Постанова

від 20.08.2024 по справі 317/1921/22

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 20.08.2024 Справа № 317/1921/22

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН 317/1921/22 Головуючий у І інстанції: Ачкасов О.М.

Провадження №22-ц/807/1580/24 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2024 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Кухаря С.В.,

Кочеткової І.В.,

секретар: Книш С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ляшенко Олени Степанівни на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 травня 2024 року у справі за позовом заступника керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , третя особа - Державне підприємство «ГІологівське лісомисливське господарство», про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, зобов`язання повернути земельну ділянку,-

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2022 року заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Державне підприємство «Пологівське лісомисливське господарство», про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, зобов`язання повернути земельну ділянку.

В обґрунтування позову зазначено, що згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 07.11.2017 приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 за ОСОБА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1400840523221).

Підставою дляреєстрації праваприватної власностістав договіркупівлі-продажу№765від 07.11.2017,укладений між ОСОБА_1 (Покупець)та ОСОБА_2 (Продавець),від іменіякого задовіреністю діяв ОСОБА_3

Вивченням пункту 1.2 вказаного договору купівлі-продажу встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 належала Продавцю на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №496626, виданого на підставі рішення Володимирівської сільської ради №1120 від 05.04.2004.

Разом з тим, встановлено, що спірна земельна ділянка (кадастровий номер 2322181600:08:001:0483) у власність у порядку встановленому Законом не виділялась, рішення від 05.04.2004 № і 120 Володимирівською сільською радою про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, яке зазначено як підстава виникнення речового права у державному акті на право приватної власності на землю серії ЯЖ №496626, не приймалось.

Архівним відділом Запорізької районної державної адміністрації листом №07-05/12- П/07-02 від 28.01.2022 повідомлено, що рішення сесії Володимирівської сільської ради Запорізького району до архівного відділу райдержадміністрації не передавались.

Запорізькою районною державною адміністрацією листом №0782/01-30 від 22.04.2021 повідомлено. що рішення Володимирівської сільради №1120 до архіву райдержадміністрації не передавалось. На підтвердження надано перелік включених рішень засідання виконкому Володимирівської сільської ради, які перепадають на дату 05.04.2004, а саме: рішення з протоколу №03 від 12.03.2004, та з протоколу №04 від 08.04.2004.

Вивченням зазначених документів, наданих Запорізькою районною державною адміністрацією встановлено, що рішення №1120 Володимирівською сільською радою 05.04.2002 не приймалось.

Крім того, згідно інформації Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області №0-8-0.18-185/117-21 від 16.03.2021, №10-17-0.18.1-326/37-21 від 27.09.2021 та №10-17-0.18.1-355/37-21 від 07.10.2021 у Місцевому фонді документації із землеустрою Управління у Запорізькому районі ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області за спірною земельною ділянкою технічна документація та державний акт на право власності не обліковується та не зберігається.

Таким чином, спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, що перебувають у постійному користуванні ДП «Пологівське лісомисливське господарство» (до складу якого увійшло ДП «Запорізьке лісомисливське господарство»), тому не могла бути передана у приватну власність.

Після отримання ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 на підставі підробленого Державного акту на право власності сері: ЯЖ №496626, виданого на підставі підробленого рішення Володимирівської сільської ради №1120 від 05.04.2004 її відчужено ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу № 765 від 07.11.2017.

Враховуючи, що договір купівлі-продажу нерухомого майна укладено на підставі неіснуючих документів, прокурор був вимушений звернутися до суду з позовом.

Посилаючись на зазначені обставини, заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області просив суд:

визнати недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.11.2017, укладений між ОСОБА_2 (від імені якого діяв ОСОБА_3 ) та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Щербиною Г.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №765, припинивши право власності ОСОБА_1 09.011988 народження на земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1400840523221)

зобов`язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Запорізької обласної державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 площею 0,1 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 06 травня 2024 року позов задоволено.

Визнано недійснимдоговір купівлі-продажуземельної ділянкивід07.11.2017, укладений між ОСОБА_2 (від імені якого діяв ОСОБА_3 ) та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Щербиною Г.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №765, припинивши право власності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна1400840523221).

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути державі в особі Запорізької обласної державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 площею 0,1 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя кошти, витрачені у 2022 році на сплату судового зберу здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 4 962,00 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ляшенко О.С. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 травня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У своєму відзиві на апеляційну скаргу заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури заперечує пре її доводів, просить залишити скаргу без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.

У судому засіданні представник скаржника адвокат Ляшенко О.С. наполягала на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні рішення суду першої інстанції та відмові в задоволенні позову.

Представник прокуратури Тронь Г.М. заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 травня 2024 року залишити без змін.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія судців вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

За вимогами п. 1 ч. 1 с 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарг:: лає право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог, оскільки обставини, викладені представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Ляшенко О.С. не знайшли свого підтвердження при розгляді справи та спростовуються висновками суду,в тому числі доводи щодо застосування строку позовної давності.

Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №285533140 від 18.11.2021 р., вбачається, що згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 07.11.2017 приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 за ОСОБА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1400840523221).

Підставою для реєстрації права приватної власності став договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 (Покупець) та ОСОБА_2 (Продавець), від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_3 , що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 07.11.2017 р., посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Щербиною Г.Ю., реєстраційний номер 765.

Згідно пункту 1.2 вказаного договору купівлі-продажу встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 належала продавцю на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №496626, виданого на підставі рішення Володимирівської сільської ради №1120 від 05.04.2004.

Разом з тим, встановлено, що спірна земельна ділянка (кадастровий номер 2322181600:08:001:0483) у власність у порядку встановленому Законом не виділялась, рішення від 05.04.2004 № 1120 Володимирівською сільською радою про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, яке зазначено як підстава виникнення речового права у державному акті на право приватної власності на землю серії ЯЖ №496626, не приймалось.

Згідно ухвали Запорізького районного суду Запорізької області від 27.02.2023 р. позов в частині позовних вимог до відповідача ОСОБА_2 було закрито, у зв`язку зі смертю відповідача ОСОБА_2 01.08.2020 року.

З листа архівного відділу Запорізької районної державної адміністрації листом №07-05/12-П/07-02 від 28.01.2022, вбачається, що рішення сесії Володимирівської сільської ради Запорізького району до архівного відділу райдержадміністрації не передавались.

З листа Запорізької районної державної адміністрації №0782/01-30 від 22.04.2021 вбачається, що рішення Володимирівської сільради №1120 до архіву райдержадміністрації не передавалось. На підтвердження надано перелік включених рішень засідання виконкому Володимирівської сільської ради, які перепадають на дату 05.04.2004, а саме: рішення з протоколу №03 від 12.03.2004, та з протоколу №04 від 08.04.2004.

Вивченням зазначених документів, наданих Запорізькою районною державною адміністрацією встановлено, що рішення №1120 Володимирівською сільською радою 05.04.2002 не приймалось.

Відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України (в редакції чинній станом на 04.06.2004) до повноважень сільських рад належало право розпоряджатися землями територіальних громад та передавати у власність громадян та юридичних осіб землі комунальної власності.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття спірного рішення та видачі державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

Таким чином, необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 07 листопада 2018року у справі №488/5027/14-ц).Відсутність такого рішення держави в особі уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки не відбулось.

Крім того, згідно інформації Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області №0-8-0.18-185/117-21 від 16.03.2021, №10-17-0.18.1-326/37-21 від 27.09.2021 та №10-17-0.18.1-355/37-21 від 07.10.2021 у Місцевому фонді документації із землеустрою Управління у Запорізькому районі ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області за спірною земельною ділянкою технічна документація та державний акт на право власності не обліковується та не зберігається.

Таким чином, спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, що перебувають у постійному користуванні ДП «Пологівське лісомисливське господарство» (до складу якого увійшло ДП «Запорізьке лісомисливське господарство»), тому не могла бути передана у приватну власність.

За статтями 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування.

Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.

Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

Наведений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 707/2177/15-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц.

Відповідно до інформації ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» Державного агентства лісових ресурсів України (лист від 07.10.2021 № 614) за результатами проведеного вказаним підприємством комплексу топографо-геодезичних та лісовпорядних робіт встановлено, що земельна ділянка із кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 площею 0,1 га знаходиться в межах державного лісового фонду, квартал 6 Хортицького лісництва ДП «Запорізьке ЛМГ», площа перетину становить 0,1 га.

Згідно інформації ДП «Запорізьке лісомисливське господарство» №495 від 27.09.2021, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 порушує межі державного лісового фонду та за таксаційним описом характеризується як Лісові культури. В архіві підприємства інформація щодо вилучення зазначеної земельної ділянки відсутня.

Відповідно до інформації ДП «Пологівське лісомисливське господарство» №48 від 20.01.2022, згідно наказу Державного агентства лісових ресурсів України №509 від 21.09.2021, розпочато реорганізацію підприємства ДП «Запорізьке лісомисливське господарство», шляхом приєднання до ДП «Пологівське лісомисливське господарство». В ході обстеження земельних ділянок державного лісового фонду, ДП «Пологівське лісомисливське господарство» встановлено, що земельна ділянка із кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 площею 0,1 га повністю порушує межі Хортицького лісництва ДП «Запорізьке ЛМГ», а саме кварталу 6 виділу 11 (на теперішній час Крутоярівського лісництва ДП «Пологівське ЛМГ»).

Наказом ДП «Запорізьке лісомисливське господарство» Запорізького обласного управління лісового та мисливського господарства №127 від 04.11.2021 «Про об`єднання лісництв» з 01 грудня 2021 року на базі Хортицького та Крутоярівського лісництв створено Крутоярівське лісництво.

Згідно акту огляду земельної ділянки від 10.01.2022, складеного уповноваженими особами ДП «Пологівське лісомисливське господарство», земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 порушує межі державного лісового фонду.

Крім того,згідно протоколу огляду місця події від 26.01.2022 проведеного в рамках кримінального провадження №42021082020000052, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 не огороджена парканом та являє собою пустир, на якому прозростають багатолітні дерева роду «сосна». Межі земельної ділянки на місцевості позначено бетонними стовпами, встановленими по периметру ділянки.

Належність спірної земельної ділянки площею 0,1 га до земель лісогосподарського призначення підтверджується матеріалами справи, а саме: інформацією ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» разом зі схемою перетину; інформацією ДП «Запорізьке лісомисливське господарство» (лист від 27.09.2021 № 495) разом із копіями проектів організації і розвитку лісового господарства ДП «Запорізьке лісомисливське господарство» (Хортицьке лісництво) 1989 та 2008 років, таксаційними описами кварталу 6 Хортицького лісництва, википіровками з планшету Хортицького лісництва в кварталі 6, виділ 11 ДП «Запорізьке ЛМГ» лісовпорядкувань 1989 та 2008 років; інформацією ДП «Пологівське лісомисливське господарство» (лист №48 від 20.01.2022) разом із копіями документів.

Таким чином, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 належить до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користування ДП «Пологівське лісомисливське господарство» (до складу якого увійшло ДП «Запорізьке лісомисливське господарство»), тому не могла бути надана у приватну власність ОСОБА_2 без її вилучення у постійного землекористувача у порядку визначеному ст. 149 Земельного кодексу України.

Разом з тим, ні Запорізьким обласним управлінням лісового та мисливського господарства, ні ДП «Запорізьке лісомисливське господарство», ні ДП «Пологівське лісомисливське господарство» згода на вилучення земельної ділянки не надавалась.

Про факт самозахоплення земельної ділянки лісогосподарського призначення останнім стало відомо лише з листів прокуратури.

За нормами Земельного кодексу України та Лісового кодексу України, що діяли у 2004 році (на момент начебто прийняття рішення Володимирівської сільської ради від 12.08.2004 №138) взагалі не передбачено правової можливості надання у приватну власність земельних ділянок лісового фонду сільськими радами.

Статтею 12 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент видачі рішення) передбачено, що до компетенції сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належало право розпоряджатися земельними ділянками територіальних громад, передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Тобто, розпорядження землями лісогосподарського призначення не відносилось до повноважень сільських рад.

Статтею 6 Лісового кодексу України (в редакції чинній на момент видачі рішення) передбачено, що усі ліси є власністю держави.

Від імені держави лісами розпоряджається Верховна рада України.

Верховна рада делегує відповідним радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства.

Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним та цим кодексами.

В апеляційній скарзі скаржник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц та стверджує, що у аналогічному складі учасників процесу та питань, високий суд акцентував увагу, що оскільки на відміну від земель водного фонду перебування земель лісового фонду в приватній власності допускається, то і відповідно закон не виключає можливість виникнення в особи права володіння такими землями. А відтак у спорах щодо повернення з незаконного володіння земельних ділянок лісового фонду, віндикаційний позов є належним способом захисту.

Проте, враховуючи, що рішення уповноваженого органу про виділення спірної земельної ділянки площею 0,1 га у приватну власність не приймалось, а за своїм цільовим призначенням та правовим статусом земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, що перебуває у постійному користуванні ДП «Пологівське лісомисливське господарство» та не могло надаватись у власність, ОСОБА_2 право приватної власності на неї не набув, тому відчуження земельної ділянки та подальша державна реєстрація права власності на спірну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07.11.2017 відбулася без законних на те підстав.

Рішення органу місцевого самоврядування №1120 від 05.04.2004 та Державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії ЯЖ №496626 уповноваженими на те органами відповідно не приймались та не видавались, фактично спірна земельна ділянка лісогосподарського призначення вибула із державної власності 07.11.2017, тобто після укладення спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки та внесення відповідного запису щодо права приватної власності на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 31 Лісового кодексу України (в редакції чинній на моменту вибуття спірної земельної ділянки із земель державної власності) визначено, що обласні державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а саме 07.11.2017) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Статтею 57 Лісового кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а саме 07.11.2017) визначено, що зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання для житлової, громадської і промислової забудови провадиться переважно за рахунок площ, зайнятих чагарниками та іншими малоцінними насадженнями.

У Конституції України (статті 13, 14) передбачено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ч. 5 ст. 122 Земельного кодексу України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Таким чином, відповідно до положень ст. ст. 122, 149 Земельного кодексу України та ст. 31 Лісового кодексу України повноваження щодо вилучення з постійного користування земель лісогосподарського призначення, припинення права постійного користування, зміни цільового призначення цих земель та надання їх у користування юридичним особам для цілей, не пов`язаних з веденням лісового господарства, належить до виключної компетенції Запорізької обласної державної адміністрації.

З відомостей, що містяться в листах ДП «Запорізьке лісомисливське господарство» від 27.09.2021 № 495, ДП «Пологівське лісомисливське господарство» від 20.01.2022 №48, Запорізького обласного управління лісового та мисливського господарства №01-08/143 від 28.01.2022, Запорізької обласної державної адміністрації від 21.12.2021 № 12264/08-46 та від 18.01.2021 №00139/08-46, вбачається, що розпорядження або інші рішення щодо вилучення або припинення права користування земельною ділянкою, що відноситься до державного лісового фонду та розташована на території 6 кварталу 11 виділу Крутоярівського лісництва ДП «Пологівське лісомисливське господарство» (у яке увійшло Хортицьке лісництво ДП «Запорізьке лісомисливське господарство») або щодо зміни її цільового призначення, не приймались.

Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством.

Підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Статтею 373 ЦК України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Тобто, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

На момент виникнення спірних відносин повноважень щодо розпорядження земельними ділянками державного лісового фонду у Володимирівської сільської ради не було, рішення або розпорядження щодо передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_2 або зміни цільового призначення земельної ділянки Запорізькою обласною державною адміністрацією не приймались.

Іншими (уповноваженими) органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідні рішення щодо передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки за рахунок земель державного лісового фонду не приймались.

Спірна земельна ділянка (кадастровий номер 2322181600:08:001:0483) у власність у порядку встановленому Законом не виділялась, рішення від 05.04.2004 № 1120 Володимирівською сільською радою про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, яке зазначено як підстава виникнення речового права у державному акті на право приватної власності на землю серії ЯЖ № 496626, не приймалось.

Крім того, на теперішній час, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 має цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Статтею 38 Земельного кодексу України передбачено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Згідно зі статтею 40 Земельного кодексу України, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Разом з цим, пунктом «б» ст. 164 Земельного кодексу України передбачено особливий порядок охорони лісових земель.

Тобто на відміну від земель житлової та громадської забудови, режим охорони земель лісогосподарського призначення спрямований на збереження не тільки якостей землі, а й природних якостей лісів, які на них знаходяться, тим самим поліпшуючи лісову продукцію й лісогосподарське виробництво.

Таким чином, фактично законних підстав для набуття права приватної власності на спірну земельну ділянку, ОСОБА_2 не мав.

Згідно ст. 393 ЦК України, ч. 3 ст. 152 ЗК України одним із способів захисту прав на земельні ділянки є визнання незаконним та скасування правового акту органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника.

Відповідно до п. 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» (зі змінами та доповненнями) державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

У спорах, пов`язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Враховуючи, що рішення Володимирівською сільської радою про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки не приймалось, питання про визнання акту органу місцевого самоврядування, а саме рішення Володимирівської сільської ради №1120 від 05.04.2004 недійсним, прокурором у позові не ставиться.

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видачі спірного рішення, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43).

З урахуванням наведених норм, у постановах від 07.11.2018 у справах №№ 488/6211/14-ц, 488/5027/14-ц Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Враховуючи інформацію Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області щодо того, що Державний акт серії ЯЖ №496626 на право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку не обліковується та не зберігається, підстави для визнання його недійсним також відсутні, оскільки вказаний акт уповноваженим на те органом не видавався та не міг стати підставою вибуття із державної власності спірної земельної ділянки.

Таким чином, державний акт на право приватної власності на землю серії ЯЖ №496626, виданий ОСОБА_2 суперечить вимогам законодавства. Однак визнання недійсним цього акта не є необхідним для вирішення спірного питання про приналежність земельної ділянки державі та для її витребування в інтересах уповноваженого органу Запорізької обласної державної адміністрації, тому питання про визнання його недійсним прокурором у позові не ставиться.

Оскільки на підставі вищевказаних документів право власності на спірну земельну ділянку у ОСОБА_2 не виникло, правопороджуючого юридичного факту, який став підставою первинного набуття права власності, не існує.

У цьому випадку, державний акт на право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 серія ЯЖ №496626, виданий ОСОБА_2 суперечить вимогам законодавства. Однак визнання недійсним цього акта не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить державі, та для її витребування в інтересах уповноваженого органу Запорізької обласної державної адміністрації, тому питання про визнання його недійсним прокурором у позові не ставиться.

Як вбачається з матеріалів справи, після отримання ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 на підставі підробленого Державного акту на право власності серії ЯЖ №496626, виданого на підставі підробленого рішення Володимирівської сільської ради №1120 від 05.04.2004 її відчужено ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу № 765 від 07.11.2017.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочинами, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, є зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Згідно ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або недійсний правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

З урахуванням того, що первинне набуття право власності відбулось на підставі документу, який уповноваженим на те органом не видавався, відтак, розпорядження майном здійснено не власником нерухомого майна, а зміст укладеного на підставі спірного документу договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.11.2017 №765 суперечить вимогам ст. ст. 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України, ст. ст. 122, 149 Земельного кодексу України, ст. ст. 12, 20, 27 Лісового кодексу України, у зв`язку з чим вказаний договір підлягає визнанню недійсними у порядку ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Підставою для реєстрації права приватної власності став договір купівлі- продажу №765 від 07.11.2017, укладений між ОСОБА_1 (Покупець) та ОСОБА_2 (Продавець), від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_3

Вивченням пункту 1.2 вказаного договору купівлі-продажу встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 належала Продавцю на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №496626, виданого на підставі рішення Володимирівської сільської ради № 1120 від 05.04.2004.

Відповідно до листа Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області від 22.04.2021 (копія якого наявна в матеріалах справи) встановлено, що рішення Володимирівської сільської ради №1120 до архіву райдержадміністрації не передавалось. На підтвердження надано перелік включених рішень засідання виконкому Володимирівської сільради, що перепадає на дати 05.04.2004, а саме: рішення з протоколу №03 від 12.03.2004 (прийняті рішення №№38-59) та з протоколу №04 від 08.04.2004 (прийняті рішення №№60-66).

Вказані обставини, свідчать про те, що в період з 12.03.2004 по 08.04.2004 приймались рішення №№38-66, у той час як рішень за №1199 не приймалось.

Крім того, згідно інформації Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області №0-8-0.18-185/117-21 від 16.03.2021, №10-17-0.18.1-326/37- 21 від 27.09.2021 та №10-17-0.18.1-355/37-21 від 07.10.2021 встановлено, що у Місцевому фонді документації із землеустрою Управління у Запорізькому районі ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області за спірною земельною ділянкою технічна документація та державний акт на право власності не обліковується та не зберігається.

Таким чином, земельна ділянка вибула із державної власності на підставі підробленого рішення та державного акту на право власності, які жодним органом державної влади та місцевого самоврядування не приймались, у зв`язку з чим, прокурором не заявлено вимогу про визнання вказаних документів недійсними чи їх скасування.

З огляду на викладене обставини, викладені у висновках Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц не є аналогічними та подібними з обставинами у справі №317/3317/22, яка наразі переглядається Запорізьким апеляційним судом, а тому не можуть бути застосовані у спірних правовідносинах як аналогічні.

Статтею 80 Земельного кодексу України закріплено суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Так, відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, проводиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно зі статтею 3 Земельного кодексу України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать Земельному кодексу України.

Водночас, пункт 2 статті 5 Лісового кодексу України встановлює, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Відтак застосування норм земельного і лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинно базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинно визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Порядок припинення права власності і користування визначено ст. ст. 140-149 Земельного кодексу України. Зокрема, підставами припинення права власності на земельну ділянку є добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Підставами припинення права користування земельною ділянкою є, серед інших, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом.

Порядок вилучення земельних ділянок врегульовано ст. 149 Земельного кодексу України, відповідно до якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок здійснюється виключно за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Водночас, відповідно до п. «г» ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 55 Земельного кодексу України та ст. 12 Лісового кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі: а) які вкриті лісовою рослинністю; б) не вкриті лісовою рослинністю; в) нелісові землі, що зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо та використовуються для потреб лісового господарства.

Випадки, за яких землі лісогосподарського призначення можуть передаватись у власність, визначені у ст. 56 Земельного кодексу України (зокрема, лише замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення).

В інших випадках земельні ділянки лісогосподарського призначення використовуються спеціалізованими державними або комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами, установами та організаціями, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (ст. 57 Земельного кодексу України).

Такі земельні ділянки відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України можуть вилучатися у землекористувача чи власника виключно для суспільних потреб.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно ст. 131 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, спадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до приписів Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно ст. 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі- продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно зі ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Слід зазначити, в силу приписів ст. 41 Конституції України, ст.ст. 317, 319, 321, 328, 330, 346, 658 Цивільного кодексу України право власності є непорушним та набувається на підставах, що не заборонені законом. Право продажу товару належить лише власникові товару. Право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Сукупний аналіз указаних норм законодавства свідчить про те, що право продажу, дарування майна виникає лише в особи, яка набула це майно на законних підставах.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст. 396 Цивільного кодексу України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Разом з цим, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц висловила правовий висновок про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Аналогічні висновки висвітлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц.

Вказані твердження можливо використовувати також до земель лісового, водного фонду, оскільки останні аналогічно перебувають під особливою охороною держави, мають обмежений режим господарювання та не можуть передаватись у приватну власність, в силу положень ст. 84 Земельного кодексу України.

У постанові від 8 червня 2022 року у справі № 307/3155/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, вирішуючи спір про повернення у державну власність земель лісового фонду, посилаючись, зокрема, на практику Великої Палати, наводячи сформульовані нею правові позиції, в тому числі щодо критеріїв розмежування віндикаційних і негаторних позовів, робить висновок про те, що у цій справі обраний позивачем спосіб захисту (віндикація) є неналежним, а має бути подано негаторний позов.

Таким чином, зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням Земельного кодексу України та Лісового кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

У такому разі позовну вимогу про витребування земельної ділянки.слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 80-81 постанови від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, окрім цього до аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в пункті 71 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, а також в пункті 96 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц, пункті 6.38 постанова ВС від 04.02.2020 у справі №911/3738/17).

Згідно п. 33 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 №5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав» застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Законний володілець земельної ділянки лісового фонду може вимагати усунення порушення його права користування на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Цивільний оборот земельних ділянок лісогосподарського призначення є і був обмежений законодавчо з огляду зокрема на приписи Земельного кодексу України та Лісового кодексу України. Вказане стосується і земельних ділянок, які знаходяться у користуванні спеціалізованих державних лісогосподарських підприємств.

У цьому випадку, правильним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному ст. 391 Цивільного кодексу України до фізичної особи з метою усунення перешкод, які вона створює у користуванні та розпорядженні землями лісового фонду.

Окрім цього, метою негаторного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, яким він позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись внаслідок державної реєстрації права власності за відповідачем на спірні земельні ділянки.

Особливістю негаторного позову є те, що він спрямований на усунення таких порушень вказаних повноважень власника, які наявні на момент звернення з позовом. Саме тому до вимог за негаторним позовом строки позовної давності не можуть застосовуватися.

Колегія суддів зауважує, що доводи апелянта про застосування строків позовної давності в будь-якому випадку є хибними та необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороноюу спорі, є підставою для відмови у позові.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.

Законом України від 17 березня 2020 року № 530-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»).

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням хвороби COVID-19» (далі - Закон№ 540-ІХ), який набрав чинності 02 квітня 2020 року продовжено позовну давність на період карантину.

Законом № 540-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту:

«Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

У постановах Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22) та від 20 квітня 2023 року у справі № 728/1765/21 (провадження № 61-6640св21) зазначено, що «у пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».

З урахуванням викладеного, рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06.05.2024 у справі №317/1921/22 є законним, обґрунтованим та скасуванню не підлягає.

Скаржник в апеляційній скарзі стверджує, що позивач та представник позивача мав би залучити у якості відповідача або співвідповідача органи Держкомзему з метою надання пояснень причин відсутності у місцевому фонді матеріалів технічної документації із землеустрою при присвоєнні у 2004 році кадастрового номеру (встановленні меж у 2017 році) на спірну земельну ділянку та відсутності дієвого контролю з ведення земельного кадастру, що може свідчити про службову недбалість та приватного нотаріуса Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області з метою надання пояснень щодо законності вчинення ним нотаріальних дій з видачі посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки №765 від 07.11.2017.

Відповідач у цивільному судочинстві сторона, якій пред`явлено позов.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (правова позиція ВП ВС у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Залучення особи у якості відповідача або співвідповідача лише з метою отримання пояснень від останнього чинним законодавством не передбачено.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Крім цього, ч. 1 ст. 43 ЦПК України закріплено права та обов`язки учасників справи, відповідно до яких учасники справи мають право, зокрема, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Представником відповідача - адвокатом Ляшенко О.С., під час розгляду провадження Запорізьким районним судом Запорізької області, будь-яких клопотань, у тому числі щодо отримання пояснень (якщо на думку відповідача такі відомості є необхідними), представником відповідача не заявлено.

Крім того, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Також в усталеній практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «ЕазіЛУезІ; АПіапсе ІлтіїесГ проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності (п.6.9-6.11 постанова ВС у складі суддів Касаційного господарського суду від 04.02.2020 у справі №911/3738/17).

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, відповідно до Земельного та Лісового кодексів України.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 Лісового кодексу України полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Отже, охорона та захист цих земель повинні здійснюватися з урахуванням особливостей лісів.

Відповідно до Принципів лісівництва, які були прийняті на Конференції ООН з питань навколишнього середовища та розвитку від 14.06.1992, всі види лісів характеризуються складними і унікальними екологічними процесами, що формують основу нинішнього і майбутнього лісового потенціалу щодо забезпечення ресурсів для задоволення потреб людини, а також екологічних благ, і, як таке, їх раціональне використання і збереження є предметом заклопотаності урядів тих країн, в яких вони виростають, і мають значення для місцевих громад та навколишнього середовища в цілому. Ліси мають виключно важливе значення для економічного розвитку і підтримки всіх форм життя.

Відповідно до Принципів слід раціонально використовувати лісові ресурси та лісові площі для задоволення соціальних, економічних, екологічних, культурних та духовних потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Відомо, що ліс, як природний об`єкт виконують такі основні функції - екологічну, економічну та культурно-оздоровчу. Найголовнішою є екологічна функція, з втратою якої неможливо існування інших. В екологічному відношенні ліс є комплексом екологічних систем, об`єднуючих в одне ціле рослинний і тваринний світ, земельні і водні ресурси, виконує ґрунтозахисні, водозахисні, санітарно-оздоровчі функції, є місцем існування звірів і птиць, комах і інших тварин. Значення лісових ресурсів в розвитку природи і життя людини, загроза їх поступового виснаження та знищення підвищує актуальність завдань щодо охорони лісових багатств.

Ліси, є унікальним відтворюваним ресурсом та займають найважливіше місце серед природних багатств України. У сучасних умовах життя людства ліс не лише не втратив свого значення, але і придбав нові функції. Так, ведення лісового господарства вирішує важливі державні завдання в галузі охорони, захисту і відтворення лісів, раціонального використання лісових ресурсів, забезпечення економічної й екологічної безпеки країни.

Землі лісогосподарського призначення не могли передаватися у приватну власність у силу частини четвертої статті 84 ЗК України.

Відповідні приписи національного законодавства щодо неможливості переходу у приватну власність земельних ділянок, віднесених до лісового фондів, є доступними, чіткими та передбачуваними.

Отже, стосовно земель лісогосподарського призначення установлено пріоритет права власності Українського народу, державної та комунальної власності над приватною, тобто законно набути права приватної власності на земельні ділянки відповідних характеристик, розміру і територіального розташування із земель державної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, у тому числі і відповідач.

Однак останній набув таке право власності у спосіб, який, за формальними ознаками, має вигляд законного, оскільки юридичне оформлення права власності відповідача на землю стало можливим у результаті рішення державного реєстратора.

За таких обставин позов Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) ( пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

Спірні земельні ділянки вибули з державної власності не через помилку органу державної влади, а фактично у зв`язку із вчиненням протиправних дій, при цьому з викладених вище обставин варто поставити під обґрунтований сумнів можливість необізнаності відповідача про незаконність їх вибуття із державної власності, тому, оскільки обов`язок повернути правомірному власнику земельні ділянки, які не можуть перебувати у приватній власності, встановлений у національному законодавстві, наслідок невиконання такого обов`язку у вигляді пред`явлення відповідного позову є передбачуваним.

Таким чином, набуваючи спірні земельні ділянки на підставі рішень державного реєстратора відповідач не діяв добросовісно і мав усвідомлювати можливість виникнення у подальшому ситуації, за якої до нього буде пред`явлено вимогу про повернення майна.

Повернення державі земельної ділянки лісогосподарського призначення, зареєстрованої за ОСОБА_1 на підставі документів, які ніким не видавались, має легітимну мету збереження екосистеми України, захисту довкілля і реалізації екологічних прав громадян, а також контролю за використанням і розпорядженням майном відповідно до загальних інтересів, які полягають у тому, щоб таке використання та розпорядження відбувалося згідно з вимогами законодавства.

Застосування саме такого юридичного механізму поновлення порушеного права не призведе до непропорційного втручання у права відповідача, оскільки у цьому випадку питання захисту навколишнього природного середовища, охорони довкілля, створення належних умов для реалізації екологічних прав громадян і забезпечення населенню доступу до об`єктів, лісових земель в цілому, враховуючи їх загальносуспільне значення, превалюють над індивідуальними правами окремих громадян.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеного 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою (п. 55).

Згідно протоколу огляду місця події від 26.01.2022 проведеного в рамках кримінального провадження №42021082020000052, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 не огороджена парканом та являє собою пустир, на якому проростають багатолітні дерева роду «сосна».

Разом з цим, за інформацією ДП «Пологівське лісомисливське господарство» від 22.02.2022 вих. №145 встановлено, що згідно матеріалів базового лісовпорядкування 2008 року квартал 6 виділ 11 Хортицького лісництва має характеристику, зокрема - вік 45 років; висота - СЗ-16 м, СКР - 15 м, АКБ-13 м.

Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи.

Таким чином, громадяни, власники чи представники в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель лісогосподарського призначення, природних ознак спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що такі землі вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 зроблено правовий висновок, який полягає у тому, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Предмет спору у справі №359/3373/16-ц (на яку посилається скаргжник, як на аналогічну) не є аналогічним, з огляду на те, що в такому провадженні розглядалось питання вибуття спірної земельної ділянки з державної власності та передачу таких ділянок у приватну власність на підставі документів, які прийнято уповноваженими органами всупереч чинного законодавства.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц викладено фактичні обставини спору, відповідно до яких встановлено, що сільрадою, з порушенням вимог чинного законодавства, приймались рішення: про припинення права ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою; про передачу земельної ділянки у приватну власність та зміну цільового призначення земельної ділянки. Окрім цього, позовними вимогами в такому провадженні були, зокрема, визнання недійсними рішень сільради.

Проте у цій справі вирішувалось питання вибуття земельної ділянки з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 на підставі підроблених документів, оскільки жодним уповноваженим органом державної влади та місцевого самоврядування не приймалось рішень про передачу земельної ділянки з кадастровим номером 2322181600:08:001:0483 у приватну власність, а тому така земельна ділянка не вибула (та не могла вибути) з власності держави.

Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст.12та ч. 1 ст.81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, суд надав належну оцінку обставинам у справі, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Аналізуючи питанняобсягу дослідженнядоводів скаржниката їхвідображення воскаржуваному судовомурішенні,питання обґрунтованостівисновків судупершої інстанції,колегія суддіввиходить зтого,що усправі,яка переглядається,було надановичерпну відповідьна всіістотні питання,що виникаютьпри кваліфікаціїспірних відносин,як уматеріально-правовому,так іу процесуальномусенсах,а доводи,викладені вапеляційній скарзі,не спростовуютьвисновків судупершої інстанції.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ляшенко Олени Степанівни слід залишити без задоволення, а рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 травня 2024 року - без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ляшенко Олени Степанівни залишити без задоволення.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 травня 2024 року в цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 23 серпня 2024 року.

Головуючий:

Судді: