Ухвала

від 20.08.2024 по справі 911/2127/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

20 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/2127/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіріус Інвест" (далі - ТОВ "Сіріус Інвест") - Куценко Т.В. (самопредставництво),

відповідача - Дочірнього підприємства "Квенбергер Логістикс Укр" (далі - ДП "Квенбергер Логістикс Укр", відповідач, скаржник) - Гудзевич І.А. (адвокатка), Петрик С.А. (адвокат),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ДП "Квенбергер Логістикс Укр"

на рішення Господарського суду Київської області від 21.02.2024 (головуючий - Сокуренко Л.В.) та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 (головуючий - суддя Сітайло Л.Г., судді: Буравльов С.І., Шапран В.В.)

у справі за позовом ТОВ "Сіріус Інвест"

до ДП "Квенбергер Логістикс Укр",

про стягнення 1 495 929, 41 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. ТОВ "Сіріус Інвест" звернулося до суду з позовом до ДП "Квенбергер Логістикс Укр" про стягнення заборгованості у розмірі 1 495 929,41 грн, з яких: 15 941,72 грн - штраф за несвоєчасну подачу транспортного засобу під завантаження, 394 557,57 грн - штраф за несвоєчасну доставку вантажу в пункт призначення, 63 766,88 грн - грошові кошти за понаднормову працю працівників компанії вантажовідправника, 9 813,14 грн - надмірно сплачені грошові кошти, 490 000,00 грн - прямі збитки, 75 651,38 грн - три проценти річних, 446 198,72 грн - інфляційні втрати.

1.1. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за генеральним договором про надання транспортно-експедиторських послуг при перевезеннях вантажів автомобільним транспортом у внутрішньодержавному та міжнародному автомобільному сполученні від 19.08.2020 №К-2483 в частині своєчасної доставки замовленого товару, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 974 079,31 грн. Крім того, за порушення умов договору позивач нарахував відповідачу 75 651,38 грн трьох процентів річних та 446 198,72 грн інфляційних втрат відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

2. Рішенням Господарського суду Київської області від 21.02.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.06.2024, позов задоволено частково. Стягнуто з ДП "Квенбергер Логістикс Укр" на користь ТОВ "Сіріус Інвест" 12 055,56 грн штрафу за порушення строків подачі транспортного засобу для завантаження, 381 759,40 грн штрафу за порушення строків доставки вантажу в пункт призначення, 490 000,00 грн збитків та 13 257,22 грн судового збору. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

3. Не погоджуючись з судовими рішеннями, ДП "Квенбергер Логістикс Укр" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 21.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 у справі № 911/2127/23 та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позову ТОВ "Сіріус Інвест".

4. Із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) скаржник зазначає про те, що судами попередніх інстанцій застосовано норм права без врахування висновків Верховного Суду, а саме: постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 щодо заборони суперечливої поведінки, постанови від 26.10.2022 № 227/3760/19-ц (14-79цс21) щодо нікчемності договору у зв`язку із тим, що особа його не підписувала; постанови Верховного Суду від 19.01.2022 у справі №922/1246/21 щодо моменту укладення договору; постанови Верховного Суду від 31.08.2022 в справі №524/1974/20 (провадження № 61-3335св22) щодо призначення експертизи; постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №906/1336/19 та постанови Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №924/1351/20 щодо ненадання оригіналу документа; постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17 щодо підтвердження чи спростування наслідків нікчемності правочину.

5. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.07.2024 для розгляду касаційної скарги у справі №911/2127/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.

6. Ухвалою Верховного Суду від 22.07.2024 відкрито касаційне провадження у справі №911/2127/23 за касаційною скаргою ДП "Квенбергер Логістикс Укр" на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

7. ТОВ "Сіріус Інвест" у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи їх необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

8. Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 19.08.2024 №32.2-01/1852 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи у зв`язку з відпусткою судді Ємця А.А.

9. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.08.2024 для розгляду справи №911/2127/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т. М. (головуюча), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.

10. Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

11. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

12. Верховний Суд виходить з того, що самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

13. Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №911/2127/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.

14. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

15. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

16. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

17. Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

18. Верховний Суд звертається до постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

19. Отже, правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду, який обов`язковий для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

20. Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

21. При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

22. Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

23. Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.

24. Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

25. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

26. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

27. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

28. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

29. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

30. Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 26.10.2022 №227/3760/19-ц (14-79цс21), від 08.06.2021 у справі №906/1336/19; від 04.06.2019 у справі №916/3156/17; постановах Верховного Суду від 19.01.2022 у справі №922/1246/21, від 31.08.2022 в справі №524/1974/20 (провадження №61-3335св22); від 26.05.2022 у справі №924/1351/20, Верховний Суд виходить з такого.

31. Так, у справі №338/180/17, на яку посилається скаржник, товариство з обмеженою відповідальністю заявило вимоги до фізичної особи про стягнення безпідставно одержаних коштів, мотивуючи їх тим, що за відсутності між сторонами будь-яких договірних відносин позивач помилково перерахував відповідачу грошові кошти. В свою чергу, відповідач заявив до позивача зустрічні позовні вимоги про визнання укладеним між сторонами договору підряду та стягнення боргу за поставлені будівельні матеріали, обґрунтовуючи їх тим, що за результатами домовленостей з представником позивача, відповідач підписав зі свого боку примірник договору підряду та неодноразово надсилав його для підписання позивачу, отримані від позивача кошти відповідач вважав частиною авансу, з дати перерахування коштів (03.08.2016) договір підряду є укладеним, відповідач відпустив позивачу дерев`яні бруси, які були доставлені та відвантажені за узгодженою сторонами адресою, представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2018, скасовуючи судові рішення у справі №338/180/17 в частині визнання договору підряду укладеним та приймаючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог, зокрема з огляду на норми статей 181 ГК України, 642 ЦК України, виснувала, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту.

Зважаючи на встановлені обставини, а саме: погодження сторонами переліку та вартості робіт, часткове виконання узгоджених умов як з боку позивача (перерахування частини авансу), так і з боку відповідача (виготовлення та доставка частини брусів), Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача про стягнення з позивача різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним 03.08.2016 договору підряду.

32. У справі №922/1246/21 предметом позову є стягнення збитків та штрафних санкцій у зв`язку з порушенням умов договору поставки соняшнику урожаю 2020 року щодо поставки товару в обумовлені договором строки, в задоволенні якого судами відмовлено, оскільки позивач не довів факт укладення з відповідачем договору поставки. Верховний Суд у постанові від 19.01.2022 у цій справі погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що договір поставки є неукладеним з підстави, передбаченої статтею 641 ЦК України, але виходив з конкретних обставин справи, що в самому тексті договору (пункт 11.2), що був запропонований до укладення, передбачався особливий порядок набрання ним чинності (пункт 4.42 постанови). Проектом договору було передбачено, що договір може бути укладений сторонами шляхом обміну між ними копіями факсимільного та/або електронного зв`язку (за допомогою факсу та/або електронної пошти). Причому факсимільні та/або електронні копії такого договору, що знаходяться у кожної із сторін, мають бути повністю однаковими по змісту (автентичними), а також повинні мати копії печаток кожної зі сторін та підписи вповноважених осіб сторін. Договір підписаний таким чином буде вважатися укладеним та дійсним з дати, вказаної на факсимільних/електронних копіях тільки у випадку, якщо протягом наступних 15 робочих днів сторони проведуть обмін оригіналами договорів. Також проєкт договору містив умови, що якщо протягом 15 робочих днів, протягом яких діє договір, укладений з використанням факсимільного та/або електронного зв`язку, будь-яка зі сторін проведе будь-які дії направлені на виконання своїх зобов`язань по договору (завантаження/поставка/оплата товару і т.п.), то договір буде вважатися укладеним незалежно від виконання іншою стороною (сторонами) умов щодо обміну оригіналами договорів. Суди у справі № 922/1246/21 встановили, що дії, направлені на виконання своїх зобов`язань за договором (завантаження/поставка/оплата товару і т.п.), сторонами не здійснювались, позивач не надсилав підписаний ним оригінал договору відповідачу.

Спірним питанням у зазначеній справі стало те, чи був фактично укладений договір поставки між сторонами, тоді як у справі, що переглядається, позиція відповідача полягає у запереченні останнім факту укладення договору, який, за встановленими судами обставинами вже виконаний.

33. У постанові від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц Велика Палата Верховного Суду погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення з підстав його неукладення через обрання неефективного (неналежного) способу захисту, звернула увагу на те, що будь-який правочин є вольовою дією, а тому, перед тим як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, потрібно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили. У частині першій статті 215 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі, що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що не спричиняють для них правових наслідків. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Також Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

34. У справі №524/1974/20, де предметом позову було визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд погодився з висновками судів про відмову в задоволенні заявлених вимог з огляду на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту. Так, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, свою волю на вчинення якого він не виявляв, оскільки не видавав та не підписував довіреності на ім`я ОСОБА_2, а тому такий договір від його імені ОСОБА_2 не міг вчинити. Верховний Суд зазначив, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення. Позивачем обрано спосіб відновлення порушеного права (визнання договору купівлі-продажу недійсним), який не підлягає захисту шляхом задоволення позовних вимог у цій справі. Також Верховний Суд зазначив, що оскільки позивачем не доведено факту вибуття майна поза його волею, то суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для витребування спірної квартири із володіння останнього набувача.

34.1. Щодо доводів касаційної скарги про не дослідження судом висновку експерта та не проведення почеркознавчої експертизи за клопотанням відповідача Верховний Суд зазначив таке: «суд, відхиляючи висновок експерта Незалежного інституту судових експертиз Фраймович Л. В. від 29 квітня 2021 року № 9702, надав йому оцінку окремо та у системному зв`язку із іншими доказами, дійшов обґрунтованого висновку про спростування висновку експерта під час вирішення спору по суті. Суд, встановивши відсутність у позивача оригіналу спірної довіреності, яка витребовувалась судом, та за відсутності належних доказів джерела походження документа, що досліджувався ТОВ «Незалежний інститут судових експертиз» та який не міг бути наданий ОСОБА_1, оскільки за повідомленням його представника знаходиться у позивача лише з 04 червня 2021 року, обґрунтовано піддав сумніву наданий позивачем висновок експерта. Ухвалою від 29 червня 2021 року суд, за клопотанням відповідача ОСОБА_4, призначив у справі судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручив Харківському науково-дослідному інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, витребувавши при цьому у ОСОБА_1 оригінал довіреності від 27 лютого 2008 року серії ВКЕ № 107499, однак позивач ухилився від надання суду витребуваного документа, що унеможливило проведення судової експертизи у справі».

35. У справі № 906/1336/19, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів та договору про передачу (відчуження) виключних майнових прав на знак для товарів і послуг, з огляду на сумнів дійсності проведення оскаржуваних рішень та укладення правочину за відсутності згоди повноважених загальних зборів). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №906/1336/19 зазначено, зокрема, таке: "Встановивши, що позивач відчужив свою частку в статутному капіталі та передав її до моменту звернення до суду з позовом у цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що в такому випадку позивач не довів порушення своїх корпоративних прав або інтересів на час звернення з позовом до суду, у зв`язку із чим у позові слід відмовити. З огляду на таке Велика Палата Верховного Суду вважає, що відпала необхідність дослідження судами фактичних обставин, чи мали місце збори учасників 21.08.2017, оскільки такі висновки мотивувальної частини судових рішень можуть сприйматися як преюдиційні під час розгляду інших справ за участі сторін цього спору". Водночас, Велика Палата Верховного Суду розглядаючи доводи касаційної скарги щодо незастосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 102 ГПК України звернула увагу на порядок застосування частини шостої статті 91 та частини четвертої статті 102 ГПК України з огляду на різне застосування судами першої та апеляційної інстанцій зазначених процесуальних норм. Відповідно до статті 91 ГПК України передбачено загальні вимоги щодо письмових доказів у справі та врегульовано, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Такий наслідок неподання для огляду оригіналу письмового доказу є імперативним, а отже, для підтвердження відповідності копії оригіналу документа сторона спору зобов`язана надати суду для огляду оригінал письмового документа або зазначити про наявність в іншої особи оригіналу такого письмового документа (частини п`ята - шоста статті 91 ГПК України).

36. У справі №924/1351/20, де предметом позову було скасування рішень державних реєстраторів та витребування земельних ділянок, Верховний Суд у постанові від 26.05.2022, зокрема, зробив правовий висновок такого змісту: «…відповідно до статті 91 ГПК України передбачено загальні вимоги щодо письмових доказів у справі та врегульовано, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Такий наслідок неподання для огляду оригіналу письмового доказу є імперативним, а отже, для підтвердження відповідності копії оригіналу документа сторона спору зобов`язана надати суду для огляду оригінал письмового документа або зазначити про наявність в іншої особи оригіналу такого письмового документа (частини п`ята - шоста статті 91 ГПК України)». Верховний Суд зазначив, що оскільки оригінали протоколу засідання правління Агрофірми "Проскурів" від 20.01.2016 та акту прийому-передачі від 20.01.2016 відповідачами на відповідну вимогу не надано, а позивач заперечує їх існування та факт прийняття такого рішення правлінням, такі докази як підставу проведеної реєстрації права власності на три спірні земельні ділянки за ПАТ "Проскурів" обґрунтовано не були взяті судами попередніх інстанцій до уваги. Водночас, ПАТ "Проскурів" не доведено наявність та правомірність підстав для реєстрації права власності на спірні земельні ділянки. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність порушень судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо оцінки доказів у справі.

37. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17, на яку також посилається скаржник у касаційній скарзі, розглядався спір про застосування наслідків недійсності договору про розірвання договору застави майнових прав, укладеного між сторонами 23.12.2014, повернувши сторони у стан, який існував до укладання цього правочину, шляхом скасування державної реєстрації припинення обтяжень щодо майнових прав, зазначено, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

38. У справі №911/2127/23, що переглядається, предметом позову є стягнення заборгованості, яка виникла у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за генеральним договором про надання транспортно-експедиторських послуг при перевезеннях вантажів автомобільним транспортом у внутрішньодержавному та міжнародному автомобільному сполученні.

38.1. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, оцінивши докази у справі в їх сукупності та проаналізувавши правовідносини, які склались між сторонами, з огляду на підписану уповноваженими представниками сторін та скріпленну їх відтисками печаток заявку № +А1:І35 від 19.08.2020, генеральний договір № К-2483 від 19.08.2020 та з урахуванням п. 2.1 генерального договору № К-2483 від 19.08.2020, дійшов висновку про те, що між сторонами був укладений генеральний договір про надання транспортно-експедиторських послуг при перевезеннях вантажів автомобільним транспортом у внутрішньодержавному та міжнародному автомобільному сполученні № К-2483 від 19.08.2020 та заявка №+А1:І35 від 19.08.2020, яка є невід`ємною частиною генерального договору, копії яких долучені позивачем до позовної заяви. З огляду на наведене суд дійшов висновку, що послуги з перевезення вантажу надавались відповідачем саме в рамках договору № К-2483 та заявки № +А1:І35 від 19.08.2020, копії яких долучені позивачем до позовної заяви. Дослідивши зміст укладеного між сторонами договору, суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний правочин за своїми основними ознаками є договором перевезення вантажу автомобільним транспортом. Судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконав зобов`язання за генеральним договором та заявкою №+А1:І35 в частині доставки вантажу у погоджені сторонами строки та фактично доставив позивачу вантаж із запізненням на 95 днів. Здійснивши власний перерахунок штрафу за порушення строків подачі транспортного засобу для завантаження, враховуючи умови генерального договору та погодженої сторонами у заявці №+А1:І35 кінцевої дати завантаження товару, встановлену дату прострочення зобов`язання (з 21.02.2020), в межах розрахунку позивача, дійшов висновку, що позовні вимоги, в частині стягнення з відповідача штрафу за порушення строків подачі транспортного засобу для завантаження, підлягають задоволенню частково у розмірі 300 євро за 3 дні прострочення (з 21.08.2020 до 23.08.2020), що відповідно до курсу НБУ гривні до євро станом на 23.06.2023 складає 12 055,56 грн. Крім того, здійснивши власний перерахунок штрафу за порушення строків доставки вантажу в пункт призначення, враховуючи умови генерального договору та погодженої сторонами у заявці №+А1:І35 кінцевої дати доставки вантажу, враховуючи встановлений період прострочення зобов`язання з 29.08.2020 до 01.12.2020 включно, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення штрафу за порушення строків доставки вантажу підлягають задоволенню частково у розмірі 9500 євро за 95 днів прострочення (з 29.08.2020 до 01.12.2020), що відповідно до курсу НБУ гривні до євро станом на 23.06.2023 складає 381 759,40 грн (9500євро*40,1852 грн). Також, з урахуванням доведення позивачем усіх елементів складу цивільного правопорушення для настання цивільно-правової відповідальності, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ "Сіріус Інвест" про стягнення з відповідача прямих збитків в сумі 490 000,00 грн, що спричиненні неналежним виконанням ДП "Квенбергер Логістикс Укр" умов генерального договору та заявки №+А1:І35, нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню повністю. При цьому, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивачем заявлено вимоги в межах позовної давності, у зв`язку з чим заява відповідача про застосування позовної давності не підлягає задоволенню.

38.2. Суд першої інстанції протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання відповідача про призначення експертизи, оскільки у сторін відсутній оригінал генерального договору № К-2483 від 19.08.2020 щодо якого у клопотанні відповідача про призначення експертизи поставлені питання до експерта.

39. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, погодився з висновками суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог.

39.1. Також колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання відповідача про призначення експертизи, оскільки суд відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, на підставі яких мала проводитись судова почеркознавча експертиза.

40. Зі змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що сторони надали докази, а суди попередніх інстанцій їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

41. Отже, суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору, дослідили та оцінили за правилами статті 86 ГПК України надані та зібрані у справі докази у їх сукупності і вірогідності, застосувавши статті 76-79 ГПК України, дійшли висновку про неналежне виконання відповідачем зобов`язання за генеральним договором та заявкою №+А1:І35 в частині доставки вантажу у погоджені сторонами строки з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи.

42. Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у вищенаведених ним постановах Верховного Суду, з огляду на предмет спору, підстави, правове регулювання, а також іншу, ніж у цій справі фактично-доказову базу та інші обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, а також різні способи захисту порушеного права.

43. Проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, та наявність/відсутність правових висновків, які невраховано судами під час розгляду цієї справи, Верховний Суд дійшов висновку про неподібність цих справ за наведеними істотними правовими ознаками зі справою, що розглядається, окресленими у цій ухвалі, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані скаржником для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.

44. Колегія суддів зазначає, що посилання скаржника на викладені у постановах Верховного Суду висновки є необґрунтованими та фактично зводяться до намагання скаржника здійснити переоцінку доказів у справі.

45. Водночас, Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

46. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі №908/1795/19).

47. Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов`язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.

48. Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду та, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 911/2127/23.

49. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №911/2127/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

50. Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.

51. Верховний Суд бере до уваги доводи ТОВ "Сіріус Інвест", викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тих частинах, які узгоджуються з викладеним у цій ухвалі.

52. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

53. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

54. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

55. Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

56. У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

57. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

58. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

59. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

60. У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

61. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300, 301 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Дочірнього підприємства "Квенбергер Логістикс Укр" на рішення Господарського суду Київської області від 21.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 у справі №911/2127/23 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос