Постанова

від 24.10.2024 по справі 420/2341/24

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 жовтня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/2341/24

Перша інстанція: суддя Завальнюк І.В.,

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача Турецької І. О.,

суддів Градовського Ю. М., Шеметенко Л. П.

за участі секретаря Алексєєвої Н. М.

представника ОСОБА_1 адвоката Срібної Я. І.;

представника Офісу Генерального прокурора Клюкіна К. І.;.

представника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону Кришталевич В. М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Срібної Яни Іванівни, в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року у справі за позовом адвоката Срібної Яни Іванівни, в інтересах ОСОБА_1 , до Держави Україна, в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог.

У січні 2024 року адвокат Срібна Я.І., представляючи інтереси ОСОБА_1 , звернулася до суду першої інстанції, в порядку частини 3 статті 152 Конституції України з позовом до Офісу Генерального прокурора та до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, в якому заявила такі вимоги.

Звертаючись до Держави Україна, в особі Офісу Генерального прокурора, адвокат просила стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 552 077,85 грн відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби в період з 01.10.2015 по 09.03.2017, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113ІХ, що визнані неконституційними рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023.

Звертаючись до Держави Україна, в особі державного органу - Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, адвокат просила стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 2 242 432,15 грн відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113ІХ (далі Закон №113- ІХ), що визнані неконституційними рішеннями Конституційного суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023.

Пояснюючи обставини справи, адвокат Срібна Я.І. зазначила, що відповідно до наказу Міністра оборони України № 512 від 02.09.2014 її довіритель, на підставі укладеного контракту строком на 5 років, як особа офіцерського складу, призваний на військову службу за контрактом та відряджений до Генеральної прокуратури України для подальшого проходження служби із залишенням на військовій службі на відповідних військових посадах.

Як указує представниця позивача, Генеральна прокуратура України, при розрахунку заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 за період з 01.10.2015 по 09.03.2017 та військова прокуратура Південного регіону України (в подальшому Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону) при розрахунку заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 за період з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021 застосували розмір посадового окладу прокурора, визначеного постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 № 505 (далі Постанова №505), який є значно менше, ніж визначено статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII).

Підставою для цього, на її думку, слугувало внесення змін до пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України про те, що стаття 81 Закону №1697-VII застосовується в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За її твердженням, застосування посадових окладів при нарахуванні грошового забезпечення ОСОБА_1 в період 16.07.2015 по 14.03.2021 в розмірі меншому ніж визначено статтею 81 Закону №1697-VII, призвело до неповного нарахування також і інших складових грошового забезпечення та одноразових виплат її довірителя, позаяк їх розмір безпосередньо залежить від посадового окладу.

Адвокат Срібна Я.І., для визначення розміру, спричиненої ОСОБА_1 матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту, провела власний розрахунок як розміру грошового забезпечення та всіх його складових (з одноразовими виплатами).

Розрахунок, як зазначає адвокат проводився нею, виходячи з розміру посадового окладу визначеного статтею 81 Закону №1697-VII, а саме:

з 16.07.2015 по 31.12.2015 в розмірі 10 мінімальних заробітних плат із застосуванням коефіцієнту 1,2 визначеного для прокурора регіональної прокуратури;

з 01.01.2016 по 31.12.2016 в розмірі 11 мінімальних розмірів заробітних плат із застосуванням коефіцієнту 1,2 визначеного для прокурора регіональної прокуратури.

з 01.01.2017 по 24.09.2019 в розмірі 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року із застосуванням коефіцієнту 1,2 визначеного для прокурора регіональної прокуратури;

з 25.09.2019 по 31.12.2020 в розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року із застосуванням коефіцієнту 1,2 визначеного для прокурора регіональної прокуратури;

з 01.01.2021 по 14.03.2021 в розмірі 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року із застосуванням коефіцієнту 1,2 визначеного для прокурора регіональної прокуратури.

В обґрунтування заявлених вимог, адвокат Срібна Я.І. звертає увагу на пункт 2 резолютивної частини рішення Конституційного суду України №6-р/2020 від 26.03.2020, де визначено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним судом України цього рішення.

Зосереджує свою увагу адвокат також на рішенні Конституційного суду України №8-р (ІІ) від 13.03.2023, відповідно до якого визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09. 2019 № 113ІХ.

Абзац третій пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113ІХ унормовує що «за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури».

Отже, як указує адвокат, враховуючи те, що її довіритель не пройшов атестацію та не був переведений до офісу Генерального прокурора, обласну чи окружну прокуратуру, він, за вказаним рішенням Конституційного суду України, має право на отримання посадового окладу, згідно зі статтею 81 Закону №1697-VII.

За таких умов, на думку представниці позивача, виникають умови для застосування до спірних правовідносин частини 3 статті 152 Конституції України, в якій наголошено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Покликаючись на постанову Верховного Суду від 20.12.2023 у справі №420/17886/21, остання, стверджує, попри те, що держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за шкоду, заподіяну особі актами і діями, що визнані неконституційними, зокрема, внаслідок дії пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, це не має унеможливлювати захист її прав, які гарантовані Конституцією України, відтак відсутність відповідного закону не може бути підставою для відмови у відшкодуванні матеріальної шкоди.

Узагальнюючи викладене, адвокат Срібна Я.І. наголошує, що невиплата ОСОБА_1 . Офісом Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону грошового забезпечення за період з 16.07.2015 по 14.03.2021 у визначеному статтею 81 Закону №1697-VII розмірі та порядку, внаслідок застосування пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та другого речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09. 2019 № 113ІХ, є грубим порушенням статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року, ухваленого за правилами загального позовного провадження, у задоволенні позову адвоката Срібної Я.І., в інтересах ОСОБА_1 відмовлено.

Ключовою підставою для відмови в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив про пряму (перспективну) дію рішень Конституційного суду України, що виражається в тому, що рішення поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).

За такого правового регулювання, суд першої інстанції встановив, що дія окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, згідно з рішенням Конституційного суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26.03.2020, а дія другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX, згідно з рішенням Конституційного суду України від 13.09.2023 № 8-р(ІІ)/2020 у справі № 3-80/2022, втратила чинність 13.09.2023.

Проаналізувавши фактичні обставини справи, суд першої інстанції встановив, що спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування і виплати недоотриманої заробітної плати та інших похідних платежів за період з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, тобто в період, коли друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ було чинним і встановлювало, що оплата працівників прокуратури, які не пройшли атестацію, до дня їх звільнення з органів прокуратури, здійснюється відповідно до Постанови №505.

Суд першої інстанції дійшов висновку, рішення Конституційного суду України, на які посилається позивач, стосується приписів статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України і пов`язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. За таких умов, на думку суду, застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» без обмежень пов`язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в новоутворені/оновлені прокуратури (відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»).

Аналізуючи предмет спору, а саме стягнення збитків (матеріальної шкоди), завданої актом, що визнаний неконституційним, у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, суд виснував, що не можна нанести шкоду після рішення Конституційного суду України про неконституційність акта після 26.03.2020, а також 13.09.2023. На його переконання, шкода виникає до їх винесення, коли акти ще діяли, ще не були визнані неконституційними.

Резюмуючи викладене, суд першої інстанції зазначив, що визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідач, у спірних відносинах, був зобов`язаний і діяв у межах та на підставі того законодавства, яке існувало на час виникнення спірних відносин.

Відповідаючи на доводи адвоката Срібної Я.І. про застосування до спірних правовідносин норми прямої дії, а саме частини 3 статті 152 Конституції України, адже відсутній закон, який встановлює порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, суд першої інстанції покликався на частину 6 статті 7 КАС України, яка унормовує, що у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Проаналізувавши визначення поняття майнова шкода, наведене у Цивільному кодексі України, а також правові норми щодо строку набуття чинності, порядку виконання рішень Конституційного суду України, суд заявив, що положення частини 3 статті 152 Конституції України не належать автоматичному застосуванню у разі визнання акту неконституційним, оскільки слід встановити, що конкретній фізичній або юридичній особі актами або діями, що визнані неконституційними була завдана шкода, тобто має бути встановлено причинно-наслідковий зв`язок між неконституційністю норми закону (окремих положень) і шкодою, заподіяною особі, та доведено, що були вжиті конкретні дії органів державної влади, спрямовані проти конкретної особи, яка зазнала шкоди внаслідок застосування неконституційного акта.

Досліджуючи питання, чи вплинули оспорювані приписи Закону № 113-IX на сутність права позивача на достатній життєвий рівень, суд першої інстанції, спираючись на мотивувальну частину рішення Конституційного суду України № 8-р/2023 від 13.09.2023, вказав не має підстав вважати, що ухвалення законодавцем норми Закону № 113-IX, приписи якої оспорюють суб`єкти права на конституційну скаргу, та застосування її в судових рішеннях у їхніх справах негативно позначилося на змісті й обсязі гарантованого Конституцією України права на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України), спричинивши його обмеження або звуження.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзивів.

Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним та необґрунтованим, адвокат Срібна Я.І., представляючи інтереси ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Доводи апеляції складаються з такого.

По перше, скаржниця указує на порушення судом першої інстанції принципу диспозитивності, що закріплений в частині другій статті 9 КАС України, який встановлює розгляд адміністративної справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог, адже обсяг позовних вимог та їх формулювання належить виключно позивачу.

Зокрема, на її думку, суд, установлюючи фактичні обставини справи й зміст спірних правовідносин та застосовуючи положення нормативно-правових актів, фактично розглянув питання правомірності дій конкретних суб`єктів владних повноважень (Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, оцінку діям яких, вже надано судом при розгляді справи №420/7448/21) при обрахунку та виплаті заробітної плати ОСОБА_1 в період роботи з 16.07.2015 по 14.03.2021, а не питання відшкодування матеріальної шкоди за помилку держави.

Позаяк, статтями 170 Цивільного кодексу України та 55 КАС України, закріплено плюралістична модель участі держави у приватно-правових або публічно-правових відносинах, держава набуває своїх прав і здійснює обов`язки саме через конкретні органи державної влади, відповідачами визначено органи державної влади, в особі яких Держава Україна, відповідно до положень частини 3 ст. 152 Конституції України, має виконати свій обов`язок, щодо відшкодування матеріальної шкоди, завданої прийняттям та подальшим застосуванням конкретними державними органами неконституційних положень нормативно правових актів.

По друге, скаржниця заявляє, що спірні правовідносини між її довірителем ОСОБА_1 та Державою Україна, а саме щодо виконання Державою Україна, визначеного частиною 3 статті 152 Конституції України зобов`язання про відшкодування матеріальної шкоди, завданої актами, що визнані неконституційними, виникли саме з моменту прийняття Конституційним судом України рішень № 6-р/2020 від 26.03.2020 та №8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023.

На її переконання, до моменту прийняття органом конституційної юрисдикції вказаних рішень, спірних правовідносин між сторонами не було і бути не могло.

За таких обставин, як указує скаржниця, наявні між ОСОБА_1 та суб`єктами владних повноважень - Офісом Генерального прокурора, Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону правовідносини, за період з 16.07.2015 по 14.03.2021, мають враховуватися судом виключно при безпосередньому обрахуванні розміру спричиненої матеріальної шкоди, однак, ці правовідносини у даній справі не є спірними.

Адвокат Срібна Я.І. вважає, що невірне визначення судом предмету спору (спірних правовідносин) при винесенні рішення є беззаперечною підставою для його скасування.

По - третє, на думку адвоката Срібної Я.І., суд першої інстанції залишив поза увагою та не надав належної оцінки специфіці спричинення матеріальної шкоди (її виникнення), встановлення факту її спричинення та виникнення у особи права вимоги на відшкодування такої шкоди, зокрема визначення вказаних елементів правовідносин в часі.

На її переконання, шкода спричинена актами, що в подальшому визнані неконституційними виникає саме в момент застосування таких актів у правовідносинах з особами, до винесення Конституційним судом України рішення про їх неконституційність.

Проте, факт спричинення такої шкоди можливо встановити лише при винесенні Конституційним Судом України рішення про неконституційність певного акта, який раніше застосовувався у правовідносинах.

По четверте, адвокат Срібна Я.І. погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення Конституційного суду України мають ретроспективну дію, однак, це, на її думку, жодним чином не спростовує наявність права позивача на відшкодування державою, в порядку частини 3 статті 152 Конституції України матеріальної шкоди завданої застосуванням нормативно правового акту визнаного неконституційним.

У зв`язку з наведеним, скаржниця зазначає про безпідставне неврахування судом першої інстанції обставин, що дія, рішення Конституційного суду України направлена на майбутнє, не лише в частині втрати чинності нормативно правового акту, а й в частині виникнення, визначеного частиною 3 статті 152 Конституції України права фізичних та юридичних осіб на відшкодування державою матеріальної та моральної шкоди, завданої застосуванням таких актів в минулому.

Узагальнюючи викладене, адвокат Срібна Я.І. наголошує про наявність, в цьому спорі, обов`язкових елементів для відшкодування шкоди, про необхідність встановлення яких зазначав суд в оспорюваному рішенні, а саме: причинно-наслідковий зв`язок; спричинення матеріальної шкоди, яка виразилася в неотриманні частини заробітної плати, застосування органами державної влади правових норм, які в подальшому були визнані неконституційними.

У відзиві на апеляцію представник Офісу Генерального прокурора вказує на необґрунтованість її доводів, покликаючись, зокрема на те, що відсутня підстава для стягнення збитків з держави, адже є непідтвердженими факти неправомірних дій державного органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

За таких умов, як вважає представник, відсутність хоча б одного з цих елементів, виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Підсумовуючи викладене, представник Офісу Генерального прокурора наголошував, що матеріальна шкода у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення), під час проходження ОСОБА_1 публічної служби, яку він просить стягнути, завдана не внаслідок протиправних дій або бездіяльності Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури в сфері оборони Південного регіону, що унеможливлює притягнення органів державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди.

У відзиві на апеляцію представниця Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону вказує на безпідставність її доводів про неправильне встановлення судом першої інстанції обставин у справі, про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зокрема, представниця заявляє, що незважаючи на намагання позивача перевести спір, що є предметом розгляду, в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, він є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв`язку з виплатою позивачу заробітної плати у розмірі, меншому ніж він сподівався.

На її переконання, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовної вимоги у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює, суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі і підстави їх виникнення, а, отже, не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.

Понад те, як заявляє представник Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, рішенням Конституційного Суду України від 03.10.2001 № 12-рп/2001 по справі №1-36/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) встановлено, що відшкодування шкоди (матеріальної чи моральної), завданої фізичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, а також шкоди завданої прийняттям неконституційного акту, покладається саме на державу, а не на відповідні органи державної влади, тобто відшкодування шкоди в таких випадках здійснюється за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції адвокат Срібна Я.І. підтримала доводи, викладені в апеляції та просила її задовольнити.

Представники Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратурою у сфері оборони Південного регіону Одеської обласної прокуратури заперечували проти задоволення апеляції та наполягали на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи.

Починаючи з листопада 2011 року ОСОБА_1 безперервно працював (проходив військову службу) на прокурорсько-слідчих посадах органах прокуратури, військової прокуратури.

02.09.2014 Міністр оборони України прийняв наказ №512 про укладення з ОСОБА_1 контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на п`ять років та відрядив його до Генеральної прокуратури України із залишенням на військовій службі для призначення на відповідну посаду.

Наказом військового прокурора Південного регіону України від 03.09.2014 №145к старшого лейтенанта юстиції ОСОБА_1 призначено прокурором відділу представництва інтересів громадян і держави у судах військової прокуратури Південного регіону України, зараховано до списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, постановлено на всі види забезпечення та визначено таким, що приступив до виконання службових обов`язків за посадою з 3 вересня 2014 року.

Відповідно до наказу військового прокурора Південного регіону України від 12.12.2014 №145к старшого лейтенанта юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду прокурора відділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері військової прокуратури Південного регіону України з 09.12.2014, звільнивши його з посади прокурора відділу представництва інтересів громадян і держави у судах військової прокуратури Південного регіону України.

Згідно наказу військового прокурора Південного регіону України від 10.04.2015 №245к капітана юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду старшого прокурора військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України, звільнивши його з посади прокурора відділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері військової прокуратури Південного регіону України.

Наказом військового прокурора Південного регіону України від 07.07. 2015 №468к капітана юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади старшого прокурора військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України та призначено на посаду прокурора цієї ж прокуратури Південного регіону України.

25.09.2015 ОСОБА_1 , відповідно до наказу військового прокурора Південного регіону України №759к звільнено з посади прокурора військової прокуратури Одеського гарнізону південного регіону України, виключено зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення та направлено для подальшого проходження військової служби у розпорядження військового прокурора сил антитерористичної операції.

01.10.2015 капітана юстиції ОСОБА_1 , за наказом військового прокурора Сил антитерористичної операції №67к, призначено старшим слідчим слідчого відділу Військової прокуратури Сил антитерористичної операції.

02.03.2017 капітан юстиції ОСОБА_1 призначений, згідно з наказом Генерального прокурора України №94-вк, з 10.03.2017 заступником військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України, а з 20.10.2020, відповідно до наказу Генерального прокурора України на нього покладено тимчасове виконання обов`язків військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України.

16.02.2021 Міністр оборони України прийняв наказ №50 про звільнення підполковника юстиції ОСОБА_1 , заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України, звільнено з військової служби у запас за підпунктом «г» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів). Звільнення відбулося на підставі до пункту 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону №113-ІХ та пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

11.03.2021 Генеральний прокурор України, на підставі статті 9 Закону №1697-VII та пункту 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону №113-ІХ прийняв наказ №133к про звільнення підполковника юстиції ОСОБА_1 з 14.03.2021 з посади заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України.

Наказом виконувача обов`язків керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону від 12.03.2021 №184к, підполковника юстиції ОСОБА_1 з 14.03.2021 виключено зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Одночасно з цим, визначено відділу фінансування та бухгалтерського обліку Спеціалізованої прокуратури у військовій та обороннім сфері Південного регіону провести з підполковником юстиції ОСОБА_1 повний розрахунок.

У травні 2021 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, в якому заявив такі вимоги.

Звертаючись до Офісу Генерального прокурора просив здійснити йому перерахунок та виплату грошове забезпечення та всіх його складових (у тому числі одноразові виплати), за період проходження служби за посаді старшого слідчого слідчого відділу військової прокуратури Сил антитерористичної операції з 01.10. 2015 до 09.03.2017, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону №1697-VІІ , а також стягнути різницю між фактично виплаченим грошовим забезпеченням та нарахованим за розміром посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону №1697-VII в сумі 552 077,85 грн.

Аналогічні вимоги були заявлені до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, але за періоди з 21.10.2020 до 14.03.2021, з 16.07. 2015 до 25.09.2015 та з 10.03.2017 до 14.03.2021. До стягнення вимагалася сума в розмірі 2 242 432,15 грн.

Остаточним судовим рішенням, а саме постановою Верховного Суду від 19.06.2023 у справі № 420/7448/21 у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляцій і висновків суду першої інстанції.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що наявні підстави для її часткового задоволення, з огляду на таке.

Стаття 8 Конституції України наголошує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За положеннями частин першої та другої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Частиною третьою статті 152 Конституції України передбачено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ (зі змінами) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 2 резолютивної частини цього рішення встановлено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону №1697-VІІ (зі змінами) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 року № 8-р(ІІ)/2023 у справі №3-80/2022 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113- ІХ.

Пунктом 2 резолютивної частини указаного рішення передбачено, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ визнане неконституційним, утрачає чинність із дня його ухвалення Конституційним Судом.

Досліджуючи доводи адвоката Срібної Я.І., колегія суддів погоджується з її правовою позицією, що предметом позову у цій справі, є саме стягнення з Держави Україна матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження ОСОБА_1 публічної служби, завданої неконституційними актами, а не визнання протиправними дій суб`єктів владних повноважень - Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо неналежної оплати праці.

Як обґрунтовано заявляє адвокат, наявні правовідносини між ОСОБА_1 та Офісом Генерального прокурора, а також Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону, в період з 16.07.2015 по 14.03.2021, мають враховуватися судом виключно при безпосередньому обрахуванні розміру спричиненої матеріальної шкоди і ці правовідносини не є спірними.

Досліджуючи доводи суду першої інстанції, покладені в основу судового рішення, колегія суддів установила, що більшість з них присвячена оцінці правомірності дій суб`єктів владних повноважень щодо виплати позивачу заробітної плати відповідно до законодавства, яке було чинним на той період.

Зокрема, суд першої інстанції провівши аналіз статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» дійшов висновку, що дія рішення Конституційного суду України направлена на майбутнє, а відтак, на його переконання, визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними.

На думку суду, відповідач, у спірних відносинах, був зобов`язаний і діяв у межах та на підставі того законодавства, яке існувало на час виникнення спірних відносин, а відтак, висновки Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 26.03.2020 №6-р/2020 та у рішенні № 8-р/2023 від 13.09.2023 не можуть бути підставою для стягнення на користь позивача неотриманої частини заробітної плати.

Оцінюючи такі правові висновки суду першої інстанції, крізь призму постанов Верховного Суду, за подібними правовідносинами, від 25.07.2024 у справі №420/7717/21, від 27.07.2023 у справі №540/1780/21, від 13.04.2023 у справі № 340/870/21 і від 21.03.2024 у справі №420/18759/21, колегія суддів установила таке.

Закріплений у частині другій статті 9 КАС України принцип диспозитивності передбачає, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Отже, обсяг позовних вимог та їх формулювання належить виключно позивачу.

За правилами частини третьої статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Повноваження адміністративних судів перевіряти законність прийняття рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних можуть бути реалізовані лише в межах заявлених позовних вимог.

У наведених справах суд касаційної інстанції встановив, що позовними вимогами осіб, що зверталися до суду було відшкодування матеріальної шкоди за помилку держави внаслідок прийняття неконституційного закону, з посиланням на необхідність застосування до спірних правовідносин частини третьої статті 152 Конституції України як норми прямої дії.

Водночас, як зауважив касаційний суд, зі змісту оскаржуваних судових рішень, убачається, що судами вирішувалися питання, які не були заявлені позивачем як предмет спору. Зокрема, суди, установивши фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин, застосували положення інших нормативно-правових актів, які не регулюють питання відшкодування матеріальної шкоди за помилку держави, фактично розглянувши питання про стягнення недоплаченої заробітної плати у період проходження позивачем публічної служби.

За таких умов, Верховний Суд дійшов висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій принципу диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин справи, що унеможливило установлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Аналіз судового рішення суду першої інстанції підтверджує доводи скаржниці про порушення судом першої інстанції принципу диспозитивної, який зобов`язує розглядати адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Переходячи до дослідження питання чи має право позивач на відшкодування матеріальної шкоди за помилку держави внаслідок прийняття неконституційного закону, колегія суддів установила, що шкода завдана неконституційним актом, виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність.

Відшкодування шкоди, завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акту.

В такому випадку йдеться про ретроспективну відповідальність держави перед особою, а не про ретроспективну дію в часі рішення Конституційного Суду України.

За своєю правовою природою визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень вказує на те, що такі, суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття.

Слушно зауважити, що в рішенні від 07.10.2009 № 25-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що «…позитивним обов`язком держави є прийняття відповідного закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування» (абзац п`ятий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини), та звернув увагу Верховної Ради України на необхідність прийняття такого закону (пункт 3 резолютивної частини).

У рішенні від 07.04.2021 у справі № 3-333/2018(4498/18) Конституційний Суд України знову наголосив, що «…з метою реального поновлення у правах громадян України, … держава зобов`язана розробити порядок (юридичний механізм) відшкодування шкоди, якої вони зазнали внаслідок дії …» норми закону, визнаної цим рішенням неконституційною.

Водночас, за відсутності спеціального закону, який повинен визначати порядок та умови відшкодування такої шкоди, на думку колегії суддів, положення частини третьої статті 152 Конституції України, мають застосовуватися безпосередньо у системному зв`язку із положеннями статей 3 та 8 Конституції України.

Варто також звернутися до частини 4 статті 6 КАС України стосовно неприпустимості відмови у судовому захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Ураховуючи, що відповідно до статті 152 Конституції України спричинена шкода відшкодовується державою, вимоги щодо стягнення шкоди повинні бути спрямовані на конкретний державний орган, уповноважений виступати у цих відносинах від імені та в інтересах держави.

З`ясовуючи питання, хто являється належним відповідачем в даній категорії справ, колегія суддів звернулася до постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц, в якій визначено, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди є саме Держава, яка бере участь у справі, через відповідні органи державної влади, зазвичай, через органи, діями якого завдано шкоду.

Також в цій справі Велика Палата Верховного суду зазначила, що хоча відшкодування шкоди здійснюється коштом Державного бюджету України, разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

За таких правових висновків суду найвищої інстанції, слід визнати, що позовні вимоги заявлені до належних відповідачів.

Далі, слід зазначити, що предмет доказування у справах про відшкодування шкоди, завданої неконституційними актами, має свої особливості, себто не вимагається встановлення протиправних дій з боку суб`єкта владних повноважень, причинного зв`язку між неправомірними діями та заподіяною шкодою, а також вини посадових чи службових осіб органів публічної влади.

Отже, за такого правового регулювання, колегія суддів вважає, що в цій справі належить вирішити питання, чи можна розцінювати таку недоотриману заробітну плату як шкоду в розумінні частини третьої статті 152 Конституції України.

Розв`язуючи це питання, колегія суддів зазначає, що підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди урегульовано статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Слід констатувати, що зазначена норма встановлює порядок та підстави для відшкодування шкоди, завданої саме внаслідок порушення цивільних прав.

Натомість спір, який виник між сторонами у цій справі, стосується проходження позивачем публічної служби, що включає також нарахування і виплату заробітної плати.

Себто, позовні вимоги ОСОБА_1 спрямовані на поновлення прав саме у сфері публічно-правових відносин, у зв`язку з чим положення статті 22 Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані під час розгляду і вирішення цього спору.

До того ж є важливим, звернути увагу, що у провадженні Другого сенату Конституційного Суду України перебувала справа № 3-58/2019(1264/19) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо конституційності положень статті 22 Цивільного кодексу України. Суб`єкт права на конституційну скаргу твердив, що оспорювані положення Цивільного кодексу України не відповідають положенням частини другої статті 3, статті 8, частини першої статті 64, частини третьої статті 152 Конституції України, оскільки обмежують право фізичних або юридичних осіб на відшкодування шкоди, заподіяної законами, що визнані неконституційними, та порушують конституційний принцип верховенства права, зокрема, такий його елемент, як правова визначеність.

01.04.2020 Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення про закриття конституційного провадження у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 22 Цивільного кодексу України.

Під час розгляду справи Другий сенат Конституційного Суду України дійшов висновку, що конституційне провадження у справі підлягає закриттю з огляду на таке.

Верховний Суд у постанові від 21.11.2018, що є остаточним судовим рішенням у справі ОСОБА_2 , застосувавши положення частини третьої статті 152 Конституції України та статті 22 Цивільного кодексу, дійшов висновку, «що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати та компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 Цивільного кодексу України», на підставі чого залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 .

Узагальнюючи викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку про неналежність до його повноважень питань, порушених у конституційній скарзі, що є підставою для закриття конституційного провадження у справі згідно з пунктом 2 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Суд апеляційної інстанції, проаналізувавши рішення Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 686/1746/17, що згадувалося Конституційним Судом установив, що мотивацією позову фізичної особи до Держави Україна, в особі Управління Державної казначейської служби України в м. Хмельницькому про відшкодування шкоди, являлося те, що з 05.01.1993 по 30.01.2009 позивач працював на посаді судді Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області і відповідно до частини 4 статті 44 Закону України Про статус суддів», виплаті підлягала надбавка за вислугу років від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.

Суд касаційної інстанції встановив, що згідно із Законом України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», були внесені зміни до частини четвертої статті 44 Закону України «Про статус суддів» щодо визначення розміру надбавки від посадового окладу і у 2008 році виплата надбавки проводилася від розміру посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.

Проте, рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 №10-рп/2008, внесені зміни до статті 44 Закону України «Про статус суддів» визнано неконституційними.

Проводячи юридичну кваліфікацію встановлених фактичних обставин справи, Верховний Суд відзначив, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати та компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 Цивільного кодексу України.

У розвиток наведеної правової позиції щодо застосування у справах за подібними правовідносинами, частини 3 статті 152 Конституції, після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 26.03.2020 № 6-р/2020, висловилася Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11.07.2024 у справі №160/11921/20.

Ухвалення такого рішення було пов`язано з передачею 28.05.2024 Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду згаданої справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України.

Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд зазначив, що спірні правовідносини виникли у зв`язку зі здійсненням відповідачем оплати праці позивача відповідно до правових норм, які в подальшому Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Основному Закону України.

Позивач це розцінює як невиплату йому частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного частиною третьою статті 81 Закону № 1697-VII, за період з липня 2015 року по серпень 2020 року, з чим він пов`язує завдання йому матеріальної шкоди, суму якої розраховує як різницю між отриманим відповідно до Постанови № 505 та визначеним частиною третьою статті 81 Закону №1697-VII посадовим окладом.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду посилається на те, що спори з таким предметом позову набули значного поширення.

До того ж, суд касаційної інстанції зазначив, що наразі існує стала позиція Верховного Суду щодо застосування судами попередніх інстанцій Закону № 1697-VII з урахуванням положень Закону України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28.12.2014 №79-VIII (далі - Закон №79-VIII) та Закону України Про Державний бюджет України на 2015 рік від 28.12.2014 №80-VIII (далі Закон №80-VIII) та висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні № 6-р/2020.

На підтвердження сталої позиції, яку підтримує Касаційний адміністративний суд наводиться певний перелік справ.

Зокрема, у постановах від 09 вересня, 27 жовтня 2020 року в справах № 807/1171/16, № 826/18228/16, від 14 вересня 2021 року в справі № 320/1874/19, від 26 травня, 30 червня, 18 серпня, 20 жовтня 2022 року у справах № 440/5383/20, № 120/1674/21-а, № 200/2499/21-а, № 320/13773/20 Верховний Суд вказав, що Закон №80-VIII і Закон № 79-VIII прийняті пізніше, ніж Закон №1697-VII, а тому у 2015 році норми і положення Закону №1697-VII щодо заробітної плати прокурора застосовувалися в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України , а не статтею 81 цього Закону.

При цьому відповідний орган прокуратури (як роботодавець) не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України здійснювати перерахунок посадового окладу прокурора та виплату заробітної плати в іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 505, зокрема в розмірі, встановленому Законом №1697-VІІ.

Також, у цих судових рішеннях зазначено і про те, що зміни до Постанови № 505, зокрема, щодо розмірів окладів працівників органів прокуратури не вносилися, законами про Державний бюджет України на відповідні періоди, не були передбачені видатки на реалізацію положень статті 81 Закону № 1697-VII, а тому відповідний орган прокуратури не має правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати, поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.

У постановах Верховного Суду від 28 листопада 2022 року в справах № 160/6785/20, № 380/8155/21, № 460/1156/21 викладено правову позицію, згідно з якою, якщо прокурор не оскаржував розмір отриманої ним у спірному періоді заробітної плати, нарахованої та виплаченої йому відповідно до чинного, на той час законодавства (до ухвалення Рішення № 6-р/2020), правові підстави для застосування положень частини третьої статті 152 Конституції України відсутні через недоведення наявності майнової шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між нею та протиправною бездіяльністю відповідача.

У постановах від 18 серпня, 28 листопада 2022 року у справах № 200/2499/21-а, №160/6785/20 та від 18 серпня 2023 року у справі № 420/24821/21 Верховний Суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати та обґрунтовування позовних вимог частково у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди, не змінює суті спірних правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі щодо оплати праці, та підстав їх виникнення, а отже, не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду звертаючись до Великої Палати наголошує, що мотиви, які викладаються позивачами, зумовлюють потребу ширше поглянути на спірні правовідносини, тобто не з позиції участі в них прокурора як працівника і держави в особі органу прокуратури як роботодавця, а як спір, що виник між фізичною особою і державою, коли внаслідок визнання неконституційним самого встановленого державою правила, яким керувався роботодавець, нараховуючи заробітну плату, ця особа ставить перед судом питання про компенсацію матеріальної шкоди, розуміючи під нею суму недоотриманої внаслідок застосування такого акта заробітної плати.

Наведені обставини, на думку касаційного суду, вказують на наявність виключної правової проблеми, що полягає в тому, чи можна розцінювати таку недоотриману заробітну плату як шкоду в розумінні частини третьої статті 152 Конституції України, і якщо так, то яким є механізм її розрахунку (яким розміром посадового окладу варто керуватися, які складові заробітної плати мають враховуватися тощо), а також порядок її стягнення (з кого і за якою класифікацією належить стягувати відповідні кошти), адже наразі не існує нормативно-правового акта, яким би держава встановила такий порядок.

Повертаючи вказану справу для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, однією з підстав для цього Велика Палата зазначила, відсутність правових висновків суду касаційної інстанції, які суперечать один одному, а навпаки, про усталеність позиції Верховного Суду у справах зазначеної категорії.

За таких умов наголошено, що не має підстав стверджувати про наявність глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами.

Отже, Велика Палата Верховного Суду поважала, що існують усталені позиції Верховного Суду у справах зазначеної категорії про відмову у задоволенні позову, а відтак відсутні підстави вважати, що існує наявність виключна правова проблеми, що полягає в тому, чи можна розцінювати таку недоотриману заробітну плату як шкоду в розумінні частини третьої статті 152 Конституції України.

Окрім того, аналізуючи рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020, колегія суддів установила, що підставою для визнання неконституційним пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України стало визнання таким, що не узгоджується з вимогами Конституції України не самого факту зменшення розміру заробітної плати працівникам органів прокуратури у порівнянні з тим, що передбачений статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», а виключно способу, в який були реалізовані відповідні зміни у питанні оплати праці прокурорів.

За таких обставин визнання неконституційною даної норми не дає підстав для висновку про завдання ОСОБА_1 матеріальної шкоди на суму, що дорівнює розміру ненарахованої та невиплаченої, згідно зі статтею 81 Закону №1697-VІІ заробітної плати.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що за вказаних обставин майнова шкода не може полягати саме у виплаті заробітної плати в меншому розмірі ніж передбачений статтею 81 Закону №1697-VІІ, а її розмір не може дорівнювати сумі коштів, що не були виплачені позивачу внаслідок застосування розміру посадового окладу, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Узагальнюючі наведені обставини та законодавчі норми, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 317 КАС України підставами для, зокрема, зміни судового рішення суду першої інстанції є, порушення норм процесуального права.

На думку суду апеляційної інстанції порушення норм процесуального права виразилося в порушенні, судом першої інстанції, принципу диспозитивності, який вимагає розгляд справи в межах позовних вимог.

За результатами апеляційного перегляду розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями: 308, 310, 317, 322, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Срібної Яни Іванівни, в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року у справі за позовом адвоката Срібної Яни Іванівни, в інтересах ОСОБА_1 , до Держави України, в особі державних органів Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Резолютивну частину рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Доповідач - суддя І. О. Турецька

суддя Ю. М. Градовський

суддя Л. П. Шеметенко

Повне судове рішення складено 28.10.2024.