Постанова

від 22.11.2023 по справі 759/23675/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 759/23675/19

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/8732/2023

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Близнюк А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 3 вересня 2021 року (суддя П`ятничук І.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,

встановив:

у грудні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 2 165 680грн та 3 % річних в розмірі 194 911,20грн.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що 13 лютого 2015 року між ним та відповідачкою був укладений договір позики, згідно якого він надав відповідачці позику у сумі 2 460 000грн до 20 лютого 2015 року, однак відповідачка свої зобов`язання за договором позики не виконала, повернула лише 294 320грн.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 3 вересня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 13 лютого 2015 року у розмірі 2 165 680грн, три проценти річних - 194 911,20грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 8 лютого 2022 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 3 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 22 березня 2023 року постанову Київського апеляційного суду від 8 лютого 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Святошинського районного суду міста Києва від 3 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на пропуск позивачем строку позовної давності.

Відповідачка вважає, що довідка АТ "КБ "Приватбанк" від 7 липня 2019 року не може бути допустимим, достовірним та достатнім доказом на підтвердження факту переривання строку позовної давності, оскільки у деталях операцій відсутня інформація, що переказ коштів здійснювався в рахунок погашення боргу за розпискою від 13 лютого 2015 року, адже сторони по справі давно знайомі та мали різні фінансові відносини.

Також відповідачка зазначає, що має істотне значення для правильного вирішення

справи відсутність підтвердження фактичної передачі коштів за розпискою від 13 лютого 2015 року.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 3 вересня 2021 року без змін, посилаючись на те, що відповідачка протягом 2015-2019 років неодноразово перераховувала кошти на його банківські рахунки, що підтверджується відповідною довідкою АТ КБ «Приватбанк» від 7 липня 2019 року № 0000001564262977 та свідчить про багаторазове переривання перебігу позовної давності.

Позивач зазначає, що посилання відповідачки на існування між ними інших фінансових відносин, не заслуговує на увагу, оскільки нею не надано суду жодних доказів на підтвердження зазначених обставин.

Також позивач вважає, що доводи відповідачки про неотримання нею коштів за борговою розпискою від 13 лютого 2015 року є безпідставними, так як саме складання відповідачкою тексту розписки вже є підтвердженням укладення договору позики та отримання відповідачкою грошових коштів, за недоведеністю нею протилежного.

Відповідачка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Кухарчук А.Ю., будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду апеляційної скарги (с.с.66-67, 70, 77-79, 87, 127-130, 142 т.2), у судові засідання не з`являлися, адвокат Кухарчук А.Ю. двічі подавала до апеляційного суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із хворобою, причини неявки ОСОБА_1 суду не повідомлені, тому колегія суддів визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутність відповідачки та її представника, визнавши причини їх неявки у судове засідання неповажними.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника ОСОБА_2 - адвоката Кругленка М.С., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 13 лютого 2015 року ОСОБА_1 написала розписку про отримання у борг у ОСОБА_2 2 460 000грн, які зобов`язалася повернути до 20 лютого 2015 року.

Згідно довідки АТ КБ «ПриватБанк» від 7 липня 2019 року № 0000001564262977 відповідачка з 6 березня 2015 року по 21 червня 2019 року перерахувала на банківський рахунок позивача 294 320грн (с.с.8-10 т.1).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами був укладений договір позики, однак відповідачка свої зобов`язання за договором у повному обсязі не виконала, тому борг підлягає стягненню у примусовому порядку з врахуванням положень ст. 625 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду відповідає обставинам справи, наданим сторонами доказам та ґрунтується на нормах матеріального права.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені

договором.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц та від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17.

Згідно виданої ОСОБА_1 розписки, вона отримала у борг у ОСОБА_2 2 460 000грн, які зобов`язалася повернути до 20 лютого 2015 року.

Таким чином, у розписці, написаній відповідачкою 13 лютого 2015 року, нею підтверджено, як отримання грошових коштів, так і їх розмір і обов`язок їх повернути, та зазначена дата їх повернення, тобто викладені істотні умови договору позики.

Під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_1 не заперечувала написання розписки та отримання грошових коштів.

Згідно з вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом статті 526 ЦК України належне виконання зобов`язання - це передусім виконання його відповідно до умов договору і вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Враховуючи, що відповідачка у визначений договором строк грошові кошти не повернула, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про стягнення з неї заборгованості за договором позики за вирахуванням грошових коштів, сплачених з

березня 2015 року по червень 2019 року.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Враховуючи прострочення відповідачкою свого обов`язку по поверненню боргу, позивачем заявлені вимоги про стягнення з неї 3% річних від простроченої суми у розмірі 194 911грн.

Апеляційна скарга не містить доводів неправильності розрахунку 3% річних та періоду прострочки, тому відповідно до положень частини 1 статті 367 ЦПК України колегія суддів рішення суду в цій частині не переглядає.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до виданої 13 лютого 2015 року розписки, відповідачка зобов`язалася повернути борг до 20 лютого 2015 року, а відтак перебіг строку позовної давності розпочався 21 лютого 2015 року.

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 дійшов висновку, що тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах самої позовної давності.

На підтвердження переривання позовної давності позивач надав суду довідку АТ КБ «ПриватБанк» від 7 липня 2019 року № 0000001564262977, згідно з якою відповідачка у період з 6 березня 2015 року по 21 червня 2019 року перераховувала кошти на банківський рахунок позивача. При цьому, платежі здійснювалися кожного року: 2016 - у листопаді та грудні; 2017 - у листопаді; 2018 - у листопаді; 2019 - квітень, травень, червень. Отже, з 22 червня 2019 року почав перебіг строк позовної давності після його переривання. З даним позовом позивач звернувся до суду 19 грудня 2019 року, тобто в межах позовної давності.

Доводи апеляційної скарги, що зазначені платежі здійснювались відповідачкою не в рахунок погашення боргу за борговою розпискою від 13 лютого 2015 року, а у зв`язку із наявністю між ними інших фінансових питань, належними доказами не підтверджені.

Посилання відповідачки, що у довідці банку не зазначено призначення платежу, а

відтак надана позивачем довідка не може бути належним та достатнім доказом у підтвердження переривання строку позовної давності за договором позики від 13 лютого 2015 року, колегія суддів вважає необґрунтованим.

Загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків, в тому числі і вимоги щодо заповнення розрахункових документів, платіжних доручень регламентуються Інструкцією, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин та ухвалення судового рішення.

Відповідно до пункту 1.3 Інструкції вимоги цієї Інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також на стягувачів та обов`язкові для виконання ними.

Згідно з пунктом 3.1 Інструкції платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 3 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 9 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

Одним з обов`язкових реквізитів платіжного доручення є графа «призначення платежу».

Відповідно до пункту 3.7 Інструкції реквізит «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України.

Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що допустимим доказом призначення коштів, які перераховуються, є відповідний платіжний документ з даними щодо призначення платежу.

Верховний Суд у постанові від 5 грудня 2018 року у справі № Б8/036-11 дійшов висновку, що право визначати призначення платежу в платіжних документах згідно вказаних норм належить виключно платнику.

За таких обставин, саме відповідачка зобов`язана була зазначити призначення платежу, перераховуючи грошові кошти на рахунок позивача.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).

Отже, відповідачка, заперечуючи, що перераховані нею у період з 6 березня 2015 року по 21 червня 2019 року грошові кошти на рахунок позивача, є погашенням боргу за договором позики від 13 лютого 2015 року, зобов`язана була надати суду докази у підтвердження, що між нею та позивачем існували інші правовідносини у зазначений період.

Однак, таких доказів відповідачкою не було надано ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду.

Посилання відповідачки у своїх поясненнях на те, що позивач не надав докази у підтвердження наявності у нього станом на 13 лютого 2015 року грошових коштів, які складають суму боргу, а також у підтвердження того, що він вів переговори з неї про погашення заборгованості за договором позики від 13 лютого 2015 року, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки написавши розписку про отримання грошових коштів, відповідачка підтвердила їх отримання, а відтак у позивача не виникло обов`язку доводити наявність у нього грошей для надання у борг.

Норми діючого законодавства не передбачають обов`язку позикодавця вести переговори з боржником з приводу повернення боргу, тому не вчинення таких дій

ОСОБА_2 не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу.

У підтвердження своїх вимог позивач надав суду першої інстанції розписку відповідачки про отримання грошових коштів у борг, оригінал даної розписки, який був оглянутий судом, а також надав належні докази у підтвердження перерахування відповідачкою частини грошових коштів на його рахунок у банківській установі, стверджуючи, що будь-яких інших правовідносин зобов`язального характеру з відповідачкою не мав.

За таких обставин, саме відповідачка зобов`язана була надати докази на спростування посилань позивача.

При цьому, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачка не заперечувала, як написання розписки, так і отримання грошових коштів, а її заперечення проти позовних вимог ґрунтувалися виключно на пропуску позивачем позовної давності.

Відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції.

У якості обґрунтування зміни своєї позиці по позовним вимогам та неподання доказів до суду першої інстанції у спростування написання розписки та отримання грошових коштів, відповідачка посилається на неодноразову заміну своїх представників під час розгляду справи, які не приділяли належної уваги представництву її інтересів.

У постанові Верховного Суду від 27 березня 2023 року у справі № 686/9366/20 зазначено, що «тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить про те, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».

У постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 752/1839/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15 зазначено, що «відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. За змістом статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції».

Колегія суддів зазначає, що відповідачка була обізнана про судовий розгляд, мала можливість приймати особисту участь у розгляді даної справи після скасування заочного рішення та повторного розгляду справи судом першої інстанції, однак, своє право не використала та не повідомила суду, що її заперечення проти позову ґрунтуються на не отриманні грошових коштів за розпискою від 13 лютого 2015 року, а також на тому, що вона цієї розписки не писала.

Враховуючи положення частини 3 статті 367 ЦПК України, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для прийняття нових доказів від відповідачки, зокрема, проведення судової почеркознавчої експертизи, так як клопотання про проведення цієї експертизи не було заявлено під час розгляду справи судом першої інстанції і не наведено виключних обставин та поважних причин не заявлення такого клопотання суду першої інстанції.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 міститься висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Колегія суддів вважає, що зміна позиції відповідачки за пред`явленими до неї позовними вимогами про стягнення боргу, є недобросовісною поведінкою.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушення норм процесуального права, тому підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не встановлено.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 3 вересня 2021 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 13 вересня 2024 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук