Ухвала

від 16.07.2024 по справі 910/5346/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 липня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/5346/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н. М. - головуючий, Баранець О. М., Кондратова І. Д.,

за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю. А.,

представників учасників справи:

позивача за первісним позовом - Бабенко С. С.,

відповідача за первісним позовом - Старінський О. С.,

третьої особи - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Бондарчук В. В.

від 25.09.2023 та

на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Майданевич А. Г., Гаврилюк О. М., Сулім В. В.

від 11.03.2024

за позовом Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Епам Системз"

про стягнення 9 087 014,93 грн

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп"

до Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича

про стягнення 300 000,00 грн

Розпорядженням в. о. заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду № 32.2-01/1345 від 09.07.2024 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу справи № 910/5346/23 у зв`язку із відпусткою судді Кролевець О. А.

Згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.07.2024 для розгляду справи № 910/5346/23 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у наступному складі: головуючий - Губенко Н. М., судді: Баранець О. М., Кондратова І. Д.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

Фізична особа-підприємець Антонов Роман Володимирович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" про стягнення заборгованості за договором про надання агентських послуг № 1-3101/19/ВГО від 31.01.2019 у розмірі 8 451 073,94 грн (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок набуття Товариством з обмеженою відповідальністю "Епам Системз" права власності на 3/10 000 частки комплексу згідно із договором купівлі-продажу частки у праві власності від 01.12.2021, у Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" виник обов`язок зі сплати на користь Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича винагороди за договором про надання агентських послуг №1-3101/19/ВГО від 31.01.2019, проте відповідач за первісним позовом свого обов`язку зі сплати винагороди на користь позивача за первісним позовом не виконав.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" звернулося до Господарського суду міста Києва із зустрічним позовом до Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича про стягнення безпідставно набутих коштів у розмірі 300 000,00 грн, які сплачені у якості попередньої плати за договором про надання агентських послуг № 1-3101/19/ВГО від 31.01.2019.

Позовні вимоги за зустрічним позовом обґрунтовані тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" на виконання умов договору про надання агентських послуг № 1-3101/19/ВГО від 31.01.2019 сплатило на користь Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича аванс у розмірі 300 000,00 грн, проте, оскільки відповідачем за зустрічним позовом не були надані послуги за цим договором, сплачені кошти підлягають поверненню позивачу за зустрічним позовом на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

31.01.2019 між Фізичною особою-підприємцем Антоновим Романом Володимировичем (далі - агент) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" (далі - принципал) було укладено договір про надання агентських послуг №1-3101/19/ВГО, відповідно до якого агент на не-ексклюзивній основі за винагороду за дорученням принципала від імені, в інтересах, за рахунок принципала виконує дії, спрямовані на пошук користувачів об`єкта або його частини з метою подальшого підписання принципалом контракту (контрактів).

В цьому договорі сторони погоди такі визначення:

Об`єкт - означає приміщення в офісному центрі, який будується за адресою: м. Київ, вул. Короленківська, 4.

Користувач означає фізичну або юридичну особу, зацікавлену в оренді або купівлі об`єкта або його частини, а також його афілійовані особи та/або особи, що діють в інтересах або за дорученням такого користувача.

Контракт - будь-який договір, що юридично зобов`язує, в результаті дії якого користувач або його афілійована особа (чи особа, що діє в інтересах або за дорученням користувача або його афілійованої особи):

- набуває право користування (чи право придбати право користування в майбутньому) на об`єкт або його частину, включаючи, але не обмежуючись, договір оренди, попередній договір оренди, договір суборенди, договір комерційного використання майна, договір поступки прав і обов`язків за договором оренди/договору суборенди/попередньому договору оренди (угоди про заміну особи в договорі, договір цесії) і інші подібні договори;

- набуває право власності на об`єкт або його частину (або право придбати об`єкт або його частину в майбутньому) включаючи, але не обмежуючись, договір купівлі-продажу, попередній договір купівлі-продажу, договір міни, договір про придбання корпоративних прав та інші подібні договори.

Не-ексклюзивність чи не-ексклюзивна основа означає, що принципал має право залучати третіх осіб для надання послуг, подібних до доручення агента за цим договором, або самостійно здійснювати пошук і залучення користувачів.

Згідно із пунктом 2.1 договору агент здійснює такі дії за цим договором: маркетинг і загальне просування на ринку об`єкта з метою пошуку і залучення користувачів; організація відвідувань об`єкта користувачами; участь в організації переглядів об`єкта за участю представників користувача і принципала, проведенні переговорів між користувачами і принципалом, представлення інтересів принципала в ході таких переговорів і ведення таких переговорів від його імені з метою досягнення оптимальних умов оренди/продажу відповідно до вказівок принципала; обговорення основних форм контрактів і комерційних умов оренди/продажу з принципалом; надання принципалу інформації, що знаходиться в розпорядженні агента щодо користувачів, представлених агентом, за винятком конфіденційної інформації, доведення до відома принципала вимог і позицій користувачів; взаємодія з юридичними, податковими, будівельними, фінансовими консультантами, а також консультантами по дослідницьким роботам, визначеними принципалом, в ході обговорення контрактів.

Пунктом 3.4 договору визначено, що принципал не повинен проводити зустрічі/або обговорення з користувачем, залученим агентом, у відношенні оренди/продажу об`єкта або його частини без участі агента.

В пункті 3.6 договору сторони погодили, що принципал зобов`язаний зареєструвати користувача, представленого агентом шляхом підписання акта реєстрації (за формою, погодженою сторонами в додатку №1 до договору), негайно після подання користувача принципалу агентом в будь-який з наступних форм: показ об`єкта користувачеві в присутності представника принципала; організація зустрічі між представником користувача і принципалом; організація телеконференції між представником користувача та принципалом.

Відповідно до пункту 3.7 договору реєстрація користувачів здійснюється в наступному порядку: принципал повинен підписати наданий агентом акт реєстрації (за формою, погодженою сторонами в додатку №1 до договору), або надати агенту мотивовану відмову від підписання не пізніше 1 (одного) робочого дня, наступного за днем отримання підписаного з боку агента акта реєстрації. Єдиною підставою для вмотивованої відмови є той факт, що на момент подання агентом принципалу користувача (в одній з форм, передбачених пунктом 3.6 договору), принципал вже вів переговори з таким користувачем щодо оренди/продажу об`єкта самостійно або що користувач вже зареєстрований за іншим консультантом/агентом, що має бути документально підтверджено. До відмови в реєстрації принципал докладає документальне підтвердження фактів, які є підставою для такої відмови, а саме: надає агенту відповідний акт реєстрації якщо користувач вже був раніше зареєстрований за іншим консультантом/агентом. Надає агенту фрагменти електронного листування, протоколи зустрічей або подібні до них документи, якщо принципал раніше самостійно вів переговори з користувачем щодо об`єкта.

В пункті 3.7.4 договору сторони погодили, що станом на дату підписання цього договору за агентом зареєстровані наступні користувачі: АТ «ОТП Банк», ТзОВ «Епам Системз», ТзОВ «Глобаллоджик Україна».

Згідно із пунктом 3.8 договору принципал зобов`язаний для цілей внутрішнього контролю агента: не пізніше 10 (десяти) робочих днів з дня підписання контракту повідомити агента про факт підписання контракту по електронній пошті, факсу або в простій письмовій формі; не пізніше 10 (десяти) робочих днів з дня отримання будь-якого першого платежу, і подальших платежів (якщо сума першого платежу виявиться менше суми винагороди агента) за контрактом, повідомити про такий факт агентові.

Пунктом 3.9 договору передбачено, що принципал виплачує агентові винагороду і приймає надані агентом послуги за даною угодою відповідно до умов цього договору.

Згідно із пунктом 5.1 договору винагорода агента за виконання доручення принципала за цим договором розраховується в наступному порядку: за фактом підписання принципалом чи афілійованою особою принципала (або особою, яка діє в інтересах або за дорученням принципала або афілійованої особи принципала) з користувачем (або афілійованою особою такого користувача, або особою, яка діє в інтересах або за дорученням такого користувача або його афілійованої особи) будь-якого і кожного контракту принципал здійснить виплату винагороди агенту в наступному розмірі: у разі укладення між принципалом і користувачем контракту, згідно з яким користувач купує об`єкт (або його частину) - винагорода в розмірі 0,8% від вартості об`єкта (його частини), по якій він відчужується, без урахування податку на додану вартість.

Доручення агента вважається виконаним кожен раз з моменту підписання кожного відповідного контракту і отримання за таким контрактом будь-якого першого платежу, або сукупності платежів (якщо сума першого платежу виявиться менше суми винагороди агента) в сумі, що перевищує розмір винагороди агента згідно із даним договором. За фактом підписання кожного контракту сторони підписують специфікацію на агентські послуги (за формою, погодженою сторонами в додатку №2 до договору), в якій вказують всі деталі наданих агентських послуг, а також вказують вартість таких послуг за конкретний обсяг послуг (відповідно до розцінок, передбачених пунктом 5.1.1 договору). За фактом підписання сторонами кожної специфікації на агентські послуги (за формою, погодженою сторонами в додатку №2 до договору), агент надає принципалу 2 (два) примірники акта приймання-передачі послуг за цим договором і рахунок на оплату винагороди (пункт 5.2 договору).

Цей договір набуває чинності з дати його підписання сторонами і зберігає повну силу та діє до 31.12.2022, за винятком випадків, коли він припиняється до закінчення зазначеного терміну на підставах, передбаченим цим договором (пункт 4.1 договору в редакції додаткової угоди від 31.12.2020).

На виконання умов цього договору, Товариство з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" перерахувало на рахунок Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича авансовий платіж на загальну суму 300 000,00 грн, що підтверджується платіжними інструкціями № 1195 від 24.01.2020 на суму 150 000,00 грн та № 1322 від 12.03.2020 на суму 150 000,00 грн.

21.10.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" (далі - продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Епам Системз" (далі - покупець) було укладено договір купівлі-продажу частки у праві власності, відповідно до якого продавець зобов`язався передати покупцеві частку у праві власності на офісний центр у розмірі 9 997/10 000, а покупець, спираючись, зокрема, на запевнення, заяви та гарантії продавця, наведені у розділі 3 цього договору, зобов`язується прийняти частку у праві власності від продавця і сплатити купівельну ціну в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі.

01.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" (далі - продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Епам Системз" (далі - покупець) було укладено договір купівлі-продажу частки у праві власності, відповідно до якого продавець зобов`язався передати покупцеві частку у праві власності на офісний центр у розмірі 3/10 000, а покупець, спираючись, зокрема, на запевнення, заяви та гарантії продавця, наведені у розділі 3 цього договору, зобов`язується прийняти частку у праві власності від продавця і сплатити купівельну ціну в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі.

В преамбулі цих договорів зазначено, що «Бізнес Центр» означає Торгівельно-офісний комплекс із закладами громадського харчування, приміщеннями розважального, рекреаційного призначення та паркінгом по вулиці Короленківська, 4 в Голосіївському районі міста Києва, що будується на земельній ділянці.

Згідно із пунктом 5.1 договору купівлі-продажу частки у праві власності від 21.10.2021, вартість частки у праві власності за цим договором складає 1 093 543 479,21 грн без ПДВ, що станом на дату набрання чинності є еквівалентом 41 725 878,52 доларів США без ПДВ, згідно з офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України на дату набрання чинності, а саме 26,2078 грн/долар США.

Відповідно до пункту 5.1 договору купівлі-продажу частки у праві власності від 01.12.2021, вартість частки у праві власності за цим договором складає 340 763,06 грн без ПДВ, що станом на дату набрання чинності є еквівалентом 12 521,52 доларів США без ПДВ, згідно з офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України на дату набрання чинності, а саме 27,2142 грн/долар США.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.09.2023 у справі № 910/5346/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2024, у задоволенні позову Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича відмовлено. У задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині розгляду первісних позовних вимог мотивовані тим, що:

- у пункті 3.6 договору про надання агентських послуг №1-3101/19/ВГО сторони погодили, що принципал зобов`язаний зареєструвати користувача, представленого агентом шляхом підписання акта реєстрації (за формою, погодженою сторонами в додатку №1 до договору), негайно після подання користувача принципалу агентом в будь-який з наступних форм: показ об`єкта користувачеві в присутності представника принципала; організація зустрічі між представником користувача і принципалом; організація телеконференції між представником користувача та принципалом. З наведеної умови договору вбачається, що, оскільки цей договір укладено на не-ексклюзивній основі, сторони погодили реєстрацію користувачів, які представлені Фізичною особою-підприємцем Антоновим Романом Володимировичем шляхом підписання відповідного акта реєстрації;

- матеріали справи не містять доказів на підтвердження складання акта реєстрації щодо користувача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Епам Системз" або відмову Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" від складання такого акта реєстрації щодо третьої особи. Також, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що Фізична особа-підприємець Антонов Роман Володимирович в межах виконання своїх зобов`язань за договором про надання агентських послуг №1-3101/19/ВГО від 31.01.2019 здійснював комерційне посередництво між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Епам Системз", в тому числі показ об`єкта третій особі в присутності представника відповідача за первісним позовом, організація зустрічі між представником третьої особи та Товариством з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" або організація телеконференції між представником третьої особи та відповідачем за первісним позовом;

- за вказаних обставин, у суду відсутні підстави для висновку, що Фізичною особою-підприємцем Антоновим Романом Володимировичем надавались агентські послуги на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" за договором про надання агентських послуг № 1-3101/19/ВГО від 31.01.2019, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів представлення позивачем за первісним позовом відповідачу будь-яких користувачів, в тому числі і Товариства з обмеженою відповідальністю "Епам Системз" шляхом підписання акта реєстрації;

- доводи Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича щодо зазначення Товариства з обмеженою відповідальністю "Епам Системз" в пункті 3.7.4 договору про надання агентських послуг №1-3101/19/ВГО від 31.01.2019, як користувача за цим договором, тому складання акта реєстрації вказаного користувача не вимагається, не приймаються до уваги, оскільки умовами пункту 3.6 та пункту 3.7 договору чітко передбачений порядок реєстрації користувачів, представлених позивачем за первісним позовом.

Щодо зустрічних позовних вимог місцевий господарський суд зазначив, що грошові кошти у розмірі 300 000,00 грн були перераховані позивачем за зустрічним позовом на користь Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича на виконання договору про надання агентських послуг №1-3101/19/ВГО, як авансовий платіж, при цьому невиконання останнім, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп", зобов`язань за договором про надання агентських послуг не є підставою для стягнення сплаченого останнім авансу на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Відтак, місцевий господарський суд зазначив, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" за зустрічним позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича авансу у розмірі 300 000,00 грн є необґрунтованими, відповідно задоволенню не підлягають. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову не оскаржувалось, відповідно судом апеляційної інстанції не переглядалось.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 25.09.2023 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2024 в частині відмови у задоволенні первісного позову, та прийняти в цій частині нове рішення про задоволення первісного позову.

Скаржник у якості підстави касаційного оскарження судових рішень зазначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17 та у постанові Верховного Суду від 19.03.2019 у справі № 916/626/18 щодо застосування статті 193, частини 1 статті 202 Господарського кодексу України, статті 525, частини 1 статті 526, частини 1 статті 530, статей 599, 610 Цивільного кодексу України; не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц та у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 29.10.2020 у справі № 905/1630/19 щодо застосування частини 1 статті 13, статті 79 Господарського процесуального кодексу України; не врахували правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, постанові Верховного Суду від 12.05.2022 у справі № 756/15123/18.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВГО Груп" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. При цьому, відповідачем за первісним позовом у відзиві зазначено, що проаналізувавши наведені скаржником постанови Верховного Суду у справах № № 910/9072/17, 916/626/18, 129/1033/13-ц, 910/18036/17, 917/1307/18, 905/1630/19, 390/34/17, 756/15123/18 щодо застосування норм права у контексті спірних правовідносин, що розглядаються у даній справі, враховуючи критерії подібності, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, можна зробити висновок про неподібність вказаних справ зі справою, що переглядається, з огляду на суттєву відмінність предмета та підстав позову, змісту правових відносин, фактичних обставин справи та доказової бази, характеру спірних правовідносин, а тому застосування норм права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - не можуть бути релевантними до обставин цієї справи.

Скаржником подано додаткові пояснення у справі, в яких викладено заперечення на відзив на касаційну скаргу.

5. Позиція Верховного Суду

За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).

Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17 та у постанові Верховного Суду від 19.03.2019 у справі № 916/626/18 щодо застосування статті 193, частини 1 статті 202 Господарського кодексу України, статті 525, частини 1 статті 526, частини 1 статті 530, статей 599, 610 Цивільного кодексу України; не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц та у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 29.10.2020 у справі № 905/1630/19 щодо застосування частини 1 статті 13, статті 79 Господарського процесуального кодексу України; не врахували правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, постанові Верховного Суду від 12.05.2022 у справі № 756/15123/18, з огляду на таке.

У справі № 910/9072/17, що переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом позову були вимоги про стягнення заборгованості, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та штрафу. Позов обґрунтовано тим, що на виконання договору підряду замовник сплатив підряднику аванс, частину якого останній не використав. Враховуючи те, що строк дії договору, передбачений для виконання відповідачем його обов`язків підрядника, сплив, позивач вважав, що невикористані грошові кошти відповідач утримує без належних правових підстав та, зважаючи на приписи статті 1212 Цивільного кодексу України, повинен повернути їх позивачу. Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у позові. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій зазначили про те, що позивач сплатив аванс на виконання умов договору, який станом на момент вирішення спору був чинний, а отже, застосування приписів статті 1212 Цивільного кодексу України є безпідставним. Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодилася із висновками судів.

У справі № 916/626/18, що переглядалась Верховним Судом, предметом первісного позову були вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння та зобов`язання вчинити певні дії з підстав неналежного виконання умов договору про надання послуг. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірні напіввагони у кількості 152 одиниці, які є власністю залізниці і були надані товариству на виконання умов договору, після закінчення строку дії цього договору товариство не повернуло. Предметом зустрічного позову були вимоги про зобов`язання вчинити дії. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовано тим, що залізниця не виконала належним чином умови договору (не виконала заявки товариства, які подавалися в період дії договору). Суд першої інстанції відмовив у задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнив. Апеляційний господарський суд рішення місцевого господарського суду скасував частково: первісний позов задовольнив частково; зобов`язав відповідача повернути позивачу напіввагони у кількості 33 одиниці з виключенням з операторського управління відповідача через АРМ "Вантажні вагони компанії-оператора"; в іншій частині рішення за первісним позовом залишено без змін; у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив з того, що: постановою Верховного Суду у справі № 910/14272/17 встановлено факт порушення залізницею зобов`язань, що полягає у наданні виконавцем послуг не в повному обсязі; зобов`язання, яке існувало на момент дії договору, однак лишилось невиконаним, підлягає виконанню незалежно від того, що термін дії договору закінчився; як встановлено судом першої інстанції і не заперечувалося залізницею, за період з серпня 2017 року по квітень 2018 року включно, тобто по день звернення товариства із зустрічним позовом, залізниця продовжила надання замовнику послуг з організації перевезень, що зокрема підтверджується фактом прийняття виконавцем попередньої оплати від замовника, виставленням рахунків на оплату та підписанням всіх актів наданих послуг за цей період із посиланням на договір; з огляду на те, що зобов`язання залізниці перед товариством з надання послуг за договором досі існують, Верховний Суд вважає, рішення суду першої інстанції в частині відмови залізниці у задоволенні позову щодо зобов`язання товариства повернути напіввагони у кількості 33 одиниці підлягає залишенню в силі, а постанову апеляційного суду в цій частині слід скасувати; оскільки постановою Верховного Суду у справі № 910/14272/17 визнано, що залізницею не у повному обсязі виконано зобов`язання за договором, станом на день звернення до суду з позовом договір про надання послуг з організації перевезень діяв і відповідно виконавець має продовжити надавати послуги з організації перевезень до повного виконання взятих на себе зобов`язань, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції у частині часткового задоволення зустрічного позову.

У справі № 390/34/17, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння. Позов обґрунтовано тим, що 19 грудня 2013 року позивач отримав у спадщину після смерті своєї баби земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 3,9001 га, яка розташована на території Грузьківської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області вартістю 63, 474,00 грн. ОСОБА_5 та ТОВ «Саторі-С» уклали 19 листопада 2007 року договір оренди щодо цієї земельної ділянки на 10 років, який було зареєстровано в Кіровоградському районному відділі КРФ ДП «ЦЗДК», 19 квітня 2010 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, а тому, на думку позивача, договір оренди зареєстрований 19 квітня 2010 року, майже через місяць після смерті баби, незаконно, і цей договір слід вважати таким, що не пройшов державну реєстрацію, не набув чинності і не є укладеним. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено. Рішенням суду апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, виходив з того, що: дії позивача, який уклав 24 грудня 2013 року додаткову угоду до договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61, а згодом пред`являє позов про визнання договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61 неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним; відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано врахував, що спірний договір оренди був укладений та підписаний за життя орендодавця, виконувався сторонами, його реєстрація після смерті власника земельної ділянки не свідчить про його неукладеність, умовами договору не передбачене автоматичне припинення оренди у зв`язку із переходом права власності на земельну ділянку, договір продовжував виконуватися й позивачем, який набувши права власності на земельну ділянку, уклав додатковий договір з орендарем щодо умов договору.

У справі № 756/15123/18, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. Позов обґрунтовано тим, що відчуження належної позивачу на праві власності квартири відбулося з порушенням Цивільного кодексу України в частині визначених вимог щодо договору купівлі-продажу, статті 38 Закону України «Про іпотеку», статті 55 Закону України «Про нотаріат», пункту 61 Порядку № 1127. Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 05 травня 2018 року між ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», як іпотекодержателем за іпотечним договором № 008/2037 Кс/І від 05 січня 2012 року, та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л. та зареєстрованого в реєстрі за № 534. В іншій частині вимог позову відмовлено. Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та прийняв нове рішення про відмову у позові, оскільки суди зробили неправильний висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу. При цьому Верховний Суд виходив з того, що: суди не звернули увагу, що договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати застосування в своїх відносинах юридично-значимих повідомлень (зокрема, порядок надсилання, визначати, коли повідомлення вважатиметься отриманим); суди не врахували, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку; тлумачення змісту пункту 8.4 іпотечного договору № 008/2037 Кс/І від 05 січня 2012 року дає підстави для висновку, що сторони у своєму регуляторі приватних відносин визначили порядок надсилання повідомлень за цим договором, зокрема вимоги, передбаченої частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», та встановили, що таку вимогу слід вважати зробленою належним чином у випадку, якщо вона здійснена у письмовій формі та надіслана рекомендованим листом, кур`єром, телеграфом, або зроблені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання такої письмової вимоги буде вважатися дата її особистого вручення, або дата поштового штемпеля відділення зв`язку одержувача; 16 серпня 2017 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» направило ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , претензію-вимогу про усунення порушень від 16 серпня 2017 року № 008/2037 Ксі відповідно до пункту 8.4 іпотечного договору № 008/2037 Кс/І від 05 січня 2012 року така вимога вважається отриманою з дати поштового штемпеля відділення зв`язку одержувача (тобто, з 16 серпня 2017 року); презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень основного зобов`язання позивачем в загальному порядку належними та допустимими доказами не спростована. Тому іпотекодержатель, який з дотриманням пункту 8.4 іпотечного договору № 008/2037 Кс/І від 05 січня 2012 року направив вимогу, передбачену частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», правомірно звернув стягнення на предмет іпотеки.

Водночас, зважаючи на загальний характер висновків Верховного Суду щодо принципів змагальності судового процесу, викладених у постановах від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 29.10.2020 у справі № 905/1630/19 (на які посилається скаржник), колегія суддів не вбачає жодної невідповідності висновків судів першої та апеляційної інстанцій висновкам суду касаційної інстанції в частині дослідження та надання оцінки доказам, доводам сторін, дотримання судами стандартів доказування, обґрунтованості судових рішень.

Отже, проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду (на які посилається скаржник), за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за змістовним критерієм із наведеними істотними правовими ознаками зі справою, що розглядається, як за предметом і підставою позову, так і за доводами і доказами, наданими сторонами, предметом їх доказування, способом захисту, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.

Враховуючи вищенаведене, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.

У справі, яка переглядається, судами надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/5346/23.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Фізичною особою-підприємцем Антоновим Романом Володимировичем у касаційній скарзі не зазначено.

При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/5346/23 за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 25.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2024.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційне провадження у справі № 910/5346/23 за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Антонова Романа Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 25.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2024 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. М. Губенко

Судді О. М. Баранець

І. Д. Кондратова