідно до інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 листопада 2016 року № 73211738 та № 7321650,7 виданої Галкіним Є. В. , КП «Бюро державної реєстрації» Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ПАТ «ОТП Банк» на праві власності належить житловий будинок з прибудовами загальною площею 311, 6 кв.м та земельна ділянка загальною площею 0,1407 га, кадастровий номер 3222484001:01:016:0028, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

25 листопада 2016 року позивачем на адресу відповідачів було надіслано рекомендовані повідомлення з вимогою звільнити житловий будинок від всіх наявних в ньому осіб та таким чином врегулювати це питання в досудовому порядку. Станом на день звернення до суду з позовом жодних дій на виконанню вимоги щодо добровільного виселення відповідачами здійснено не було.

На підставі викладеного позивач просив усунути перешкоди у користуванні майном, визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселити їх та вселити АТ «ОТП Банк» у житловий будинок.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 травня 2019 року позовні вимоги АТ «ОТП Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, вселення, виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задоволено частково.

Визнано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1 , загальною площею 311,6 кв.м.

Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з житлового будинку з прибудовами загальною площею 311, 6 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить АТ «ОТП Банк» на праві власності без надання іншого житлового приміщення.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що новим власником спірного майна є позивач, а особи, які зареєстровані та проживають у спірному приміщенні, не бажають з нього виселятися за вимогою власника, чим порушують право останнього на користування майном, у зв`язку із чим позов підлягає частковому задоволенню шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та їх виселення.

У частині вимог позову про вселення банку в спірне майно суд першої інстанції відмовив, оскільки позивач є юридичною особою та не може бути носієм права проживання у житловому приміщенні, а також не може вселитися у таке житлове приміщення.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року заяву відповідачів про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 травня 2019 року залишено без задоволення.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 березня 2020 року відкрито провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 травня 2019 року у цивільній справі № 369/11363/16-ц за позовом Акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, вселення, виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 369/489/17-ц за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Галкіна Є. В., КП «Бюро державної реєстрації» Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, треті особи: ПАТ «ОТП Банк», ОСОБА_2 , ТОВ «УКРМАГІСТРАЛЬ ЛТД», про визнання незаконними та скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, та зобов`язання вчинити певні дії.

25 листопада 2021 року Києво-Святошинським районним судом Київської області ухвалено рішення у цивільній справі № 369/489/17-ц, яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заявлених вимог до державного реєстратора Галкіна Є. В., КП «Бюро державної реєстрації», Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, треті особи: ПАТ «ОТП Банк», ОСОБА_2 , ТОВ «УКРМАГІСТРАЛЬ ЛТД», про визнання незаконними та скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року провадження у цивільній справі № 369/11363/16-ц відновлено.

До участі у справі в як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, залучено ТОВ «УКРМАГІСТРАЛЬ ЛТД».

Постановою Київського апеляційного суд від 15 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 травня 2019 року скасовано в частині задоволення вимог АТ «ОТП Банк» про визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та їх виселення та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким АТ «ОТП Банк» відмовлено у задоволенні вказаних вимог.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що в частині задоволених позовних вимог суд першої інстанції не врахував положення чинного законодавства та погоджених сторонами умов щодо процедури звільнення іпотечного житла, які визначені у договорі іпотеки. Під час звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається примусово через суд тільки в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що у цій справі позивач 25 листопада 2016 року на адресу відповідачів надіслав вимоги вих. № 12-4-10/4196 та вих. № 12-4-10/4197 про добровільне звільнення житлового приміщення. На підтвердження відправлення до матеріалів справи позивачем надано опис вкладення до цінного листа, ксерокопії квитанцій про відправлення. Однак, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження отримання таких повідомлень відповідачами.

Виселення відповідачів із житла має відбуватися із дотриманням закону та положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Зазначивши те, що єдиною підставою визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, та їх виселення, позивач вказав зміну власника житла, а також за відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження дотримання позивачем досудового порядку повідомлення відповідачів про виселення, суд апеляційної інстанції виснував, що в задоволенні вимог позивача в цій частині необхідно відмовити.

Мотивувальна частина постанови апеляційного суду не містить висновків у частині вимог позивача про вселення, які вирішені судом першої інстанції шляхом відмови в задоволенні цієї вимоги.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

09 березня 2023 року АТ «ОТП Банк» засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суд від 15 вересня 2022 року в цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суд від 15 вересня 2022 року і залишити в силі заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 травня 2019 року.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК УРСР без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 753/21561/15, від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17.

Заявник указує на те, що визначальним для правильного вирішення цього спору є те, за які кошти було придбане спірне житло. Це житло було придбане за кредитні кошти та передано в іпотеку банку, у зв`язку із чим, на думку заявника, відповідачі безумовно підлягають виселенню зі спірного майна.

Суд апеляційної інстанції помилково послався на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03), оскільки така практика є нерелевантною до спірних правовідносин.

Інших доводів касаційна скарга не містить.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду у травні 2023 року, ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції.

ОСОБА_1 зазначає, що заявник в касаційній скарзі посилається як на приклад неоднакового застосування норм права на постанови Верховного Суду, які ухвалені за відмінних від цієї справи фактичних обставин. Крім того, судовому захисту підлягає лише порушене право позивача. Вимогами чинного законодавства визначена чітка процедура, яка має бути дотримана новим власником житла для виселення попередніх власників - направлення письмової вимоги про звільнення житла. Без дотримання цієї визначеної законом процедури відповідне виселення не може вважатися законним.

Крім того, у відзиві вказано, що сторони іпотечного договору погодили у договорі іпотеки умову, що у випадку звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки іпотекодавець на письмову вимогу зобов`язаний забезпечити звільнення предмета іпотеки всіма мешканцями протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дня отримання відповідної вимоги.

ОСОБА_1 звертає увагу, що вимога позивача про добровільне звільнення житлового приміщення надіслана відповідачам 25 листопада 2016 року, а з позовом до суду у цій справі позивач звернувся 29 листопада 2016 року. При цьому позивач не надав суду доказів отримання відповідачами повідомлення про відповідне виселення. Недотримання умови про повідомлення осіб про майбутнє виселення та надання визначеного строку на його вчинення є підставою для відмови в позові про виселення осіб із житлового приміщення, оскільки на момент подання такого позову відсутнє порушене право позивача (пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Виселення відповідачів без законних на те підстав порушує положення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2023 року клопотання АТ «ОТП Банк» про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено АТ «ОТП Банк» строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суд від 15 вересня 2022 року, відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано справу з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У травні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди встановлили, що 19 квітня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ML-009/133/2007, за умовами якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 315 000 доларів США, із встановленням плаваючої процентної ставки у розмірі 4,99 % річних та FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені у банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору), відповідно до пункту 3 частини № 1 кредитного договору.

Сторони кредитного договору погодили, що цільовим використання кредиту є придбання нерухомого майна, а саме: житлового будинку з прибудовами, земельної ділянки, площею 0,1407 га, кадастровий номер 3222484001:01:016:0028, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

19 квітня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № PCL-009/133/2007, відповідно до умов якого в рахунок забезпечення виконання умов основного договору відповідач передав ЗАТ «ОТП Банк» в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок разом з надвірними будівлями та спорудами та земельну ділянку загальною площею 0,1407 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

16 червня 2016 року ПАТ «ОТП Банк» надіслав ОСОБА_1 вимогу про усунення порушення, відповідно до якої вимагав усунути порушення та виконати боргові зобов`язання у повному обсязі не пізніше 30 (тридцяти) календарних днів з дати отримання вимоги шляхом сплати на користь АТ «ОТП Банк» залишку заборгованості за кредитом - 223 125,00 доларів США та 30 897,72 доларів США суми відсотків за користування кредитом. Указану вимогу відповідачем було отримано 21 червня 2016 року, що підтверджується відповідним повідомленням про вручення поштового відправлення.

17 листопада 2016 року ПАТ «ОТП Банк» зареєстровало право власності на житловий будинок разом із надвірними будівлями і спорудами та земельну ділянку, загальною площею 0,1407 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №№ 73216507 та 73211738.

25 листопада 2016 року позивач на адресу відповідачів надіслав вимоги за вих. № 12-4-10/4196 та № 12-4-10/4197 про добровільне звільнення житлового будинку.

За змістом указаних вимог про добровільне звільнення житлового будинку позивач вимагав від мешканців спірного майна звільнити житловий будинок з прибудовами загальною площею 311,6 кв.м та земельну ділянку загальною площею 0,1407 га, кадастровий номер 3222484001:01:016:0028, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - протягом одного місяця з дня отримання цих вимог.

Позивач у цих вимогах зазначав, що в разі невиконання вимог буде змушений звернутися з позовом до суду про примусове виселення.

Відповідно до підпункту «k» пункту 5.2 статті 5 договору іпотеки від 19 квітня 2007 року у випадку звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки іпотекодавець, на письмову вимогу іпотекодержателя, зобов`язаний забезпечити звільнення предмета іпотеки всіма мешканцями протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дня отримання відповідної вимоги.

Суди встановили, що позивач не надав доказів отримання відповідачами вимог за вих. № 12-4-10/4196 та № 12-4-10/4197 про добровільне звільнення житлового будинку.

Також установлено, що вимоги про добровільне звільнення житлового будинку (за умовами яких відповідачі мали добровільно звільнити спірне майно протягом одного місяця з дня отримання цих вимог) направлені відповідачам 25 листопада 2016 року, тоді як позов у цій справі з вимогами про усунення перешкод у користуванні майном, визнання осіб такими, що втратили право користування майном, про примусове виселення та вселення подано до суду 29 листопада 2016 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи заявника є неприйнятними з огляду на таке.

Щодо погоджених учасниками справи умов договору іпотеки

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України та відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визнані умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Пунктом 5.2 статті 5 договору іпотеки від 19 квітня 2007 року сторони договору погодили умови щодо утримання та збереження предмета іпотеки.

Відповідно до підпункту «k» пункту 5.2 статті 5 договору іпотеки від 19 квітня 2007 року у випадку звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки іпотекодавець, на письмову вимогу іпотекодержателя, зобов`язаний забезпечити звільнення предмета іпотеки всіма мешканцями протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дня отримання відповідної вимоги.

Таким чином, сторони іпотечного договору погодили як підставу для ініціювання процедури звільнення предмета іпотеки його мешканцями письмову вимогу іпотекодержателя, яка має бути отримана іпотекодавцем.

За вказаними умовами договору іпотеки саме з дня отримання відповідної вимоги іпотекодавець має 30 (тридцяти) календарних днів для звільнення предмета іпотеки всіма мешканцями.

Після спливу цього строку право іпотекодержателя вважається порушеним, що є підставою для звернення до суду за його захистом.

Щодо положень Закону України «Про іпотеку» в редакції станом на момент звернення до суду із цим позовом у взаємозв`язку із положеннями ЖК України в зазначеній редакції

Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною першою статті 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Суди у цій справі установили, що внаслідок невиконання боржником забезпеченого іпотекою кредитного зобов`язання банк реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за собою права власності на іпотечне майно.

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Таким чином законом установлена належна процедура для реалізації права нового власника предмета іпотеки на виселення його мешканців, а саме надсилання останнім письмової вимоги про таке виселення, яка має бути виконана добровільно протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

Тобто Закон України «Про іпотеку» передбачає, що відповідна письмова вимога має бути отримана.

При цьому примусове виселення мешканців іпотечного майна здійснюється на підставі рішення судутільки тоді, якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, тобто не виконують положення отриманої ними письмової вимоги.

Наведені положення частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» кореспондуються з указаними вище умовами договору іпотеки від 19 квітня 2007 року, які також передбачають умови про надсилання іпотекодержателем письмової вимоги про звільнення житла, отримання цієї вимоги його мешканцями та її виконання добровільно протягом 30 (тридцяти) календарних днів.

Крім того такі умови також кореспондуються із положеннями статті 109 ЖК України.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) викладено висновок, що «у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки».

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначила таке:

«У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури. Разом з тим у вказаних справах звернення стягнення на нерухоме майно здійснювалося на підставі рішення суду, а не в порядку позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому Велика Палата Верховного Суду не конкретизувала порядок виселення з іпотечного майна при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оскільки це не було предметом розгляду суду.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду».

У справі, яка переглядається, положення про отримання мешканцями спірного майна надісланої іпотекодержателем письмової вимоги, що передбачене умовами договору іпотеки від 19 квітня 2007 року та положеннями частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» і частини третьої статті 109 ЖК України (у відповідних редакціях) не залежать від того, за які кошти придбано іпотечне майно.

Щодо забезпечення прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Відповідно до сталого та послідовного підходу Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C. G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом у справі, яка переглядається, на переконання колегії суддів, є частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку» і частина третя статті 109 ЖК України, які закріплюють правило про те, що зверненню до суду у спірних правовідносинах із позовом про виселення з іпотечного майна його мешканців передує встановлена законом процедура, частиною якої є направлення іпотекодержателем та/або новим власником майна письмової вимоги про виселення, отримання такої вимоги мешканцями житла та надання з дня такого отримання строку на виконання вимоги.

Щодо вирішення спору по суті

Суди установили, що погоджений сторонами договір іпотеки передбачав положення, за яким у випадку звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки іпотекодавець, на письмову вимогу іпотекодержателя, зобов`язаний забезпечити звільнення предмета іпотеки всіма мешканцями протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дня отримання відповідної вимоги.

Ці положення узгоджуються із вимогами частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» і частини третьої статті 109 ЖК України щодо надсилання письмової вимоги іпотекодержателем про звільнення житла його мешканцями та отримання останніми цієї вимоги, після чого починається строк добровільного її виконання.

Суд апеляційної інстанції установив, що 25 листопада 2016 року позивач на адресу відповідачів надіслав вимоги за вих. № 12-4-10/4196 та № 12-4-10/4197 про добровільне звільнення житлового будинку.

За змістом указаних вимог про добровільне звільнення житлового будинку позивач вимагав від мешканців спірного майна звільнити житловий будинок з прибудовами загальною площею 311,6 кв.м та земельну ділянку загальною площею 0,1407 га, кадастровий номер 3222484001:01:016:0028, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - протягом одного місяця з дня отримання цих вимог.

Позивач у цих вимогах зазначав, що в разі їх невиконання буде змушений звернутися з позовом до суду про примусове виселення.

У цій справі позивач не надав доказів отримання відповідачами вимог про добровільне звільнення житлового будинку.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивач не надав жодного доказу отримання відповідачами вимог про добровільне звільнення житлового будинку, що було передбачено умовами договору іпотеки та вимогами закону, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з цих підстав.

Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтовано врахував, що вимоги про добровільне звільнення житлового будинку (за умовами яких відповідачі мали добровільно звільнити спірне майно протягом одного місяця з дня отримання цих вимог) направлено відповідачам 25 листопада 2016 року, тоді як позов у цій справі з вимогами про усунення перешкод у користуванні майном, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та вселення подано 29 листопада 2016 року.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із оскарженим судовим рішенням та не дають передбачених законом підстав для скасування оскарженого рішення, яке відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

Заявник указує на те, що визначальним для правильного вирішення цього спору є те, за які кошти було придбане спірне житло. Це житло було придбане за кредитні кошти та передано в іпотеку банку, у зв`язку із чим, на думку заявника, відповідачі безумовно підлягають виселенню зі спірного майна.

Однак, такі доводи свідчать про неправильне розуміння заявником визначених апеляційним судом підстав для відмови в задоволення позову у цій справі.

Обставини про те, за які кошти було придбане спірне житло є визначальним при вирішенні судом питання чи підлягає наданню інше постійне жиле приміщення громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, що були передані в іпотеку, що передбачено, зокрема частиною другою статті 109 ЖК України.

Проте поза увагою заявника залишилося те, що, залишаючи позов у цій справі без задоволення, суд апеляційної інстанції не обґрунтовував своє рішення посиланням на частиною другою статті 109 ЖК України, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Крім того, доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції помилково послався на рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03), оскільки така практика є нерелевантною до спірних правовідносин, також не дають підстав для скасування оскарженого рішення, оскільки обґрунтування апеляційним судом свого рішення посиланням на указане рішення ЄСПЛ у справі було здійснено в контексті оцінки прав осіб, передбачених статтею 8 Конвенції та загальних підходів ЄСПЛ до вирішення питань, що впливають на права осіб на житло в розумінні положень цієї Конвенції.

Суд апеляційної інстанції доповнив мотивувальну частину оскарженого рішення посиланням на відповідну практику ЄСПЛ після того, як дійшов основного висновку у цій справі про відмову у позові через недотримання позивачем описаних вище умов договору іпотеки та положень частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» і частини третьої статті 109 ЖК України щодо надсилання письмової вимоги іпотекодержателем про звільнення житла його мешканцями та її отримання останніми. Зазначене також спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Інших доводів по суті спору касаційна скарга не містить.

Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Щодо доводів про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду

Перевіряючи доводи заявника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19), від 07 листопада 2018 року у справі № 753/21561/15 (провадження № 61-16164св18), від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19), від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20), колегія суддів враховує таке.

У справі № 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19) Верховний Суд скасував судове рішення суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції, зазначивши, що висновок апеляційного суду щодо необхідності виходу за межі доводів апеляційної скарги та застосування до спірних правовідносин частини другої статті 109 ЖК УРСР є помилковим.

На відміну від справи № 754/14503/16-ц, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не ухвалював оскаржене рішення на підставі положень частини другої статті 109 ЖК України. Фактичні обставини у справі, яка переглядається та у справі, на яку посилається заявник не є подібними.

У справі № 753/21561/15 (провадження № 61-16164св18) Верховний Суд погодився із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій та зазначив, що суди установили, що позивач надав докази отримання відповідачем вимоги про виселення, а відповідач, після належного виконання ПАТ «Державний ощадний банк України» вимог ЖК Української РСР та Закону України «Про іпотеку» щодо письмового повідомлення про виселення із квартири, добровільно не звільняє займане нею житло, і дійшли правильного висновку про наявність підстав для виселення відповідача.

Навідміну від справи № 753/21561/15, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції установив ненадання позивачем належних та допустимих доказів дотримання ним вимог ЖК Української РСР та Закону України «Про іпотеку» щодо письмового повідомлення про виселення зі спірного житла. Фактичні обставини у справі, яка переглядається та у справі, на яку посилається заявник не є подібними. Крім того, посилання на висновки Верховного Суду у справі № 753/21561/15 не спростовує, а навпаки підтверджує висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, про необхідність дотримання позивачем процедури повідомлення відповідачів про виселення.

У справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у виселенні відповідачів із іпотечного майна, яке було придбано частково за кредитні кошти, а частково за власні кошти іпотекодавця, через те, що у такому випадку виселення осіб без надання іншого жилого приміщення суперечить вимогам закону, зокрема положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР.

На відміну від справи № 310/2950/18, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не ухвалював оскаржене рішення на підставі положень частини другої статті 109 ЖК УРСР. Фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник не є подібними.

У справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд скасував судове рішення суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні, відповідно відсутні підстави для визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 таким, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.

На відміну від справи № 753/72/17, у справі, яка переглядається, установлено, що іпотечне житло придбано за кредитні кошти. Фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник не є подібними.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування постанови Київського апеляційного суд від 15 вересня 2022 року, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «ОТП Банк» залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суд від 15 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська