Постанова

від 24.09.2024 по справі 921/619/23

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" вересня 2024 р. Справа №921/619/23

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіО.С. Скрипчук

суддівН.М. Кравчук

О.І. Матущака,

секретар судового засідання В.Б. Лагутін,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Почаївської Свято-Успенської Лаври б/н від 26.07.2024 (вх. № 01-05/2144/24 від 26.07.2024)

на ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18.07.2024 (повний текст ухвали складено 19.07.2024, м. Тернопіль, суддя І.П. Шумський)

про повернення позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору за первісним позовом Почаївської Свято-Успенської Лаври до відповідача Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника про визнання за Почаївською Свято-Успенською Лаврою права безоплатного, безстрокового користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря, розташованого за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2

у справі № 921/619/23

за первісним позовом Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника, м. Кременець Тернопільської області

до відповідача Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ, м. Кременець Тернопільської області

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Міністерства культури та інформаційної політики України, м. Київ

про зобов`язання повернути майно

та за зустрічним позовом Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ, м. Кременець Тернопільської області

до відповідача Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника, м. Кременець Тернопільської області

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерства культури та інформаційної політики України, м. Київ

про визнання недійсним договору № 5 від 03.09.2018 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю.

за участю представників за первісним позовом:

від скаржника Почаївської Свято-Успенської Лаври: не з`явився;

від позивача: І.М. Деревінський (присутній в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду);

від відповідача: не з`явився;

від третьої особи: Олексієнко В.М.

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Господарського суду Тернопільської області знаходиться справа №921/619/23 за первісним позовом Кременецько Почаївського державного історико - архітектурного заповідника, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерство культури та інформаційної політики України, до відповідача - Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ, про зобов`язання Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ повернути Кременецько Почаївському державному історико-архітектурному заповіднику державне нерухоме майно приміщення пам`ятки архітектури національного значення Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор, 1760 р., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, XX ст.), загальною площею 3 218, 0 кв. м, охоронний номер 1591 Н, реєстровий № 26024191.18.АААДДЛ151, розміщене за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області, шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного Акту приймання передачі, та за зустрічним позовом Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ, до відповідача - Кременецько Почаївського державного історико - архітектурного заповідника, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство культури та інформаційної політики України, про визнання недійсним Договору №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю, укладений 03.09.2018 між Кременецько-Почаївським державним архітектурним заповідником та Свято-Богоявленським жіночим монастирем УПЦ.

18.07.2024 відділом діловодства Господарського суду Тернопільської області в межах справи №921/619/23 зареєстровано позовну заяву б/н від 17.07.2024 (вх. №511) Почаївської Свято-Успенської Лаври, подану в порядку ч. 1 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України), до Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника про визнання за Почаївською Свято-Успенською Лаврою права безоплатного, безстрокового користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря, розташованого за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2 (позивача за первісним позовом).

Зі змісту вказаної заяви вбачається, що Почаївська Свято-Успенська Лавра, на підставі ч. 1 ст. 49 ГПК України, заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору за первісним позовом.

Предметом позову заявник визначає визнання за Почаївською Свято-Успенською Лаврою права безоплатного, безстрокового користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря, розташованого за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Почаївська Свято-Успенська Лавра зазначає, що станом на 01.10.1990 Кременецьким Богоявленським жіночим монастирем керували монахи Почаївської Лаври. Саме на підставі звернення Почаївської Лаври виконавчий комітет Кременецької районної ради народних депутатів прийняв рішення за №251 від 14.10.1990 "Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору", відповідно до якого дозволив Свято-Успенській Почаївській Лаврі відкрити в приміщенні Богоявленського собору жіночий монастир та вирішив передати керівництву жіночого монастиря Богоявленський собор без пономарки; дзвіницю з каплицею преподобного Іова Почаївського; цвинтарну церкву всіх святих; територію верхнього саду, площею 0,28 га.

30.11.1990, на підставі рішення №252, між Головним управлінням архітектури та містобудування Тернопільського облвиконкому і намісником жіночого монастиря ієромонахом Галактіоном був укладений охоронний договір №57, на підставі якого були передані в безоплатне безстрокове користування церква і дзвіниця Богоявленського монастиря.

Наведене, на переконання заявника, свідчить про те, саме Почаївській Свято-Успенській Лаврі був наданий у безоплатне, безстрокове користування комплекс споруд Богоявленського монастиря. Свято-Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії УПЦ використовував вказане майно за мовчазною згодою Почаївської Лаври, як її структурний підрозділ.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.07.2024 позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору за первісним позовом у справі №921/619/23 та додані до неї документи (всього на 14 арк.) повернуто заявнику - Почаївській Свято-Успенській Лаврі (вул. Лаврська, буд. 8, м. Почаїв, Кременецький район, Тернопільська область, 47025).

Суд першої інстанції дійшов до висновку, що спір за первісним позовом, який існує між Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником і Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ (повернення майна шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного Акту приймання-передачі у зв`язку із закінченням строку дії Договору про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю, сторонами якого є Заповідник, як орган уповноважений на управління та розпорядження державним майном, та Монастир, як самостійна юридична особа), та спір за позовом третьої особи між Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником та Почаївською Свято-Успенською Лаврою (визнання за Почаївською Лаврою права безоплатного, безстрокового користування комплексом споруд Богоявленського монастиря) не пов`язані між собою.

Місцевий суд вказує, що заявник не є учасником матеріально-правових відносин, які виникли між сторонами за первісним позовом (Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником та Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ).

Вимоги за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору за первісним позовом, виникли з інших правовідносин, які відповідно врегульовані іншими нормами права.

Зазначене, на думку суду першої інстанції, унеможливлює спільний розгляд позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору за первісним позовом Почаївської Свято-Успенської Лаври з первісним позовом Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

Не погодившись з ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.07.2024 Почаївсько Свято-Успенська Лавра звернулась до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою б/н від 26.07.2024 (вх. № 01-05/2144/24 від 26.07.2024) , у якій просив скасувати ухвалу від 18.07.2024 і направити справу для продовження розгляду до Господарського суду Тернопільської.

Апеляційна скарга мотивована тим, що обидва позови стосуються одного предмету спору - комплексу споруд Богоявленського монастиря. Почаївська Свято-Успенська Лавра вважає, що саме їй належить право безоплатного, безстрокового користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря, а не Кременецько-Почаївському державному історико-архітектурному заповіднику або Свято-Богоявленському жіночому монастирю Тернопільської єпархії УПЦ. Тобто, Почаївська Свято-Успенська Лавра процесуально протиставляє себе не лише відповідачу (жіночому монастирю), а й позивачу (заповіднику). Вказані позови доцільно розглядати лише спільно, адже задоволення одного з цих позовів автоматично призведе до неможливості задоволення іншого позову.

На переконання скаржника, господарський суд першої інстанції проігнорував вищевказані обставини, безпідставно повернувши Почаївській Свято-Успенській Лаврі позовну заяву.

Апелянт звернув увагу, що у Постанові Верховного суду від 31 серпня 2020 року по справі № 909/243/18 колегія суддів зазначила, що саме по собі повернення позовної заяви у зв`язку з помилковим тлумаченням змісту ст. 49 ГПК України порушує право на ефективний захист своїх прав і законних інтересів в суді, що гарантовано процесуальним законодавством, як загальний принцип судочинства та практики Європейського суду з прав людини.

Через систему «Електронний суд» 23.09.2024 поступило клопотання представника Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ про відкладення розгляду справи. Клопотання мотивоване тим, що представник зайнятий в іншому судовому засіданні.

Разом з тим, через систему «Електронний суд» 24.09.2024 поступило клопотання представника Почаївської Свято-Успенської Лаври про відкладення розгляду справи. Клопотання мотивоване тим, що представник зайнятий в іншому судовому засіданні.

У судове засідання 24.09.2024 з`явився представник позивача та третьої особи, надали пояснення.

У судове засідання 24.09.2024 скаржник та відповідач явки уповноважених представників не забезпечили.

Розглянувши клопотання про відкладення розгляду справи колегія суддів вказує наступне.

Відповідно до ч.ч. 11, 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для відкладення розгляду справи.

Згідно ухвали суду від 29.07.2024 явка представників сторін в судове засідання обов`язковою не визнавалась.

Колегія суддів вказує, що розгляд даної справи вже два рази відкладався за клопотанням скаржника.

Відтак, колегією суддів надавався час учасникам судового провадження на надання усіх необхідних на їх думку документів та пояснень у справі. Скаржник є апелянтом по справі, а отже в апеляційній скарзі ним викладено доводи, з яких він не погоджується з прийнятим судовим рішенням. Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність перенесення розгляду справи в силу положень чинного ГПК України.

Разом з тим, нормами чинного законодавства не передбачено жодного обмеження щодо кола представників юридичної особи. За неможливості представництва інтересів товариства, представляти інтереси учасника судового процесу може керівник або інша особа як з числа своїх працівників, так і осіб, не пов`язаних з ним трудовими відносинами.

Колегія суддів враховує, що матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду апеляційної скарги та ухвалення законного і обґрунтованого рішення відповідно до вимог ст. 236 ГПК України.

При апеляційному розгляді даної справи колегія суддів також враховує положення ст. 129 Конституції України та ст. 2 ГПК України, відповідно до яких одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

За таких обставин, з огляду на необхідність дотримання принципу розумності строків розгляду справи, а також те, що явка представників учасників справи судом не визнавалась обов`язковою, з урахуванням змісту ст.ст. 202, 216, 270 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про відхилення клопотання скаржника та відповідача про відкладення розгляду справи.

Відповідно до п. 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, розглянувши матеріали справи, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає за доцільне зазначити наступне.

Частиною першою статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Відповідно до статті 49 ГПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін.

Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма правами і несуть усі обов`язки позивача.

Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням учасника справи розглядається спочатку.

Проте, Верховний Суд неодноразово та послідовно вказував на те, що передбачене статтею 49 ГПК України право особи вступити у справу шляхом подання позову до однієї або декількох сторін не є абсолютним. Таке право можна реалізувати лише за умови дотримання вимог процесуального законодавства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі № 916/542/18 вказала, що позовна заява третьої особи відповідно до положень частини першої статті 49 ГПК України має містити самостійні вимоги саме на предмет спору у справі. При цьому як предмет спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Отже, вимога третьої особи, спрямована на будь-що поза предметом спору між позивачем та відповідачем, не може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові.

Суд акцентує, що предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Водночас підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Отже, враховуючи зазначене вище, а також приписи частини першої статті 49 ГПК України, колегія суддів висновує, що позовна заява третьої особи має містити саме самостійні вимоги заявника щодо предмета спору у справі.

Разом з тим самостійність вимог полягає в тому, що саме третя особа перебуває у правовідносинах із відповідачем, і що саме її право порушене. Тобто третя особа із самостійними вимогами заперечує / частково заперечує вимогу(ги) позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь (праова позивація викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.04.2024 у справі №910/10699/21).

Отже, надаючи тлумачення поняттю «самостійність вимог третьої особи», суд зазначає, що вказана самостійність полягає в тому, що третя особа вважає, ніби в матеріальних правовідносинах із відповідачем перебуває саме вона, і саме її право порушено відповідачем. Дана особа заперечує вимогу позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь. Тому третя особа із самостійними вимогами процесуально протиставляє себе не лише відповідачу, а й позивачу, а її вимоги до відповідача є конкуруючими із вимогами позивача (аналогічної позиції притримується Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі № 905/121/15 від 02.04.2018).

Таким чином, позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору має на меті довести дві обставини, - як повну або часткову відсутність у позивача матеріальних правовідносин із відповідачем, а відтак відсутність його суб`єктивного права на предмет спору, так і наявність відповідних правовідносин та прав у третьої особи до відповідача.

При цьому, якщо вимоги за позовом між сторонами і за позовом третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору виникли з різних правових підстав, з інших правовідносин, позов третьої особи не може вважатись позовом, спрямованим та той самий предмет спору.

і змісту позовної заяви Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника вбачається, що вимога останнього про зобов`язання Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ повернути Заповіднику державне нерухоме майно - приміщення пам`ятки архітектури національного значення -Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор, 1760 р., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, XX ст.), загальною площею 3218, 0 кв. м, охоронний номер 1591 Н, реєстровий № 26024191.18.АААДДЛ151, розміщене за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської обл., шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного Акту приймання-передачі, обґрунтована:

- закінченням 03.09.2023 строку дії Договору №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю, укладеного 03.09.2018 між Кременецько-Почаївським державним архітектурним заповідником та Свято-Богоявленським жіночим монастирем УПЦ;

- фактичним використанням Монастирем майна, яке є пам`яткою архітектури національного значення поза волею власника та балансоутримувача;

- порушенням прав позивача за первісним позовом, як органу уповноваженого на управління та розпорядження державним майном, у реалізації його прав на володіння та користуватися спірним майном без жодних перешкод, умов та застережень. Правовими підставами позову визначено, зокрема, ст. 15, 785 Цивільного кодексу України, ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Водночас, Почаївська Свято-Успенська Лавра, звертаючись до господарського суду в порядку ч. 1 ст. 49 ГПК України з позовом про визнання за Почаївською Свято-Успенською Лаврою права безоплатного, безстрокового користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря, розташованого за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2., свої позовні вимоги обґрунтовує наявністю у неї, відповідно до рішення виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів №252 від 14.10.1990 та Охоронного договору №57 на передачу пам`ятки архітектури, що є на державній охороні від 30.11.1990, майнового права (права користування) на нерухоме майно, використання Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ спірного майна за мовчазною згодою Почаївської Лаври. Правовими підставами позову третя особа визначає ст. ст. 16, 396, 392 Цивільного кодексу України.

З огляду на наведене, правомірним є висновок суду першої інстанції, що спір за первісним позовом, який існує між Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником і Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ (повернення майна шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного Акту приймання-передачі у зв`язку із закінченням строку дії Договору про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю, сторонами якого є Заповідник, як орган уповноважений на управління та розпорядження державним майном, та Монастир, як самостійна юридична особа), та спір за позовом третьої особи між Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником та Почаївською Свято-Успенською Лаврою (визнання за Почаївською Лаврою права безоплатного, безстрокового користування комплексом споруд Богоявленського монастиря) не пов`язані між собою.

Заявник не являється учасником матеріально-правових відносин, які виникли між сторонами за первісним позовом (Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником та Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ).

Вимоги за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору за первісним позовом виникли з інших правовідносин, які, відповідно, врегульовані іншими нормами права.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов правомірного висновку про повернення позовної заяви Почаївської Свято-Успенської Лаври з доданими до неї додатками без розгляду на підставі частини першої статті 49 ГПК України, частини шостої статті 180 ГПК України, оскільки зазначені обставини унеможливлюють спільний розгляд позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору за первісним позовом Почаївської Свято-Успенської Лаври з первісним позовом Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

Підсумовуючи все вищевказане, колегія суддів зазначає, що доводи скаржника не знайшли свого підтвердження в ході розгляду апеляційної скарги. Ці доводи не спростовують фактів, покладених в основу ухвали Господарського суду Тернопільської області від 18.07.2024 у справі №921/619/23.

За приписами частин 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч.ч. 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

З огляду на вищевказане, колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, що мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Судові витрати

З огляду на те, що суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 86, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ :

1.Апеляційну скаргу Почаївської Свято-Успенської Лаври б/н від 26.07.2024 (вх. № 01-05/2144/24 від 26.07.2024) залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18.07.2024 у справі №921/619/23 залишити без змін.

3.Судовий збір сплачений за апеляційну скаргу покласти на апелянта.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Строки та порядок оскарження постанов апеляційного господарського суду визначені в § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.

Повний текст постанови виготовлено 03.10.2024.

Головуючий суддя О.С. Скрипчук

СуддяО.І. Матущак

СуддяН.М. Кравчук