Постанова

від 13.08.2024 по справі 372/5313/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

№ справи: 372/5313/23-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/824/12509/2024

Головуючий у суді першої інстанції: Капшук Л.О.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

головуючий - Немировська О.В.,

судді - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.

секретар - Черняк Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Миронівської міської ради Обухівського району Київської області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ,) про скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 25 квітня 2024 року,

встановив:

у жовтні 2023 року позивачка звернулась до суду з позовом, в якому просила скасувати рішення державного реєстратора Євко В.В. №21389997 від 18.05.2015 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222980900:06:002:0003 для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Вікторівської сільської ради Миронівського району Київської області та рішення державного реєстратора Тимофієва О.А. №21684156 від 29.05.2015 про державну реєстрацію права оренди на зазначену земельну ділянку, посилаючись на те, що існування в Державному реєстрі речового права на нерухоме майно вказаних записів порушують її право на мирне володіння своїм майном.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 25 квітня 2024 року в задоволенні позову було відмолено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивачка звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Башук Ю.О. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника позивачки - ОСОБА_3 , яка брала участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, та представника відповідача - ОСОБА_4 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачка посилалась на те, що вона є власником земельних ділянок з кадастровими номерами 3222980900:06:002:0010, 3222980900:06:002:0011, 3222980900:06:002:0013, 3222980900:06:002:0014, 3222980900:06:002:0015, 3222980900:06:002:0016, які розташовані на території Вікторівської сільської ради Миронівського району Київської області. Земельні ділянки набуті нею у власність від фізичних осіб на підставі договорів купівлі - продажу та дарування. У вересні 2023 року вона дізналась, що виконуючий обов`язки керівника Обухівської окружної прокуратури в інтересах Миронівської міської ради звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та неї, третя особа - ОСОБА_2 , в якому просив визнати незаконними та скасувати накази про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність, державну реєстрацію права приватної власності на належні їй земельні ділянки, витребувати на користь держави в особі Миронівської міської ради вказані земельні ділянки. З тексту позовної заяви їй стало відомо, що 22.08.2014 Головним управлінням Держземагенства у Київській області ОСОБА_2 було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 111, 9633 з кадастровим номером 3222980900:06:002:0003, розташованої на території Вікторівської сільської ради Миронівського району Київської області. 17.11.2014 між ним та Головним управління Держземагенства у Київській області було укладено договір оренди. 26.05.2015 право оренди ОСОБА_7 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 19.02.2015 державним реєстратором Лисіковою Н.О. було скасовано державну реєстрацію земельної ділянки та зареєстровано дві нові земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222980900:06:002:0007 та 3222980900:06:002:0008. Належні їй на праві власності земельні ділянки з кадастровими номерами 3222980900:06:002:0010, 3222980900:06:002:0011, 3222980900:06:002:0013, 3222980900:06:002:0014, 3222980900:06:002:0015, 3222980900:06:002:0016 були сформовані внаслідок поділу земельної ділянки з кадастровим номером 3222980900:06:003:0007.

Позивачка вважає, що рішення державних реєстраторів від 18 травня 2015 року № 21389997 про державну реєстрацію права власності за державою та від 29 травня 2015 року № 21684156 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 3222980900:06:002:0003 є незаконними та протиправними, оскільки на момент прийняття державними реєстраторами цих рішень така земельна ділянка не існувала як об`єкт цивільних прав через скасування її державної реєстрації 19 лютого 2015 року в Державному земельному кадастрі.

В зв`язку з цим позивачка просила скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Євко В.В. від 18 травня 2015 року № 21389997 та рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Тимофієва О.А. від 29 травня 2015 року № 21684156, якими внесено записи про державну реєстрацію права власності за державою та права оренди за ОСОБА_2 на земельну ділянку кадастровий номер 3222980900:06:002:0003.

Ухвалою Миронівського районного суду Київської області від 18 квітня 2024 року відмовлено в задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Швачки В.Ю. про закриття провадження у справі, клопотанні про зупинення розгляду справи, клопотанні про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 25 квітня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що скасування рішень державних реєстраторів про реєстрацію права власності та права оренди на земельну ділянку не відновить права позивача, які вона вважає порушеними, оскільки залишаються чинними підстави набуття права власності та оренди, отже обраний позивачкою спосіб захисту її права власності є неефективним.

Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим та відповідає встановленим по справі обставинам.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями частин і та 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне права або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями ч. 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон №1952-IV) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав;

нерухоме майно - земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення;

обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів.

В ст. 4 Закон №1952-IV (в редакції станом на травень 2015 року) зазначалось, що обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме:

1) право власності на нерухоме майно;

2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном;

3) інші речові права відповідно до закону;

4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.

В ст. 4-1 Закону №1952-IV було врегульовано особливості державної реєстрації речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності.

Згідно положень ст. 2 та 3 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі позивачкою, всі були предметом перевірки суду першої інстанції та отримали належну правову оцінку.

Позивачка посилається на те, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального права, суд не дослідив фактичні обставини та докази по справі.

Як видно з матеріалів справи та було правильно встановлено судом першої інстанції, відповідно до Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 338812706, № 338814541, № 338816389, № 338817667, № 338821460, № 338819005 від 12 липня 2023 року за позивачем зареєстроване право власності на земельні ділянки:

- кадастровий номер 3222980900:06:002:0010, дата державної реєстрації права власності 14 квітня 2017 року, правовстановлюючий документ - договір купівлі-продажу № 1007, посвідчений приватним нотаріусом Миронівського районного нотаріального округу Київської області Шепітко В.В. 14 квітня 2017 року;

- кадастровий номер 3222980900:06:002:0011, дата державної реєстрації права власності 28 грудня 2016 року, правовстановлюючий документ - договір дарування № 4830, посвідчений приватним нотаріусом Миронівського районного нотаріального округу Київської області Шепітко В.В. 28 грудня 2016 року;

- кадастровий номер 3222980900:06:002:0013, дата державної реєстрації права власності 28 грудня 2016 року, правовстановлюючий документ - договір дарування № 4828, посвідчений приватним нотаріусом Миронівського районного нотаріального округу Київської області Шепітко В.В. 28 грудня 2016 року;

- кадастровий номер 3222980900:06:002:0014, дата державної реєстрації права власності 28 грудня 2016 року, правовстановлюючий документ - договір дарування № 4827, посвідчений приватним нотаріусом Миронівського районного нотаріального округу Київської області Шепітко В.В. 28 грудня 2016 року;

- кадастровий номер 3222980900:06:002:0016, дата державної реєстрації права власності 16 грудня 2016 року, правовстановлюючий документ - договір купівлі-продажу № 4652, посвідчений приватним нотаріусом Миронівського районного нотаріального округу Київської області Шепітко В.В. 16 грудня 2016 року;

- кадастровий номер 3222980900:06:002:0015, дата державної реєстрації права власності 27 грудня 2016 року, правовстановлюючий документ - договір дарування № 4805, посвідчений приватним нотаріусом Миронівського районного нотаріального округу Київської області Шепітко В.В. 27 грудня 2016 року.

Посилання позивачки на те, що Головне управління Держземагенства у Київській області 17.11.2014 передало в оренду строком на 21 рік ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222980900:06:002:0003 площею 111,9633 га, яку було зареєстровано 29.05.2015, на цей час знаходилась в архівному шарі в зв`язку з її поділом 19.02.2015 на нові земельні ділянки з кадастровими номерами 3222980900:06:002:0007 та 3222980900:06:002:0008, не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.

Також позивачка посилалась на те, що 15.07.2016 земельна ділянка з кадастровим номером 3222980900:06:002:0007 була розподілена на інші земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства та земельну ділянку з кадастровим номером 3222980900:06:002:0017.

Суд першої інстанції правильно врахував встановлені рішенням Миронівського районного суду Київської області від 12 квітня 2021 року (справа №371/1380/17) обставини, яким було частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_8 , державного кадастрового реєстратора відділу у Миронівському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області Лисікової Н.О. про визнання незаконним та скасування наказу, визнання незаконними дій державного кадастрового реєстратора, скасування державної реєстрації права.

Зазначеним рішенням було визнано незаконними дії державного кадастрового реєстратора відділу у Миронівському районі ГУ Держземагентства у Київській області Лисікової Н.О. щодо скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 111,9633 га, кадастровий номер 3222980900:06:002:0003, та поновлено державну реєстрацію вказаної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Визнано незаконними дії державного кадастрового реєстратора відділу у Миронівському районі ГУ Держземагентства у Київській області Лисікової Н.О. щодо державної реєстрації у Державному земельному кадастрі земельної ділянки з кадастровим номером 3222980900:06:002:0007 площею 49,5432 га. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним (недійсним) та скасування Наказу ГУ Держземагентства у Київській області від 16 грудня 2014 року № 10-13772/15-14-сг «Про надання дозволу на розробку документації із землеустрою», скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3222980900:06:002:0007 площею 49,5432 га у Державному земельному кадастрі, скасування державної реєстрації права приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222980900:06:002:0008 площею 62,4200 га.

До апеляційної скарги позивачка додала відповідь Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській на запит адвоката Горевої К.О. від 30.04.2024, в якій зазначено, що відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 3222980900:06:002:0003 площею 111,9633, яка зареєстрована в Державному земельному кадастрі 31.10.2013 та знаходиться в архівному шарі ДЗК.

Позивачка посилається на те, що проведення державної реєстрації договору оренди за ОСОБА_2 29.05.2015 свідчить про те, що договір оренди, укладений 17.11.2014 є нечинним (неукладеним) та вважає, що таким чином вона захищає своє право власності на земельні ділянки. Однак вказані доводи є безпідставними, оскільки вказані події відбулись ще до набуття нею права власності.

Одночасно позивачка вважає, що скасування протиправного рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за державою на земельну ділянку площею з кадастровим номером 3222980900:06:002:0003 площею 111,9633 (єдиним масивом) відновить її право на мирне володіння нерухомим майном, адже держава була і залишається власником двох земельних ділянок, створених в результаті поділу спірної земельної ділянки.

Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року (справа №904/5726/19) щодо активної ролі суду в цивільному процесі, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, також є безпідставними.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду.

Принцип змагальності (пункт 4 частини третьої статті 2, стаття 12 ЦПК України) забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (пункт 81), від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19 (пункт 9.58), Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)).

В постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2021 року (справа № 201/11388/17) зазначено, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. Суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою ухвалює власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Тому такі доводи не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, який правильно встановив обставини по справі.

Суд першої інстанції відповідно до положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України застосував до спірних правовідносин висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року (справа №908/976/19), від 21 грудня 2022 року (справа №914/2350/18), від 18 січня 2023 року (справа №488/2807/17).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 382 ЦПК України, суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миронівського суду Київської області від 25 квітня 2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в касаційному порядку.

Повний текст постанови виготовлено 05 вересня 2024 року.

Головуючий

Судді