Рішення

від 27.08.2024 по справі 646/5482/24

КОМІНТЕРНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ХАРКОВА

Провадження № 2/641/1988/2024 Справа № 646/5482/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2024 року м. Харків

Комінтернівський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді Ященко С.О.,

за участю секретаря судового засідання Чабанової А.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові за правилами загального позовного провадження цивільну справу № 646/5482/24

позивач: ОСОБА_1

відповідач: Червонозаводський районний суд м. Харкова

третя особа,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмету спору: Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

про відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 за допомогою системи "Електронний суд" звернувся до Червонозаводського районного суду м. Харкова з позовом до Червонозаводського районного суду м. Харкова, третя особа: Секретаріат Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, в якому просить стягнути з Червонозаводського районного суду м. Харкова (судді Янцовська Т.М. та ОСОБА_2 ) на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10 000 000 грн. за відмову у розгляді відповідачем звернень до відповідача /суду написаним/створеним частково на російській мові, що є дискримінацією за ознакою мови та є порушенням статті 14 Європейської конвенції з прав людини. Крім того, просить покласти на відповідача судові витрати.

В обґрунтування позову посилається на те, що він звертався до Червонозаводського районного суду м. Харкова зі зверненнями до суддів Янцовська Т.М. та Блага І.С. у справах 646/5128/23 та 646/1484/24, але порушивши свої присяги судді та законодавства цими особами/ суддями вони повернули його звернення, які були складені ним його рідною російською мовою, та залишили їх без розгляду відповідними ухвалами. Виявилось, що судді Янцовська Т.М. та ОСОБА_2 систематично порушують в Червонозаводському районному суді м. Харкова як національне, так і міжнародне/європейське законодавство, бо вони, являючись Правосуддям та від імені України, займаються дискримінацією людини/людей/його по мовному признаку, порушуючи як мінімум Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, яку Україна ратифікувала, та яка гарантує право на недискримінацію (стаття 14) і включає мову як один з можливих підстав для дискримінації. Це означає, що будь-яке обмеження мовного використання повинно бути обґрунтоване. Вважає, що сума у 10 000 000 грн. є мінімальною для відшкодування його душевних страждань, відтак, розумною та справедливою. Відповідач не надав доказів того, що шкоду/дискримінацію, завдану позивачу, спричинено внаслідок непереборної сили, а тому відповідач Червонозаводський районний суд м. Харкова (судді Янцовська Т.М. та ОСОБА_2 ) має нести відповідальність незалежно від доведеності вини у вчиненні дискримінації людини по мовному признаку.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 04.06.2024 року визначено підсудність цивільної справи № 646/5482/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до Червонозаводського районного суду м. Харкова, третя особа: Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди - Комінтернівському районному суду м. Харкова.

Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 07.06.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено проведення підготовчого засідання.

Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 09.08.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

У судовому засіданні ОСОБА_1 вимоги позовної заяви підтримав, просить їх задовольнити. Додатково зазначив, що судді Червонозаводського районного суду м. Харкова повернути без розгляду його заяви, які були складені російською мовою, і в цьому він вбачає ознаки дискримінації за мовною ознакою. Зазначеними діями йому було заподіяно моральну шкоду, яку він оцінив у 10 000 000 грн. Моральна шкода має бути відшкодована саме державним органом.

Відповідач Червонозаводський районний суд м. Харкова у судове засідання представника не направив, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у судове засідання представника не направив, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, пояснень по суті спору не надав.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази в їх сукупності, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Ухвалою Червонозаводського районного суду міста Харкова від 14.05.2024 року по справі № 646/1484/24 заяву ОСОБА_1 від 14.05.2024 року про усунення недоліків позовної заяви у справі № 646/1484/24 повернуто заявнику без розгляду. Зокрема, в ухвалі зазначено, що заява викладена не державною мовою, а російською мовою.

Крім того, ухвалою Червонозаводського районного суду міста Харкова від 19.04.2024 року по справі № 646/5428/23 заяву ОСОБА_1 про відвід судді повернуто заявнику. Серед іншого, зазначено, що заява ОСОБА_1 про відвід судді викладена недержавною мовою.

Посилаючись на наявність з боку суду дискримінації відносно себе за мовною ознакою та заподіяння такими діями моральної шкоди, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частинами 1, 2 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.

У ч. 1 ст. 1 цього Закону терміни вживаються в такому значенні: 2) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; 5-1) пособництво у дискримінації - будь-яка свідома допомога у вчиненні дій або бездіяльності, спрямованих на виникнення дискримінації; 6) пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; 7) утиск - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери.

Відповідно до положень ст. 5 цього Закону, формами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.

Як зазначено у ст. 6 даного Закону, відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені ст. 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Відповідно до ч. 1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява №36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів») (пункти 48, 49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява №10441/06).

Конституційний Суд України вказав на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).

Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.

Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №804/2823/16.

Отже, зважаючи на викладені положення чинного законодавства України, вбачається, що підставою для відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації, є встановлення складу цивільно-правового правопорушення, у зв`язку з дискримінацією, тобто факту дискримінації, причинно-наслідкового зв`язку між дискримінацією та спричиненою шкодою, вини правопорушника у дискримінації та незалежно від вини органу державної влади.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації; у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов`язковому доказуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вина останнього в її заподіянні. Зокрема, з`ясуванню підлягає підтвердження факту заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або шкоди немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Сукупність перерахованих умов, за загальним правилом необхідних для покладання цивільно-правової відповідальності на конкретну особу, називається складом цивільного правопорушення. Відсутність хоча б одного із зазначених умов відповідальності, як правило, виключає її застосування. Встановлення даних умов здійснюється саме у зазначеній черговості, оскільки відсутність одного з попередніх умов позбавляє сенсу встановлення інших (наступних) умов.

Зазначені положення кореспондуються з висновками, викладеними у Постанові Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 826/18130/16, в якій зазначено, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року, справа № 908/2138/16, за якою для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, за відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, тому належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (див. пункти 43 і 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Аналіз вказаної норми свідчить, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є саме держава як учасник цивільних відносин.

У постанові Великої Палати Верховного Суд від 18 грудня 2019 року в справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) вказано, що позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України (див. пункт 68 постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц).

Вказана стаття регламентує відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частини перша та друга статті 1176 ЦК України).

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду слід застосовувати частину шосту статті 1176 ЦК України, згідно з якою така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України) (див. висновки Верховного Суду України, викладений у постановах від 22 червня 2017 року в справі № 6-501цс17, від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16; пункт 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17)».

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах (частина шоста статті 1176 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17.11.2020 року у справі № 686/10710/18 (провадження № 61-125св19), від 20.09.2021 року у справі № 686/8422/20 (провадження № 61-2846св21), від 25.10.2021 року у справі № 686/27099/20 (провадження № 61-6880ск21), від 15.11.2021 року у справі № 686/24617/20 (провадження № 61-10922св21).

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 року у справі №916/1423/17 (провадження №12-208гс18) вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Згідно з статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем у цивільному процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

За змістом положень статті 58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або через представника.

Відтак у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді.

Аналогічний за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №761/35803/16-ц (провадження №14-316цс19).

З огляду на викладене, відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, яка бере участь у справі як сторона у цивільному процесі через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеномуЦПК України.За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, що до цього причетні.

Статтею 78 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні кожного окремого спору про відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення.

З огляду на обставини цієї справи, суд зазначає, що підставою для відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації, є встановлення складу цивільно-правового правопорушення у зв`язку з дискримінацією, тобто факту дискримінації, причинно-наслідкового зв`язку між дискримінацією та спричиненою шкодою, наявність заподіяння моральної шкоди.

Суд звертає увагу, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях.

Позивач ОСОБА_1 посилається на існування відносно нього у Червонозаводському районному суді м. Харкова дискримінації за мовною ознакою. При цьому, у позовній заяві відсутні посилання на випадки поводження з ним у різний спосіб у відносно схожих ситуаціях порівняно з іншими учасниками судових процесів, не доведено, що з іншими особами (учасниками судових процесів) поводження відбувається у інший спосіб (зокрема, суд приймає до розгляду заяви, клопотання тощо, складені на іншій, ніж державна, мові).

Також не доведено позивачем і факту заподіяння йому моральних страждань або інших негативних явищ внаслідок дій державного органу, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження характеру та обсягу заподіяної моральної шкоди, зокрема, довідок з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеків за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Суд також зазначає, що відповідачем за позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції.

При цьому, визначаючи у позовній заяві склад сторін, ОСОБА_1 не залучено до участі у справі у якості відповідача Державу, відповідне клопотання під час розгляду справи позивачем не заявлено, у судовому засіданні він зазначив, що моральна шкода має бути відшкодована саме державним органом.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що зазначені обставини є підставою для відмови в задоволенні позову.

В п. 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» наголошується, що п.1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, а в п.58 рішення Європейського суд у справі «Серявін та інші проти України» зазначається про те, що призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті… Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

З огляду на викладене, оцінивши надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, перевіривши всі доводи і заперечення сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Відносно клопотання позивача ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали суд зазначає, що згідно з положеннями ч. 1 ст. 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Під часрозгляду справисудом невстановлено обставин,передбачених ч.1ст.262ЦПК України,за наявностіяких судпостановляє окремуухвалу,а томувідповідне клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Керуючись ст. ст. 4, 10-13, 76-81, 263-265, 268, 273, 280-283 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Червонозаводського районного суду м. Харкова, третя особа: Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Позивач: ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Червонозаводський районний суд м. Харкова (адреса місцезнаходження: м-н Героїв Небесної Сотні, 36, м. Харків, код 02894059).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (адреса місцезнаходження: вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, код 21661556).

Повний текст рішення складено 05.09.2024 року.

Суддя С. О. Ященко