Постанова

від 15.07.2024 по справі 420/2341/24

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/2341/24

Перша інстанція: суддя Завальнюк І.В.,

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача Турецької І. О.,

суддів Градовського Ю. М., Шеметенко Л. П.

розглянувши, в порядку письмового провадження, апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року про зупинення провадження у справі за позовом адвоката Срібної Яни Іванівни, в інтересах ОСОБА_1 , до Держави Україна, в особі державних органів Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту

В С Т А Н О В И В:

У січні 2024 року адвокат Срібна Я. І., діючи в інтересах ОСОБА_1 , звернулась до суду першої інстанції з позовом в якому просила:

-стягнути з Держави Україна в особі державного органу Офісу Генерального прокурора за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 552 077,85 грн. відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді недоотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат, під час проходження публічної служби в період з 01.10.2015 по 09.03.2017, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113ІХ, що визнані неконституційними рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року;

-стягнути з Держави Україна, в особі державного органу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , 2 242 432,15 грн. відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді недоотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113ІХ, що визнані неконституційними рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року.

Одеський окружний адміністративний суд 09.04.2024, за власною ініціативою, постановив ухвалу про зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №300/2457/19.

Зупиняючи провадження у справі, суд першої інстанції послався на пункт 5 частини 2 статті 236 КАС України, яка регламентує, що суд має право зупинити провадження у справі в разі перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції.

Такою подібною справою, суд першої інстанції вважав справу №300/2457/19, де ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11.03.2024 її передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Ключовими правовими питаннями у згаданій справі, як зазначив суд, є наявність або відсутність у позивача права на відшкодування шкоди, завданої актом, який визнано неконституційним, за період дії відповідного Закону до визнання його неконституційним, а також застосовність в цьому контексті положення статті 1175 Цивільного кодексу України, присвяченого відшкодуванню шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності.

Окрім того, у наведеному рішенні касаційного суду також наголошено, що переважаюча кількість позицій судів дотримуються того, що рішення Конституційного Суду України про неконституційність застосованих судами першої та/або апеляційної інстанції положень нормативно-правового акта, не є підставою для скасування Верховним Судом рішень судів першої та/або апеляційної інстанції, оскільки в такому разі суд має застосовувати положення закону, який хоча і визнаний неконституційним, проте був чинним на момент існування спірних правовідносин.

Між тим, заявлено, що існує й інша позиція Верховного Суду з вказаного питання. Доктринальні напрацювання щодо завдання матеріальної та моральної шкоди неконституційним актом також поділяються на два кардинально різних підходи.

Отже, є потреба в узагальненні судової практики та напрацюванні єдиного підходу до розгляду подібних спорів.

У розглядуваній справі №420/2341/24, ОСОБА_1 з 02.09.2014 року до 14.03.2021 проходив військову службу й був відряджений до Генеральної прокуратури України, де з 03.09.2014 займав слідчо-прокурорські посади в системі військової прокуратури.

Обставиною, з якою позивач пов`язує звернення до суду з даним позовом є прийняття Конституційним Судом України рішень № 6-р/2020 від 26.03.2020 та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023, якими визнано неконституційним речення друге абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113ІХ.

При цьому, суд першої інстанції вважав, що відмінність суб`єктного складу у справі №420/2341/24 зі справою №300/2457/19, де позивач фізична особа, отримувач щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, призначене відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а відповідачі - Держава Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області та в особі Державної казначейської служби України, не є вирішальним чинником, який би утворював недоцільність зупинення провадження по даній справі №420/2341/24.

Адже, на переконання суду першої інстанції, ключовим питанням в означеному спорі є наявність або відсутність у позивача права на відшкодування шкоди завданої актом, який визнано неконституційним, за період дії відповідного Закону до визнання його неконституційним, що притаманно також і розглядуваному спору.

При цьому, суд першої інстанції вважав, що Об`єднаній палаті, під час розв`язання спору по справі №300/2457/19, належить напрацювати єдиний підхід до розгляду подібних спорів, що також перебуває у площині інтересів сторін, адже сприяє юридичній визначеності.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду, представник Офісу Генерального прокурора подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить її скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначає, що зупинення провадження на підставі пункту 5 частини 2 статті 236 КАС України можливе у разі перегляду, зокрема, об`єднаною палатою судового рішення у подібних правовідносинах.

Оскільки, на його думку , КАС України не містить визначення «подібні правовідносини», є усталена практика Верховного Суду, яка регламентує, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Водночас, у справі, на яку посилається Одеський окружний адміністративний суд в оскаржуваній ухвалі (справа № 300/2457/19) спірні правовідносини виникли внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 27.02.2018 № 1- р/2018, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу 1підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України.

Себто, спірні правовідносини у справі №300/2457/19 виникли з підстав відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок застосування при нарахуванні та виплаті пенсії позивача положень наведених норм Податкового кодексу та оподаткування її податком на доходи фізичних осіб та військовим збором у період з лютого 2015 року по лютий 2018 року, що рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018 визнане таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), оскільки порушує конституційний принцип рівності за ознакою майнового стану.

Натомість, як наголошує скаржник, у справі № 420/2341/24 ОСОБА_1 зазначає, що звернувся до суду із вимогою про відшкодування моральної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційних актів.

Підсумовуючи, наведене, останній, указує, що спірні правовідносини у справі №420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 не є подібними до правовідносин у справі №300/2457/19, оскільки у цих справах відмінний змістовний, суб`єктний та об`єктний критерії.

Адвокат Срібна Я. І., діючи в інтересах ОСОБА_1 , скористалась правом подання відзиву на апеляцію, в якому просила її задовольнити та скасувати ухвалу про зупинення провадження у справі, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Мотиви відзиву відтворюють доводи апеляції Офісу Генерального прокурора про те, що судовий розгляд об`єднаною палатою у справі №300/2457/19 не матиме вирішального значення для правильного вирішення даної справи №420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 .

Враховуючи, що апеляційна скарга подана на ухвалу суду першої інстанції про зупинення провадження у справі, відповідно до частини 2 статті 312 КАС України, справа розглянута без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення, з огляду на таке.

Зупинення провадження по справі це врегульована законом й оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, до моменту, коли ці обставини перестануть існувати або будуть вчинені необхідні дії.

Тобто, інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.

Частина 2 статті 236 КАС України передбачає випадки зупинення провадження у справі за ініціативою суду.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 236 КАС України суд має право зупинити провадження у справі в разі перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції.

Отже, наявність спору у подібних правовідносинах в іншій справі, яка розглядається у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду надає право суду зупинити провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції.

Суд першої інстанції вважав, що справа №300/2457/19, яка передана на розгляд об`єднаної палати є подібною до даної справи №420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 , а тому наявні підстави для зупинення провадження у справі.

Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

КАС України не містить визначення «подібні правовідносини».

Щодо визначення подібності правовідносин необхідно звернутися до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, п. 40 постанов від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Також, Велика Палата Верховного Суду у справі № 233/2021/19 (постанова від 12.10.2021) конкретизувала власні правові висновки та правові висновки Верховного Суду України щодо критеріїв встановлення подібності правовідносин, визначивши, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними в порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом.

Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, стосовно якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність треба також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно.

Також Велика Палата Верховного Суду указала, що з метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

Так, у справі, на яку посилається Одеський окружний адміністративний суд в ухвалі про зупинення провадження (№300/2457/19) спірні правовідносини виникли унаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 27.02.2018 № 1- р/2018, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу 1 пп. 164.2.19 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України.

Вказаною нормою передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 27.02.2018 № 1-р/2018 констатував, що правове регулювання у сфері оподаткування пенсій певних категорій осіб спотворює сутність обов`язку держави щодо гарантування права застрахованих осіб на пенсію, оскільки не узгоджується з принципом рівності, а також з обумовленою ним вимогою збалансування прав та обов`язків. Застосований законодавцем підхід до визначення категорій (груп) пенсіонерів, пенсії яких підлягають оподаткуванню, свідчить про порушення такого принципу.

Реалізація положення абзацу 1 пп. 164.2.19 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу створює умови, за яких громадянин, розмір пенсії якого перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), повинен сплачувати податок, а громадянин, розмір пенсії якого є нижчим, звільнений від такого оподаткування. Тобто платники, які сплачували більші соціальні внески протягом трудової діяльності, повинні додатково сплачувати податок у розмірі, встановленому п. 167.4 ст. 167 Кодексу.

На підставі викладеного, Конституційний Суд України у цьому рішенні дійшов висновку, що оподаткування пенсій, починаючи від певної суми (більше десяти розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, у розрахунку на місяць), є порушенням конституційного принципу рівності за ознакою майнового стану.

Відтак, спірні правовідносини у справі №300/2457/19 виникли з підстав відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок застосування при нарахуванні та виплаті пенсії позивача положення абзацу 1 підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу та оподаткування її податком на доходи фізичних осіб та військовим збором у період з лютого 2015 року по лютий 2018 року, яке рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018 визнане таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), оскільки порушує конституційний принцип рівності за ознакою майнового стану.

Натомість, у справі № 420/2341/24 ОСОБА_1 зазначає, що звернувся до суду із вимогою про відшкодування моральної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційних актів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач у цій справі посилається на положення частини 3 статті 152 Конституції України як на норму прямої дії та зазначає про необхідність компенсації Державою, в особі відповідних державних органів (Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури в сфері оборони Південного регіону) шкоди, спричиненої нормативно-правовими актами, які визнано неконституційними, а саме, положенням пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та другим реченням абзацу 3 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ.

При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що невиплата Генеральною прокуратурою України та військовою прокуратурою Південного регіону грошового забезпечення за період з 16.07.2015 по 14.03.2021, у визначеному, статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», розмірі та порядку є порушенням статті 1 Протоколу І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки право на отримання заробітної плати (грошового забезпечення) у визначеному Законом розмірі є законним очікуванням, яке захищається вказаною нормою згаданої Конвенції.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що спірні правовідносини у справі №420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 не є подібними до правовідносин у справі №300/2457/19, яка передана на розгляд об`єднаної палати, оскільки у цих справах відмінний змістовний, суб`єктний та об`єктний критерії.

Правовідносини у першій справі формувалися внаслідок змін у національному законодавстві щодо реформування органів прокуратури, визначення оплати праці у межах спеціального законодавства для прокурорів реформованого органу прокуратури, у той час як правовідносини у справі №300/2457/19 стосуються пенсійного забезпечення, у тому числі оподаткування пенсій.

За таких умов, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, зупиняючи провадження у даній справі на підставі пункту 5 частини 2 статті 236 КАС України, порушив норми процесуального права, оскільки не мав на це достатніх правових підстав, а тому наявні підстави для скасування ухвали суду першої інстанції про зупинення провадження та направлення справи для продовження розгляду.

Відповідно до статті 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 312 КАС України, у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

Керуючись статтями 308, 311, 312, 320, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити.

Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року про зупинення провадження у справі скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі державних органів Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Доповідач - суддя І. О. Турецька

суддя Ю. М. Градовський

суддя Л. П. Шеметенко

Повне судове рішення складено 15.07.2024.