Постанова

від 24.09.2024 по справі 906/1141/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 906/1141/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Мачульський Г. М. Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області

на рішення Господарського суду Житомирської області від 07.03.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 у справі

за позовом Дочірнього підприємства «Житомиртурист» Приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур»

до Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області

про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області від 06.10.2021 № 1120.

У судовому засіданні взяли участь представники позивача Климець І. О. та Москаль Я. О.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У жовтні 2021 року Дочірнє підприємство «Житомиртурист» Приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» (далі- Підприємство, ДП «Житомиртурист» та/або позивач) звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області (далі - Виконавчий комітет та/або відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету від 06.10.2021 № 1120 «Про свідоцтво на право власності» (далі - рішення від 06.10.2021 № 1120).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вважає спірне рішення від 06.10.2021 № 1120 незаконним, таким, що прийнято відповідачем з перевищенням повноважень та таким, що порушує законне право власності позивача на майновий комплекс туристичної бази «Лісовий берег», розташований за адресою: Чуднівське шосе, 1, м. Житомир.

2.2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як убачається з матеріалів справи та установлено судами попередніх інстанцій, в провадженні Господарського суду Житомирської області перебувала справа № 906/672/18 за позовом заступника керівника Житомирської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Фонду Державного майна України до: 1) Приватного акціонерного товариство «Укрпрофтур»; 2) Дочірнього підприємства «Житомиртурист» Приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Житомирська обласна рада; 2) Комунальне некомерційне підприємство «Обласний дитячий протитуберкульозний санаторій «Лісовий берег» Житомирської обласної ради; 3) Обласний медичний центр вертебрології і реабілітації Житомирської обласної ради; 4) Виконавчий комітет Житомирської міської ради; 5) державний реєстратор виконавчого комітету Житомирської міської ради Баренко Є. О.; 6) Публічне акціонерне товариство «ЕК «Житомиробленерго»; 7) Житомирська обласна державна адміністрація, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Федерація професійних спілок України, про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна (майнового комплексу туристичної бази «Лісовий берег», розташованого за адресою: Чуднівське шосе, 1 м. Житомир) із чужого незаконного володіння.

Господарський суд Житомирської області рішенням від 23.06.2022 у справі № 906/672/18 позов задовольнив та зазначив, що: власником спірного майна є держава в особі уповноваженого органу - Фонду державного майна України, який не приймав рішень щодо відчуження спірного майна, тому майно із власності держави не вибувало; рішення виконкому Житомирської міської ради від 21.12.1972, на яке йде посилання в оформленому на ДП «Житомиртурист» свідоцтві, не стосується спірного майна, а отже видача такого свідоцтва не має жодних юридичних наслідків та не спростовує належності спірного майна державі.

Постановою від 20.09.2022 Північно-західний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції від 23.06.2022 у справі № 906/672/18 скасував, в позові відмовив, зазначивши у цій постанові, серед іншого, таке:

- рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 14.05.1968 № 371 виділено Житомирській обласній раді по туризму земельну ділянку площею 1,5 га для будівництва туристичної бази на 265 місць;

- побудована у 1972- 1973 роках туристична база «Лісовий берег» була передана Житомирській обласній раді по туризму та екскурсіях;

- рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 03.01.1974 № 9 затверджено акт державної прийомки комплексу туристської бази - готелю на 275 місць у лісопарковій зоні Корбутівки корисною площею 5 775 кв. м;

- постановою Президії Центральної Ради по туризму та екскурсіях від 27.07.1982 № 8-3 затверджено Положення про Українську республіканську раду по туризму і екскурсіях, відповідно до якого вказана Рада є органом, який здійснює керівництво радами по туризму і екскурсіям, іншими підвідомчими установами, організаціями, підприємствами туристично-екскурсійної системи профспілок на території УРСР та працює під керівництвом Центральної Ради по туризму і екскурсіях Української республіканської ради профспілок (Укрпрофрада);

- Президія Федерації незалежних профспілок України постановою від 23.08.1991 № П-7-7 прийняла рішення про перетворення Української республіканської ради з туризму та екскурсій в Закрите акціонерне товариство «Укрпрофтур» (далі - ЗАТ «Укрпрофтур»);

- 04.10.1991 Рада Федерації незалежних профспілок та Фонд соціального страхування України уклали установчий договір і затвердили статут ЗАТ «Укрпрофтур»; у переліку майна, переданого Федерацією незалежних профспілок України в статутний фонд вказаного товариства є вищезазначена туристична база «Лісовий берег»;

- постановою Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 у справі № 138/7 за позовом Фонду державного майна України до Федерації профспілок України, Фонду соціального страхування України та ЗАТ «Укрпрофтур» про визнання недійсними установчого договору та статуту АТ «Укрпрофтур», в позові відмовлено;

- 07.02.1997 туристична база «Лісовий берег» була зареєстрована Житомирським обласним державним комунальним підприємством по технічній інвентаризації на праві власності за Житомирським обласним дочірнім підприємством «Житомиртурист»;

- загальними зборами акціонерів українського ЗАТ по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур» (протокол від 14.04.1998 № 6/6) затверджений статут обласного дочірнього підприємства по туризму та екскурсіях «Житомиртурист» українського закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур» у новій редакції, який зареєстровано виконкомом Жито-мирської обласної ради 20.11.2000;

- згідно із статутом підприємство є правонаступником Житомирського обласного дочірнього підприємства «Житомиртурист» Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях «Укрпротур» та засноване на власності ЗАТ «Укрпрофтур»;

- майно Підприємства становлять основні фонди, оборотні кошти та інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства; для забезпечення діяльності підприємства ЗАТ «Укрпрофтур» передало йому у господарське відання майно, проіндексована вартість якого станом на 01.01.2000 становила 2 925 000,00 грн.

Судами попередніх інстанцій також взято до уваги посилання у справі № 906/672/18 на те, що господарські суди у справі № 17/5007/98/11, виходячи зі змісту нормативних актів стосовно права власності держави України після розпаду Союзу РСР та історії реорганізації ПАТ «Укрпрофтур» (Українське акціонерне товариство по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур») є правонаступником Української республіканської ради по туризму та екскурсіях і створено на базі майна засновників Федерації професійних спілок України, яка є правонаступником ради Федерації незалежних профспілок України, Української республіканської Ради профспілок та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності), дійшли висновку, що право власності на спірне майно набула держава Україна;

- відтак, передача спірного майна у відання Української республіканської Ради профспілок, правонаступником якої після розпаду СPCP стала рада Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України, жодним чином не мала наслідком зміну форми власності переданого майна, яке так і залишилося державним; отже, спірне майно було майном громадської організації колишнього Союзу PCP, розташованим на території України; за таких обставин, на момент створення Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур» спірне майно перебувало у державній власності, а тому могло бути відчужене виключно за згоди власника;

- з огляду на викладене, суди апеляційної (постанова від 12.04.2017) та касаційної інстанції (постанова 03.10.2017) при розгляді справи № 17/5007/98/11 в частині позову про визнання права власності на нерухоме майно, дійшли висновку про те, що держава стала власником майна, яке перебувало та перебуває у володінні Федерації професійних спілок України та створених нею суб`єктів господарювання, а Фонд державного майна України (далі - ФДМУ) є органом, уповноваженим від імені держави та в її інтересах здійснювати право власності на таке майно;

- господарські суди у справі № 17/5007/98/11 дійшли висновку, що ФДМУ, на який покладено обов`язок з управління державним майном, про порушення права власності держави щодо спірного майна дізнався ще у 1996 році, складаючи перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), до якого було включено туристичну базу «Лісовий берег»;

- з огляду на що, вже на час видачі свідоцтва 10.01.2001 та на червень 2007 (підтвердження ЗАТ «Укрпрофтур» в процесі інвентаризації переліків майна, переданого у статутний фонд суб`єктів господарювання у період з 01.01.1994 по 01.01.2007) - ФДМУ було відомо про фактичного суб`єкта користування спірним майном;

- тобто, належно виконуючи обов`язки органу, уповноваженого від імені держави та в її інтересах здійснювати право власності на таке майно, ФДМУ об`єктивно мав можливість дізнатись про існування свідоцтва про право власності на туристичну базу «Лісовий берег» від 10.01.2001 та своєчасно звернутись до суду з відповідним позовом;

- враховуючи викладене, факт пропуску строку позовної давності щодо захисту права власності держави на спірний об`єкт є преюдиціальним у даній справі та не підлягає повторному доведенню в силу частини четвертої статті 75 ГПК України, позаяк такі обставини встановлені господарськими судами в межах справи № 17/5007/98/11, спір у якій виник між тими ж сторонами та щодо того ж об`єкта нерухомого майна; відмінністю між вказаними справами є лише обраний Позивачем спосіб захисту права власності держави, зокрема, у справі №17/5007/98/11 - визнання права власності у порядку статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ЦК України, у межах даного провадження - витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) на підставі статті 387, 388 ЦК України;

- окрім того, державна реєстрація на спірний об`єкт нерухомого майна була здійснена 21.06.2006; державна реєстрація такого права є засвідченням/визнанням державою вже набутого особою права власності, про що державним реєстратором робиться запис у державному реєстрі; отже, вчиняючи таку реєстраційну дію та визнаючи право власності на об`єкт нерухомого майна, держава є беззаперечно обізнаною з інформацією щодо належності такого об`єкта нерухомого майна конкретному суб`єкту на праві власності;

- відтак, враховуючи встановлену нормами статтею 257 ЦК України загальну позовну давність тривалістю у три роки та факт звернення прокурора 09.08.2018 із вимогами у даній справі, тобто поза межами вказаного трирічного строку, а також приймаючи до уваги у порядку частини четвертої статті 75 ГПК України преюдиціальні обставини встановлені господарськими судами у справі № 17/5007/98/11, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позову в частині витребування майна із чужого незаконного володіння з підстав пропуску позовної давності;

- у зв`язку з наявністю підстав для застосування позовної давності у даній справі та відповідно відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування майна на підставі статті 387 ЦК України як основної вимоги, позовна вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на нерухомість за ДП «Житомир-турист» не підлягає до задоволення як похідна з тих же підстав.

У подальшому, постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.12.2022 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 у справі № 906/672/18 - залишено без змін.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції під час розгляду цієї справи № 906/1141/21 - рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 14.05.1968 № 371 виділено Житомирській обласній раді по туризму земельну ділянку площею 1,5 га для будівництва туристичної бази на 265 місць.

Матеріали справи містять копію акта державної прийомки будівлі літньої туристичної бази площею 1603,5 кв. м на 200 місць в м. Житомирі (Корбутівка, гідропарк) від 1972 року, в грифі якого «затверджено» зазначено рішення виконкому Житомирської міської ради від 21.12.1972 № 1045.

Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 03.01.1974 № 9 затверджено акт державної прийомки комплексу туристської бази - готелю на 275 місць у лісопарковій зоні Корбутівки корисною площею 5 775 кв. м.

У матеріалах справи також міститься копія Державного акта на право постійного користування землею від 10.05.1994, виданого туристичній базі «Лісовий берег» обласного підприємства «Житомиртурист» на 1,8300 га для розміщення бази.

Матеріалами справи стверджено, що Виконавчий комітет 10.01.2001 видав Обласному дочірньому підприємству по туризму та екскурсіях «Житомиртурист» Українського закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур» - Свідоцтво про право власності на туристичну базу «Лісовий берег», в якому зазначено, що його видано на підставі рішення виконкому Житомирської міської ради від 21.12.1972 № 1045, тобто саме такого, яке зазначено у вказаному вище акті державної прийомки будівлі літньої туристичної бази площею 1603,5 кв. м на 200 місць в м. Житомирі (Корбутівка, гідропарк) від 1972 року.

Крім того, 21.07.2016 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності на вказаний об`єкт нерухомості. Підставою внесення запису зазначено рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області Баренка Євгена Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 30663864 від 27.07.2016.

Однак у подальшому, рішенням Виконавчого комітету від 06.10.2021 № 1120 «Про свідоцтво на право власності» визнано свідоцтво про право власності на туристичну базу «Лісовий берег» від 10.01.2001 таким, що не видавалося виконавчим комітетом Житомирської міської ради обласному дочірньому підприємству по туризму та екскурсіях «Житомиртурист» Українського закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур» та є недійсним.

Вважаючи рішення від 06.10.2021 № 1120 незаконним та таким, що прийняте відповідачем з перевищенням повноважень, позивач з метою захисту свого порушеного права власності звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом у цій справі.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 07.03.2024 (суддя Лозинська І. В.) у справі № 906/1141/21, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 ( Грязнов В. В. - головуючий, судді: Юрчук М. І., Розізнана І. В.) позов задоволено; визнано незаконним та скасовано рішення Виконавчого комітету від 06.10.2021 № 1120 «Про свідоцтво на право власності»; присуджено до стягнення з Виконавчого комітету на користь Підприємства 2 270,00 грн судового збору.

3.2. Місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Житомирської області від 07.03.2024 та постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 у справі № 906/1141/21, Виконавчий комітет звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та постанову, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовної заяви в повному обсязі.

4.2. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

У тексті касаційної скарги скаржник вказує, що оскаржувані судові рішення постановлені з неправильним застосуванням судами норм матеріального права та подає касаційну скаргу керуючись пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, адже судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень були застосовані висновки Верховного Суду у справах № 906/672/18 та № 17/5007/98/11, які не мають бути застосовані при вирішенні справи № 906/1141/21.

5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

5.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.07.2024 для розгляду скарги у справі № 906/1141/21 визначено колегію суддів у складі: Волковицька Н .О. - головуючий (доповідач), Могил С. К., Случ О. В.

У зв`язку з відрядженням судді Могила С. К. здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи № 906/1141/21 між суддями та відповідно до протоколу від 20.09.2024 визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у складі: Волковицька Н. О. - головуючий, Мачульський Г. М., Случ О. В.

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги.

5.3. Предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції, яким задоволено позовні вимоги, та постанова апеляційного господарського суду, прийнята за результатами перегляду рішення суду першої інстанції, якою рішення залишено без змін.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційних скарг, які наведені скаржниками і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Так, обґрунтовуючи свої вимоги, скаржник у касаційній скарзі, з посиланням виключно на пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про те, що оскаржувані судові рішення постановлені з неправильним застосуванням судами норм матеріального права, адже судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні рішень оскаржуваних судових рішень були застосовані висновки Верховного Суду у справах № 906/672/18 та № 17/5007/98/11, які не мали бути застосовані при вирішенні цієї справи № 906/1141/21.

Верховний Суд акцентує увагу на тому, що саме скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстави для касаційного оскарження, передбаченої, зокрема, пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України (що визначає сам скаржник), покладається на скаржника.

В силу приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, відповідно до положень пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

У вирішенні порушених скаржником у касаційній скарзі питань Верховний Суд зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

У цьому аспекті Суд зауважує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Основним завданням Верховного Суду відповідно до положень частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики.

Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Колегія суддів зазначає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Наявності зазначених умов скаржником не доведено. Так, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вказаних ним постановах Верховного Суду у справах № 906/672/18 та № 17/5007/98/11, при цьому Виконавчий комітет взагалі не вказав конкретну норму права (абзац, пункт, частина статті) щодо якої викладено висновок, не зазначив конкретного правового висновку, не навів змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість такого висновку. Касаційна скарга взагалі не містить фундаментальних та/або будь-яких обґрунтувань щодо підстави необхідності і причин для відступу від правової позиції, яка міститься у справах № 906/672/18 та № 17/5007/98/11.

Слід зазначити, що за своїм змістом посилання скаржника на приписи пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України є загальними, абстрактними, містять ознаки формального характеру та незгоду з висновками судів попередніх інстанцій, які були зазначені в оскаржуваних у даній справі судових рішеннях. Зміст касаційної скарги в цілому зводиться до незгоди скаржника із ухваленими у справі рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції та ґрунтується на власному тлумаченні обставин справи.

Отже, зважаючи на викладене, зазначені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови у справі та задоволення касаційної скарги.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.3. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на висновок Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Житомирської області від 07.03.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 у справі № 906/1141/21 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді Г. М. Мачульський

О. В. Случ