Справа № 420/2341/24
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 серпня 2024 року Одеський окружний адміністративний суд
у складі головуючого судді Завальнюка І.В.,
при секретарі Гоменюк Р.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту,
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить суд стягнути з Держави Україна в особі державного органу - Офісу Генерального прокурора за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 552 077,85 грн. (п`ятсот п`ятдесят дві тисячі сімдесят сім гривень вісімдесят п`ять копійок) відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби в період з 01.10.2015 по 09.03.2017 року, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113ІХ, що визнані неконституційними Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року; стягнути з Держави Україна в особі державного органу - Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , 2 242 432,15 грн. (два мільйони двісті сорок дві тисячі чотириста тридцять дві гривні п`ятнадцять копійок) відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113ІХ, що визнані неконституційними Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з листопада 2011 року ОСОБА_1 безперервно проходив публічну службу - працював (проходив військову службу) на прокурорсько-слідчих посадах в органах прокуратури, військової прокуратури, наразі спеціалізованої прокуратури. Відповідно до наказу Міністра оборони України № 512 від 02.09.2014 року ОСОБА_1 призвано на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу та відряджено до Генеральної прокуратури України для подальшого проходження служби із залишенням на військовій службі на відповідних військових посадах. Таким чином, з 02.09.2014 ОСОБА_1 окрім статусу прокурора (працівника прокуратури) також набув статусу військовослужбовця, у зв`язку із чим з 02.09.2014 на ОСОБА_1 почали розповсюджуються окрім визначених законодавством норм, прав та соціальних гарантії для працівників прокуратури, додатково й визначені законодавством норми, права та соціальні гарантії для військовослужбовців. Під час проходження служби у військовій прокуратурі Південного регіону України декілька разів здійснено переміщення ОСОБА_1 з однієї посади на другу. Наказом виконувача обов`язків керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону України № 184 к від 12.03.2021 підполковника юстиції ОСОБА_1 з 14.03.2021 виключено зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Генеральна прокуратура України при розрахунку заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 за період з 01.10.2015 по 09.03.2017 року та військова прокуратура Південного регіону України (в подальшому Спеціалізована прокуратура у військовій та оборнній сфері Південного регіону) при розрахунку заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 за період з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021 року, застосовано розміри посадового окладу прокурора, визначеного Постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012 року «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», який є значно менше ніж визначено ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» (всього за період з 01.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021 в сумі 333 574,22 грн). Проте, розмір посадового окладу, який мав бути нарахований та виплачений ОСОБА_1 . Генеральною прокуратурою України, відповідно норм ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII від 14.10.2014 року (всього за період з 01.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021 в сумі 1 656 228,87 грн.). Застосування посадових окладів при нарахуванні грошового забезпечення ОСОБА_1 в період 16.07.2015 по 14.03.2021 року в розмірі меншому ніж визначено ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», призвело до неповного нарахування інших складових грошового забезпечення та одноразових виплат ОСОБА_1 , оскільки їх розмір безпосередньо залежить від посадового окладу. З метою, визначення розміру спричиненої ОСОБА_1 матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту, позивачем проведено власний розрахунок розміру грошового забезпечення ОСОБА_1 та всіх його складових (з одноразовими виплатами) з розрахунку посадового окладу визначеного ст. 81 Закону України «Про прокуратуру». За підрахунками позивача, оклад за військовим званням мав бути виплачений в розмірі 53 436,22 грн; надбавка за вислугу років - 574 765,04 грн; надбавка за виконання обов`язків на адміністративній посаді - 139 163,47 грн; надбавка за роботу в умовах режимних обмежень (доступ до державної таємниці) - 222 809,83 грн; винагороди за участь в антитерористичній операції - 424 778,63 грн; матеріальна допомога на оздоровлення - 202 939,15 грн; матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань - 189 049,15 грн; підйомна допомога - 67 680 грн; компенсація за невикористані дні відпустки - 641 637,92 грн; вихідна допомога - 765 030 грн. Таким чином, застосування Генеральною прокуратурою України й військовою прокуратурою Південного регіону України (Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону) у період з 16.07.2015 по 14.03.2021 при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 посадового окладу, його складових, та одноразових виплат норм законодавства, які в подальшому Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 визнані неконституційними, спричинило позивачеві матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, яка становить різницю між сумою, що мала бути нарахована у випадку не прийняття Державою Україна неконституційних норм та фактично нарахованою сумою грошового забезпечення, а саме: 2 794 510, 00 грн. Вказана матеріальна шкода, відповідно до частини 3 ст. 152 Конституції України підлягає відшкодуванню Державою Україна, у зв`язку із чим позивача звернувся до суду із даним адміністративним позовом, зважаючи на те, що у випадку неможливості відшкодування державою такої шкоди в добровільному порядку, саме на суд покладається обов`язок захисту прав фізичних та юридичних осіб за їх позовами.
Ухвалою судді від 02.02.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання.
19.02.2024 до суду від Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що помилковим та безпідставним є міркування позивача з приводу застосування до спірних правовідносин ч. 3 ст. 152 Конституції України з огляду на таке. Спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати. Незважаючи на заявлену позивачем позовну вимогу, спір у справі виник щодо неотримання прокурором частини заробітної плати, яка на його думку мала б бути нарахована, що є спором про проходження публічної служби відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України). Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги саме через призму нібито понесення ним збитків у вигляді недоотриманої заробітної плати у зв`язку з визнанням неконституційними другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ (далі Закон № 113-ІХ) та окремого положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України. Верховний Суд у справі № 200/2499/21-а погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволені позовних вимог через те, що вказані позивачем суми недоотриманої частини заробітної плати не є матеріальною шкодою. Отже, незважаючи на намагання позивача перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, зазначений спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв`язку з виплатою позивачу заробітної плати у розмірі, меншому ніж він сподівався. Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовної вимоги у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди. Крім цього, позивач не оспорює розмір отриманої ним заробітної плати в контексті його невідповідності встановленому законодавством, що було чинним у спірний період. За таких обставин, у суду відсутні підстави та процесуальні повноваження на перевірку зазначених обставин (відповідність отриманої ОСОБА_1 заробітної плати за період з 16.07.2015 по 25.09.2015, а також з 10.03.2017 по 14.03.2021 положенням законодавства, чинного в цей період) з метою захисту його порушеного права. Тим більше, що цим обставинам надана оцінка судом у справі № 420/7448/21 за позовом ОСОБА_1 до ОГП, СП СО ПР про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання здійснити перерахунок та виплатити йому грошове забезпечення та всі його складові (у тому числі одноразові виплати), за період проходження служби з 16.07.2015 до 25.09.2015, з 01.10.2015 по 09.03.2017 та з 10.03.2017 до 14.03.2021, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону від 14.10.2014 № 1697-VII. За результатами розгляду позову в його задоволенні відмовлено в повному обсязі. Зокрема, під час розгляду справи суди, проаналізувавши положення Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII та Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28.12.2014 № 80-VIII, Закону України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28.12.2014 № 79-VIII, ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оплату праці» та бюджетного законодавства, дійшли висновку, що законами України про Державний бюджет України на 2015 рік та подальші періоди видатки на реалізацію положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» не передбачались. З часу набрання чинності Законом України «Про прокуратуру» розміри окладів працівників органів прокуратури регулювалися постановами Кабінету Міністрів України та Законами України про Державний бюджет України. З огляду на те, що СП СО ПР не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України, суди визначили, що нарахування та виплата заробітної плати позивачу за період з 16.07.2015 по 25.03.2020 (тобто до прийняття Конституційним Судом України Рішення від 26.03.2020 у справі № 6-р/2020) відповідно до окремого положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, виходячи з положень постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 № 505, відбулась правомірно, а тому підстави для здійснення перерахунку заробітної плати відсутні. Що стосується нарахування та виплати заробітної плати ОСОБА_1 за період з 26.03.2020 по 14.03.2021 (тобто після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 26.03.2020 у справі № 6-р/2020), то Верховний Суд констатував, що позивач був звільнений з посади прокурора 14.03.2021, зокрема, відповідно до ст. 9 Закону України «Про прокуратуру», п. 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону № 113-ІХ і у період з 26.03.2020 до 14.03.2021 не був переведений до Офісу Генерального прокурора, обласної чи окружної прокуратури в порядку проходження ним процедури атестації, визначеної Законом № 113-ІХ. Отже, позивач не є прокурором, який успішно пройшов атестацію і переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального прокурора, обласну чи окружну прокуратури, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають приписи абз. 3 п. 3 розділу II Закону № 113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Уряду України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 № 505. Таким чином, будь-яких протиправних дій з боку СП СО ПР при нарахуванні та виплаті позивачу заробітної плати (грошового забезпечення), та відповідно й одноразових виплат у період з 16.07.2015 по 14.03.2021 не допущено, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
20.02.2024 до суду від сторони позивача надійшла відповідь на відзив Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону від 16.02.2024, згідно з яким представник СП СО ПР безпідставно ототожнює позов поданий в інтересах ОСОБА_1 про стягнення з держави Україна матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту (в порядку ч.3 ст.152 Конституції України), який наразі розглядається судом (справа № 420/2341/24) та позов поданий у 2021 році в інтересах ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності суб`єктів владних повноважень, а саме: Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та зобов`язання вчинити їх певні дії (справі № 420/7448/21), за яким 20.12.2023 року Верховним Судом прийнято остаточне рішення. При розгляді справи № 420/7448/21 Верховним Судом безпосередньо надано оцінку діям суб`єктів владних повноважень, а саме: Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону та констатовано відсутність порушень саме в діях вказаних суб`єктів, оскільки вказані суб`єкти на думку суду на момент існування правовідносин діяли в межах діючого законодавства та застосовані ними норми права на той момент у встановленому порядку неконституційними визнані не були. Судом у справі справи № 420/7448/21 не надавалась оцінка наявності факту порушення прав позивача іншими суб`єктами у зв`язку із неотриманням останнім заробітної плати в порядку та розмірах визначених ст. 81 Закону України «Про прокуратуру». При зверненні до суду з позовом в порядку ч.3 ст.152 Конституції України в січні 2024 року (справа № 420/2341/24), позивачем викладені по справі № 420/7448/21 висновки судів не оспорюються. В поданому в порядку ч.3 ст.152 Конституції України (справа № 420/2341/24) позові предмет та підстави позову, а також сторони відмінні від справи 420/7448/21. Зокрема, відповідачем по справі № 420/2341/24 є саме держава Україна в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратуру у сфері оборони Південного регіону, а не суб`єкти владних повноважень Офіс Генерального прокурора та Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону. Предметом позову по справі № 420/2341/24 є саме стягнення матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження ОСОБА_1 публічної служби, завданої неконституційними актами, а не визнання протиправною бездіяльності суб`єктів владних повноважень - Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону. Підставами звернення з позовом по справі № 420/2341/24 є саме визнання Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року неконституційними положень пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та другого реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцевих і перехідних положень Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113 ІХ, які були застосовані Офісом Генерального прокурора та Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону у правовідносинах з ОСОБА_1 . Посилання ж представника СП СО ПР на те що неконституційними норми було визнано Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 й № 8-р(ІІ)/2023 лише 26.03.2020 й 13.09.2023 року відповідно, та їх висновки не можна застосовувати до правовідносин, що виникли до прийняття вказаних рішень є невірними, оскільки, як вже зазначалося предметом спору є не встановлення протиправності чи правомірності дій суб`єктів владних повноважень у відносинах з позивачем ОСОБА_1 до прийняття Конституційним Судом України Рішень № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року, а саме стягнення з держави України матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження ОСОБА_1 публічної служби, завданої неконституційними актами. Наразі підставою для звернення ОСОБА_1 з позовом є саме визнання Рішенням Конституційного Суду України № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року неконституційними положень другого реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцевих і перехідних положень Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113ІХ, які були застосовані Офісом Генерального прокурора та Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону у правовідносинах з ОСОБА_1
20.02.2024 (засобами системи «Електронний суд») та 23.02.2024 (поштою) до суду від Офісу Генерального прокурора надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що структура та умови оплати праці позивача у період часу з 01.07.2015 встановлювалися постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», зі змінами (далі - постанова № 505). Рішенням Конституційного Суду від 26.03.2020 №6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Зазначено, що указане положення втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Конституційний Суд у даному рішенні зазначив, що метою нормативного регулювання, зокрема, питань соціального захисту працівників прокуратури, є уникнення втручання інших органів влади в діяльність прокуратури і такі питання мають визначатися Верховною Радою України, а не Кабінетом Міністрів України. Отже, заробітна плата прокурорів як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні ст. 131-1 Основного Закону України має визначатися виключно законом, а тому положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу у частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону № 1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, є таким, що суперечить ч. 2 ст. 131-1 Конституції України. Водночас, Законом № 113-ІХ запроваджено реформування органів прокуратури України. Оплата праці прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних і окружних прокуратур регулюється нормами ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» з дня ухвалення Рішення № 6-р/2020. Таким чином, дія ст. 81 Закону № 1697-VII в частині визначення розміру посадового окладу з розрахунку до прожиткового мінімуму та застосування коефіцієнтів, поширюється на ОСОБА_1 з моменту переведення до окружної прокуратури. Разом із тим, Рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 № 8- р(ІІ)/2023 (справа № 3-80/2022) друге речення абз. 3 п. 3 розділу II Закону № 113-IX визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). В той же час, у п. 2 резолютивної частини рішення Конституційний Суд України вказав, що друге речення абз. 3 п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Зі змісту ст. 152 Конституції України випливає, що рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення». Отже, Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, а тому не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення. Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23.01.2019 (справа № 820/2462/17), від 19.11.2018 (справа № 755/4893/18 (755/18431/15-а), від 15.05.2019 (справа № 640/20317/16а), від 23.12.2019 (справа № 814/1274/17), від 17.03.2020 (справа № 826/7286/18). Недоотриманий позивачем дохід у вигляді заробітної плати та інших платежів за з 01.10.2015 по 09.03.2017, з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021 не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні ст. ст. 22 та 1175 Цивільного кодексу України, які за аналогією закону до спірних правовідносин застосуванню не підлягають. Як Офіс Генерального прокурора, так і Спеціалізована прокуратура в сфері оборони Південного регіону при нарахуванні виплат ОСОБА_1 за періоди з 01.10.2015 по 09.03.2017, з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, діяли в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому немає підстав для стягнення з Держави Україна в особі державних органів Офісу Генерального прокурора і Спеціалізованої прокуратури в сфері оборони Південного регіону шкоди, завданої прийняттям неконституційних актів.
21.02.2024 до суду від сторони позивача надійшла відповідь на відзив Офісу Генерального прокурора, відповідно до якої представник ОГП так само, як і представник Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (далі за текстом - СП СО ПР), у своєму відзиві безпідставно ототожнює позов поданий в інтересах ОСОБА_1 про стягнення з держави Україна матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту (в порядку ч. 3 ст.152 Конституції України), який наразі розглядається судом (справа № 420/2341/24) та позов поданий у 2021 році в інтересах ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності суб`єктів владних повноважень, а саме: Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та зобов`язання вчинити їх певні дії (справа № 420/7448/21), за яким 20.12.2023 року Верховним Судом прийнято остаточне рішення. Про що вже зазначалося у відповіді на відзив представника СП СО ПР. Предметом позову по справі № 420/2341/24 є саме стягнення матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження ОСОБА_1 публічної служби, завданої неконституційними актами, а не визнання протиправною бездіяльності суб`єктів владних повноважень - Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону. Підставами звернення з позовом по справі № 420/2341/24 є саме визнання Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року неконституційними положень пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та другого реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцевих і перехідних положень Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113 ІХ, які були застосовані Офісом Генерального прокурора та Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону у правовідносинах з ОСОБА_1 . Посилання ж представника ОГП так само, як і посилання представника СП СО ПР на те що неконституційними норми було визнано Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 й № 8-р(ІІ)/2023 лише 26.03.2020 й 13.09.2023 року відповідно, та їх висновки не можна застосовувати до правовідносин, що виникли до прийняття вказаних рішень є невірними, оскільки, як вже зазначалося предметом спору є не встановлення протиправності чи правомірності дій суб`єктів владних повноважень у відносинах з позивачем ОСОБА_1 до прийняття Конституційним Судом України Рішень № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року, а саме стягнення з держави України матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження ОСОБА_1 публічної служби, завданої неконституційними актами. Так само, є безпідставним та неприпустимим ототожнення представником ОГП при наданні відзиву поняття втрати чинності нормативно правового акту та визнання його неконституційним. Оскільки ці поняття за своєю природою та юридичними наслідками є абсолютно різними. Посилання представника ОГП на те що рішення Конституційного Суду України не мають ретроактивної дії та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, тобто мають ретроспективну дію, жодним чином не спростовує наявність права позивача на відшкодування державою, в порядку ч. 3 ст. 152 Конституції України матеріальної шкоди завданої застосуванням нормативно правового акту визнаного неконституційним. Оскільки саме право на відшкодування, в порядку ч. 3 ст. 152 Конституції України, матеріальної шкоди спричиненої застосуванням нормативно правового акту в подальшому визнаного неконституційним, виникає виключно після ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення. Позов в інтересах ОСОБА_1 подано саме до держави України в порядку ч. 3 ст. 152 Конституції України з підстав виникнення у останнього, після прийняття Рішень Конституційного Суду України (тобто ретроспективна дія рішення Конституційного Суду України), права на відшкодування державою матеріальної шкоди, завданої застосуванням в минулому положень нормативно правових актів визнаних встановленим законом порядку неконституційними. До поданого в інтересах ОСОБА_1 позову підлягає застосуванню правова позиція викладена в Постанові Верховний Суду від 20.12.2023 року по справі 420/17886/21, оскільки саме в зазначеній справі предметом позову, окрім визнання протиправними дій суб`єкту владних повноважень, є також безпосередньо стягнення з Держави України шкоди в порядку ч. 3 ст. 152 Конституції України. Неприйняття державною такого нормативно правового акту, свідчить лише про відсутність регламентованого порядку для добровільного відшкодування державою Україна фізичним або юридичним особам матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними. Однак, у випадку неможливості відшкодування державою такої шкоди в добровільному порядку, саме на суд покладається обов`язок захисту прав фізичних та юридичних осіб за позовами останніх.
29.02.2024 до суду від Офісу Генерального прокурора надійшли заперечення на відповідь.
Ухвалою суду від 11.03.2024 в задоволенні заяви Офісу Генерального прокурора про закриття провадження по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту відмовлено.
Ухвалою суду від 19.03.2024 поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до суду із даними позовними вимогами; в задоволенні клопотання представника Офісу Генерального прокурора про залишення без розгляду адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Ухвалою суду від 19.03.2024 закрито підготовче провадження по справі та справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою суду від 09.04.2024 зупинено провадження по справі № 420/2341/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту - до набрання законної сили судовим рішенням по справі № 300/2457/19.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2024 апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено; ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року про зупинення провадження у справі скасовано; справу направлено до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила задовольнити позов з підстав, викладених у заявах по суті спору.
Представник Офісу Генерального прокурора в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у заявах по суті спору.
Представник Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у заявах по суті спору.
Вислухавши пояснення представників сторін та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.
Судом встановлено, що з листопада 2011 року ОСОБА_1 безперервно працював (проходив військову службу) на прокурорсько-слідчих посадах органах прокуратури, військової прокуратури.
Наказом Міністра оборони України від 2 вересня 2014 року №512 з ОСОБА_1 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на п`ять років та відряджено його до Генеральної прокуратури України із залишенням на військовій службі для призначення на відповідну посаду.
Наказом військового прокурора Південного регіону України від 3 вересня 2014 року №145к старшого лейтенанта юстиції ОСОБА_1 призначено прокурором відділу представництва інтересів громадян і держави у судах військової прокуратури Південного регіону України, зараховано до списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, постановлено на всі види забезпечення та визначено таким, що приступив до виконання службових обов`язків за посадою з 3 вересня 2014 року.
Наказом військового прокурора Південного регіону України від 12 грудня 2014 року №145к старшого лейтенанта юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду прокурора відділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері військової прокуратури Південного регіону України з 9 грудня 2014 року, звільнивши його з посади прокурора відділу представництва інтересів громадян і держави у судах військової прокуратури Південного регіону України.
Наказом військового прокурора Південного регіону України від 10 квітня 2015 року №245к капітана юстиції ОСОБА_1 з 10 квітня призначено на посаду старшого прокурора військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України, звільнивши його з посади прокурора відділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері військової прокуратури Південного регіону України.
Наказом військового прокурора Південного регіону України від 7 липня 2015 року №468к капітана юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади старшого прокурора військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України та призначено на посаду прокурора цієї ж прокуратури Південного регіону України, постановлено на всі види забезпечення та визначено таким, що приступив до виконання службових обов`язків за посадою.
Наказом військового прокурора Південного регіону України від 25 вересня 2015 року №759к капітана юстиції ОСОБА_1 звільнено з 25 вересня 2015 року з посади прокурора військової прокуратури Одеського гарнізону південного регіону України, виключено зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення та направлено для подальшого проходження військової служби у розпорядження військового прокурора сил антитерористичної операції.
Наказом військового прокурора сил антитерористичної операції від 1 жовтня 2015 року №67к капітана юстиції ОСОБА_1 призначено старшим слідчим слідчого відділу військової прокуратури сил антитерористичної операції.
Наказом Генерального прокурора України від 2 березня 2017 року №94-вк капітана юстиції ОСОБА_1 призначено з 10 березня 2017 року заступником військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України.
Наказом військового прокурора Південного регіону України від 10 березня 2017 року №133к капітана юстиції ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, постановлено на всі види забезпечення за визначеною посадою з 10 березня 2017 року.
Наказом Генерального прокурора від 20 жовтня 020 року №409к на заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України підполковника юстиції ОСОБА_1 з 21 жовтня 2020 року покладено тимчасове виконання обов`язків військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України.
Наказом Міністра оборони України від 16 лютого 2021 року відповідно до пункту 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ та пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» підполковника юстиції ОСОБА_1 , заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України, звільнено з військової служби у запас за підпунктом «г» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів).
Наказом Генерального прокурора від 11 березня 2021 року №133к, керуючись статтею 9 Закону України «Про прокуратуру», пунктом 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», підполковника юстиції ОСОБА_1 з 14 березня 2021 року звільнено з посади заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України.
Наказом виконувача обов`язків керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону від 12 березня 2021 року №184к, керуючись статтями 11, 17, 51 Закону України «Про прокуратуру», пунктом 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», пунктом 14 статті 10-1, пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист і військову службу», пунктами 242, 245 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, підполковника юстиції ОСОБА_1 з 14 березня 2021 року виключено зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Одночасно з цим, визначено Відділу фінансування та бухгалтерського обліку Спеціалізованої прокуратури у військовій та обороннім сфері Південного регіону провести з підполковником юстиції ОСОБА_1 повний розрахунок.
У наказі зазначено про не використання позивачем щорічної основної відпустки за 2021 рік, не одержання грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2021 рік.
Визначено виплатити позивачу одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 12 повних календарних років служби.
Визначено виплатити позивачу грошову компенсацію за дні невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток відповідно до довідки відділу кадрової роботи та державної служби Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону.
У травні 2021 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, у якому (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 3 серпня 2021 року) просив суд:
- визнати протиправними дії суб`єкта владних повноважень Офісу Генерального прокурора, а саме: відмову, викладену в листі №21-728 вих-21 від 22 березня 2021 року щодо перерахунку та виплати йому грошового забезпечення та всіх його складових (у тому числі одноразових виплат), за період проходження служби на посаді старшого слідчого слідчого відділу військової прокуратури Сил антитерористичної операції з 1 жовтня 2015 року до 9 березня 2017 року, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року;
- зобов`язати суб`єкта владних повноважень Офіс Генерального прокурора вчинити певні дії, а саме: здійснити перерахунок та виплатити йому грошове забезпечення та всі його складові (у тому числі одноразові виплати), за період проходження служби за посаді старшого слідчого слідчого відділу військової прокуратури Сил антитерористичної операції з 1 жовтня 2015 року до 9 березня 2017 року, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на його користь різницю між фактично виплаченим грошовим забезпеченням та грошовим забезпеченням та всіх його складових (у тому числі одноразових виплат), за період проходження служби за посаді старшого слідчого слідчого відділу військової прокуратури Сил антитерористичної операції з 1 жовтня 2015 року до 9 березня 2017 року, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року в сумі: 552077,85 грн;
- визнати протиправною бездіяльність суб`єкта владних повноважень Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо ненарахування та невиплати йому визначеної пунктом 2 частини другої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» надбавки за виконання обов`язків на адміністративній посаді керівника окружної (місцевої) прокуратури, а саме військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України у період з 21 жовтня 2020 року до 14 березня 2021 року, розрахованої в порядку та спосіб визначений статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року;
- зобов`язати суб`єкта владних повноважень Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону вчинити дії, а саме: нарахувати та виплатити йому визначену пунктом 2 частини другої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» надбавку за виконання обов`язків на адміністративній посаді керівника окружної (місцевої) прокуратури, а саме військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України у період з 21 жовтня 2020 року до 14 березня 2021 року, розраховану в порядку та спосіб, визначений статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VII від 14 жовтня 2014 року;
- визнати протиправними дії суб`єкта владних повноважень Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, а саме: відмову, викладену в листі №21-1148 вих-21 від 2 квітня 2021 року, щодо перерахунку та виплати йому грошового забезпечення та всіх його складових (у тому числі одноразових виплат), за період проходження служби з 16 липня 2015 року до 25 вересня 2015 року та з 10 березня 2017 року до 14 березня 2021 року, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VII від 14 жовтня 2014 року;
- зобов`язати суб`єкта владних повноважень Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону вчинити дії, а саме: здійснити перерахунок та виплатити йому грошове забезпечення та всі його складові (у тому числі одноразові виплати), за період проходження служби з 16 липня 2015 року до 25 вересня 2015 року та з 10 березня 2017 року до 14 березня 2021 року, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VII від 14 жовтня 2014 року;
- стягнути з Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на його користь різницю між фактично виплаченим останньому грошовим забезпеченням та грошовим забезпеченням та всіх його складових (в тому числі одноразових виплат), за період проходження служби з 16 липня 2015 року до 25 вересня 2015 року та з 10 березня 2017 року до 14 березня 2021 року, із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VII від 14 жовтня 2014 року в сумі: 2242432,15 грн.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що він з 2 вересня 2014 року до 14 березня 2021 року проходив військову службу й був відряджений до Генеральної прокуратури України, де з 3 вересня 2014 року займав слідчо-прокурорські посади в системі військової прокуратури.
Водночас ОСОБА_1 розмежовував періоди служби та указував, що з 16 липня 2015 року до 25 вересня 2015 року він проходив службу на посаді прокурора військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України. Надалі з 1 жовтня 2015 року до 9 березня 2017 року проходив службу на посаді старшого слідчого слідчого відділу військової прокуратури Сил антитерористичної операції. Після цього, з 10 березня 2017 року до 14 березня 2021 року займав посаду заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України. Водночас зазначав, що у період з 21 жовтня 2020 року до звільнення він також виконував обов`язки військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України.
На тлі цього ОСОБА_1 доводив, що відповідачі з 16 липня 2015 року (з моменту набрання чинності Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII) повинні були визначати розмір усіх складових його грошового забезпечення на основі посадового окладу, встановленого статтею 81 цього Закону.
У цьому контексті ОСОБА_1 стверджував, що відповідачі всупереч вимогам статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII та в порушення приписів статей 8, 41, 43 Конституції України при розрахунку його грошового забезпечення застосовували розміри посадових окладів прокурора, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», які є меншими, ніж передбачені статтею 81 указаного Закону.
ОСОБА_1 зазначав, що внаслідок цих помилок він недоотримав частину грошового забезпечення, оскільки відповідачі нарахували й виплатили йому у менших розмірах, ніж належало за законом, суми посадових окладів, окладів за військовими званнями, надбавки за вислугу років, надбавки за доступ до державної таємниці, щомісячної винагороди за участь в антитерористичній операції, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, підйомної допомоги у зв`язку з переїздом до нового місяця служби, грошової компенсації за невикористані дні відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні.
Крім цього, ОСОБА_1 доводив, що з огляду на факт виконання обов`язків військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України він мав право на надбавку за виконання таких обов`язків. Водночас стверджував, що всупереч приписам статті 105 Кодексу законів про працю України, статті 81 Закону України «Про прокуратуру», постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року №1155 «Про умови оплати праці прокурорів» Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону не нараховувала й не виплачувала йому цієї надбавки.
У контексті визначення належних відповідачів ОСОБА_1 зауважував, що під час служби у складі військової прокуратури Сил антитерористичної операції з 1 жовтня 2015 року до 9 березня 2017 року нарахування й виплату йому грошового забезпечення здійснювала Генеральна прокуратура України (після перейменування Офіс Генерального прокурора). Натомість в інші періоди служби такі нарахування й виплати здійснювала військова прокуратура Південного регіону України (Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону після перейменування).
ОСОБА_1 указував, що у позасудовому порядку відповідачі відмовилися здійснювати йому перерахунок і виплату недоотриманого грошового забезпечення.
На цій основі ОСОБА_1 просив суд визнати протиправними дії відповідачів щодо відмови у здійснення відповідних перерахунків; зобов`язати їх вчинити такі дії; стягнути з них кошти, які є різницею між фактично виплаченим грошовим забезпеченням і тим, яке мало бути виплаченим, з утриманим податком, а саме: з Офісу Генерального прокурора у сумі: 552077,85 грн; зі Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону у сумі: 2242432,15 грн.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року позов задоволено частково:
- визнано протиправними дії Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо відмови у здійсненні перерахунку та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та всіх його складових (у тому числі одноразових виплат), за період проходження служби з 26 березня 2020 року до 14 березня 2021 року, із розрахунку розміру посадового окладу визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VII від 14 жовтня 2014 року;
- зобов`язано Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення та всіх його складових (у тому числі одноразові виплати), за період проходження служби з 26 березня 2020 року до 14 березня 2021 року із розрахунку розміру посадового окладу визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VII від 14 жовтня 2014 року з урахуванням висновків рішення Конституційного суду України від 26 березня 2020 року №1-223/2018 (2840/18);
- визнано протиправними дії Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіон щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 визначеної пунктом 2 частини другої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» надбавки за виконання обов`язків на адміністративній посаді керівника окружної (місцевої) прокуратури, а саме військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України у період з 21 жовтня 2020 року до 14 березня 2021 року, розрахованої в порядку та спосіб визначений статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року;
- зобов`язано здійснити нарахування й виплату ОСОБА_1 визначеної пунктом 2 частини другої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» надбавки за виконання обов`язків на адміністративній посаді керівника окружної (місцевої) прокуратури, а саме військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України у період з 21 жовтня 2020 року до 14 березня 2021 року, розрахованої в порядку та спосіб визначений статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року;
- у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, Офісу Генерального прокурора залишені без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року залишене без змін.
Постановою Верховного Суду від 19 червня 2023 року по справі № 420/7448/21 Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення; касаційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону задоволено; касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено; рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2022 року скасовано в частині задоволених позовних вимог; у цій частині ухвалено нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. У іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2022 року залишено без змін.
16 жовтня 2023 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 червня 2023 року, у якій він просив скасувати вказану постанову та ухвалити нове рішення, яким задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в позові з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову.
Як на підставу перегляду постанови Верховного Суду від 19 червня 2022 року за виключними обставинами, ОСОБА_1 послався на Рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року №8-р(ІІ)/2023 (справа №3-80/2022), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, у якому було зазначено, що: «На зазначений період [до дня звільнення або переведення прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури] оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури».
Як зауважив позивач, спір у цій справі стосувався правомірності нарахування й виплати йому органами прокуратури грошового забезпечення у період з 16 липня 2015 року по 14 березня 2021 року на основі посадового окладу, визначеного постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», а не статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII.
Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволених позовних вимог, Верховний Суд у постанові від 19.06.2022 виходив, у тому числі, з того, що до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Такі висновки Верховного Суду ґрунтувалися, зокрема, на аналізі змісту пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, речення друге абзацу третього якого визнано неконституційним у Рішенні Конституційного Суду України від 13.09.2023 №8-р(ІІ)/2023 (справа №3-80/2022).
Зважаючи на підстави звернення ОСОБА_1 із заявою про перегляд постанови Верховного Суду від 19 червня 2022 року у справі № 420/7448/21 за виключними обставинами, Верховний Суд звернув увагу на те, що питання про перегляд за виключними обставинами судових рішень, які набрали законної сили, у зв`язку з встановленою Конституційним Судом України неконституційністю (конституційністю) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, вже було предметом розгляду Верховного Суду.
Зокрема, об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду розглядала зазначене питання в аспекті того, які судові рішення можуть переглядатися за виключними обставинами з указаної нормативно-правової підстави. Так, у постанові від 19.02.2021 у справі № 808/1628/18 у цьому зв`язку висловлено позицію, згідно з якою судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог не передбачає можливості його примусового виконання і тому не може вважатися «невиконаним», у розумінні пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, тобто не може переглядатися за виключними обставинами з указаної нормативної підстави. У цій постанові також зазначається, що рішення Конституційного Суду України не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки під час вирішення спору, адже на час виникнення спірних правовідносин і прийняття рішення суду першої інстанції положення відповідної норми були чинними та підлягали застосуванню.
Аналогічна позиція щодо застосування приписів пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України підтримана об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалах від 21.12.2022 у справі № 140/2217/19 та від 22.12.2022 у справі № 805/1312/16-а.
Аналогічний підхід Верховний Суд застосував і під час розгляду заяв про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 600/1450/20-а (ухвала від 13.04.2023), у справі №200/5229/20-а (ухвала від 27.04.2023) та у справі №420/1255/21 (ухвала від 03.05.2023).
Подібний підхід до перегляду судових рішень за виключними обставинами з мотивів встановленої Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, раніше висловила також Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19. Ураховуючи текстуальний виклад пункту 1 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України (в якому немає застереження «якщо рішення суду ще не виконане») на підставі якого у справі № 4819/49/19 і розглядалося питання про можливість перегляду остаточного судового рішення за виключними обставинами у цій постанові акцентується увага на тому, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи з ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, уже встановленої остаточним судовим рішенням.
Таким чином, дотримуючись викладених правових позицій Верховного Суду щодо перегляду судових рішень, які набрали законної сили, з підстави, визначеної пунктом 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, Суд у цій справі виходить із того, що постанова Верховного Суду від 19.06.2022, щодо перегляду якої за виключними обставинами звернувся ОСОБА_1 , є судовим рішенням, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, а відповідно це рішення суду не підлягає примусову виконанню, тому у значенні пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України не може переглядатися за виключними обставинами.
Постановою від 20.12.2023 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 19 червня 2023 року у справі № 420/7448/21 відмовив.
Підставою для звернення за судовим захистом з даним позовом сторона позивача зазначає, що невиплата Генеральною прокуратурою України та військовою прокуратурою Південного регіону України грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 16.07.2015 по 14.03.2021, у визначеному ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» розмірі та порядку, в наслідок застосування пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другого речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113ІХ, які в подальшому визнані неконституційними Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року, є грубим порушенням ст. 1 Протоколу І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки право на отримання заробітної плати (грошового забезпечення) у визначеному Законом розмірі є законними очікування, які захищаються вказаною нормою згаданої Конвенції.
При цьому позивач підкреслює, що підставами звернення з позовом по даній справі №є саме визнання Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 року неконституційними положень пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та другого реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцевих і перехідних положень Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113 ІХ, які були застосовані Офісом Генерального прокурора та Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону у правовідносинах з ОСОБА_1 .
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню у зв`язку з наступним.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частин першої та другої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Частиною третьою статті 152 Конституції України передбачено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Обставиною, з якою позивач пов`язує звернення до суду з даним позовом є прийняття Конституційним Судом України рішень № 6-р/2020 від 26.03.2020 та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023, якими визнано неконституційним речення друге абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113ІХ.
Позивач вважає належним способом захисту своїх порушених прав - застосування до спірних правовідносин норми прямої дії - частини третьої статті 152 Конституції України та отримання від Донецької обласної прокуратури на його користь матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме: посадового окладу, визначеного за частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано статтею 22 Цивільного кодексу України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Таким чином, поняття «збитки» включає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Так, позивач, просить суд відшкодувати завдану йому матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, що, фактично, і є збитками у вигляді упущеної вигоди (правомірні очікування позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованому частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» за період роботи в органах прокуратури, які не були реалізовані державою).
Закріплений у частині другій статті 9 КАС України принцип диспозитивності передбачає, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Отже, обсяг позовних вимог та їх формулювання належить виключно позивачу.
За правилами частини третьої статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Повноваження адміністративних судів перевіряти законність прийняття рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних можуть бути реалізовані лише в межах заявлених позовних вимог.
Матеріалами справи підтверджено, що позовними вимогами є саме відшкодування матеріальної шкоди за помилку держави внаслідок прийняття неконституційного закону, з посиланням на необхідність застосування до спірних правовідносин частини третьої статті 152 Конституції України як норми прямої дії.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.
Пунктом 2 резолютивної частини указаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Рішенням Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року № 8-р(ІІ)/2020 у справі № 3-80/2022 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX.
Пунктом 2 резолютивної частини указаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Водночас, як визначено частиною другою статті 152 Конституції України і частиною першою статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України указав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі №4819/49/19, за яким: рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).
Суд наголошує, що дія окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26 березня 2020 року.
Дія другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року № 8-р(ІІ)/2020 у справі № 3-80/2022, втратило чинність 13 вересня 2023 року.
Водночас, суд звертає увагу, що спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування і виплати недоотриманої заробітної плати та інших похідних платежів за період з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» визначає умови переведення прокурорів, процедуру проходження атестації і відповідно порядок оплати праці прокурорів на період проведення їх атестації.
Згідно з пунктом 3 розділу ІІ «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Отже, правовий статус зазначених вище прокурорів, який вони мали до набрання чинності цим Законом, характеризується і державними гарантіями щодо виплати заробітної плати з відповідних джерел фінансування. Тобто правове регулювання оплати праці, яке існувало до прийняття спеціального Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» здійснювалося у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України.
Системний аналіз приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», дозволяє зробити висновок, що на зазначений період (тобто, до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури) оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», яка була чинною у оспорюваний позивачем період.
Згідно з пунктами 1, 2, 6 Постанови №505 затверджено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з додатками 1-7; надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці: 1) установлювати: працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів, а також зазначено, що видатки, пов`язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури. Упорядкування посадових окладів окремих працівників органів прокуратури здійснюється в межах затвердженого фонду оплати праці.
Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Суд звертає увагу, що положеннями пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи непроходження атестації.
Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, суперечить вимогам Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Подібну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі №540/1268/21, від 18 серпня 2022 року у справі №200/2499/21-а.
Відповідно до позиції Конституційного Суду України, сформульованої у рішенні №6-р/2020 (абзац одинадцятий пункту 2.2), заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом.
Таким чином, Конституційний Суд України дав тлумачення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, яка водночас відповідно до іншого рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-р (II)/2020 указує на те, що за новим конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.
В рішенні Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) Суд зазначив, що оспорювані приписи Закону № 113-IX визначають відмінне від установленого статтею 81 Закону № 1697-VII регулювання оплати праці прокурорів, що свідчить про відмінність у підході законодавця до питання винагороди прокурорів, а отже, про неоднакове ставлення до прокурорів попри те, що їх наділено єдиним юридичним статусом за обсягом гарантій забезпечення їх незалежності як невіддільного складника цього статусу.
У контексті розглядуваної справи Конституційний Суд України вважав, що принцип рівності однаковою мірою поширюється на всіх прокурорів, яких у межах певних посад наділено єдиним юридичним статусом незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України або адміністративної посади, що її прокурор обіймає в прокуратурі.
Законодавець, запровадивши Законом № 113-IX реформування системи органів прокуратури, наділив Кабінет Міністрів України повноваженням визначати своїм актом розмір винагороди прокурорів. У такий спосіб законодавець запровадив неоднакове регулювання оплати праці прокурорів, фактично поділивши їх на дві категорії: одна - переведені до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, яким винагороду виплачують відповідно до Закону № 1697-VII; друга - ті, хто продовжував виконувати свої повноваження до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, для кого винагороду визначено підзаконним нормативним актом - постановою Кабінету Міністрів України. Таку відмінність у ставленні до прокурорів, які мають єдиний юридичний статус, не можна вважати об`єктивно виправданою, а тому вона є дискримінаційною.
Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України в рішенні Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) дійшов висновку, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II ,,Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX суперечить частині другій статті 24 Конституції України.
Суд зазначає, що Конституція України віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання прокурорів. Таке оцінювання було визначено на законодавчому рівні і стосувалось без винятку усіх прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
Тобто рішення Конституційного Суду України, на які посилається позивач, стосується приписів статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України і пов`язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А тому застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» без обмежень пов`язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в новоутворені/оновлені прокуратури (відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»).
З огляду на те, з листопада 2011 року ОСОБА_1 безперервно працював (проходив військову службу) на прокурорсько-слідчих посадах органах прокуратури, військової прокуратури та наказом Генерального прокурора від 11 березня 2021 року №133к, керуючись статтею 9 Закону України «Про прокуратуру», пунктом 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», з 14 березня 2021 року звільнений з посади заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для обрахування посадового окладу та заробітної плати позивача, який не пройшов атестацію, у спірному періоді, у іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 505.
Водночас, предметом спору, який визначив позивач, є стягнення збитків (матеріальної шкоди), завданої актом, що визнаний неконституційним, у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021.
За установлених обставин у цій справі, ураховуючи, що позовні вимоги стосуються періоду з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, слід констатувати, що не можна нанести шкоду після рішення Конституційного Суду України про неконституційність акта - після 26 березня 2020 року, 13 вересня 2023 року. Шкода виникає до їх винесення, коли акти ще діяли, ще не були визнані неконституційними.
Позивач наполягає на задоволенні свого позову, посилаючись на те, що ухваленням Конституційним судом України рішень № 6-р/2020 від 26.03.2020 року та № 8-р/2020 від 13.03.2023 року підтверджено нанесення йому матеріальної шкоди у вигляді неотриманої заробітної плати, яку держава має йому відшкодувати відповідно до ч. 3 ст. 152 Конституції України.
Другим пунктом резолютивної частини цього Рішення друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, застосовуючи вище приведений аналіз дії ст. 152 Конституції України та ст. 91 Закону України Про Конституційний Суд України, суд доходить висновку, що дія рішення Конституційного суду України направлена на майбутнє.
Суд зазначає, що правовідносини позивача з відповідачем припинені з 14.03.2021, а отже дія рішення Конституційного Суду України № 8-р/2023 від 13.09.2023 не поширюється на спірні правовідносини.
Визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідач, у спірних відносинах, був зобов`язаний і діяв у межах та на підставі того законодавства, яке існувало на час виникнення спірних відносин, а тому висновки Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 26.03.2020 №6-р/2020 по справі №1-223/2018(2840/18) та у рішенні № 8-р/2023 від 13.09.2023 року не можуть бути підставою для стягнення на користь позивача неотриманої частини заробітної плати.
Стосовно відшкодування матеріальної шкоди у порядку ч. 3 ст. 152 Конституції України, суд зазначає таке.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Позивач посилається на те, що на сьогоднішній день такого закону не прийнято та просить застосувати норми прямої дії ч. 3 ст. 152 Конституції України.
Відповідно до ч. 6 ст. 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Тому, вирішуючи спірне питання суд виходить із правого визначення поняття майнова шкода, наведене у Цивільному кодексі України.
Так, відповідно до ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, у тому числі: доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно з ч. 1, 2 ст. 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Виходячи із правового визначення поняття майнової шкоди, порядку та підстав її відшкодування, встановлені Цивільним кодексом України, вище приведеного аналізу норм права щодо строку набуття чинності, порядку виконання рішень Конституційного Суду України, суд вважає, що положення ч. 3 ст. 152 Конституції України не належать автоматичному застосуванню у разі визнання акту неконституційним, слід встановити, що конкретній фізичній або юридичній особі актами або діями, що визнані неконституційними була завдана шкода, тобто має бути встановлено причинно-наслідковий зв`язок між неконституційністю норми закону (окремих положень) і шкодою, заподіяною особі, та доведено, що були вжиті конкретні дії органів державної влади, спрямовані проти конкретної особи, яка зазнала шкоди внаслідок застосування неконституційного акта.
Суд зазначає, що у спірний період до 26.03.2020 року (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020) заробітна плата всім працівникам органів прокуратури нараховувалась та виплачувалась відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури із урахуванням відповідних змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України № 763 від 30 вересня 2015 року та № 1013 від 09 грудня 2015 року.
Суд враховує, що Конституційний Суд України у мотивувальній частині рішення № 8-р/2023 від 13.09.2023 року, однією із підстав визнання неконституційною норму зазначив, що … відмінність у ставленні до прокурорів, які мають єдиний юридичний статус, не можна вважати об`єктивно виправданою, а тому вона є дискримінаційною….
Разом з цим, суд також враховує, що Конституційним Судом України у цій справі також було розглянуто твердження авторів клопотань, що внаслідок ухвалення оспорюваних приписів Закону № 113-IX звужено зміст та обсяг їхніх прав, зокрема права на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї (стаття 48 Конституції України), та у п. 2.8. рішення Конституційного Суду України надано наступну оцінку.
Аналіз змісту Постанови № 505, предметом регулювання якої, як і статті 81 Закону № 1697-VII, є винагорода прокурорів, свідчить, що рівень винагороди прокурорів, оплату праці яким здійснювано відповідно до Постанови № 505, був вищим від прожиткового мінімуму та вищим від розміру мінімальної заробітної плати, установлених Верховною Радою України в період дії Постанови № 505. Отже, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, що його гарантовано частиною четвертою статті 43 Конституції України, не зазнало порушення, а тому немає підстав вважати, що внаслідок ухвалення оспорюваних приписів Закону № 113-IX звужено зміст та обсяг такого права.
Досліджуючи питання, чи вплинули оспорювані приписи Закону № 113-IX на сутність права на достатній життєвий рівень (що включає достатнє харчування, одяг, житло для особи та членів її сім`ї), що його гарантовано кожній людині статтею 48 Конституції України, Конституційний Суд України зазначає, що ця стаття Конституції України є співвідносною зі статтею 25 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року, ухваленої Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй 10 грудня 1948 року, згідно з якою „кожен має право на життєвий рівень, що є достатнім для здоров`я й добробуту його самого та його сім`ї, включно з їжею, одягом, житлом, медичним доглядом та потрібним соціальним обслуговуванням (пункт 1), та зі статтею 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, згідно з якою держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право кожного на життєвий рівень для нього самого і його сім`ї включно з достатнім харчуванням, одягом і житлом, і на неухильне поліпшення умов життя (перше речення пункту 1) (2.8.2).
Автори клопотань не обґрунтували, як або якою мірою оспорювані приписи Закону № 113-IX уплинули на зміст та обсяг конституційного права на достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Отже, Конституційний Суд України не має підстав вважати, що ухвалення законодавцем норми Закону № 113-IX, приписи якої оспорюють суб`єкти права на конституційну скаргу, та застосування її в судових рішеннях у їхніх справах негативно позначилося на змісті й обсязі гарантованого Конституцією України права на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України), спричинивши його обмеження або звуження.
Європейський суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство (рішення у справі Кечко проти України, заява № 63134/00, пункт 23, від 8 листопада 2005 року).
Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни (рішення Європейського суду з прав людини у справі Сук проти України, заява № 10972/05, пункт 23, від 10 березня 2011 року).
Повертаючись обставин у цій справі, суд також звертає увагу, що позивачем не надано докази на встановлення причинно-наслідкового зв`язку між неконституційністю норми закону (окремих положень) і шкодою, заподіяною позивачу, та не доведено, що були вжиті конкретні дії відповідача, спрямовані проти позивача, яка зазнала шкоди внаслідок застосування неконституційного акта, та те, що такі дії негативно вплинули на достатній життєвий рівень позивача.
У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) і «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів і інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що решта аргументів (доводів) сторін, які мають значення для правильного вирішення спору, на вирішення спірних правовідносин не впливають та не змінюють судовий розсуд цього спору за результатами судового процесу.
В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Суд зазначає, що доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою, однак позивач в ході судового розгляду справи не доведено ґрунтовності пред`явлених вимог.
В той же час, згідно з ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача
Вирішуючи спір, суд також враховує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини у справі Голдер проти Сполученого Королівства, згідно з якою саме небезпідставність доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду.
Отже, звертаючись до суду з позовом про захист своїх прав, позивач обтяжений обов`язком довести "небезпідставність" своїх доводів щодо порушеного права за захистом якого він звернувся до суду, надавши відповідні докази зі змісту яких можливо встановити наявність спору саме на момент звернення до суду.
Таким чином, проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.
Судові витрати розподілити відповідно до ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 139, 242-246, 262 КАС України, суд
ВИРІШИВ:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Держави України в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011 ЄДРПОУ 00034051), Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (вул. Пироговська, 11, м. Одеса, 65012 ЄДРПОУ 38296363) про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 22.08.2024
Суддя І.В. Завальнюк
.
Суд | Одеський окружний адміністративний суд |
Дата ухвалення рішення | 22.08.2024 |
Оприлюднено | 26.08.2024 |
Номер документу | 121161069 |
Судочинство | Адміністративне |
Категорія | Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо |
Адміністративне
Одеський окружний адміністративний суд
Завальнюк І.В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні