Окрема думка

від 21.08.2024 по справі 910/10905/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

21 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/10905/21

судді Верховного Суду Студенця В.І.

за результатом касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Господарського суду міста Києва

від 18.04.2023

(суддя Гулевець О.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду

від 26.09.2023

(колегія суддів: Демидова А.М., Владимиренко С.В., Ходаківська І.П.)

у справі № 910/10905/21

за позовом ОСОБА_2

до:

Товариства з обмеженою відповідальністю "СР113",

ОСОБА_3 ,

ОСОБА_1

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Юрист.Консалт",

Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Проскурні Тетяни Олександрівни,

Комунального підприємства "Правочин" Мартинівської сільської ради Пулинського району Житомирської області,

Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Осипенка Дмитра Олеговича

про визнання недійсними договорів, рішення та актів, скасування реєстраційних дій, застосування наслідків недійсності правочину.

І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

1. Із постановою Верховного Суду від 21.08.2024 у справі №910/10905/21, якою рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 у справі №910/10905/21 скасовано, а справу №910/10905/21 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва, не погоджуюся, вважаю, що слід було касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) закрити на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Зміст позовної заяви

2. ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ) звернулася до суду з позовом до відповідачів про (з урахуванням заяви про зміну предмета позову):

1) визнання недійсним Договору від 13.08.2018, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

2) застосування наслідків недійсності Договору від 13.08.2018, повернувши у власність ОСОБА_2 право власності на частку 100% у статутному капіталі ТОВ "СР113";

3) визнання недійсним рішення учасника ТОВ "СР113" від 13.08.2018 №2 стосовно виходу ОСОБА_2 зі складу учасників ТОВ "СР113";

4) визнання недійсним акта прийому-передачі частки в статутному капіталі ТОВ "СР113" від 13.08.2018, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Проскурнею Т.О.;

5) скасування реєстраційної дії від 14.08.2018 №10681070001051460 реєстратора Комунального підприємства "Правочин" Мартинівської сільської ради Пулинського району Житомирської області;

6) визнання недійсним Договору №15/08/18-01, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ;

7) визнання недійсним акта прийому-передачі частки у статутному капіталі ТОВ "СР113" від 15.08.2018, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д.О.;

8) скасування реєстраційної дії від 15.08.2018 №10681050002051460 приватного нотаріуса Осипенка Д.О.

Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, тим, що Договір від 13.08.2018, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за умовами якого позивачка продала ОСОБА_3 частку в статутному капіталі в розмірі 100%, укладено під впливом обману, оскільки ОСОБА_3 мала намір заволодіти майном позивачки, про що свідчить відсутність виконання зобов`язання покупцем щодо оплати останнім вартості придбаного товариства.

Позивачка відзначила, що у липні 2018 року вона звернулася до ТОВ "Юрист.Консалт" для отримання позики під заставу майна. Разом з тим, представники ТОВ "Юрист.Консалт" запропонували іншу схему отримання позики, а саме шляхом створення юридичної особи (ТОВ "СР113") з внесенням до статутного капіталу такого товариства нерухомого майна позивачки.

У подальшому, ОСОБА_2 (як продавець) та ОСОБА_3 (як покупець) уклали два договори купівлі-продажу 100% частки у статутному капіталі ТОВ "СР113", за першим договором від 13.08.2018 - позивачка продала частку у товаристві відповідачці за 4 013 600,00 грн, а за другим договором від 15.08.2018 - ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 частку 100% із розстрочкою платежу (так званий "зворотній продаж") за 2 712 128 грн (що є еквівалентом 99 200,00 дол. США). За твердженням позивачки, після повернення суми позики ОСОБА_3 повинна була повернути їй у власність частку у ТОВ "СР113".

Втім, позивачка дізналась, що ОСОБА_3 15.08.2018, тобто в той самий день, коли було укладено договір зворотного продажу з позивачкою, відчужила частку у ТОВ "СР113" на користь ОСОБА_1 за 4 040 000,00 грн.

Позивачка звернулася до суду та стверджує, що не мала наміру продавати свої корпоративні права і що двома договорами купівлі-продажу частки було забезпечено позику, частину якої у розмірі 80 000,00 дол. США вона отримала, тоді як іншу частину - 75 000,00 дол. США - ні. Також позивач стверджує, що ОСОБА_3 не набула право власності на частку у статутному капіталі ТОВ "СР113" і не могла розпоряджатися нею, оскільки не оплатила вартість частки.

(2) Короткий зміст рішень суду першої й апеляційної інстанцій, а також мотиви з яких суди виходили при ухваленні судових рішень

3. Господарський суд міста Києва рішенням від 18.04.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023, позов задовольнив.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, господарські суди виходили з такого:

- матеріали справи не містять належних доказів оплати ОСОБА_3 на користь позивачки коштів у розмірі 4 013 600,00 грн як оплату 100% частки у статутному капіталі ТОВ "СР113";

- доводи позивачки щодо умислу ТОВ "Юрист.Консалт" та ОСОБА_3 ввести її в оману шляхом підписання документів у банку для отримання позики, на яку позивачка розраховувала, підтверджуються доказами, наявними в матеріалах справи;

- отримання позивачкою частини коштів у сумі 80 000,00 дол. США, що еквівалентно 2 140 800,00 грн, не може вважатися як схвалення позивачкою оспорюваного договору, оскільки позивачка вважала отримані кошти частиною отриманої позики та не усвідомлювала продаж частки ОСОБА_3 ;

- внаслідок вчинення ТОВ "Юрист.Консалт" дій щодо укладення Договору доручення та створення юридичної особи з назвою ТОВ "СР113" зі статутним капіталом з нерухомого майна, яке належало на праві власності позивачці, та вчинення ОСОБА_3 дій щодо укладення договорів купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "СР113" від 13.08.2018 та від 15.08.2018 з графіком платежів, а також надання позивачці готівкових коштів у сумі 80 000,00 дол. США, що еквівалентно 2 140 800,00 грн, у позивачки сформувалось певне уявлення про відповідність зазначених правочинів вимогам чинного законодавства та отримання позики під заставу нерухомого майна, яке належало на праві власності позивачці;

- укладення договору між позивачкою та ОСОБА_3 від 15.08.2018, в результаті якого після виплати позивачкою у строк до 15.08.2019 визначеної суми (позики) остання повернула 100% частки у статутному капіталі товариства, не відповідало дійсності, оскільки в цей же день 15.08.2018 ОСОБА_3 продала ОСОБА_1 100% частки у статутному капіталі ТОВ "СР113"; при цьому, на день продажу 15.08.2018 ОСОБА_3 не оплатила 100% частки в розмірі 4 013 600,00 грн, відповідно, ОСОБА_3 не мала права відчужувати ОСОБА_1 неоплачену нею частку в статутному капіталі ТОВ "СР113"; відтак, ОСОБА_3 , вчиняючи дії з укладення спірного правочину, за яким відчужувалася частка у статутному капіталі товариства ОСОБА_1 , фактично здійснила розпорядження корпоративними правами товариства, власником яких вона не була; належних та допустимих доказів оплати єдиним учасником частки в статутному капіталі товариства на момент укладання спірного правочину від 13.08.2018 матеріали справи не містять;

- матеріали справи не містять також доказів оплати частки в статутному капіталі ТОВ "СР113" на підставі Договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "СР113" від 15.08.2018, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; відповідачами не наведено жодних аргументів щодо укладення договорів купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "СР113" з різними покупцями в один період;

- наведеними діями ОСОБА_3 ввела в оману ОСОБА_2 щодо обставин, які мають істотне значення для укладення спірного договору, а саме щодо наміру відчужити нерухоме майно, яке належало позивачці на праві власності; якби позивачка володіла інформацією про неотримання частини позики, укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "СР113" від 15.08.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та неповернення 100% частки у статутному капіталі товариства, в результаті чого ОСОБА_2 позбавлено права власності на нерухоме майно, позивачка би не вступала у правовідносини з ОСОБА_3

(3) Позиція Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Фонду

4. Верховний Суд постановою від 21.08.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив, рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 у справі №910/10905/21 скасував, а справу №910/10905/21 направив на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд виходив з такого:

- правовідносини, що склались між сторонами, по суті підпадають під операції РЕПО (від англ. Repo - repurchase agreement);

- ОСОБА_2 , укладаючи обидва договори купівлі-продажу частки, була впевнена, що ОСОБА_3 певний період часу не буде відчужувати цю частку, а позивачка, виплативши борг (виконавши умови Договору зворотного продажу), поверне цю частку у власність (тобто вона вважала, що частка фактично перебуває у заставі, а не відчужується безповоротно). Втім, в один і той самий день (15.08.2018), ОСОБА_3 уклала два договори купівлі-продажу: з ОСОБА_1 (Договір №15/08/18-01) та з ОСОБА_2 (Договір №872/165), кожному з яких відчужила частку (корпоративних прав) у розмірі 100% у статутному капіталі ТОВ "СР113";

- висновки судів попередніх інстанцій щодо доведеності у діях ОСОБА_3 обману при вчиненні правочину купівлі-продажу є передчасними;

- висновки судів про те, що позивачка мала на меті отримати позику під заставу майна, однак помилково підписала договір купівлі-продажу частки є помилковими, оскільки обидві сторони Договору від 13.08.2018 усвідомлювали, що фактично вони вчиняють не договір купівлі-продажу. Якщо в обидвох сторін наявний намір вчинити удаваний правочин, то не можна стверджувати що такий правочин (купівлі-продажу частки) був вчинений внаслідок обману;

- суди залишили поза увагою факт отримання позивачкою коштів готівкою, вважаючи, що ця позика не пов`язана зі вчиненими правочинами, що суперечить як доводам позивачки, так і власним висновкам судів;

- суди дійшли передчасного висновку щодо визнання недійсним Договору, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , адже цей договір не міг бути визнаний недійсним через обман ОСОБА_2 , яка не є його стороною;

- позивачка стверджувала про отримання меншої суми (80 000,00 дол. США), аніж було домовлено, і суди дійшли висновку що вона отримала меншу суму позики, аніж ту на яку розраховувала (за словами позивачки вона мала отримати ще 75 000,00 дол. США). Такі висновки судів не обґрунтовані посиланням на встановлені факти та надані сторонами докази;

- суди також встановили, що Договір зворотного продажу та графік платежів був розрахований саме із суми позики 80 000,00 дол. США плюс відсотки. Цей факт суперечить доводу позивачки про більшу суму позики, про яку нібито домовилися сторони;

- суди не встановили, який саме правочин мала намір вчинити позивачка і в чому саме полягав її обман (при вчинені обох правочинів, які суди визнали недійсними). Суди не дослідили умови позики (суму позики), факт виконання зобов`язань за договором позики, зокрема, отримання та повернення обумовленої суми позичальником. Також суди не звернули увагу на те, що, стверджуючи про введення в оману, позивачка не просить визнати недійсними інші правочини, які за її словами становлять єдину "схему" - правочин з передання майна ТОВ "СР113", правочин щодо зворотного продажу частки (тобто всі укладені нею правочини, які були спрямовані на отримання суми позики), сам договір позики;

- судам потрібно встановити правові підстави отримання позивачкою цієї суми;

- суди по суті, витребували частку від особи, яка нею вже не володіла, що є неналежним способом захисту;

- якщо позивачка прагне повернути у власність саме нерухоме майно, вважаючи, що воно вибуло з її власності через недобросовісні дії всіх трьох відповідачів (введення позивачки в оману щодо суми позики та можливості повернення права власності на майно після погашення суми цієї позики), то належним способом захисту буде витребування саме нерухомого майна із чужого незаконного володіння тієї особи, якій належить відповідне майно. Вибіркове оскарження позивачкою лише частини вчинених правочинів, які за її твердженням були частиною "схеми", призводить до неможливості судового захисту її прав, що може свідчити про неефективність обраного нею способу захисту.

5. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім.

При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

У цьому випадку вважаю за необхідне викласти окрему думку, оскільки вважаю, що суду касаційної інстанції слід було касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 закрити на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

(1) Щодо підстав касаційного оскарження

6. Дослідивши наведене у касаційній скарзі, у межах доводів та підстав касаційного оскарження, відзначаю таке.

Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Так, касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень норм ГПК України (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України) касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

6.1. Так, Верховний Суд у постанові від 21.08.2024 у даній справі вказав, що ОСОБА_1 на обґрунтування своєї правової позиції із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду:

- від 08.09.2020 у справі №916/667/18 (щодо способу проведення розрахунків та способу захисту у випадку неповного розрахунку при відчуженні товариства);

- від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 29.04.2020 у справі №906/655/18 (щодо способу захисту);

- від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 17.12.2019 у справі №927/97/19, від 01.04.2020 у справі №813/1056/18 (щодо спеціальних способів захисту учасників товариств з обмеженою відповідальністю), подібні висновки містяться у постановах від 28.07.2021 у справі №917/315/20, від 18.08.2021 у справі №910/15221/19, від 06.09.2021 у справі №925/1126/19, від 23.09.2021 у справі №908/2005/20, від 03.11.2021 у справі №903/199/20, від 16.11.2021 у справі №924/1304/20, від 01.12.2021 у справі №908/3467/19, від 02.02.2022 у справі №911/803/20, від 15.06.2022 у справі №911/1888/18, від 01.08.2022 у справі №907/166/21, від 08.08.2022 у справі №911/2780/20, від 31.08.2022 у справі №924/700/21.

Верховний Суд, ухвалюючи постанову у справі, дійшов висновку, що посилання скаржника на висновок зі справи №916/667/18 щодо способу захисту є необґрунтованими, оскільки умови оплати за договором у справі №916/667/18 є іншими, ніж у справі, що переглядається, а саме - у повному обсязі до підписання договору. Тобто фактично Суд вказав, що дана справа є неподібною до справи, що переглядається.

Також Верховний Суд відхилив доводи скаржника із посиланням на постанову Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №906/655/18 щодо того, що з огляду на те, що 15.08.2018 ТОВ "СР113" вибуло із власності продавця і в той же день було зареєстровано за ОСОБА_1 , то єдиним належним способом захисту позивача є стягнення з ОСОБА_3 безпідставно отриманих грошових коштів, адже у наведеній постанові наведені інші правові висновки.

Вважаю, що Верховний Суд у справі, що переглядалась, обґрунтовано дійшов висновку про неподібність справ №916/667/18 та №906/655/18 за наведеними правовими ознаками зі справою №910/10905/21.

Щодо інших постанов, на які вказує скаржник, відзначаю таке.

6.2. Так, у справі від 11.02.2020 у справі №922/614/19 Прокурор звернувся з позовом про визнання незаконними та скасування наказів Головного управління Держземагентства у Харківській області, визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та зобов`язання повернути у відання держави в особі ГУ Держгеокадастру земельні ділянки державної власності. Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що оспорювані накази ГУ Держземагентства прийнято з порушенням статей 116, 122, 123, 124, 134 Земельного кодексу України, що призвело до незаконної передачі у користування земельних ділянок державної власності.

У свою чергу, предметом касаційного оскарження була ухвала суду першої інстанції, залишена без змін постановою апеляційного суду, якою закрито провадження у справі № 922/614/19 з підстав того, що цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Верховний Суд скасував оскаржувані судові рішення та направив справу для продовження розгляду.

При цьому з приводу вказівки суду першої інстанції про те, що вимоги прокурора про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення та зобов`язання повернути земельні ділянки є похідними та підлягають вирішенню в залежності від прийнятого рішення у справі в порядку реституції, Велика Палата Верховного Суду відзначила, що оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Отже, проаналізувавши зміст постанови Верховного Суду, на яку посилається скаржник, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, вважаю, що справа №922/614/19 є неподібною зі справою, що розглядається, адже справи визначально відрізняється за предметами та підставами позову, за доводами і доказами, наданими сторонами, предметом їх доказування, способом захисту, а тому застосування норм права наведених скаржником за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказане для порівняння судове рішення релевантним до обставин цієї справи.

6.3. У постановах від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 17.12.2019 у справі №927/97/19, від 01.04.2020 у справі №813/1056/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що вичерпний перелік способів захисту учасників товариств з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю міститься у статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», норми якого є спеціальними для зазначених товариств. У разі, якщо позивач прагне відновити склад учасників товариства, який існував до стверджуваного порушення його прав або інтересів, і таке відновлення не може бути здійснене шляхом стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства (підпункт «е» пункту 3 частини п`ятої статті 17 цього Закону), то належним способом захисту в цьому разі є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства (підпункт «д» пункту 3 частини п`ятої статті 17 цього Закону).

Скаржник вказує, що подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28.07.2021 у справі №917/315/20, від 18.08.2021 у справі №910/15221/19, від 06.09.2021 у справі №925/1126/19, від 23.09.2021 у справі №908/2005/20, від 03.11.2021 у справі №903/199/20, від 16.11.2021 у справі №924/1304/20, від 01.12.2021 у справі №908/3467/19, від 02.02.2022 у справі №911/803/20, від 15.06.2022 у справі №911/1888/18, від 01.08.2022 у справі №907/166/21, від 08.08.2022 у справі №911/2780/20, від 31.08.2022 у справі №924/700/21.

Разом з тим, у справі, що переглядалась, позивачка, серед інших позовних вимог, просила суд повернути у власність ОСОБА_2 право власності на частку 100% у статутному капіталі ТОВ "СР113". Оскаржуваними судовими рішеннями задоволено цю вимогу та повернуто у власність позивачки частку 100 % у статутному капіталі ТОВ "СР113", тобто фактично витребувано частку у статутному капіталі товариства з чужого незаконного володіння, що є належним способом захисту.

А відтак, проаналізувавши зміст постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, доходжу висновку про неподібність цих справ за наведеними правовими ознаками зі справою, що розглядається, адже вважаю, що позивач у даній справі №910/10905/21 скористався належним та ефективним способом захисту порушеного права/законного інтересу. При цьому відзначаю, що звернення з позовом про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства (як на цьому наголошує скаржник) з огляду на встановлені обставини справи у даному випадку є неналежним та неефективним способом захисту.

6.4. Отже, оцінюючи усі наведені правові висновки, на які посилається скаржник, у контексті встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, що переглядається, та нормативно-правового регулювання спірних правовідносин, доходжу висновку про неподібність цих справ за наведеними правовими ознаками зі справою, що розглядається, адже справи визначально відрізняються за предметами та підставами позову, за доводами і доказами, наданими сторонами, предметом їх доказування, способом захисту, а також фактично-доказовою базою (встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами), і тому застосування норм права наведених скаржником за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення релевантними до обставин цієї справи.

Наведених висновків доводи касаційної скарги не спростовують, як і не спростовує таких висновків зміст постанови Верховного Суду від 21.08.2024 у справі №910/10905/21, де, зокрема, відсутні посилання, що наведені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за подібних правовідносин та при цьому не були враховані (та які саме) судами попередніх інстанцій.

За таких обставин, Верховний Суд у даній справі мав закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, за змістовним критерієм є неподібними.

Разом з тим, задовольняючи касаційну скаргу без наявних на те правових підстав, Верховний Суд фактично вийшов за межі доводів касаційної скарги та межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Вважаю, що Суд мав переглянути судові рішення в межах підстав касаційного провадження, визначених самим скаржником (пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України), що випливає зі змісту частини третьої статті 300 ГПК України, та відповідно закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, адже постанови (правові висновки) Верховного Суду, на які посилається скаржник, ухвалені за неподібних правовідносин, що також фактично підтверджує зміст постанови Верховного Суду від 21.08.2024 у даній справі.

(2) Щодо інших доводів касаційної скарги та висновків Суду за результатом їх розгляду

7. Так, Верховний Суд у даній справі у контексті доводів касаційної скарги та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи дійшов висновку, що правовідносини, що склались між сторонами, по суті підпадають під операції РЕПО.

Суд відзначив, що ОСОБА_2 , укладаючи обидва договори купівлі-продажу частки, була впевнена, що ОСОБА_3 певний період часу не буде відчужувати цю частку, а позивачка, виплативши борг (виконавши умови Договору зворотного продажу), поверне цю частку у власність (тобто вона вважала, що частка фактично перебуває у заставі, а не відчужується безповоротно). Втім, в один і той самий день (15.08.2018), ОСОБА_3 уклала два договори купівлі-продажу: з ОСОБА_1 (Договір №15/08/18-01) та з ОСОБА_2 (Договір №872/165), кожному з яких відчужила частку (корпоративних прав) у розмірі 100% у статутному капіталі ТОВ "СР113".

Водночас, ураховуючи правову природу операції РЕПО, яка передбачає купівлю (продаж) цінних паперів із зобов`язанням зворотного їх продажу (купівлі) через визначений строк за заздалегідь обумовленою ціною, що здійснюється на основі єдиного договору РЕПО, не можу погодитись з висновками Суду щодо правової природи правовідносин, що склались між сторонами, адже зміст встановлених судами фактичних обставин даної справи свідчить про зворотне.

Так, сторонами не було погоджено зобов`язання відповідача 2 щодо обов`язкового повернення частки в статутному капіталі у відповідності до єдиного договору РЕПО. Як свідчать встановлені обставини справи у ОСОБА_3 був відсутній умисел (як інтелектуальний, так і вольовий) на вчинення саме такого змісту правочинів (операції РЕПО). Фактично ж всі дії відповідачки 2 були направлені на заволодіння часткою майна у розмірі 100% товариства з метою його невідкладеного (день в день) відчуження третім особам. Тобто ОСОБА_3 не мала наміру виконувати умови Договору зворотного продажу (повернення частки (корпоративних прав) позивачу) з моменту підписання такого Договору.

А відтак, з огляду на двосторонній характер договору РЕПО, що зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків, вважаю, що спірні правовідносини за своєю правовою суттю не підпадають під операції РЕПО.

У контексті наведеного, погоджуюсь з висновками судів попередніх інстанцій, що наведеними діями ОСОБА_3 ввела в оману ОСОБА_2 щодо обставин, які мають істотне значення для укладення спірного договору, а саме щодо наміру відчужити нерухоме майно, яке належало позивачу на праві власності. Якщо б позивач володіла інформацією, зокрема, про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "СР113" від 15.08.2018 між відповідачами 2 і 3 та неповернення 100 % частки у статутному капіталі товариства, в результаті чого ОСОБА_2 позбавлена права власності на нерухоме майно, позивач би не вступала у правовідносини з відповідачем 2.

Щодо доводів Суду про удаваності спірного правочину (правочинів) відзначаю, що такий правочин може мати місце лише, якщо в обох сторін наявний намір вчинити саме такий удаваний правочин, тобто конкретний вид договору, зокрема, але не виключно, договір позики. Як свідчать встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи умисел позивачки (сторони договорів) був направлений на отримання позики під заставу власного нерухомого майна (про що, окрім іншого, свідчить погашення заборгованості позивачкою). Разом з тим, такий намір (щодо укладення договору позики з позивачкою) був відсутній у ОСОБА_3 , дії якої виключно зводились до безповоротного відчуження частки в статутному капіталі товариства з можливістю подальшого розпорядження нею та відповідно майном позивачки, що включено до статутного капіталу товариства. Тобто у даному випадку ОСОБА_3 мала намір та бажала укласти саме договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі, а не договір позики. А відтак відсутня така необхідна складова для удаваного правочину, як воля обох сторін для, зокрема, укладення договору позики/кредиту під заставу нерухомого майна.

У даному випадку вважаю, що встановлення обставин (на які наголошував Верховний Суд у даній справі) щодо суми позики, факту виконання зобов`язань за договором позики, зокрема, сплати/повернення коштів позичальником, не входять в предмет доказування у даній справі, де спір стосується виключно правомірності/неправомірності укладення договорів купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства.

При цьому відзначаю, що суди попередніх інстанцій, визнаючи недійсним спірний Договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 13.08.2018, також виходили з того, що матеріали справи не містять належних доказів сплати відповідачем 2 позивачу коштів у розмірі 4 013 600,00 грн в якості оплати 100 % частки в статутному капіталі ТОВ "СР113". Що ще раз підтверджує той факт, що спірні правочини укладались позивачем не з метою відчуження корпоративних прав та відповідно власного нерухомого майна, а з метою отримання коштів в позику.

Відтак, оскільки частка в статутному капіталі ОСОБА_3 оплачена не була, остання не мала права розпоряджатись корпоративними правами, власницею яких вона не була. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірний правочин від 15.08.2018, за яким ОСОБА_3 відчужила частку в статутному капіталі ТОВ "СР113" Кунченку О.Є., без законних на те підстав, є підставою для визнання такого договору недійсним. Тобто саме це стало підставою для визнання такого Договору недійсним (стороною якого позивачка не є), а не те, що позивачку ввели в оману за іншим договором, як на цьому акцентує Верховний Суд у даній справі.

У контексті наведеного не можу погодитись з твердженнями Суду, що суди по суті, витребували частку від особи, яка нею вже не володіла, що є неналежним способом захисту. Адже як встановлено судами попередніх інстанцій ОСОБА_3 не набула корпоративних прав щодо товариства, а відтак і фактично не могла володіти та розпоряджатися такими корпоративними правами. Крім того, суди врахували і те, що матеріали справи не містять доказів сплати ОСОБА_1 коштів у розмірі 4 013 600,00 грн ОСОБА_3 в якості оплати 100 % частки в статутному капіталі ТОВ "СР113" на підставі Договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 15.08.2024, укладеного між ними.

При цьому відзначаю, що фактично суди витребували частку в статутному капіталі товариства, належну позивачці, шляхом застосування наслідків недійсності правочину, що є належним та ефективним способом захисту, адже такі дії виключно спрямовані на захист прав власності позивачки та поновлення її корпоративних прав як єдиного учасника товариства.

(3) Висновки

8. Отже, ураховуючи вищенаведене, з огляду на імперативні приписи статті 300 ГПК України, відповідно до якої судові рішення переглядаються виключно у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважаю, що суду касаційної інстанції слід було закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 у справі №910/10905/21 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Суддя Верховного Суду В. Студенець