Рішення

від 30.07.2024 по справі 761/13712/23

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/13712/23

Провадження № 2/761/2310/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді: Саадулаєва А.І.,

за участю секретаря судового засідання - Лишняк А.О.,

від позивача: представник ОСОБА_1 ,

від відповідача 1: представник ОСОБА_2 ,

від відповідача 2: представник ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсним шлюбного договору,

ВСТАНОВИВ:

До Шевченківського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява, яка відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями передана на розгляд судді Саадулаєва А.І.

Предметом позову є визнання недійсним шлюбного договору укладеного 22.05.2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шершун Н.К., зареєстрованого в реєстрі за №706.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 25.05.2023 р. відкрито провадження у справі, призначено до розгляду в підготовче судове засідання.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 21.04.2023 р. забезпечено позов шляхом накладання арешту на наступне майно, що належить та зареєстроване за ОСОБА_5 :

- квартиру АДРЕСА_1 ;

- 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 ;

- гараж № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;

- гараж № НОМЕР_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;

- квартиру АДРЕСА_4 ;

- квартиру АДРЕСА_5 ;

- нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 .

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 06.02.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що арбітражне рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів від 17 березня 2021 року стало результатом розгляду арбітражним трибуналом позовних вимог ОСОБА_4 до Латвійської Республіки, які випливали з порушення Латвійською Республікою її зобов`язань за Угодою між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про сприяння та взаємний захист інвестицій від 24 липня 1997 року.

13 квітня 2020 року арбітражний трибунал постановив Процесуальний наказ №6, яким зобов`язав ОСОБА_4 надати забезпечення витрат Латвійської Республіки в розмірі 3 мільйони євро у формі банківської гарантії. ОСОБА_4 вимоги Процесуального наказу №6 не виконав та забезпечення витрат Латвійської Республіки в розмірі 3 мільйони євро у формі банківської гарантії не надав. Зрештою, через таку процесуальну поведінку ОСОБА_4 , арбітражний трибунал постановив арбітражне рішення яким арбітражне провадження було припинено, та арбітражний трибунал постановив стягнути з ОСОБА_4 витрати Латвійській Республіці арбітраж в розмірах, які вказані в абзаці 1 цієї позовної заяви.

Ухвалою Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року визнано і надано дозвіл на виконання рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів від 17 березня 2021 року, ухвалене в місті Вашингтон у складі голови арбітражного трибуналу - пані Вера ван Хаутте, арбітра - пана Марка А.Кантор, арбітра - професора Др.Рольфа Кніпера у справі МЦВУС №АРБ/17/5 Євген Казьмін проти Латвійської Республік. Постановлено видати виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_3 на користь Латвійської Республіки (місто Рига) суми (і) 250,000 (двісті п`ятдесят тисяч) доларів США за вирахуванням суми, що відшкодовується Секретаріатом МЦВІС, і (іі) 3,223,212 (три мільйони двісті двадцять три тисячі двісті дванадцять) євро 40 (сорок) центів щодо витрат, понесених у зв`язку з арбітражем.

17 листопада 2021 року, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року. За результатами розгляду Верховним Судом апеляційної скарги, 2 вересня 2022 року Верховний Суд прийняв постанову якою апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишив без задоволення. Ухвала Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року набрала законної сили та, відповідно до положень ч. 1 ст. 18 ЦПК України, є такою що підлягає виконанню.

24 жовтня 2022 року приватний виконавець виконавчого округу м. Києва, Павлюк Назар Вікторович, відкрив виконавче провадження щодо приведення до виконання виконавчих документів виданих Київським апеляційний судом у зазначеній справі № 824/182/21. В процесі виконавчого провадження було виявлено, що ОСОБА_4 має банківські рахунки в приблизно 20 банках. Однак, стан балансу рахунків ОСОБА_4 був недостатнім для того аби виконати рішення суду у справі № 824/182/21. Станом на дату подання цієї позовної заяви, з ОСОБА_4 було стягнуто тільки 83 064,51 гривень. В ході виконавчого провадження, ОСОБА_4 також надав приватному виконавцю свою Декларацію про доходи та майно боржника фізичної особи за 2021 рік. Відповідно до зазначеної декларації, єдиним джерелом доходу ОСОБА_4 в 2021 році була заробітна плата, яку від отримував у TOB «Вторстальмет» на посаді заступника директора з розвитку бізнесу. Загальний розмір отриманої заробітної плати за 2021 рік склав всього 108 545 гривень. Відповідно до даних поданої декларації, інше майно (нерухомість, транспортні засоби, вклади та інше майно у банках, вимоги до третіх осіб, частки в статутному капіталі юридичних осіб, акції, тощо) у ОСОБА_4 відсутні. У Позивача є підстави вважати, що відомості зазначені у декларації ОСОБА_4 , не відповідають дійсності, та ОСОБА_4 приховує належне йому майно для того аби уникнути виконання ухвали Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року.

Позивачу також стало відомо, що з 2002 року, ОСОБА_4 перебував у шлюбі із ОСОБА_5 . Під час перебування у шлюбі, подружжям були придбані об`єкти нерухомого майна.

Відносини у подружжя зіпсувалися та в липні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про розірвання шлюбу (справа №761/27642/19). 27 травня 2020 року Шевченківський районний суд міста Києва прийняв рішення яким шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був розірваний. Разом з тим, 22 травня 2020 року, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений та нотаріально посвідчений шлюбний договір. Даний шлюбний договір був укладений вже після того як Латвійська Республіка подала (17 січня 2020 року) своє клопотання про забезпечення витрат у зв`язку із розглядом Міжнародним центром з врегулювання інвестиційних спорів арбітражної справи №АРБ/17/5, прийняття арбітражним трибуналом Процесуального наказу №6 (13 квітня 2020 року), та ненаданням ОСОБА_4 забезпечення витрат Латвійської Республіки у строки визначені в Процесуальному наказі №6 (до 28 квітня 2020 року). Натомість, в пункті 18 шлюбного договору зазначено, що його сторони заявляють, що жодна з них не поставлена даним договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Враховуючи зміст поданої ОСОБА_6 Декларації про доходи про майно боржника фізичної особи за 2021 рік, відповідно до якої він не володіє будь-яким майном, заява сторін в пункті 18 шлюбного договору не відповідає дійсним обставинам. Виходячи з викладених вище фактів, слід дійти висновку, що зазначена вище Декларація про доходи про майно боржника фізичної особи за 2021 рік є або не достовірною або умови шлюбного договору поставили ОСОБА_4 у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Відповідач-1 подав до суду відзив на позовну заяву в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що у квітні 2020 року арбітри за заявою Республіки Латвія, всупереч відсутності реальних та законних підстав, зобов`язали ОСОБА_4 як позивача надати забезпечення витрат відповідача на суму 3000000,00 євро. Процедурний наказ МЦВІС № 6 також не містить будь-яких застережень (попереджень) з приводу того, що у разі його невиконання провадження у справі буде припинено. Натомість, він містить попередження про те, що у разі невиконання провадження буде призупинено на умовах, що будуть визначені пізніше. До 17.03.2021 у ОСОБА_4 не існувало будь-яких зобов`язань перед Латвійською Республікою. Факт звернення 17.01.2020 Латвійської Республіки до МЦІВС із клопотанням про забезпечення витрат і прийняття 13.04.2020 Процедурного наказу МЦВІС № 6 навіть теоретично не визначав, що у ОСОБА_4 можуть виникнути грошові зобов`язання перед Латвійською Республікою в межах справи №ARB/17/5, де ОСОБА_4 виступав в статусі позивача. Питання розлучення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та вирішення в межах такого розлучення майнових питань шляхом укладення шлюбного договору будь-яким чином не стосується обставини вирішення спору у справі № ARB/17/5. Посилання на ту обставину, що даний Шлюбний договір був укладений вже після того як Латвійська Республіка подала своє клопотання про забезпечення витрат у зв`язку із розглядом арбітражної справи № АРБ/17/5 МЦІВС (17 січня 2020 року), прийняття арбітражним трибуналом Процесуального наказу №6 (13 квітня 2020 року), та ненаданням ОСОБА_4 забезпечення витрат Латвійської Республіки у строки визначені в Процесуальному наказі №6 (до 28 квітня 2020 року) не може бути доказом його фраудаторності. Той факт, що процедура розлучення розпочалась в липні 2019 року і в межах такої процедури, з метою вирішення майнових питань, в травні 2020 було укладено шлюбний договір будь-яким чином не свідчить про ту обставину, що наведені дії було вчинено з метою ухилення від виконання зобов`язань, які виникли на підставі рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС MARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків. Отже, при укладанні оспорюваного шлюбного договору відповідач-1 та відповідач- 2 переслідував закону мету, а саме остаточне вирішення питання права власності на майно, яке і так було зареєстровано та перебувало у фактичному володінні і користуванні і розпорядженні ОСОБА_5 . Тобто, оскаржуваний шлюбний договір будь-яким чином не змінив статус майна, а лише на законодавчому рівні закріпив вже існуючий статус такого майна та засвідчив відсутність у ОСОБА_4 будь-яких претензій на нього. Умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі жодним чином не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя. Таким чином, позивач не має прав та обов`язків по оспорюваному шлюбному договору, а відтак, такий договір не стосуються прав та обов`язків позивача, та не входить до сфери його охоронюваних законом інтересів, то відповідно і задоволення позову про визнання такого договору недійсним не може бути спрямованим та не спрямовано на захист прав та інтересів позивача.

Позивач подав до суду відповідь на відзив.

Відповідач-2 подав до суду відзив на позовну заяву в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що відповідачі, укладаючи договір діяли добросовісно, договір не ставив його сторін у невигідне матеріальне становище, враховував, що частина майна (квартира АДРЕСА_2 ) належить, зокрема, дітям відповідачів, які залишились проживати після розірвання шлюбу з матір`ю, укладений договір був реальним та породив реальні юридичні наслідки для його сторін, боргове зобов`язання ОСОБА_4 перед Литовською республікою в особі Державної канцелярії Литовської республіки виникло майже через рік після укладання договору.

Відповідач-1 подав до суду додаткові пояснення.

Позивач подав до суду заперечення на доводи відповідачів.

В судовому засіданні, яке відбулось 30.07.2024, представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.

В судовому засіданні, яке відбулось 30.07.2024, представник відповідача-1 заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на обставини викладені у відзиві на позовну заяву.

В судовому засіданні, яке відбулось 30.07.2024, представник відповідача-2 заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на обставини викладені у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до ч. 1 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання здійснювалося технічним засобом.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору суд встановив наступне.

Судом встановлено, що спірним питанням у зазначеній справі, з огляду на природу та характер правовідносин, зміст заявлених позовних вимог та доводів позивача, є питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним оспорюваного шлюбного договору від 22 травня 2020 року укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шершун Н.К, зареєстрованого в реєстрі за №706 та відновлення становище, яке існувало, шляхом визнання за ОСОБА_4 права спільної сумісної власності на майно, яке є предметом такого договору.

Позивач вважає, що оспорюваний договір є фраудаторним правочином, оскільки, на його думку, він був укладений з метою уникнення боржником - ОСОБА_4 від виконанню грошових зобов`язань перед його кредитором - Латвійською Республікою і укладання такого правочину призвело до зменшення обсягу майнових активів Боржника та його платоспроможності, а вказаний правочин був спрямований на завдання шкоди Латвійській Республіці.

У грудні 2016 року громадянин України ОСОБА_4 звернувся до Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів (далі - МЦВІС) із позовною заявою до Республіки Латвія про визнання порушення Республікою Латвія Угоди між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про сприяння та взаємний захист інвестицій від 17.12.1997 року та стягнення збитків.

Позовна заява ОСОБА_4 проти Республіки Латвія була прийнята і на початку 2017 року у Міжнародному центрі з врегулювання інвестиційних спорів було розпочато провадження у справі № ARB/17/5.

Протягом 2017-2020 років у справі № ARB/17/5 було вирішено всі процедурні питання, сторони подавали до арбітражу свої пояснення, заяви, коментарі по суті спору і в червні 2020 року мало відбутися остаточне слухання, за результатами якого позивач очікував отримати вирішення спору по суті.

17 січня 2020 року, Латвійська Республіка звернулася до арбітражного трибуналу із клопотанням про забезпечення витрат.

У квітні 2020 року арбітри за заявою Республіки Латвія, зобов`язали ОСОБА_4 , як позивача надати забезпечення витрат відповідача на суму 3000000,00 євро.

Зобов`язання МЦВІС щодо надання ОСОБА_7 забезпечення витрат відповідача (Республіки Латвія) на суму 3 000 000,00 євро було оформлено в письмовому вигляді, а саме - у вигляді Процедурного наказу № 6 від 13 квітня 2020 року. Згідно з резолютивною частиною вказаного документу:

«68. З урахуванням вказаного вище, Арбітражний суд вирішив наступне:

1. Позивач повинен надати, протягом 15 днів з дати винесення цього Процедурного наказу № 6, забезпечення витрат Відповідача у розмірі 3 мільйони Євро у формі та на умовах, вказаних у Додатку 1 до Заяви;

2. У разі невиконання Позивачем вимог параграфу 68.1, Арбітражний суд, після отримання повідомлення про це від Відповідача та після заслухання думки Сторін, визначить умови призупинення провадження;

3. На позивача буде покладено витрати за розгляд Заяви та винесення цього Процедурного наказу (Арбітражний суд визначить строки для подання заяв Сторін щодо таких витрат в окремому Процедурному наказі);

4. Всі інші вимоги відхилено».

Приймаючи до уваги вищевикладене, з огляду на зміст наказу, суд дійшов висновку, що Процедурний наказ МЦВІС № 6 не передбачав за собою виникнення у майбутньому грошових зобов`язань у ОСОБА_8 перед Латвійською Республікою.

Крім того, суд звертає увагу, що Процедурний наказ МЦВІС № 6 також не містить будь-яких застережень (попереджень) з приводу того, що у разі його невиконання провадження у справі буде припинено. Натомість, він містить попередження про те, що у разі невиконання провадження буде призупинено на умовах, що будуть визначені пізніше (п. 68.2).

Як вбачається із матеріалів справи, у липні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про розірвання шлюбу (справа №761/27642/19).

27 травня 2020 року Шевченківський районний суд міста Києва прийняв рішення яким шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був розірваний.

В межах такого розлучення, 22 травня 2020 року, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений нотаріально посвідчений оскаржуваний Шлюбний договір.

Слід зазначити, що у відповідності до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно:

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_8 , ще не виникло, оскільки дане майно є новоствореним і реєстрація права власності на таке майно відбулась лише 17.08.2020 за ОСОБА_5 вже після розлучення. Серед правовстановлюючих документів на зазначене майно не зазначено оскаржуваний шлюбний договір.

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на квартиру АДРЕСА_9 , ще не виникло, оскільки дане майно є новоствореним і реєстрація права власності на таке майно відбулась лише 17.08.2020 за ОСОБА_5 вже після розлучення. Серед правовстановлюючих документів на зазначене майно не зазначено оскаржуваний шлюбний договір.

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на квартиру АДРЕСА_10 , ще не виникло, оскільки дане майно є новоствореним і реєстрація права власності на таке майно відбулась лише 17.08.2020 за ОСОБА_5 вже після розлучення. Серед правовстановлюючих документів на зазначене майно не зазначено оскаржуваний шлюбний договір.

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на квартиру АДРЕСА_1 , ще з 16.06.2017 зареєстровано за ОСОБА_5 .

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 , ще з 16.06.2017 зареєстровано за ОСОБА_5 .

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на гараж квартири АДРЕСА_11 , ще з 16.06.2017 зареєстровано за ОСОБА_5 .

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на гараж квартири АДРЕСА_12 , ще з 16.06.2017 зареєстровано за ОСОБА_5 .

Як вбачається із матеріалів справи, рішенням від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС №ARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків, було припинено провадження, у зв`язку із не внесенням позивачем забезпечення витрат відповідача та стягнуто такі витрати з ОСОБА_4 в сумі 250000 доларів США за вирахуванням суми, що відшкодовується Секретаріатом МЦВІС, і 3223212,40 євро щодо витрат, понесених у зв`язку з арбітражем.

Відповідно до пункту 43 рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС №ARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків: "43. 06 травня 2020 року Арбітражним Трибунал видав Процесуальний наказ №7 про зупинення провадження у справі ("ПН7'). ПН7 передбачав, серед іншого, що провадження може відновитись, якщо Позивач надасть забезпечення витрат, як передбачено ПН6; у протилежному випадку, станом на 6 листопада 2020 року, Відповідачу буде надано дозвіл вимагати припинення провадження у справі."

Відповідно до пункту 49 рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС №ARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків: "49. Листом від 10 листопада 2020 року Відповідач повідомив Арбітражний Трибунал про те, що період в шість місяців дня надання гарантії відшкодування витрат минув 6 листопада 2020 року та заявив про свій намір невдовзі подати клопотання про припинення арбітражного провадження, у відповідності до Процесуального наказу №7."

Відповідно до пункту 82 рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС №ARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків: "82. Арбітражний Трибунал вважає, що, хоча обставини не дозволяють Арбітражному Трибуналу приймати будь-які рішення щодо суті - або навіть щодо юрисдикції -, його рішення про припинення та розподіл витрат повинне бути в формі арбітражного рішення. Арбітражний Трибунал визнає, що рішення про припинення провадження у справі часто видаються як процесуальні накази, багато хто вважає припинення процедурним питанням. Однак припинення справи у цій справі є незвичним, оскільки воно слідує за зупиненням провадження, яке б мало, якщо б не зупинення, статус постійного в результаті тупикової ситуації, спричиненої стійкою відмовою Позивача надати забезпечення витрат, як було наказано. Рішення Арбітражного Трибуналу припинити відкрите провадження, таким чином, призводить до завершення цієї справи не лише Відповідачем, який подав Клопотання Відповідача про Припинення Провадження, але і Позивачем, вимоги якого не можуть бути розглянуті ні в якому разі в цьому арбітражі. Отже, рішення Арбітражного Трибуналу про припинення провадження є остаточним рішенням у цьому провадженні, оскільки воно вирішує всі питання, які перебувають перед Арбітражним Трибуналом."

Відповідно до пункту 132 рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС №ARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків: "132. Арбітражний Трибунал визнає, що Конвенція МЦВУС та Арбітражні Правила чітко не передбачають його повноваження вирішувати питання про витрати після припинення провадження та те що деякі трибунали в минулому не були схильними включати рішення про розподіл витрат в їх накази про припинення провадження, оскільки рішення про витрати, як правило, включається до арбітражного рішення, а їх накази про припинення провадження не становлять арбітражного рішення."

Відповідно до пункту 133 рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС №ARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків: "133. Арбітражний Трибунал зазначає, що арбітражні рішення про розподіл витрат, на які посилався Відповідач, були задоволені у тих справах про припинення провадження які були засновані на МЦВІС AFR Правилі 14(3)(d), AFR Правилі 14(3)(е) або Арбітражному Правилі 44. Тим не менше, ці випадки дають мало вказівок корисних для цієї справи, коли припинення провадження ґрунтуються на статті 44 Конвенції МЦВУС і яке міститься в арбітражному рішенні. Таким чином, Арбітражний Трибунал встановлює свої повноваження щодо розподілу витрат у цій справі."

Відповідно до пункту 147 рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС №ARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків: "147. Позивач не аргументував, чому ця стаття не повинна застосовуватися в даному випадку, і Арбітражний Трибунал також не бачить жодної причини. Не може бути сумнівів у тому, що після припинення провадження у справі ця справа повинна закінчитися і що питання про витрати більше не можна відкладати. Арбітражне Правило 28, що стосується проміжних рішень про витрати, посилається на "остаточне рішення про сплату витрат у справі", тим самим підтверджуючи, що в кінці справи з будь-якої причини має бути прийняте рішення про витрати, якщо тільки сторони не домовилися про розподіл витрат. Сторони явно не досягли згоди з цього питання. Розподіл витрат у порядку, як вимагає Позивач, означало б, що Відповідач не зможе примусово виконати рішення про витрати, що було б неприйнятно. Арбітражний Трибунал вважає своїм обов?язком дати Сторонам рішення яке підлягає примусовому виконанню. Одночасно винесення арбітражного рішення також дозволить Позивачеві, якщо він цього забажає, просити перегляду арбітражного рішення та попередні процесуальні накази Арбітражного Трибуналу спеціальним комітетом."

Приймаючи до уваги положення вищевказаного рішення від 17.03.2021, суд дійшов висновку, що до 17.03.2021 у ОСОБА_4 не існувало будь-яких зобов`язань перед Латвійською Республікою.

Відповідно до ухвали Київського апеляційного суду від 18.10.2021 року у справі №824/182/21, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 02.09.2022 року визнано і надано дозвіл на виконання рішення міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів від 17 березня 2021 року; ухвалено видати виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_9 на користь Латвійської республіки (місто Рига) сумі 250000 доларів США за вирахуванням суми, що відшкодовується Секретаріатом МЦВІС, і 3223212,40 євро щодо витрат, понесених у зв`язку з арбітражем, вирішено питання судових витрат.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюком Н.В. від 24.10.2022 року відкрите ВП №70153670 щодо примусового виконання зазначеного вище рішення КАС від 18.10.2021 року.

За змістом ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Разом з тим, за усталеною практикою Верховного Суду договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

За приписами статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 2 цієї ж статті, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, відповідно до ч. 3 - волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, відповідно до ч. 5 - правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; відповідно до ч. 6 - правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Аналізуючи вищевказані правові норми, за загальноприйнятою практикою Верховного Суду, за змістом ст. 215 та ст. 203 Цивільного кодексу України, підставами недійсності договору можуть бути: дефект форми, дефект волі, дефект закону. Позивач посилається на те, що оскаржуваний договір має дефект закону (відсутність настання реальних наслідків та прихована мета).

Втім, дані доводи позивача, на думку суду, є безпідставними.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із приписами ст. 319 Цивільного кодексу України власник розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.04 №18-рп/2004, поняття «охоронюваний законом інтерес» що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі №904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).

Однак, за вказаних у позовній заяві обставин та наданих позивачем доказів, оспорюваний договір не можна кваліфікувати, як фраудаторний, зважаючи на наступне.

Суд звертає увагу, що питання розлучення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та вирішення в межах такого розлучення майнових питань шляхом укладення шлюбного договору будь-яким чином не стосується обставини вирішення спору у справі № ARB/17/5.

Посилання на ту обставину, що даний Шлюбний договір був укладений вже після того як Латвійська Республіка подала своє клопотання про забезпечення витрат у зв`язку із розглядом арбітражної справи № АРБ/17/5 МЦІВС (17 січня 2020 року), прийняття арбітражним трибуналом Процесуального наказу №6 (13 квітня 2020 року), та ненаданням ОСОБА_4 забезпечення витрат Латвійської Республіки у строки визначені в Процесуальному наказі №6 (до 28 квітня 2020 року) не може бути доказом його фраудаторності.

Той факт, що процедура розлучення розпочалась в липні 2019 року і в межах такої процедури, з метою вирішення майнових питань, в травні 2020 було укладено шлюбний договір, будь-яким чином не свідчить про ту обставину, що наведені дії було вчинено з метою ухилення від виконання зобов`язань, які виникли на підставі рішення від 17 березня 2021 року, у справі МЦВІС MARB/17/5 за позовом ОСОБА_4 до Латвійської Республіки про порушення зобов`язань щодо інвестицій, відшкодування збитків, оскільки процедура розлучення, в процесі якої було вирішено майнові права сторін (відповідачів), розпочалась до виникнення у позивача майнових вимог до відповідача-1, а тому суд дійшов висновку, що доводи позивача, про укладання відповідачем-1 з відповідачем-2 фраудаторного Шлюбного договору, не заслуговують на увагу.

Крім того, суд звертає увагу, що до моменту звернення ОСОБА_4 до суду із заявою про розірвання шлюбу, майно яке є предметом шлюбного договору, а саме:

квартиру АДРЕСА_1 ;

1/3 частину квартири АДРЕСА_2 ;

гараж № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;

гараж № НОМЕР_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;

було зареєстровано на праві власності за ОСОБА_5 на підставі укладених нею договорів купівлі-продажу.

Право власності на: квартиру АДРЕСА_10 ; квартиру АДРЕСА_9 ; нежитлове приміщення АДРЕСА_8 ; було зареєстровано на праві власності за ОСОБА_5 вже після розірвання шлюбу на підставі укладених нею договорів купівлі-продажу майнових прав.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що при укладанні оспорюваного шлюбного договору відповідач-1 та відповідач-2 переслідували законну мету, а саме остаточне вирішення питання права власності на майно, яке і так було зареєстровано та перебувало у фактичному володінні, користуванні і розпорядженні ОСОБА_5 . Крім того, у зв`язку із укладенням оспорюваного шлюбного договору не змінились будь-які відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не змінився титульний власник і відповідне майно не перейшло від ОСОБА_4 до ОСОБА_5 оскільки відповідне майно і так перебувало у власності відповідача-2. Тобто, оскаржуваний шлюбний договір будь-яким чином не змінив статус майна, а лише на законодавчому рівні закріпив вже існуючий статус такого майна та засвідчив відсутність у ОСОБА_4 будь-яких претензій на нього.

Отже, проаналізувавши наведене, не можна говорити про вчинення оспорюваного правочину задля ухилення від виконання, таких, що виникнуть в майбутньому, вимог Латвійської Республіки.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що в нашому випадку є очевидним, що оскаржуваний договір не стосується прав та інтересів позивача, а тому не може порушувати таких прав та інтересів, що визначає безпідставність звернення із даним позовом та наявність законодавчо визначених підстав для відмови в його задоволенні.

Стосовно посилань позивача на ту обставину, що умовами шлюбного договору ОСОБА_4 поставлений в надзвичайно невигідне матеріальне становище то за такими доводами, як з підставою для визнання недійсним оскаржуваного договору погодитись неможливо, з огляду на наступні положення сімейного законодавства України.

Так, ст. 69 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Положення статей 92, 93 СК України надають подружжю право укладати шлюбний договір, яким будуть регулюватися майнові відносини між ними, а також визначатися їхні майнові права та обов`язки.

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частково власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина перша та друга статті 97 СК України).

Умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі жодним чином не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.

Отже, відповідачі під час розгляду справи про розірвання шлюбу, скористались своїм правом щодо поділу майна у спосіб не заборонений законом, шляхом укладання шлюбного договору.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи не підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 259, 265, 268, 273, 353-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсним шлюбного договору - залишити без задоволення.

Скасувати заходи забезпечення позову застосовані ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва 21.04.2023 року у справі № 761/13712/23.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Суддя: