Постанова

від 04.06.2024 по справі 759/12016/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 759/12016/23

провадження № 22-ц/824/10188/2024

головуючий у суді І інстанції Петренко Н.П.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

4 червня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про солідарне стягнення з них заборгованості за договором позики від 18 грудня 2013 року у розмірі 52 788 077, 23 грн, з яких: 37 406 015,49 грн - сума основного боргу за договором позики від 18 грудня 2013 року; 13 165 371, 01 грн - інфляційне збільшення; 2 216 690, 73 грн - 3% річних згідно ст. 625 ЦК України; зазначити у рішенні суду про нарахування 3 % річних на розмір заборгованості відповідачів до моменту повного виконання рішення суду та стягнути судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу.

В обгрунтування позовних вимог посилалась на те, що 18 грудня 2013 року між позивачем та ОСОБА_3 , укладено договір позики. Відповідно до п.1.2 договору позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти у розмірі 50 000 000 грн. Позичальник зобов`язується повернути позикодавцю зазначену суму грошових коштів (суму позики). Позика надана стоком до 31 грудня 2020 року. Положення п. 5.1 договору позики містить умову про те, що договір позики укладений зі згоди чоловіка позичальника - ОСОБА_1 , справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_4 , акредитованим нотаріусом штата Каліфорнія, графства Лос-Анжелес, 12 грудня 2013 року, апостиль від 16 грудня 2013 року.

Відповідно до п. 3.1 договору, за домовленістю сторін договір позики забезпечується іпотекою нерухомого майна: земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:155:0007, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площа 0,1000 га належить позичальнику на праві особистої власності. Для забезпечення виконання зобов`язань позичальника за договором позики, 18 грудня 2013 року позивач та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кобелєвою А.М., зареєстрований у реєстрі за № 1582. Станом на дату подачі позову відповідачі не повернули борг за договором позики в повному обсязі, таким чином позивач і не повертала їм примірник договору позики, і не видавала розписку.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох їх подружжя.

Впродовж строку на повернення позики до 31 грудня 2020 року позичальник частково повернула позику у сумі 12 593 984, 51 грн.

Відповідно до п.4.2 договору позики, визначено, що якщо позичальник не поверне позику вчасно, позикодавець має право пред`явити цей договір до стягнення в порядку та строки передбачені чинним законодавством згідно ст. 625 ЦК України.

Відповідачі зобов`язані сплатити позивачу суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Просила позов задовольнити.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 29 січня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 18 грудня 2013 року у розмірі 52 788 077, 23 грн 23коп. з них: 37 406 015, 49 грн - сума боргу за договором позики від 18 грудня 2013 року;13 165 371, 01 грн - інфляційне збільшення; 2 216 690, 73 грн - 3% річних згідно ст. 625 ЦК України.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 6 710 грн.Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 6 710 грн. В іншій частині рішення - відмовлено.

Не погоджуючись із указаним рішенням суду представник ОСОБА_1 - адвокат Марченко В.М. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що ОСОБА_2 при подачі позовної заяви у справі, знаючи де проживає її батько - відповідач 2, знаючи контактний номер мобільного телефону ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_5 , а також те, що у нього є постійний представник в Україні, крім цього представник є сусідом позивача із сусідньої квартири, приховала зазначену інформацію, чим порушила вимоги п. 2 ч. З ст. 175 ЦПК України - правила пред`явлення позовної заяви. Позовна заява не оформлена належним чином.

Також вказує, що позивач зловживаючи процесуальними правами, знаючи, що ОСОБА_1 проживає в США, з метою створення перешкод відповідачу 2 у позбавленні його права приймати участь при розгляді судом позовної заяви у справі та позбавлення його права надати відповідні докази на спростування вимог позивача, вказала останнє місце проживання відповідача 2, а саме адресу АДРЕСА_2 , де відповідач 2 не проживає з 2011 року, яка не відповідає дійсності, чим ввела суд в оману.

Вважає, що рішення Святошинського районного суду м. Києва від 29 січня 2024 року у даній справі ухвалено з порушенням норм процесуального права, а саме справу розглянуто судом за відсутності відповідача 2, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду та відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, що є підставою для скасування такого рішення.

Звертає увагу, що відповідач 2 - ОСОБА_1 , як чоловік позичальника - відповідача 1 при укладанні договору позики від 18 грудня 2013 року між його дружиною та донькою згоду на отримання дружиною позики не давав.

Вказує, що приватним нотаріусом Кобелєвою А.М. при укладанні договору позики від 18 грудня 2013 року між позивачем - ОСОБА_2 та її матір`ю відповідачем 1 - ОСОБА_3 помилково враховано заяву відповідача 2, як таку що дає дозвіл від імені відповідача 2 на укладання договору позики. Заява відповідача 2 від 12 грудня 2013 року надана для зміни/укладання договорів іпотеки, а не для укладання договору позики.

Також посилається на те, що договір позики від 18 грудня 2013 року між позивачем - ОСОБА_2 та її матір`ю відповідачем 1 - ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Кобелєвою А.М., було укладено з порушенням норм законодавства України, оскільки приватним нотаріусом Кобелєвою А.М. при укладанні договору позики між позивачем - ОСОБА_2 та її матір`ю відповідачем 1 - ОСОБА_3 було прийнято заяву відповідача 2 від її представника ОСОБА_6 , однак в заяві відповідача 2 від 12 грудня 2013 року відсутній запис про передоручення повноважень від ОСОБА_3 третій особі.

Вказує, що про договори позики та іпотеки від 18 грудня 2013 року, які було укладено на суму 50 000 000 грн між донькою - ОСОБА_2 та матір`ю - ОСОБА_8 відповідач 2 дізнався при його опитуванні 21 червня 2023 року, вважає їх фіктивними.

Звертає увагу, що у його доньки ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_6 відсутні кошти для надання позики у розмірах, які вони надавали своїй матері/тещі.

Зазначає, що позивач - ОСОБА_2 гроші за договором позики від 18 грудня 2013 року відповідачу 1 не передавала, за розпискою від 20 січня 2022 року позивач - ОСОБА_2 гроші не отримувала, а договір позики є фіктивним.

Наголошує на тому, що позивач зловживаючи процесуальними правами, знаючи, що ОСОБА_1 проживає в США, з метою створення перешкод відповідачу 2, у позбавленні його права приймати участь при розгляді судом позовної заяви у справі №759/12016/23, позбавила права відповідача 2 на подання ним відповідно до вимог с. 193 ЦПК України зустрічного позову про визнання недійсним договору позики від 18 грудня 2013 року.

Вказує, що позивач - ОСОБА_2 за домовленістю з відповідачем 1 - ОСОБА_3 в порушення умов договорів позики та іпотеки продали предмет іпотеки до закінчення терміну дії договору позики. Продаж предмету іпотеки здійснено без згоди/без повідомлення відповідача 2 - ОСОБА_1

25 квітня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Кошельник Б.С., в якому вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вказує, що обставина, на яку посилається скаржник про те, що ОСОБА_2 є усиновленою донькою ОСОБА_1 , а з іншим відповідачем ОСОБА_10 має дружні стосунки, жодним чином не стосується законності оскаржуваного судового рішення.

Вважає, що суд першої інстанції зробив всі можливі дії для відшукування місця проживання ОСОБА_1 з метою його належного повідомлення про розгляд справи.

Заперечує щодо обґрунтованості доводів апеляційної скарги про те, що на момент передачі коштів ОСОБА_2 виповнилося 23 роки, тому вона не могла передати визначену у спорі суму позики. Такі доводи вважає припущеннями апелянта, які жодними доказами не підтверджені. Так само вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що з однієї сторони договір позики було підписано ОСОБА_2 , а з іншого боку ОСОБА_6 , який діяв від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, які не мають значення для вирішення цього спору.

Зазначає, що скаржником не наведено достатніх підстав вважати, що ОСОБА_2 та

ОСОБА_6 проживають разом та мають спільних дітей, не надано доказів, таких як свідоцтво про шлюб, рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, свідоцтв про народження дітей тощо. Що ще раз свідчить про суб`єктивність тверджень скаржника та самі припущення, викладені в апеляційній скарзі.

Звертає увагу, що згода іншого з подружжя, які на момент підписання договору позики перебувають в зареєстрованому шлюбі, не є обов`язковою, хоча в даних правовідносинах нотаріальна згода мала місце.

Звертає увагу, що скаржник не надав до матеріалів апеляційної скарги рішення суду про визнання договору позики від 18 грудня 2013 року недійсним, отже, вищезазначений договір вважається дійсним і суб`єктивна думка скаржника не може враховуватись судом при розгляді даної справи. Окрім того, скаржник не надав доказів звернення до суду за останній час з позовною заявою про визнання договору позики від 18 грудня 2013 року недійсним.

Вважає, що в рішенні суд першої інстанції правильно встановив, що кошти, передані

за договором позики були використані в інтересах сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Кошельник Б.С. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Єркін М.М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Марченко В.М. просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

У апеляційній скарзі відповідач вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд першої інстанції не встановив місце проживання ОСОБА_1 та неналежним чином здійснював повідомлення про розгляд справи.

Так, перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, встановлено наступне.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Матеріалами справи встановлено, що звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 зазначила у позовній заяві останнє відоме їй місце проживання відповідача ОСОБА_1 - АДРЕСА_2 .

З метою належного розгляду справи, судом першої інстанції було здійснено запит до Реєстру територіальної громади м. Києва, однак за введеним запитом такої людини, як ОСОБА_1 не було знайдено (а.с.22).

Згідно з ч. 9 ст. 28 ЦПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

При поданні позову у справі, що розглядається, позивачкою зазначена остання відома їй адреса проживання ОСОБА_1 , що відповідає положенням чинного ЦПК України.

Крім того, не зазначення фактичної адреси проживання в позовній заяві позивачем не може вважатись зловживанням процесуальними правами, як зазначає відповідач.

На переконання колегії суддів, в суду першої інстанції були всі підстави для відкриття провадження в страві, оскільки судом було здійснено всі можливі дії для відшукування місця проживання ОСОБА_1 з метою його належного повідомлення про розгляд справи.

Матеріалами справи встановлено, що суд першої інстанції неодноразово направляв відповідачу судові повістки про виклик до суду, однак вони повертались з відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а.с. 72, 100, 102).

Посилання на зловживання позивачкою своїми процесуальними правами при подачі позову до суду (не зазначення вірної адреси відповідача) є необґрунтованими та недоведеними.

Так, як вбачається із ЄДРСР, ОСОБА_2 не була учасником справи в перелічених відповідачем судових справах № 759/19814/20, №759/18390/21, №759/7496/23, отже не могла бути ознайомленою з матеріалами справи, де було зазначено місце проживання ОСОБА_1 .

Саме по собі залучення ОСОБА_2 в судовій справі №759/18390/21, як свідка не є підставою вважати, що вона могла бути ознайомлена з місцем проживання ОСОБА_1 , а також з повноваженнями та адресою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , оскільки, згідно з відомостями СДРСР, 7 лютого 2023 року позовна заява у цій справі залишена без розгляду, ні виклик, ні допит ОСОБА_2 , як свідка не відбувався.

Інших належних та достатніх доказів обізнаності ОСОБА_2 з місцем проживання ОСОБА_1 відповідачем не наведено.

За таких обставин, колегія суддів вважає помилковими доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права та зловживання позивачем процесуальними правами.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договір позики був укладений за згодою чоловіка та в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за вказаним договором виникають в обох із подружжям, а тому є всі підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками, виходячи з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що 18 грудня 2013 року ОСОБА_11 отримала від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 50 000 000 грн та зобов`язалася повернути до 13 грудня 2020 року, що підтверджується договором позики (а.с.9).

Відповідно до п.3.1 договору за домовленістю сторін договір позики забезпечується іпотекою нерухомого майна: земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:155:0007, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площа 0,1000 га належить позичальнику на праві особистої власності.

Крім того, 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки.

Відповідно до п.1.1 договору іпотекодавець передає в іпотеку нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 8000000000:75:155:0007, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площа 0,1000 га, що належить іпотекодавцю на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серія КВ № 133816, виданого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (КМДА). Цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з договору позики, надалі «Договір позики», укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем 18 грудня 2013 року, за умовами якого останній зобов`язаний повернути Іпотекодержателю до 31 грудня 2020 року позику у розмірі 50 000 000 грн. Заставна вартість предмету іпотеку визначається сторонами у сумі 1 000 000 грн.

Відповідно до розписки від 20 січня 2022 року ОСОБА_2 підтвердила виконання зобов`язання ОСОБА_3 на суму 474 343 доларів США за договором позики від 18 грудня 2013 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Загальна сума позики за договором - 50 000 000 грн. Очікує повернення залишку заборгованості за цим договором до 31 березня 2023 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності із ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 530 ЦК України визначено, що в разі, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Так, судом першої інстанції встановлено та вбачається із матеріалів справи, що ОСОБА_3 частково повернула взяті нею кошти у борг, в той же час відсутні належні, допустимі та достатні докази того, що вона повністю виконала свої зобов`язання за вказаним договором позики та повернула весь борг за договором позики в термін до 31 грудня 2020 року.

Як вбачається із матеріалів справи, що договір іпотеки укладений зі згоди чоловіка ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , що підтверджується його заявою від 12 грудня 2013 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність.

При вирішенні спору про порядок виконання подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 205/5882/18 (провадження № 61-1436св20), від 17 червня 2020 року у справі 490/10838/16 (провадження № 61-43824св18), від 25 листопада 2020 року у справі № 452/926/16 (провадження № 61-45315св18), на які посилається заявниця у касаційній скарзі.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).

Таким чином, правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки договір позики був укладений за згодою чоловіка та в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за вказаним договором виникають в обох із подружжям, а тому є всі підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики.

Відповідно до ч. 3 ст.12, ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.ч.5, 6 ст.81 ЦПК України).

В той же час, ОСОБА_1 не надано жодних належних та достатніх доказів на підтвердження того, що кошти, отримані за договором позики від 18 грудня 2013 року, використані не в інтересах сім`ї, з урахуванням того, що відповідно до заяви від 12 грудня 2013 року, ОСОБА_1 зазначив, що договори, які укладатимуться за участю його дружини відповідають інтересам сім`ї, отже презумпція, встановлена ст. 65 ЦК України, ним не спростована.

Колегія суддів не може погодитись із доводами апеляційної скарги про те, що договір позики від 18 грудня 2013 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 насправді не укладався та кошти в розмірі 50 000 000 грн не передавались, оскільки такі твердження відповідача не підтверджені жодними належними та належними доказами.

Так само колегія апеляційного суду вважає недоведеними обставини про відсутність у позивачки грошових коштів, які були передані в позику.

Крім того, відповідачем не наведено достатніх підстав вважати, що ОСОБА_2 та

ОСОБА_6 проживають разом та мають спільних дітей, не надано доказів, таких як свідоцтво про шлюб, рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, свідоцтв про народження дітей тощо.

Відповідно не доведено, яким чином факт підписання договору позики з однієї сторони ОСОБА_2 , а з іншого ОСОБА_6 , який діяв від імені ОСОБА_3 спростовують висновки суду першої інстанції.

Договір позики на час розгляду справи є чинним. Доказів визнання його недійсним не надано, обставин, за яких цей договір підлягає визнанню нікчемним не указано, та судом не встановлено.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що приватним нотаріусом Кобелєвою А.М. при посвідченні договору позики від 18 грудня 2013 року помилково було враховано заяву відповідача від 12 грудня 2013 року справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_12 , акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія, США, округу Лос-Анджелес, апостиль від 16 грудня 2013 року (а.с. 58) на підписання договору іпотеки або вносити зміни та доповнення до договору іпотеки є необґрунтованими.

Як встановлено судом першої інстанції та не оспорюється сторонами, на момент підписання договору позики від 18 грудня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану Подільської райдержадміністрації м. Києва 22 квітня 1994 року, запис №178.

Матеріалами справи встановлено, що вищезазначена заява зроблена ОСОБА_1 12 грудня 2013 року, тобто за декілька днів до підписання договору позики, а апостиль на ній зроблено 16 грудня 2013 року, тобто за 2 дні до підписання договору позики.

Крім того, 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було підписано також договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кобелєвою А.М. та зареєстрований в реєстрі за №1582, відповідно до якого в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:155:0007, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площа 0,1000 га.

Таким чином, з вищезазначеного вбачається, що ОСОБА_1 було видано заяву від 12 грудня 2013 року та апостильовано її 16 грудня 2013 року з метою підписання договорів позики та іпотеки між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 18 грудня 2013 року, а тому твердження ОСОБА_1 про те, що він не знав про наявність ні договору позики, ні договору іпотеки не відповідає дійсності.

Крім того, в самій заяві зазначено, що ОСОБА_1 стверджує, що договори, які укладатимуться за участю його дружини, відповідають інтересам сім`ї, вважають їх вигідними для них та укладання цих договорів відповідає їх спільному волевиявленню.

ОСОБА_1 в заяві не конкретизовано, про які види договорів йдеться мова, відповідно можна зробити висновок, що він надає згоду на підписання будь-якого виду договорів та вони укладаються в інтересах сім`ї.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Схожий за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №713/285/2012, від 18 грудня 2018 року у справі №755/12668/16-ц, від 24 березня 2020 року у справі №521/20211/16-ц, від 28 квітня 2020 року у справі №522/16362/16-ц, від 09 червня 2020 року у справі №522/20907/16-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 462/2662/20, від 31 січня 2023 року у справі №369/1229/20.

Таким чином, згода іншого з подружжя, які на момент підписання договору позики перебувають в зареєстрованому шлюбі, не є обов`язковою, хоча в даних правовідносинах нотаріальна згода мала місце, що підтверджується матеріалами справи.

Так, ОСОБА_1 не заперечує факт того, що був обізнаний про підписання договору іпотеки від 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та зазначає, що цей договір забезпечував вимоги іпотекодержателя, що випливають з договору позики, укладеного між іпотекодержателем та іпотекодавцем 18 грудня 2013 року, за умовами якого останній зобов`язаний повернути Іпотекодержателю до 31 грудня 2020 року позику у розмірі 50 000 000 грн.

Більше того, в апеляційній скарзі (а. 11) відповідач посилається на наявність судової справи №759/19814/20, яка розглядалась Святошинським районним судом м. Києва за позовною заявою самого ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_13 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, застосування реституції та скасування права власності.

Як вбачається із ЄДРСР, позовна заява в даній справі була подана у листопаді 2020 року, отже, з вищезазначеного вбачається, що ОСОБА_1 був обізнаний про наявність, як договору іпотеки, оскільки його позовна заява ґрунтувалась на цьому документі, так і договору позики, оскільки текст договору іпотеки містить досилання на забезпечення яких зобов`язань він укладений, а саме договору позики від 18 грудня 2013 року.

В той же час, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 за цей період звертався до суду з заявою про визнання недійсними, як договору позики, так і договору іпотеки.

Судом апеляційної інстанції також враховано, що відповідачкою ОСОБА_3 були надані письмові пояснення щодо використання позичених коштів в інтересах сім`ї, зокрема на переїзд до іншої країни, а саме до США, придбання у США житла, меблів, що є суттєвими витратами.

Відповідачем ОСОБА_1 відповідні обставини не спростовано, а саме не указано обставин, які свідчать, що заявлені іншою відповідачкою витрати були здійснені не за рахунок позичених коштів, або що позичені кошти були витрачені відповідачкою ОСОБА_3 на її особисті потреби.

Також не заслуговують на увагу, доводи апеляційної скарги про те, що договір позики від 18 грудня 2013 року є фіктивним.

Так, згідно з ч. 1, 2 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до змісту вказаної статті фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження №6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу №369/11268/16-ц, не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.

Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Аналогічні висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №185/11584/19, 30 вересня 2021 року у справі №381/2296/18, від 15 грудня 2021 року у справі №187/795/19, від 08 березня 2023 року у справі №127/13995/21.

В той же час, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 звертався до суду із позовом про визнання договору позики від 18 грудня 2013 року недійсним.

Колегія суддів не може прийняти до уваги, доводи апеляційної скарги про те, що позивач зловживаючи процесуальними правами, знаючи, що ОСОБА_1 проживає в США, з метою створення йому перешкод, у позбавленні його права приймати участь при розгляді судом позовної заяви у справі №759/12016/23, позбавила його права на подання ним відповідно до вимог ст. 193 ЦПК України зустрічного позову про визнання недійсним договору позики від 18 грудня 2013 року, оскільки відповідач за відсутності можливості подати зустрічний позов не позбавлений був права звернутись до суду з самостійною позовною заявою про визнання договору позики недійсним.

Однак, за період, як стверджує відповідач, з моменту як він дізнався про існування судового рішення в першій інстанції він не звернувся з самостійним позовом про визнання договору позики недійсним та не надав докази на підтвердження цього до апеляційної скарги.

Безпідставними також є посилання ОСОБА_1 на те, що розписка від 20 січня 2022 року, згідно якої ОСОБА_3 повернула ОСОБА_2 473 343 доларів США є фіктивною, оскільки жодних доказів не надано до матеріалів справи.

Жодних доводів щодо безпідставності нарахування 3% річних та інфляційних нарахувань згідно ст. 625 ЦК України апеляційна скарга не містить, як і не містить зауважень щодо здійсненого розрахунку відповідних сум.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Враховуючи наведене, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, неправильного тлумачення позивачем норм матеріального та процесуального права та незгоди з правильним судовим рішенням.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись ст. 7, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба