ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 462/7300/20
провадження № 61-3945св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,
учасники справи:
за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
відповідач - Львівська міська рада,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівське комунальне підприємство «Нове», Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору,
ОСОБА_4 ,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівська міська рада, ОСОБА_5 , за позовом Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівське комунальне підприємство «Нове», Львівська міська рада, ОСОБА_4 , розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду міста Львова від 07 березня 2023 року у складі судді Мруць І. С. та постанову Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року у складі колегії суддів Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Львівської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство «Нове» (далі - Львівське КП «Нове»), ОСОБА_5 , третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_4 , про визнання права користування квартирою.
Позовну заяву мотивовано тим, що 14 травня 1996 року ОСОБА_1 як черговик заводу «Лорта», перебуваючи в пільговому списку осіб, що мають поранення (афганець), отримав тимчасовий ордер на облаштування однокімнатної квартири АДРЕСА_1 без зняття з квартирного обліку та пільгового списку. Закріплення цієї квартири за позивачем було відкладено у зв`язку із необхідністю надати документи, що підтверджують факт поранення або контузії.
Зазначали, що виділення ОСОБА_1 на сім`ю із чотирьох осіб однокімнатної квартири не вирішило питання про покращення житлових умов позивача та членів його сім`ї. Вказували, що мають право на виділення квартири більшої площі та з більшою кількістю кімнат для забезпечення належних умов для проживання своєї сім`ї.
З цього приводу ОСОБА_1 звертався до адміністрації Державного житлово-комунального підприємства Державного концерну «Лорта» (далі - ДЖКП ДК «Лорта») та у 2003 році отримав усний дозвіл на вселення в квартиру АДРЕСА_2 .
ДЖКП ДК «Лорта» зазначало, що в цій квартирі з дня видачі ордера з 03 листопада 1997 року ніхто не проживав, ордер № 001102 не зареєстрований, договір найму житлового приміщення між ДЖКП ДК «Лорта» та ОСОБА_5 , якій був виданий цей ордер, не укладався, для оплати за користування вказаною квартирою фінансово-особовий рахунок не відкривався, оплата з часу видачі ордера не здійснювалася, заборгованість станом на 01 липня 2004 року з квартирної плати становила 1 045,93 грн, за теплову енергію - 1 395,73 грн, яку позивач оплатив.
Також зазначали, що після заселення ОСОБА_1 проживає у цій квартирі вже 16 років, зробив там капітальний ремонт, сплачує за усі комунальні послуги. На думку позивачів, їхня сім`я набула тісних взаємозв`язків із квартирою, інших осіб, які претендують на користування чи вселення у квартиру, немає.
Вказували, що будинок, у якому розташована спірна квартира, належить територіальній громаді міста Львова, попередній власник - ДЖКП ДК «Лорта» не чинив позивачам перешкод у користуванні квартирою. Вважали, що у Львівської міської ради відсутні підстави для заперечення права позивачів на користування цим нерухомим майном.
Позивачі, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, вказували на те, що не забезпечені житлом відповідно до норм житлового законодавства України, тому є такими, що потребують поліпшення житлових умов.
Посилаючись на викладене, позивачі просили суд визнати за ними право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_4 .
Ухвалою Залізничного районного суду міста Львова від 23 грудня 2020 року задоволено клопотання представника Львівської міської ради та залучено до участі у справі третіх осіб ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .
У березні 2021 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5 , Львівська міська рада, про усунення перешкод у користуванні квартирою та виселення.
Позов ОСОБА_4 мотивовано тим, що 03 листопада 1997 року його матері ОСОБА_5 на підставі розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 16 липня 1997 року № 533 та спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Головного заводу «ЛОРТА» від 17 січня 1996 року № 39 видано ордер на сім`ю з чотирьох осіб.
Надалі ордер був зданий у ДЖКП ДК «Лорта» і на підставі нього був укладений договір найму, згідно з яким ОСОБА_5 є основним квартиронаймачем. Проведено реєстрацію осіб у квартирі. У листопаді 1997 року відкрито особові рахунки на ім`я ОСОБА_5 на всі комунальні послуги, на які вносилась оплата. Після вселення в квартиру у 1998 році мати та вітчим розпочали ремонт у цій квартирі.
ОСОБА_4 зазначав, що у зв`язку з хворобою ОСОБА_5 , його навчанням, проходженням військової служби, неможливістю проживання в квартирі, яка не була облаштована, вони певний час у ній не проживали.
У 2010 році він дізнався, що у квартирі проживають відповідачі. На той час його мати та вітчим проживали на АДРЕСА_3 .
Вважав, що відповідачі, скориставшись важкими життєвими обставинами його сім`ї, самоправно заселилися у спірне житло, про що був складений акт ДЖКП ДК «Лорта» від 11 листопада 2003 року.
Протягом останніх десяти років він неодноразово звертався до Залізничної районної державної адміністрації з цього питання.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просив суд усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом надання фактичного доступу до квартири, передачі йому ключів від квартири, звільнення самоправно зайнятої квартири АДРЕСА_2 від речей ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та виселення їх із квартири.
Короткий зміст позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради
У березні 2021 року Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівське КП «Нове», Львівська міська рада, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_4 , про виселення.
Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради зазначала, що відповідно до Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 14 липня 2016 року № 777, районні адміністрації наділені повноваженнями, зокрема, щодо звернення до судових органів з позовними заявами, скаргами у справах про виселення громадян з жилих приміщень, в яких вони незаконно проживають.
Позов мотивовано тим, що спірна квартира є власністю Львівської міської ради та згідно з актом Львівського КП «Нове» самовільно зайнята відповідачами.
Львівське КП «Нове» попереджало відповідачів про добровільне виселення, однак такі вимоги не були виконані.
Посилаючись на викладене, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради просила суд виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Залізничний районний суд міста Львова ухвалою від 15 червня 2021 року об`єднав в одне провадження цивільну справу № 462/7300/20 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права користування квартирою та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні квартирою із цивільною справою № 462/1325/21 за позовом Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення, присвоївши справі № 462/7300/20.
Залізничний районний суд міста Львова рішенням від 07 березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовив.
У задоволенні позову ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою відмовив.
Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5 , Львівська міська рада, про виселення закрив.
Позов Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради задовольнив.
Виселив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підставою для визнання права користування жилим приміщенням, яке перебуває у власності територіальної громади міста, може бути договір найму житлового приміщення, укладений у письмовій формі на підставі ордера на це житлове приміщення, виданого на ім`я наймача, при цьому право на видачу ордера належить органу місцевого самоврядування.
Разом із тим позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не надали суду доказів, які б підтверджували наявність у них ордера на квартиру АДРЕСА_2 чи доказів укладення договору найму такої, як і не подали доказів, що вони у встановленому порядку зверталися до Львівської міської ради чи Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради з метою надання їм спірної квартири у користування, а останні приймали будь-які рішення з цього питання.
Суд критично оцінив доводи представника Львівської міської ради про те, що спір, який розглядається судом, не стосується інтересів Львівської міської ради та є приватним спором між фізичними особами, оскільки такі суперечать порядку надання житлових приміщень, які належать територіальній громаді, у користування, а також наявності у провадженні суду позову Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , поданого відповідно до Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради.
Також суд врахував постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 15 серпня 2006 року, згідно з якою 09 серпня 2006 року до Залізничного РВ ЛМУ УМВСУ у Львівській області з письмовою заявою звернулась Білан Н. М. , директор ДЖКП ДК «Лорта», про те, що громадянин ОСОБА_1 незаконно проник у квартиру АДРЕСА_2 та проживає у ній. У порушенні кримінальної справи відносно ОСОБА_1 відмовлено з підстав, що відносини, які склалися між громадянином ОСОБА_1 та ДЖКП ДК «Лорта», мають цивільно-правовий характер (т. 1, а. с. 26).
Суд врахував те, що ОСОБА_1 звертався з позовом до ДК «Лорта», ДЖКП «Лорта», ОСОБА_5 , Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про зобов`язання укладення договору найму житлового приміщення та визнання ордера недійсним, ОСОБА_1 знав, що іншій особі виданий ордер на вселення у спірне житло, а власник цього житла звертався до правоохоронних органів з підстав незаконного проживання позивачів у квартирі та з цього приводу між ними виникли спірні питання, викладав свою позицію в процесуальних документах у справах, що перебували у провадженні судів, що суперечить доводам позовної заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Місцевий суд вважав, що самі собою доводи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про те, що вони зробили ремонт у квартирі та оплачують комунальні послуги за користування житлом, не можуть бути підставою для визнання за ними права користування житлом.
Щодо позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - ОСОБА_4 , суд першої інстанцій керувався таким.
Місцевий суд врахував рішення Апеляційного суду Львівської області від 18 листопада 2015 року, яким задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про скасування рішення Залізничного районного суду міста Львова від 25 лютого 2013 року про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 , вселено в цю квартиру ОСОБА_4 . Ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення відповідачів зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення та вселення позивача. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у відкритті касаційного провадження у справі відмовлено (т. 1, а. с. 35-46).
Відповідно до вказаного рішення, з часу отримання ордера (з 1997 року) та до часу звернення з зазначеним позовом (до серпня 2004 року), як і в подальшому, зазначені в ордері особи ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 у спірну квартиру не заселялись, ремонтних робіт не проводили, договору найму житлового приміщення з балансоутримувачем ЖКП ДП «Лорта» не укладали, фінансово-особовий рахунок на оплату комунальних послуг не відкривали та жодних комунальних послуг не оплачували.
Основний квартиронаймач згідно із ордером ОСОБА_5 (мати позивача) разом із сім`єю у спірну квартиру не вселилась, ордер на вселення у квартиру АДРЕСА_4 , що був виданий Залізничною районною адміністрацією міста Львова 03 листопада 1997 року, не був зданий у житлово-експлуатаційну організацію протягом 30 днів, договору найму житлового приміщення з балансоутримувачем - ЖКП ДП «Лорта» вона не укладала, фінансово-особовий рахунок на оплату комунальних послуг не відкривала, а була зареєстрована у спірній квартирі АДРЕСА_2 у 2007 році на підставі рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 червня 2007 року.
Право ОСОБА_4 не порушено, оскільки йому належить житло на праві сумісної власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру від 19 травня 1997 року, згідно з яким ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 (після зміни прізвища - « ОСОБА_4 ») та ОСОБА_8 оформили право власності в порядку приватизації державного житлового фонду та є співвласниками квартири АДРЕСА_5 .
З наведених підстав суд першої інстанції виснував, що ОСОБА_4 як член сім`ї основного наймача ОСОБА_5 не набув права користування та права власності на спірне майно.
Суд не взяв до уваги доводи ОСОБА_4 про час реєстрації його матері ОСОБА_5 у спірному житлі у 1997 році, оскільки докази, якими він обґрунтовує такі обставини, суперечать іншим матеріалам справи, зокрема і копії паспорта ОСОБА_5 , при цьому питання дійсності довідки від 24 червня 2008 року у суді сторони не порушували, клопотань про залучення до справи органу, який видав таку довідку, до суду не надходило.
У рішенні також зазначено, що ОСОБА_4 , принаймні після свого повноліття у 2000 році, міг з`ясувати правовий статус квартири АДРЕСА_2 , яка була надана йому як члену сім`ї його матері ОСОБА_5 та за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про вселення ОСОБА_1 з сім`єю, передбачити характер та вагу такого обтяження нерухомого майна, заперечувати проти цього, однак таких дій ОСОБА_4 не вчинив, що свідчить про відсутність у нього протягом тривалого часу інтересу до спірного житла.
Саме собою відкриття особових рахунків на сплату комунальних послуг на прізвище ОСОБА_5 , за умови оплати цих рахунків позивачем ОСОБА_1 , не може бути підставою для задоволення позову третьої особи ОСОБА_4 .
Водночас, врахувавши, що ОСОБА_4 04 квітня 2012 року звертався до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ДЖКП ДК «Лорта», про виселення, спір було розглянуто, у задоволенні позову відмовлено, суд вважав, що у цій частині провадження у справі підлягає закриттю.
Місцевий суд, задовольняючи позов Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , керувався таким.
ОСОБА_1 та члени його сім`ї вселилися у спірне житло без надання їм цього приміщення, не отримавши на це дозволу власників житла - ЖКП ДП «Лорта», а у подальшому - Львівської міської ради, при цьому власники житла вчиняли певні дії для усунення перешкод у користуванні своєю власністю.
З огляду на таке місцевий суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення, тому наявні підстави, передбачені статтею 116 ЖК України, для їх виселення без надання іншого жилого приміщення.
Суд першої інстанції, надаючи оцінку тому, чи відповідає втручання держави в право власності на житло критеріям правомірного у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), зазначив, що задоволення позовних вимог Залізничної районної адміністрації переслідує законну мету - дотримання норм чинного законодавства, отже, існує розумна пропорційність між обмеженням права ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які забезпечені житлом, не позбавлені права на звернення до власника спірної квартири для вирішення питання користування житлом у встановленому законом порядку, та втручанням у право власника на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 оскаржили його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначали, що рішення суду в частині відмови у задоволенні їхнього позову про визнання права користування спірною квартирою та задоволення позову Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про їх виселення є незаконним та необґрунтованим, таким, що підлягає скасуванню. Вважали, що суд не надав належної оцінки їхнім аргументам, які свідчать про підставність позовних вимог про визнання права користування спірною квартирою, а саме: ОСОБА_1 з членами своєї сім`ї протягом багатьох років намагалися отримати житло, на яке мають право відповідно до закону; оскільки квартира АДРЕСА_6 не була заселена, ОСОБА_1 отримав усний дозвіл директора ДК «Лорта» на заселення; сплативши заборгованість за комунальні послуги позивач робив ремонт у вказаній квартирі за власні кошти; ДК «Лорта» подало позов до ОСОБА_5 про визнання ордера № 0011102 на житлове приміщення недійсним, що свідчить про сприяння підприємства у вирішенні питання про поліпшення житлових умов сім`ї ОСОБА_1 ; ДК «Лорта» не зверталося до суду із позовом про виселення ОСОБА_1 та членів його сім`ї із спірної квартири; до ДК «Лорта» зверталася Львівська обласна організація спілки ветеранів Афганістану з проханням закріпити квартиру за сім`єю інваліда війни ОСОБА_1 ; 07 грудня 2007 між ОСОБА_1 та ВАТ «Львівобленерго» укладено договір про користування електричною енергією, позивач сплачує за надані послуги; інші комунальні послуги теж оплачують позивачі; листом від 20 червня 2012 року ДК «Лорта» повідомило ОСОБА_1 щодо закріплення за ним спірної квартири, а також підтвердило, що останньому було надано дозвіл на вселення у квартиру.
В апеляційній скарзі ОСОБА_4 зазначав, що оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні його позову про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи. Зокрема, зазначав, що 11 червня 2012 року ОСОБА_1 звертався до ДП «Львівський державний концерн «Лорта» із клопотанням про надання йому ордера на вселення у спірну квартиру, однак отримав відповідь про те, що така квартира розподілу не підлягає, а ордер може бути надано лише на вільне жиле приміщення, повідомлено про надання квартири АДРЕСА_6 черговику ОСОБА_5 . Також вказував, що свідоцтво від 19 травня 1997 року про право власності на квартиру на АДРЕСА_7 було видано майже на 2 місяці швидше, ніж розпорядження Залізничної районної адміністрації від 16 липня 1997 року «Про оформлення ордерів черговикам головного заводу Львівського об`єднання радіотехнічної апаратури», яке було видано з метою покращення житлових умов ОСОБА_5 .
Львівський апеляційний суд постановою від 13 лютого 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишив без задоволення. Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 07 березня 2023 року залишив без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що право на видачу ордера належить органу місцевого самоврядування, при цьому підставою для визнання права користування житловим приміщенням, яке перебуває у власності територіальної громади міста, може бути договір найму житлового приміщення, укладений у письмовій формі на підставі ордера на це житлове приміщення, виданого на ім`я наймача, що в справі не встановлено.
ОСОБА_4 як член сім`ї основного наймача ОСОБА_5 не набув права користування та права власності на спірне майно, оскільки виданий ОСОБА_5 ордер вона не здала в 30-денний термін, та відповідно до встановленого порядку не уклала договір найму щодо цього майна.
Апеляційний суд виснував, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_4 права користування квартирою АДРЕСА_2 , тому вимоги останнього про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом надання фактичного доступу до такої, передачі йому ключів від цієї квартири, звільнення самоправно зайнятої квартири є безпідставними.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що між задоволенням позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львіської міської ради та обмеженням права ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 існує розумна пропорційність, оскільки відповідачі забезпечені житлом та не позбавлені права на звернення до власника спірної квартири для вирішення питання користування житлом у встановленому законом порядку, однак проживають у відповідному житлі без правових підстав.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У березні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду міста Львова від 07 березня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, у якій заявники просять скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні їх позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог, скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивачі посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 521/10070/14 (провадження № 61-78св17), від 24 лютого 2021 року у справі № 296/4642/19 (провадження № 61-2708св20), від 24 грудня 2021 року у справі № 128/1710/19 (провадження № 61- 8192св20), від 23 травня 2023 року у справі № 185/539/20 (провадження № 61-19131св21), від 14 вересня 2023 року у справі № 645/1063/21 (провадження № 61-12065св22).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до релевантної практики ЄСПЛ тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати житло належним такій особі у розумінні статті 8 Концепції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
На думку заявників, апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, відповідно до правових висновків Верховного Суду належним чином не мотивував законність втручання, легітимну мету та дотримання принципу пропорційності між використаними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідністю в демократичному суспільстві для виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 без надання іншого жилого приміщення.
Суди не надали належної оцінки також тому, що власник спірного житла Львівська міська рада визнала вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , заперечивши проти їх виселення та визнавши їх право на користування спірною квартирою.
У травні 2024 року до Верховного Суду від ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якій третя особа із самостійними вимогами щодо предмета спору вказує на необґрунтованість доводів позивачів, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У квітні 2024 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи і згідно з копією посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 07 квітня 1999 року, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни (т. 1, а. с. 12).
Відповідно до копії довідки від 27 грудня 1993 року ОСОБА_1 разом із дружиною ОСОБА_11 , сином ОСОБА_2 на час видачі довідки були зареєстровані в гуртожитку у на АДРЕСА_8 , який належав Головному заводу «ЛОРТА» (т. 1, а. с. 13).
Відповідно до витягу з протоколу № 39 спільного засідання адміністрації і профспілкового комітету Головного заводу ЛОРТА від 17 січня 1996 року ОСОБА_1 надали однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб, без зняття з квартирного обліку і пільгового списку, що також підтверджено рішенням, вказаним у витягу з протоколу від 20 квітня 1999 року № 40 (т. 1, а. с.14, 21).
Згідно з актом передачі від травня 1998 року з балансу Головного заводу ЛОРТА на баланс ДЖКП ДК «Лорта» передано незавершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_9 .
Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 16 лютого 2000 року № 101 ОСОБА_1 оформлено ордер на вказану квартиру (т. 1, а. с. 22).
Отже, ОСОБА_1 разом із його сім`єю виділено квартиру АДРЕСА_1 .
З метою вирішення житлових умов ОСОБА_1 , а також Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при КМУ та Львівська обласна організація Української спілки ветеранів Афганістану в його інтересах зверталися до адміністрації ДК «Лорта» у 1996, 1998, 1999, 2007 роках про надання додаткової житлової площі (т. 1, а. с. 16-20, 27).
ДК «Лорта» у відповіді від 08 серпня 2002 року № 1826 зазначив, що ОСОБА_1 було виділено однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , видано ордер на цю квартиру, зазначено, що покращення житлових умов заявника можливе внаслідок будівництва житла на заводі в майбутньому (т. 1, а. с. 23).
Згідно з довідкою ДЖКП ДК «Лорта » від 01 жовтня 2003 року № 105 у квартирі АДРЕСА_2 на час видачі такої ніхто не проживав, також ніхто з цієї квартири не звертався до підприємства за послугами (т. 1, а. с. 24).
Довідкою ДЖКП ДК «Лорта » від 29 липня 2004 року № 80 встановлено, що у квартирі АДРЕСА_2 з дня видачі ордера з 03 листопада 1997 року ніхто не проживає, ордер № 001102 не зареєстрований. Договір найму житлового приміщення між ДЖКП ДК «Лорта » та ОСОБА_5 не укладався. На час видачі довідки наявна заборгованість за комунальні послуги (т. 1, а. с. 25).
ОСОБА_1 стверджує, що у 2003 році отримав усний дозвіл на вселення у квартиру АДРЕСА_6 .
11 червня 2012 року ОСОБА_1 звертався до ДП «Львівський державний концерн Лорта » із клопотанням про надання йому ордера на вселення у квартиру АДРЕСА_2 та отримав відповідь від 20 червня 2012 року № 562-837, у якій зазначено, що згадана квартира розподілу та видачі ордера на таку не підлягає. Зазначено, що ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення, а рішенням від 17 січня 1996 року № 39 черговику ЛОРТА ОСОБА_5 вирішено надати квартиру АДРЕСА_2 . На підставі зазначеного рішення Залізнична районна адміністрація 03 листопада 1997 року видала ОСОБА_5 ордер № 001102 на право вселення в цю квартиру (т. 1, а. с. 32-34).
Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї і пропискою № 5278, виданою 30 жовтня 2019 року ЛКП «Нове», у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровано 2 особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 47).
Ухвалою Львівської міської ради від 26 грудня 2013 року № 3030 житловий будинок АДРЕСА_9 прийнято у власність територіальної громади міста Львова, розпорядженням Залізничної районної адміністрації від 17 лютого 2014 року № 59 зобов`язано ЛКП «Нове» прийняти згаданий будинок на баланс (т. 1, а. с. 77, 78).
На адвокатський запит ЛКП «Нове» надало відповідь від 30 жовтня 2019 року № 2/1050 про те, що ордери на житлове приміщення квартиру АДРЕСА_2 у ЛКП «Нове» не надано, договір найму на житлове приміщення з ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_12 не укладався (т. 1, а. с. 48, 49).
Відповідно до копії довідки Управління житлового господарства Департаменту житлового господарства та інфраструктури ЛМР від 05 квітня 2021 року ОСОБА_1 з 04 грудня 2020 року перебуває на квартирному обліку в позачерговому списку за № 1989 як особа з інвалідністю внаслідок війни (Афганістан) (т. 1, а. с. 198).
Суди встановили, що станом на час вселення позивачів за первісним позовом та до передачі будинку у власність територіальної громади міста Львова власником квартири АДРЕСА_2 .
На звернення ОСОБА_1 до ДЖКП ДК «Лорта» у 2004 році підприємство надало заявнику інформацію щодо квартири АДРЕСА_10 , виданий ОСОБА_5 на вселення у квартиру, не зареєстрований, договір найму не укладався, особовий рахунок не відкривався, існує заборгованість з квартирної плати.
Керуючись змістом постанови про відмову у порушенні кримінальної справи від 15 серпня 2006 року, до Залізничного РВ ЛМУ УМВСУ у Львівській області 09 серпня 2006 року з письмовою заявою звернулась громадянка Білан Н. М. про те, що громадянин ОСОБА_1 незаконно проник у квартиру АДРЕСА_2 та проживає у ній.
У порушенні кримінальної справи стосовно ОСОБА_1 відмовлено з підстав, що відносини, які склалися між громадянином ОСОБА_1 та ДЖКП ДК «Лорта», за фактом спірних питань щодо квартири АДРЕСА_2 мають цивільно-правовий характер (т. 1, а. с. 26).
Згідно з копією довіреності від 28 листопада 2005 року № 245 така підписана директором ДЖКП ДК «ЛОРТА» Білан Н. М. , тобто заяву про кримінальне правопорушення подано від імені власника будинку на той час, ДЖКП ДК «Лорта» (т. 3, а. с. 133).
Надалі відповідно до ухвали Залізничного районного суду міста Львова від 27 жовтня 2009 року ОСОБА_1 звертався з позовом до ДК «Лорта», ДЖКП «Лорта», ОСОБА_5 , Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про зобов`язання укладення договору найму житлового приміщення та визнання ордера недійсним, який залишено без розгляду за письмовою заявою позивача (т. 2, а. с. 74).
Також у матеріалах справи наявна копія апеляційної скарги, поданої ДК «Лорта» на ухвалу Залізничного районного суду міста Львова від 25 жовтня 2004 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ДК «Лорта», Залізничної РА, третьої особи ДЖКП ДК «Лорта», ОСОБА_5 про визнання недійсним ордера, про зобов`язання укласти договір та видати ордер, у якій представник апелянта, тобто ДК «Лорта» зазначив, що ОСОБА_1 «жодного відношення до квартири АДРЕСА_6 не мав та не має» (т. 2, а. с. 70-72).
Відповідно до копії розпорядження Залізничної районної адміністрації від 16 липня 1997 року № 533 вирішено оформити ордер ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_2 , що складається із чотирьох кімнат, площею 43,8 кв. м, кухні та комунальних вигод. Сім`я - 4 особи (вона, чоловік ОСОБА_7 , дочка ОСОБА_8 , син ОСОБА_4 ) (т. 1, а. с. 156).
На підставі зазначеного розпорядження ОСОБА_5 з сім`єю з чотирьох осіб ( ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 ) видано ордер від 03 листопада 1997 року № 001102 на право зайняття житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_11 (т. 2, а. с. 67).
Відповідно до копії свідоцтва про зміну імені, копій довідок про склад сім`ї від 24 червня 2008 року № 389 та від 06 грудня 2011 року № 705, пояснень сторін, ОСОБА_4 (до зміни прізвища - ОСОБА_4 ) був членом сім`ї ОСОБА_5 та разом з останньою і ОСОБА_7 станом на 2011 рік та на час розгляду справи судом зареєстровані у спірному житлі (т. 1, а. с. 149, 150, 155).
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_4 до позовної заяви додав копії відомостей ЛКП «Залізничнетеплоенерго» за період 2014-2016 років щодо нарахування та оплати за послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_11 . Споживачем послуг, відповідно до цих розрахунків, є ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 146, 148).
Актами ДЖКП ДК «Лорта» від 11 листопада 2003 року, 05 січня 2004 року, 07 лютого 2004 року, 08 липня 2004 року, 29 липня 2004 року зафіксовано факт непроживання ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 187-191).
Відповідно до рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 червня 2007 року задоволено частково касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_13 . Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 17 червня 2005 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 листопада 2005 року скасовано.
У задоволенні позову Державного житлового комунального підприємства ДК «Лорта» до ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_13 та Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право на користування жилим приміщенням, та визнання ордера на житлове приміщення недійсним відмовлено (т. 1, а. с. 151, 152).
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 18 листопада 2015 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та скасовано рішення Залізничного районного суду міста Львова від 25 лютого 2013 року про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 , вселення в цю квартиру ОСОБА_4 .
Ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення відповідачів із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення та вселення позивача.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у відкритті касаційного провадження у згаданій справі відмовлено (т. 1, а. с. 35-46).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Враховуючи зміст і доводи касаційної скарги, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оскаржують рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення їх позову про визнання права користування квартирою та позову Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про їх виселення, тому законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядається судом касаційної інстанції саме у цій частині.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних частинах зазначеним вимогам закону не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Щодо позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання за ними права користування квартирою
Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
У статті 345 ЦК України закріплено право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 52 ЖК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради, а у випадках, передбачених Кабінетом Міністрів України, - за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету з наступним повідомленням виконавчому комітетові відповідної ради про надання жилих приміщень для заселення.
У частині першій статті 58 ЖК України визначено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово?експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер
Сторони не оспорюють те, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не подали до суду доказів, які б підтверджували наявність у них ордера на вселення у квартиру АДРЕСА_2 .
Ордер на вселення у жиле (зокрема й службове) приміщення не є правовстановлюючим документом на надане для вселення житло; лише отримання особою такого документа не призводить до виникнення у неї права на користування тим приміщенням, що у ньому зазначено.
Права щодо квартири виникають у особи в силу фактичного вселення її у певне приміщення, здійсненого на підставі чинного ордера та наступного укладення договору найму жилого приміщення щодо такого житла.
Колегія суддів погоджується з тим, що право на видачу ордера належить органу місцевого самоврядування, водночас підставою для визнання права користування житловим приміщенням, яке перебуває у власності територіальної громади міста, може бути договір найму житлового приміщення, укладений у письмовій формі на підставі ордера на дане житлове приміщення, виданого на ім`я наймача.
Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 21 травня 2020 року у справі № 199/9418/16-ц, від 03 грудня 2020 року у справі № 264/7450/19, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц, за змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Отже, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, зокрема те, що ОСОБА_1 разом із сім`єю фактично зберігає постійне місце проживання у квартирі АДРЕСА_1 , яку вони отримали відповідно до ордера ДЖКП ДК «Лорта», суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильні висновки про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 права користування квартирою АДРЕСА_2 .
Колегія суддів не вбачає підстав для скасування судових рішень в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання за ними права користування квартирою АДРЕСА_2 , у задоволенні яких відмовлено, оскільки доводи касаційної скарги, які зводяться до неправомірності їх виселення без надання іншого житла та відсутності в цьому нагальної суспільної потреби, не спростовують правильних про суті висновків судів у вказаній частині. Отже, у цій частині вирішення спору оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.
Щодо позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У частині четвертій статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.
Відповідно до копії довідки Управління житлового господарства Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 05 квітня 2021 року ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку в позачерговому списку як особа з інвалідністю внаслідок війни (Афганістан).
Відповідно до витягу з протоколу № 39 спільного засідання адміністрації і профспілкового комітету Головного заводу ЛОРТА від 17 січня 1996 року ОСОБА_1 надали однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб, без зняття з квартирного обліку і пільгового списку, що також підтверджено рішенням, вказаним у витягу з протоколу від 20 квітня 1999 року № 40.
ОСОБА_1 , а також Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при КМУ та Львівська обласна організація Української спілки ветеранів Афганістану в його інтересах зверталися до адміністрації ДК «Лорта» у 1996, 1998, 1999, 2007 роках про надання додаткової житлової площі.
ДК «Лорта» 08 серпня 2002 року повідомило ОСОБА_1 про те, що покращення житлових умов заявника можливе внаслідок будівництва житла на заводі в майбутньому.
Суди також встановили, що станом на 01 жовтня 2003 року у квартирі АДРЕСА_2 з дня видачі ордера на неї ОСОБА_5 (з 03 листопада 1997 року) ніхто не проживав, ордер № 001102 не зареєстрований, договір найму житлового приміщення не укладався, наявна заборгованість за комунальні послуги.
ОСОБА_1 стверджує, що у 2003 році отримав усний дозвіл на вселення у квартиру АДРЕСА_6 від керівника ДК «Лорта».
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 доводять, що власник житла ДК «Лорта» не заперечував проти їхнього вселення у спірну квартиру, а треті особи ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не проживають у ній та не вчиняли необхідних дій щодо цього нерухомого майна.
У статті 4 ЖК України передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що розташовані на території Української РСР, утворюють житловий фонд.
Згідно зі статтею 6 ЖК України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.
Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК України).
Відповідно до частини третьої статті 34 ЖК України громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, беруться на облік для одержання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду та вносяться до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов, порядок ведення якого визначає Кабінет Міністрів України.
Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, призначених для постійного проживання, врегульовано Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 року № 470 (далі - Правила № 470).
Відповідно до пункту 8 Правил № 470 (тут і далі - у редакції, чинній на час взяття ОСОБА_1 на квартирний облік) квартирний облік здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів.
Облік громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням - також і в виконавчому комітеті Ради народних депутатів за місцем проживання.
У пункті 13 Правил № 470 визначено, що на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни: 1) забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів разом з радами профспілок. Цей рівень періодично переглядається вказаними органами; 2) які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам. Перелік випадків, коли жилі будинки (жилі приміщення) вважаються такими, що не відповідають санітарним і технічним вимогам, визначається Міністерством житлово-комунального господарства УРСР, Міністерством охорони здоров`я УРСР і Держбудом УРСР; 3) які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв`язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім`ї. Перелік зазначених захворювань затверджується Міністерством охорони здоров`я УРСР за погодженням з Українською республіканською радою професійних спілок. Порядок видачі медичних висновків зазначеним хворим встановлюється Міністерством охорони здоров`я УРСР; 4) які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів; 5) які проживають не менше 5 років за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності; 6) які проживають у гуртожитках; 7) які проживають в одній кімнаті по дві і більше сім`ї, незалежно від родинних відносин, або особи різної статі старші за 9 років, крім подружжя (в тому числі якщо займане ними жиле приміщення складається більш як з однієї кімнати).
Відповідно до пункту 54 Правил № 470 в окремих випадках на прохання громадян, що перебувають на квартирному обліку (в першу чергу тих, у яких настала черговість на одержання жилих приміщень), та громадян, що користуються правом позачергового одержання жилих приміщень, у порядку тимчасового поліпшення житлових умов їм може бути надане жиле приміщення, яке не відповідає вимогам, передбаченим пунктом 51 і абзацом першим пункту 52 цих Правил, або за розміром менше від рівня середньої забезпеченості громадян жилою площею в даному населеному пункті зі збереженням відповідно права перебування на обліку та в списках першочерговиків чи в списку позачерговиків.
У пункті 14 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються пільги, зокрема першочергове забезпечення жилою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва, першочерговий ремонт жилих будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом.
Учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях чи при виконанні обов`язків військової служби, забезпечуються жилою площею, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих Рад та державних адміністрацій, - протягом двох років з дня взяття на квартирний облік.
Відповідно до пункту 18 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» інвалідам війни та прирівняним до них особам (стаття 7) надаються пільги, зокрема позачергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих Рад та державних адміністрацій. Особи, зазначені в цій статті, забезпечуються жилою площею протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а інваліди І групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 з 24 лютого 1988 року перебував на квартирному обліку ДК «Лорта» в загальній черзі за № 1188 та на обліку осіб, що мають позачергове право на отримання житлової площі як особа з інвалідністю внаслідок війни за № 9 (станом на 1995 рік), 16 травня 1996 року отримав однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб, без зняття з квартирного обліку і пільгового списку, у порядку тимчасового поліпшення житлових умов відповідно до пункту 54 Правил № 470.
ОСОБА_1 знятий з квартирного обліку ДК «Лорта» на підставі спільного рішення адміністрації та профкомітету ДК «Лорта» від 12 березня 2004 року № 4/107.
Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 465/3255/14-ц (провадження № 61-192св17), не можуть вважатися такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, особи, які вселилися до нього на підставі ордера.
Водночас у постанові від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/27262/18 Верховний Суд зазначив, що не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення, також особа, яка вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу.
Верховний Суд у постанові від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акта (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення.
Матеріали справи свідчать про те, що ДЖКП ДК «Лорта» не заперечувало щодо проживання ОСОБА_1 та його сім`ї у спірній квартирі, не зверталось до суду або до відповідачів з вимогами звільнити спірну квартиру. Навпаки, ДЖКП ДК «Лорта» зверталось до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання ордера № 0011102 на житлове приміщення недійсним, що свідчить про сприяння підприємства у вирішенні питання про поліпшення житлових умов сім`ї ОСОБА_1 ; до ДК «Лорта» зверталася Львівська обласна організація спілки ветеранів Афганістану з проханням закріпити спірну квартиру за сім`єю особи з інвалідністю внаслідок війни ОСОБА_1 ; 07 грудня 2007 між ОСОБА_1 та ВАТ «Львівобленерго» укладено договір про користування електричною енергією, позивач сплачує за надані послуги; інші комунальні послуги теж оплачуються позивачами.
Свої заперечення щодо проживання ОСОБА_1 та його сім`ї у спірній квартирі висловили ОСОБА_4 , який 30 грудня 2012 року звертався до Залізничної районної адміністрації із заявою щодо подання позову до суду про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зі спірної квартири, та ОСОБА_5 . Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановив, що останній не набув права користування спірною квартирою, порушення речового права на спірне майно не довів.
Водночас ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не скористалися своїм правом на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги, що свідчить про згоду з судовими рішеннями у цій справі.
У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ.
Колегія суддів наголошує, що, виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1994 року у справі Van de Hurk v. the Netherlands («Ван де Гурк проти Нідерландів»), № 288).
Звертаючись до суду з позовом про виселення, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради лише констатувала факт, що сім`я ОСОБА_1 вселилася у спірне житло самоправно, правовстановлюючих документів на квартиру не мають. При цьому Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не довела у судовому засіданні, що відповідачі вселились у спірну квартиру самоправно та підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення, оскільки не аналізувала у сукупності усі обставини вселення сім`ї ОСОБА_1 у спірну квартиру, які існували задовго то того, як житловий будинок АДРЕСА_9 прийнято у власність територіальною громадою міста Львова у грудні 2013 року, а згодом прийнято на баланс ЛКП «Нове» у лютому 2014 року. Жодного доказу на підтвердження обставин самоправності відповідачів не надано.
Водночас численні звернення ОСОБА_1 до компетентних органів про необхідність надання йому ордера на житлове приміщення, в якому він проживає, свідчать про те, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради задовго до звернення до суду з позовом у березні 2021 року достеменно була обізнана про проживання відповідачів у спірній квартирі з тих підстав, що ОСОБА_1 на сім`ю з чотирьох осіб мав бути забезпечений жилим приміщенням у межах норми жилої площі протягом двох років з дня прийняття рішення про включення його до списку на позачергове одержання жилого приміщення, однак отримав лише право на проживання в однокімнатній квартирі.
Відповідно до наявних у матеріалах справи доказів ОСОБА_1 погодився на тимчасове поліпшення житлових умов, звільнивши жилу площу в гуртожитку у АДРЕСА_8 , отримав тимчасовий ордер на облаштування однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , яка не відповідала за розміром середній забезпеченості громадян жилою площею у цьому населеному пункті, враховуючи його статус інваліда війни, зі збереженням відповідного права перебування на обліку та в списку позачерговиків.
Отже, не можна вважати відсутністю дозволу власника житла посилання лише на те, що ДЖКП ДК «Лорта» не приймало відповідного розпорядження та не видавало ОСОБА_1 ордера на вселення у спірну квартиру, оскільки, з урахуванням висновків у інших пов`язаних спорах, які мають значення для правильного вирішення справи, встановлено, що ДЖКП ДК «Лорта» не заперечувало проти вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру, а наявність усного дозволу підтверджується листом ДП «Львівський державний концерн ЛОРТА» від 20 червня 2012 року, відповідно до якого нове керівництво цього підприємства вважало усний дозвіл на проживання сім`ї ОСОБА_1 у цій квартирі незаконним. Водночас ОСОБА_1 уклав договори з ВАТ «Львівобленерго» про користування електричною енергією, які є чинними на час розгляду справи судами.
З огляду на викладене, дійшовши висновку про виселення відповідачів зі спірної квартири у зв`язку із проживанням у ній без відповідних правових підстав, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини третьої статті 116 ЖК України, оскільки не встановили самоправного їх вселення у зазначене приміщення, що не унеможливлює їх виселення без надання іншого жилого приміщення.
Щодо інших підстав для виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , Верховний Суд звертає увагу, що у подібних правовідносинах будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку з наданням оцінки того, чи є втручання у право особи на повагу до житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві.
Щодо дотримання балансу інтересів сторін
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine («Глоба проти України»), № 15729/07, § 37).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41, 44).
Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов`як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.
Також у рішенні від 08 лютого 2024 року в справі «Єсічко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що у своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ зазначив, що не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.
Позивачі у касаційній скарзі посилаються на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження №14?298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 521/10070/14 (провадження № 61-78св17), від 24 грудня 2021 року у справі № 128/1710/19 (провадження № 61- 8192св20), від 23 травня 2023 року у справі № 185/539/20 (провадження № 61-19131св21), від 14 вересня 2023 року у справі № 645/1063/21 (провадження № 61-12065св22), про те, що відповідно до релевантної практики ЄСПЛ тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати житло належним такій особі у розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Колегія суддів зауважує, що законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Верховний Суд погоджується з тим, що втручання у право ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 могло переслідувати законну мету, а саме захист прав інших осіб, які мають право на отримання жилої площі з житлового фонду територіальної громади міста Львова, тобто виселення мало законодавчі підстави.
Водночас Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не обґрунтувала у позові суспільної необхідності такого втручання, як виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та пропорційності вжитих заходів, з урахуванням відомих їй обставин про те, що відсутні інші особи, які мають право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Отже, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не довела нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів у зв`язку з відсутністю конкуруючого приватного інтересу щодо проживання в цій квартирі.
У цьому контексті Верховний Суд враховує, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради не переслідувала мету вселення у спірну квартиру ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , оскільки суди у цій справі встановили відсутність порушеного права останніх, при цьому вони у касаційному порядку рішення судів не оскаржували, ОСОБА_4 просив залишити без змін судові рішення про залишення його позову без задоволення.
Наведене судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтування виселення відповідачів свідчить про надання судами першочергового значення відсутності законної підстави для їх проживання у спірній квартирі, зокрема ордера чи договору найму, проте суди не навели належних відповідей на аргументи відповідачів та не оцінили всіх істотних обставин справи в сукупності та їх особливостей.
У справі, що розглядається, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, погодився на отримання на складі сім`ї із чотирьох осіб однокімнатної квартири АДРЕСА_1 в порядку тимчасового поліпшення жилої площі.
Водночас, довідавшись у жовтні 2003 року про те, що у чотирикімнатній квартирі АДРЕСА_2 з дня видачі ордера на неї ОСОБА_5 з 03 листопада 1997 року ніхто не проживає, ордер № 001102 не зареєстрований, договір найму житлового приміщення з ДЖКП ДК «Лорта» не укладався та наявна заборгованість за комунальні послуги, заселився в цю квартиру, отримавши на це усний дозвіл керівництва ДЖКП ДК «Лорта». Під час передачі житлового будинку АДРЕСА_9 на баланс ЛКП «Нове» сторони були обізнані щодо проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі.
Отже, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК України, для їх виселення без надання іншого житла відсутні.
Виселення відповідачів може призвести до виникнення негативних наслідків, буде надмірним тягарем для них, оскільки встановлені обставини справи, зокрема тривалість проживання у спірній квартирі, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідну квартиру житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Суди не встановили достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав територіальної громади міста Львова як власника спірного житла на розпорядження квартирою, яка була розподілена попереднім власником ДЖКП ДК «Лорта» на сім`ю ОСОБА_5 , проте не заселена останньою, шляхом втручання у право сім`ї ОСОБА_1 на повагу до житла, яким вони користуються протягом 16 років, здійснили ремонтні роботи, сплачують комунальні послуги, тобто вважають спірну квартиру АДРЕСА_2 своїм житлом.
Задовольняючи позовні вимоги Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради суди не мотивували висновки про те, яким чином рішення про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 збалансовує інтереси власника житла та відповідачів.
Соціальний захист осіб з інвалідністю є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей осіб з інвалідністю нарівні з іншими громадянами, а тому з метою реалізації ОСОБА_1 прав та свобод людини і громадянина та забезпечення його як особи з інвалідністю житлом, Верховний Суд за встановлених судами у справі обставин, які не потребують додаткового дослідження, висновує про відмову у позові Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення.
За цих обставин Верховний Суд не може визнати, що суди першої та апеляційної інстанцій навели достатні підстави, аби довести існування нагальної суспільної потреби у виселенні або обґрунтованість пропорційності примусового виселення відповідачів у розумінні статті 8 Конвенції.
Таким чином, доводи касаційної скарги колегія суддів вважає прийнятними, оскільки право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України та Конвенцією, а тому позбавлення цього права можливо лише на підставі закону, повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання, чого у контексті цієї справи не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
У статті 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша).
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя).
Верховний Суд вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення у частині задоволення позову Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення та відмовити у позові.
В частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права користування квартирою оскаржувані судові рішення залишаються без змін відповідно до статті 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 07 березня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року в частині вирішення позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про виселення скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення відмовити.
Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 07 березня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права користування квартирою залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
А. С. Олійник
В. В. Сердюк
Суд | Касаційний цивільний суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 21.08.2024 |
Оприлюднено | 17.09.2024 |
Номер документу | 121570421 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них |
Цивільне
Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Фаловська Ірина Миколаївна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні