Постанова

від 25.09.2024 по справі 761/26660/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 761/26660/21

провадження № 61-5547св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Квіти України», яке є правонаступником Приватного акціонерного товариства «Квіти України», Товариство з обмеженою відповідальністю «Амбас», Товариство з обмеженою відповідальністю «Майстерня Г. Духовичного»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року у складі судді Мальцева Д. О., постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Приватного акціонерного товариства «Квіти України» (далі - ПрАТ «Квіти України»), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Квіти України» (далі - ТОВ «Квіти України»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Амбас» (далі -ТОВ «Амбас»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Майстерня Г. Духовичного» (далі - ТОВ «Майстерня Г. Духовичного») про зобов`язання припинити дії, що порушують авторське право, та відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Позов мотивований тим, що у 1983-1985 роках у м. Києві за адресою: вул. Січових Стрільців, 49, був збудований павільйон-оранжерея «Квіти України». Автором проєкту і головним архітектором будівлі є ОСОБА_1 . Позивач також є автором внутрішніх елементів декору будівлі «Квіти України», зокрема, оригінальних світильників та дизайну облицювання стін.

На час проєктування будівлі позивач був працівником проєктного інституту «Київпроект», а саме, працював керівником архітектурно-планувальної майстерні № 1 головного управління проєктних робіт проєктного інституту «Київпроект».

Під керівництвом ОСОБА_1 участь у розробці проєкту будівлі брали архітектори ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та інженери ОСОБА_5 та ОСОБА_6

17 червня 1981 року Містобудівна рада при головному архітекторі м. Києва затвердила проєкт магазину-оранжереї «Квіти України».

Будівля проєктувалась з метою її використання як магазину-оранжереї та павільйону для проведення виставок рослин.

Позивач не укладав жодних договорів про передання майнових прав інтелектуальної власності на архітектурний проєкт чи будівлю «Квіти України».

На теперішній час будівля перебуває у власності ПрАТ «Квіти України», яке розпочало підготовчі та будівельні роботи для реконструкції будівлі, спрямованої на зміну мети її використання.

Керуючий партнер ПрАТ «Квіти України» ОСОБА_7 опублікував орієнтовні проєкти зовнішнього вигляду будівлі після реконструкції, які свідчать про те, що фасад має бути кардинально змінений, а каскадний атріум - знищений. Станом на дату подання позову внутрішні елементи декору, а саме оригінальні лампи авторства позивача були спотворені. Також знищені клумби біля будівлі, які є частиною архітектурного проєкту позивача.

12 липня 2021 року фасад будівлі «Квіти України» разом із заскленням почали руйнувати за допомогою будівельного крану.

Роботи з порушення цілісності фасаду будівлі із застосування будівельного крану, на переконання позивача, є незаконними.

Позивач як автор проєкту будівлі «Квіти України» до жодних робіт з проєктування реконструкції будівлі не залучався, своєї згоди на реконструкцію та зміну проєкту не надавав. Позивач виступив проти реконструкції, оскільки її проведення відповідно до заявленої передпроєктної документації та озвучених планів забудовника передбачають кардинальну зміну усього архітектурного твору позивача.

Оскільки позивач є автором творів архітектури - проєкту та будівлі «Квіти України», то має право звернутися до суду за захистом його майнових та немайнових прав інтелектуальної власності на такі твори.

Внаслідок порушення ПрАТ «Квіти України» його авторських прав, він зазнав моральних страждань, які полягають у приниженні його честі, гідності та ділової репутації. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди зумовлений глибиною страждань, яких зазнав позивач, коли 12 липня 2021 року побачив самовільне руйнування та спотворення фасаду будівлі «Квіти України» будівельним краном.

Крім того, на прес-конференції ПрАТ «Квіти України» та ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» та в публічних інтерв`ю вказували, що позивач відмовився від участі у розробці проєкту реконструкції будівлі через вік та проблеми зі здоров`ям, що не відповідає дійсності. Моральну шкоду позивач оцінює в 100 000,00 грн, які просить стягнути з ПрАТ «Квіти України».

Позивач просив:

зобов`язати ПрАТ «Квіти України» припинити дії, що порушують авторське право позивача, а саме реконструкцію будівлі «Квіти України» з надбудовою для розміщення офісного центру з підземним паркінгом, у тому числі будь-які підготовчі будівельні роботи у межах такої реконструкції;

зобов`язати ТОВ «Амбас» припинити дії, що порушують авторське право позивача, а саме реконструкцію будівлі «Квіти України» з надбудовою для розміщення офісного центру з підземним паркінгом, у тому числі, будь-які підготовчі будівельні роботи у межах такої реконструкції;

зобов`язати ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» припинити дії, що порушують авторське право позивача, а саме використання без дозволу позивача креслень та планів реконструкції будівлі «Квіти України», створених ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» з порушенням авторських прав позивача;

заборонити ПрАТ «Квіти України» проведення без письмового дозволу позивача будь-яких будівельних, підготовчих чи реставраційних робіт, що мають на меті зміну або порушення цілісності твору архітектури - будівлі «Квіти України», його фасаду, скляного атріуму та інших охоронюваних авторськими правом елементів;

зобов`язати ПрАТ «Квіти України» відновити попередній стан твору архітектури - будівлю «Квіти України», фасад якої був зруйнований умисними діями ПрАТ «Квіти України», відповідно до проєкту будівлі за авторством позивача, з урахуванням тих конструкторських рішень фасаду, які існували до порушення, та з погодженням використовуваних матеріалів для відновлення з позивачем;

зобов`язати ПрАТ «Квіти України» відшкодувати позивачу моральну шкоду, завдану порушенням його авторських прав, у розмірі 100 000,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

у позові ОСОБА_1 посилається на чинний ЦК України, Закон України «Про авторське право і суміжні права», Закон України «Про архітектурну діяльність» та Бернську конвенцію про охорону літературних та художніх творів, відповідно до яких позивач як співавтор твору архітектури має право окремо від інших співавторів звертатися до суду, а також має авторські права, зазначені у вказаних нормативних актах;

вказані нормативно-правові акти не можуть бути застосовані до спірних правовідносин з таких мотивів:

ЦК України 2003 року набрав чинності з 01 січня 2004 року;

відповідно до Преамбули Закон України «Про авторське право і суміжні права», цей Закон охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов`язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва - авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права. У пункті 1 Прикінцевих положень визначено, що Закон набирає чинності з дня його опублікування і застосовується до правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, а саме - з 23 лютого 1994 року;

Закон України «Про архітектурну діяльність» набрав чинності з 23 червня 1999 року;

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів набрала чинності для України 25 жовтня 1995 року, Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року (Женева, 6 вересня 1952 року) набрала чинності для України 17 січня 1994 року, до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, прийнятого Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року, Україна приєдналася 20 вересня 2001 року;

при визначенні об`єкта та обсягу авторських прав на твір відповідні правовідносини регулюються законодавством про авторське право, яке було чинним на момент створення такого твору. З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини виникли у період з 1979 до 1985 роки під час проєктування та будівництва будівлі «Квіти України», тобто у період дії ЦК УРСР 1963 року, тому до відповідних правовідносин, у тому числі при визначенні об`єкта та обсягу авторського права, застосовуються норми саме ЦК УРСР;

чинне на момент проєктування і спорудження будівлі «Квіти України» законодавство не передбачало розподілу авторського права на майнову та немайнову компоненту. Такий розподіл з`явився лише у 1994 році, вже після прийняття Закону України «Про авторське право та суміжні права»;

проєктну документацію магазину-оранжереї слід вважати колективним твором, створеним за співавторства позивача;

визначаючи обсяг належних позивачу авторських прав у зв`язку з проєктуванням та спорудженням будівлі «Квіти України», необхідно виходити з того, що відповідно до чинного на той момент законодавства, авторські права могли виникнути виключно на проєктну документацію на будівлю «Квіти України» і складалися з права на опублікування, відтворення і розповсюдження своєї проєктної документації всіма дозволеними законом способами під своїм ім`ям, під умовним ім`ям (псевдонім) або без позначення імені (анонімно) та права на недоторканність проєктної документації. Разом з тим, обставини порушення права позивача на опублікування, відтворення і розповсюдження проєктної документації на будівлю «Квіти України» дозволеними законом способами під своїм або умовним ім`ям, або без позначення такого до відома суду позивачем не доводились, матеріали, які підтверджували б таке порушення права автора у справі відсутні, вимоги про захист такого порушеного права в позовній заяві не містяться;

стосовно права на недоторканість твору, розтлумаченого в статті 476 ЦК УРСР 1963 року, згідно з якою задля забезпечення охорони недоторканості авторських творів передбачена заборона на внесення змін як в самий твір, так і в його назву і позначення імені автора, суд зазначив, що, як це вбачається з диспозиції вказаної статті, порушення права визнається можливим за умови настання однієї з обставин: внесення змін до самого авторського твору та/або внесення змін до його назви чи імені автора. Разом з тим доказів внесення змін до проєктної документації, співавтором якої є позивач, або ж змін до його назви чи імені автора, в матеріалах справи не міститься;

суд першої інстанції погодився із твердженням відповідачів про те, що даних, які б підтверджували авторське право позивача на оригінальні лампи та авторський проєкт облицювання стін всередині будівлі, матеріали справи не містять. Крім того, суд прийняв до уваги викладену історичну інформацію стосовно того, що відповідно до проєктної документації ОСОБА_1 в розробці інтер`єрів будівлі за адресою АДРЕСА_1 участі не брав, адже оформлення інтер`єрів розроблялося інститутом «Укрінжпроєкт»;

суд критично оцінив твердження позивача про наявне в нього право на об`єкт - матеріальне втілення проєктної документації, в якості якого він визначає будівлю «Квіти України»;

суд також не встановив, що використання частин будівлі та елементів конструкції в передпроєктних пропозиціях, розроблених ТОВ «Майстерня Г. Духовичного», порушує права позивача як автора. Позивач фактично ототожнює порушення своїх авторських прав з руйнуванням частини фасаду будівлі;

позивач також пов`язує порушення його права з фактом використання архітектурного проєкту для створення передпроєктних пропозицій. Зокрема, за твердженням позивача, такі дії ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» підтверджуються фактами існування в передпроєктних пропозиціях планів, на яких спеціальними умовними позначеннями вказані частини будівлі та елементи конструкції, що зберігаються, і в яких використовується вхідна група будівлі, розроблена за співавторства позивача. Додатковим доказом такого використання позивач називає факт співпадіння вісей на кресленнях передпроєктних пропозицій та демонстраційних матеріалів першого проєкту позивача.

разом з тим, як зазначило ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» у своїх поясненнях і вказана обставина не спростована наявними в матеріалах справи доказами, дані про товщину стін та розташування в них внутрішніх вентиляційних блоків, з нанесеними вісями було отримано ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» з Обмірного плану, підготовленого на замовлення ПрАТ «Квіти України» Товариством з обмеженою відповідальністю «Будівельна Група «Проєктбудмонтаж» в грудні 2020 року. Суд погодився з твердженням ТОВ «Майстерня Г. Духовичного», що у останнього була відсутня необхідність використовувати первісну проєктну документацію в період розробки передпроєктних пропозицій;

суд критично поставився до тверджень позивача про те, що умовна розбивка на вісі, зроблена в первісному проєкті, є індивідуальною особливістю цього проєкту, з огляду на пояснення ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» про застосування будівельних ГОСТів, якими користувались всі архітектурні майстерні інституту «Київпроєкт», а також через те, що, як це вбачається з досліджених у справі доказів, (зокрема договір між ПрАТ «Квіти України» та ТОВ «Будівельна Група «Проектбудмонтаж», обмірні плани, акт виконаних робіт до договору) таке співпадіння вісей вперше виникає в проєктній документації, підготовленій на замовлення ПрАТ «Квіти України» Товариством з обмеженою відповідальністю «Будівельна Група «Проєктбудмонтаж», який не є відповідачем у даній справі;

обставини щодо порушення авторських прав позивача не знайшли свого підтвердження;

з урахуванням недоведеності позивачем наявності порушення його авторських прав, відсутності підстав для встановлення протиправності дій відповідачів під час проведення ними демонтажу фасаду будівлі, вимоги про відшкодування моральної шкоди є безпідставними і задоволенню не підлягають.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність у позивача прав інтелектуальної власності на об`єкт - будівлю магазину-оранжереї «Квіти України», оскільки таке право в позивача за часів дії радянського законодавства не виникло, й, відповідно, всупереч твердженням апеляційної скарги, магазин-оранжерея «Квіти України» не є об`єктом авторського права позивача. Крім того, наявна певна специфічна природа магазину-оранжереї «Квіти України» - це колективний, службовий твір, виконаний на замовлення роботодавця. Будівля побудована за гроші міста, на даний час приватизована та знаходиться у власності ТОВ «Квіти України».

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року заяву представника ТОВ «Квіти України» Сергеєва Д. С.задоволено частково.

Прийнято додаткову постанову, якою стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ товариства «Квіти України» як правонаступника ПрАТ «Квіти України» 25 000,00 грн.

Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

суд відмовив у розподілі витрат в суді першої інстанції у зв`язку з відсутністю такої заяви про розподіл судових витрат;

згідно з умовами договору про надання професійної правничої допомоги № 157/01/2021 від 26 липня 2021 року між АО «Адвокатська фірма АнГард» та ПрАТ «Квіти України», вказаний договір встановлює, що за правничу допомогу Клієнт (ПрАТ «Квіти України») сплачує Фірмі (АО «Адвокатська фірма АнГард») винагороду у щомісячній фіксованій сумі 5 000 грн. Сума щомісячної винагороди розраховується виходячи з того, що адвокатами фірми витрачається 5 годин на місяць на надання правничої допомоги клієнту за цим договором;

у відзиві на апеляційну скаргу, зазначаючи про орієнтовний розрахунок судових витрат, представник відповідача посилався саме на цей договір та суми, вказані у ньому;

оскільки, як видно з таблиці розрахунку витрачених годин на надання юридичних послуг, апеляційна скарга була отримана 28 грудня 2022 року, постанова суду апеляційної інстанції датована 06 березня 2023 року, а засідання щодо додаткового рішення суду призначене на 10 квітня 2023 року, судові витрати ТОВ «Квіти України» на професійну правничу допомогу складають суму, яка визначається множенням фіксованої місячної ставки 5 000 грн на 5 місяців, що становить 25 000 грн. Отже, апеляційний суд погодився з доводами представника позивача щодо зменшення суми судових витрат ТОВ «Квіти України» до 25 000 грн;

крім того, частиною четвертою статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із ціною позову;

ціна позову складає 100 000 грн, зазначена як відшкодування моральної шкоди. Інших майнових вимог немає;

водночас, після розгляду справи у суді першої інстанції АО «Адвокатська фірма АнГард» та ПрАТ «Квіти України» уклали додаткову угоду, якою витрати на професійну правничу допомогу підвищилися до фіксованої суми 300 000 грн, яка не була подана до суду першої інстанції у вигляді будь-якого попереднього розрахунку і не була долучена до відзиву на апеляційну скаргу;

апеляційний суд погодився з доводами позивача про те, що неподання попереднього розрахунку за новими домовленостями сторін, які виникли після розгляду справи у суді першої інстанції, становить перешкоду для позивача щодо оцінки ризиків програшу у суді, можливості відмови від позову та прийняття умов мирової угоди у випадку отримання такої пропозиції, оскільки заявлена сума втричі перевищує ціну позову, заявлену позивачем, що суперечить статті 137 ЦПК України, що свідчить про завищення судових витрат на правничу допомогу;

у матеріалах справи наявні належні та допустимі докази на підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу в межах розгляду даної справи на суму 25 000 грн, вказані витрати є співмірними із складністю справи та виконаною роботою в суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_2 , у якій просить рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року, постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

під час вирішення справи суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права у частині визначення темпоральної дії законодавства у сфері авторського права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 569/11407/14-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 752/4331/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 522/8925/17 та від 05 серпня 2021 року у справі № 761/13278/16-ц;

відсутній висновок Верховного Суду стосовно застосування окремих норм матеріального права з питань:

- чи визнавалася зведена будівля твором архітектури, створення якого призводить до виникнення суб`єктивного авторського права, згідно із законодавством, чинним на 1985 рік?

- чи зумовлює стаття 18 (1) Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів обов`язок країни, яка приєднується до конвенції, надати правову охорону творам, на які конвенція поширює свою дію, для яких ця країна є країною походження, але які до набуття конвенцією сили для такої країни не охоронялися авторським правом?

- хто був первинним суб`єктом авторського права на архітектурні, інженерні та інші технічні плани, які створювалися на замовлення за умов, що автор перебував у трудових відносинах з організацією - виконавцем такого замовлення, згідно із законодавством, що було чинним станом на 1981 рік?

внаслідок неправильного застосування норм матеріального права суди попередніх інстанцій не дослідили зібраних у справі доказів з метою встановлення фактичних обставин, від встановлення і правової оцінки яких залежить правильне вирішення спору по суті;

додаткова постанова апеляційного суду, у якій апеляційний суд вирішив питання про розподіл судових витрат, є невід`ємною складовою оскаржуваної постанови. Позивач оскаржує її не з мотивів помилкового вирішення питання щодо судових витрат, а у зв`язку з оскарженням основної постанови;

позивач стверджує про порушення його авторського права на твори, створення яких було завершено у 1981 році (первинний проєкт) та у 1985 році (будівля) - твори позивача. Дії, які позивач вважає порушеннями, відбулися у 2021 році;

на думку позивача, з моменту створення кожного твору виникли триваючі правовідносини, елементами яких стали права позивача як автора (співавтора) твору, обов`язки третіх осіб не порушувати абсолютного права позивача, а також права та обов`язки позивача та третіх осіб, пов`язані з фактом порушення авторського права у липні 2021 року, коли був змінений фасад будівлі;

кваліфікація певного факту об`єктивної дійсності як факту створення твору, з котрим пов`язується виникнення авторського права, має здійснюватися відповідно до законодавства, яке діяло на момент, коли цей факт мав місце. Подальша зміна правового регулювання вимог щодо охоронюваних творів не впливає на кваліфікацію тих об`єктів матеріального світу, створення яких було завершене до набрання чинності відповідними змінами, звісно, за відсутності безпосередньої вказівки у законодавстві про зворотнє. Згаданий вище висновок ґрунтується на загальному правилі про заборону ретроактивної дії норм права. Власне, саме у цьому розумінні у рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/1999 Конституційний Суд зазначив, що «до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце»;

суди обґрунтовано вказали на необхідність застосування законодавства, чинного на момент створення творів, до визначення «об`єкта» правової охорони авторським правом та виникнення правовідносин. Водночас, визначаючи можливість будівлі бути кваліфікованою як твір за ЦК УРСР 1963 року, суди також зробили хибні висновки;

позивач не погоджується з тим, що це законодавство має застосовуватися і для вирішення питання про обсяг правової охорони. Обсяг суб`єктивного авторського права має визначатися на основі законодавства, чинного на момент, коли мали місце факти, що їх суб`єкт авторського права вважає порушенням. Позивач при цьому наголошує, що у межах триваючих відносин, які виникли після створення творів як юридичного факту, виникла принаймні одна з правомочностей (прав) позивача, яка триває і діє досі - це невідчужуване особисте немайнове право позивача на цілісність його творів. При цьому це право залишалося діючим, незалежно від того, визнається побудована будівля твором та об`єктом авторського права чи ні, тому що для цілей цієї справи правом, яке тривало на момент заявленого порушення у липні 2021 року та триває досі, є також право на проєкт будівлі, що встановив суд першої інстанції і що суди у своїх рішеннях не заперечували. Отже, існування авторського права позивача в межах триваючих правовідносин на час вчинення заявленого порушення було встановлене судами;

похідними від триваючих відносин, які виникли внаслідок створення твору, є охоронні відносини. Юридичним фактом, який зумовлює їх виникнення, є діяння будь-якої особи, яке призводить до порушення чи загрози порушення суб`єктивного авторського права. Внаслідок цього у суб`єкта авторського права виникає право на захист (застосування одного зі способів захисту, зокрема тих, які передбачені у законодавстві про авторське право). Відповідно для оцінки певного діяння як порушення суб`єктивного авторського права, слід застосовувати норми права, що є чинними на момент, коли це діяння мало місце. Цей висновок очевидно випливає з того ж загального правила про пряму (перспективну) дію норм права у часі. Позаяк дії, на які позивач посилається як на порушення його права, трапились у 2021 році, в межах триваючих правовідносин та при діючому авторському праві позивача. За таких обставин, суд мав би застосовувати чинне на цей час законодавство, а саме: Закон України «Про авторське право і суміжні права» у редакції 2001 року та ЦК України. Саме про це стверджував позивач як у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі;

жоден акт, який змінював правове регулювання обсягу авторського права у період з 1981 по 2021 роки (Закон України «Про авторське право і суміжні права» у редакціях 1993 та 2001 років, а також ЦК України), не містив вказівки на ультраактивну дію норм, які втрачали чинність на його підставі. Навпаки, у Постанові Верховної Ради України від 23 грудня 1993 року № 3793-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону України «Про авторське право і суміжні права» зафіксована пряма дія норм цього закону (пункт 3, абзац другий). Така ж норма, але щодо усіх цивільних правовідносин, міститься у Прикінцевих і перехідних положень ЦК України (пункт 4, абзац другий). Відповідно, теорія судів першої та апеляційної інстанцій про ультраактивність норм ЦК УРСР у частині визначення обсягу авторського права на момент порушення у липні 2021 року, не має нормативного підґрунтя;

з урахуванням викладеного та задля формування чіткої правозастосовчої практики, на розвиток правових позицій і підходів зі згаданих вище постанов, позивач просить сформулювати наступні висновки щодо застосування норм права:

- положення статті 58 (1) Конституції України та статті 5 ЦК України зумовлюють застосування норм права, чинних на момент, коли мав місце певний факт, з яким така норма пов`язує настання юридично значущих наслідків, для визначення цих наслідків (пряма дія норми права), якщо інше не визначене відповідним нормативно-правовим актом;

- з урахуванням першого висновку, оцінка відповідності певного інтелектуального творіння вимогам до твору, з дотриманням яких пов`язане виникнення суб`єктивного авторського права, за загальним правилом здійснюється на підставі законодавства, яке було чинним на момент його створення (завершення створення);

з урахуванням першого висновку, оцінка певного діяння як порушення суб`єктивного авторського права (і відповідно обсяг такого права), з яким пов`язане виникнення суб`єктивного права на захист авторського права, за загальним правилом здійснюється на підставі законодавства, яке було чинним на момент такого діяння; законодавство, що діяло на момент створення твору, у разі його зміни не має ультраактивної (переживальної) дії у частині визначення обсягу суб`єктивного авторського права на момент порушення цього права;

суди неправильно застосували ЦК УРСР 1963 року у двох аспектах. По-перше, вони неправильно витлумачили положення ЦК УРСР 1963 року, зробивши висновок про те, що зведена будівля не визнавалася твором станом на 1985 рік. По-друге, навіть якби вона гіпотетично не визнавалася твором станом на 1985 рік (що не відповідає дійсності), суди мали застосувати положення статті 18 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, яка у порядку винятку зумовлює ретроспективну охорону визначених у ній категорій творів з моменту набуття нею чинності для певної країни;

зведена будівля визнавалась твором згідно із ЦК УРСР 1963 року;

будівля підлягає охороні з 25 жовтня 1995 року також відповідно до вимог Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів;

до первинного проєкту будівлі підлягало застосуванню загальне правило про набуття автором службового твору усіх авторських прав на нього, викладене у статті 481 ЦК УРСР 1963 року. Висновок про те, що стаття 512 зумовлювала «автоматичний» перехід авторського права до замовника у розмінні статей 500 та 501 ЦК УРСР 1963 року (які присвячені авторським договорам), суперечить змісту цих норм;

оскільки наразі висновок Верховного Суду з цього питання відсутній, позивач просить сформулювати такі висновки:

- авторське право на архітектурні, інженерні та інші технічні плани, виконані у порядку виконання службового завдання у період чинності норм ЦК УРСР про авторське право (до 09 квітня 1994 року), належало авторам цих творів відповідно до статті 481 ЦК УРСР 1963 року;

- положення статті 512 ЦК УРСР 1963 року не зумовлювали переходу авторського права на архітектурні, інженерні та інші технічні плани до замовника, а встановлювало лише невідчужуване право на використання цих творів замовником без виплати додаткової винагороди авторові у період до 09 квітня 1994 року.

Позиція інших учасників справи

У травні 2023 року ТОВ «Квіти України» подало відзив на касаційну скаргу за підписом представника Сергеєва Д. С. , у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

суди зробили обґрунтований висновок, що об`єкт авторського права, про порушення прав на який заявляє позивач, є службовим, колективним твором, виконаним на підставі державного замовлення;

суди прийняли рішення про можливість ретроспективного застосування законодавства, яким авторське право регламентувалось в період проєктування та будівництва будівлі, в частині визначення обсягу наявного у позивача авторського права;

в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції констатує наявність у позивача всього обсягу прав, передбачених статтею 475 ЦК УРСР, станом на день винесення рішення, які належать йому як співавтору колективного службового твору, розробленого на підставі державного замовлення;

відмова в задоволенні вимог позивача випливає не із заперечення судами тривалості правовідносин або неможливості застосування до них чинного на момент заявленого порушення законодавства, проте пов`язана з відсутністю доведеного факту такого порушення. Водночас в своїй касаційній скарзі позивач стверджує, що позиція судів прямо суперечить положенням статті 5 (3) ЦК України;

як вбачається з досліджених судами обставин справи, передбачені статтею 5 ЦК України триваючи відносини між сторонами спору в період дії ЦК УРСР не виникли;

очевидною є та обставина, що в позивача не виникло ніяких прав і обов`язків, інших від тих, що виникли в зв`язку із фактом співавторства на службовий твір, після набрання чинності положеннями Закону України «Про авторське право і суміжні права», в зв`язку з чим подібні його твердження є цілком безпідставними;

суди не мали підстав для застосування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 569/11407/14-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 752/4331/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 522/8925/17 та від 05 серпня 2021 року у справі № 761/13278/16-ц, оскільки висновки здійснені щодо авторських творів, не є релевантними до колективних, службових творів;

суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність у позивача прав інтелектуальної власності на об`єкт - будівлю магазину-оранжереї «Квіти України», оскільки таке право в позивача за часів дії радянського законодавства не виникло, й, відповідно, всупереч твердженням апеляційної скарги, магазин- оранжерея «Квіти України» не є об`єктом авторського права позивача;

питання визнання або невизнання будівлі твором архітектури взагалі не розглядалось судами, оскільки не мало жодного відношення до предмету спору, й не впливало на вирішення справи по суті.

У липні 2023 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив відповідача на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_2 .

Відповідь на відзив мотивована тим, що аргументи ТОВ «Квіти України» переважно зводяться до спроби обґрунтувати, ніби підняті позивачем у касаційній скарзі питання права не мають аніякого стосунку до вирішення спору. Насправді ці питання є релевантними і важливими для правильного вирішення спору. На думку позивача, доводи його касаційної скарги лишилися неспростованими, а тому він наполягає на її задоволенні в повному обсязі.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року; відкрито касаційне провадження у справі № 761/26660/21; витребувано справу з суду першої інстанції; у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року та додаткової постанови Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року відмовлено.

У травні 2023 року матеріали цивільної справи № 761/26660/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2023 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання, яке підписано представником ОСОБА_2 , про касаційний розгляд з повідомленням учасників справи та за участю представника позивача, справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2024 року передано справу № 761/26660/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 серпня 2024 року справу № 761/26660/21 (провадження № 14-104цс24) повернено відповідній колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 27 квітня 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 569/11407/14-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 752/4331/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 522/8925/17, від 05 серпня 2021 року у справі № 761/13278/16-ц, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що на момент проєктування будівлі «Квіти України» у 1979-1981 роках, позивач перебував у трудових відносинах з Інститутом «Київпроєкт» та обіймав посаду керівника архітектурно-конструкторської майстерні М-1, головного архітектора проєктів.

У відповідності до даних техно-робочого проєкту Магазину-оранжереї за адресою: АДРЕСА_1 , проєкт розроблявся за плановим завданням замовника - Республіканського управління зеленого будівництва і комплексного благоустрою, номер замовлення 17913.

Позивач вказаний на титульній сторінці техно-робочого проєкту в якості керівника майстерні № 1, головного архітектора проєкту.

В позовній заяві позивач вказує, що співавторами, які приймали участь в розробці проєкту будівлі магазину-оранжереї, є архітектори ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та інженери ОСОБА_5 , ОСОБА_9 .

Безпосередньо будівництво будівлі відбувалось в період після затвердження проєкту у 1981-1985 роках.

У 1991 році було створено Орендне підприємство «Квіти України», яке в 1994 році змінило організаційно-правову форму на ЗАТ «Квіти України», правонаступником якого є ПрАТ «Квіти України».

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності ПрАТ «Квіти України» на будівлю виникло на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рубльовою К. О., зареєстрованого в реєстрі за № 253 від 26 лютого 2020 року.

16 листопада 2020 року ПрАТ «Квіти України» одержало Містобудівні умови та обмеження № 21188/0/7-1-20 (MU01:5194-3570-5824-2147) щодо будівельних робіт «Реконструкція цілісного майнового комплексу з надбудовою для розміщення офісного центру з підземним паркінгом», що підтверджується відомостями з Порталу державної електронної системи у сфері будівництва Департаментом містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради.

За замовленням ПрАТ «Квіти України», ТОВ «Майстерня Г. Духовичного» у період квітня по липень 2021 року проводились роботи з розробки проєктно-вишукувальної документації для виконання комплексу підготовчих робіт, результатом яких стала часткова розробка передпроєктної документації.

12 липня 2021 року ПрАТ «Квіти України» та ТОВ «Амбас» розпочато підготовчі роботи, що полягали у демонтажу частини фасадів об`єкту.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (пункт 4) Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Спірні правовідносини виникли у період з 1979 по 1985 роки під час проєктування та будівництва будівлі «Квіти України», тобто у період дії ЦК УРСР 1963 року, тому до відповідних правовідносин щодо визначення об`єкта та обсягу авторського права, застосовуються норми ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до статті 475 ЦК УРСР 1963 року авторові належить право:

1) на опублікування, відтворення і розповсюдження свого твору всіма дозволеними законом способами під своїм ім`ям, під умовним ім`ям (псевдонім) або без позначення імені (анонімно);

2) на недоторканність твору;

3) на одержання винагороди за використання твору іншими особами, крім випадків, зазначених у законі.

Згідно з статтею 476 ЦК УРСР 1963 року при виданні, публічному виконанні або іншому використанні твору забороняється без згоди автора вносити будь-які зміни як в самий твір, так і в його назву і позначення імені автора.

Відповідно до статті 479 ЦК УРСР 1963 року авторське право на твір, створений спільною працею двох або більше осіб (колективний твір), належить співавторам спільно незалежно від того, становить такий твір одно нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких має також і самостійне значення.

Кожний з співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину колективного твору, яка має самостійне значення.

Частина колективного твору також визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.

Відносини між співавторами можуть бути визначені їх угодою.

При відсутності такої угоди авторське право на колективний твір здійснюється всіма співавторами спільно, а винагорода розподіляється між ними в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР і постановами Ради Міністрів Української РСР.

Відповідно до статті 495 ЦК УРСР 1963 року (із змінами, внесеними Указом Президії Верховної Ради від 13 вересня 1974 року № 3050-08) авторське право на колективний твір діє протягом усього життя кожного з авторів і переходить у спадщину.

Згідно із статтею 512 ЦК УРСР 1963 виконані за замовленнями організацій архітектурні, інженерні та інші технічні плани, креслення і рисунки, можуть бути використані замовниками для своїх потреб, передані ними для використання іншим особам або відтворені в пресі без виплати авторам додаткової винагороди.

Зазначені статті ЦК УРСР 1963 року виключені на підставі Закону від 04 лютого 1994 року № 3942-12 «Про внесення змін до Цивільного кодексу Української РСР», який набрав чинності 09 квітня 1994 року, у зв`язку з прийняттям Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Постановою Верховної Ради України 23 грудня 1993 року № 3793-XII «Про порядок введення в дію Закону України «Про авторське право і суміжні права» вирішено ввести в дію Закон України «Про авторське право і суміжні права» з дня опублікування. До приведення законодавства України у відповідність із Законом України «Про авторське право і суміжні права» застосовуються чинні акти законодавства України, якщо вони не суперечать цьому Закону. Закон України «Про авторське право і суміжні права» застосовується до правовідносин, які виникли після введення його в дію. Для правовідносин, які виникли до опублікування Закону, цей Закон застосовується до тих прав і обов`язків, які виникнуть після введення його в дію.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року в справі № 465/5652/15-ц (провадження № 61-34644св18) зазначено, що

«суб`єктами авторського права, згідно зі статтею 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права», є автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права. Стаття 435 ЦК України поділяє суб`єктів авторського права на дві групи - первинних і похідних. До першої групи відносяться автори твору, якими можуть бути лише фізичні особи, до другої групи - інші фізичні, а також юридичні особи, до яких авторське право перейшло на підставі договору або чинного закону.

Автор твору як суб`єкт права інтелектуальної власності відповідно до статті 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», статей 423 і 424 ЦК України наділяється певними особистими немайновими і майновими правами.

До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належить виключне право на використання твору, виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Таким чином, особливістю використання об`єктів права інтелектуальної власності є те, що вони використовуються іншими особами (зокрема, публічна демонстрація і публічний показ) лише з дозволу суб`єкта права інтелектуальної власності і на підставі договору, укладеного у письмовій формі (статті 426, 442 ЦК України, стаття 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) повністю або частково іншій особі, згідно з положеннями статті 31 вищевказаного Закону і статті 427 ЦК України. Відповідно до частин першої і другої статті 32 Закону України «Про авторське право та суміжні права» автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору.

[…] Судами встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 перебували у трудових відносинах з ТОВ «Українська академія дизайну», творчу групу в складі: ректора, голови художньої ради «Української академії дизайну» ОСОБА_1 , головного архітектора ОСОБА_4, дизайнера ОСОБА_3 - художника декоративно-прикладного мистецтва та ОСОБА_2 - художника декоративно-прикладного мистецтва, було створено задля реконструкції та художнього оздоблення інтер`єрів адміністративного корпусу УМГ «Львівтрансгаз» по вул. Рубчака, 3 у м. Львові, а також інтер`єрів Більче-Волицько-Угерського газосховища згідно з наказом ТОВ «Українська академія дизайну» від 03 вересня 2003 року № 20 та у зв`язку з пропозицією УМГ «Львівтрансгаз».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» службовий твір - це твір, створений автором у порядку виконання службових обов`язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем.

Визнання твору службовим має важливе значення для визначення обсягу прав автора та правового режиму використання такого твору.

Виходячи з системного аналізу норм ЦК України і Закону України «Про авторське право і суміжна права», основні особливості правового режиму службових творів полягають у наступному.

По-перше, за загальним правилом особисті немайнові права інтелектуальної власності залишаються за працівником, який створив цей об`єкт права інтелектуальності власності (твір) в порядку виконання трудового договору (частина перша статті 429 ЦК України, частина перша статті 16 ЗУ «Про …»).

По-друге, нормами чинного ЦК України, на відміну від Закону України «Про авторське право і суміжна права», передбачено розподіл майнових прав інтелектуальної власності на об`єкт, створений працівником у зв`язку з виконанням трудового договору, між працівником і роботодавцем. Відповідно до частини другої статті 429 ЦК України майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.

По-третє, за створення і використання службового твору автору належить авторська винагорода, розмір та порядок виплати якої встановлюються трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем (частина третя статті 16 Закону України «Про авторське право і суміжна права»).

Відповідно до пункту 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 2010 року № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав», якщо твір створено у порядку виконання працівником трудового договору (контракту) і в межах строку його дії, тобто при виконанні службових обов`язків і за службовим завданням роботодавця, то особисті немайнові права автора твору належать працівникові; вони є невідчужуваними. Майнові права на об`єкт авторського права і (або) суміжних прав, створений у зв`язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором (частина друга статті 429 ЦК України).

Якщо в трудовому або цивільно-правовому договорі між працівником і роботодавцем (юридичною або фізичною особою, де або в якої він працює) не передбачений інший порядок здійснення майнових прав на створений вказаний об`єкт, то вони мають спільні права як на отримання свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір, так і на використання такого об`єкта. Порядок здійснення майнових прав на такий об`єкт може бути врегульований цивільно-правовим договором. У разі передання (відчуження) працівником роботодавцю всіх майнових прав на твір, створений ним у порядку виконання трудового договору працівник втрачає ці права, залишаючись носієм особистих немайнових прав.

Враховуючи вищевикладене, суди попередніх інстанцій встановили об`єкти авторського права, хто є їх автором, а також те, що ці об`єкти були створені під час перебування авторів у трудових відносинах із ТОВ «Українська академія дизайну», на замовлення УМГ «Львівтрансгаз». Разом з тим, суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що ці об`єкти авторського права є службовими творами і, як наслідок, допустив помилку у визначенні їхнього правого режиму, не з`ясував вклад (творчий внесок) у створення цих об`єктів кожної зі сторін, а також матеріальне, фінансове та інше забезпечення робіт по створенню цих об`єктів, що має важливе значення для визначення порядку розподілу майнових прав між позивачами (працівниками, які створили об`єкти права інтелектуальної власності у зв`язку з виконанням трудового договору) і третьою особою у справі (роботодавцем). Вказаний недолік не було усунуто апеляційним судом при здійсненні перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, а тому рішення Апеляційного суду Львівської області від 06 жовтня 2017 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, встановлених статтею 411 ЦПК України».

У справі, що переглядається:

суди встановили, що на момент проєктування будівлі «Квіти України» у 1979-1981 роках, позивач перебував у трудових відносинах з Інститутом «Київпроєкт» та обіймав посаду керівника архітектурно-конструкторської майстерні М-1, головного архітектора проєктів;

відповідно до даних техно-робочого проєкту Магазину-оранжереї за адресою АДРЕСА_1 , проєкт розроблявся за плановим завданням замовника - Республіканського управління зеленого будівництва і комплексного благоустрою, номер замовлення 17913;

позивач вказаний на титульній сторінці техно-робочого проєкту в якості керівника майстерні № 1, головного архітектора проєкту;

в позовній заяві позивач вказує, що співавторами, які приймали участь в розробці проєкту будівлі магазину-оранжереї, є архітектори ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та інженери ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ;

безпосередньо будівництво будівлі відбувалось в період після затвердження проєкту у 1981-1985 роках;

при відмові у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанції зробили висновки, що:

при визначенні об`єкта та обсягу авторських прав на твір відповідні правовідносини регулюються законодавством про авторське право, яке було чинним на момент створення такого твору. З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини виникли у період з 1979 по 1985 роки під час проєктування та будівництва будівлі «Квіти України», тобто у період дії ЦК УРСР 1963 року, тому до відповідних правовідносин, у тому числі при визначенні об`єкта та обсягу авторського права, застосовуються норми ЦК УРСР 1963 року;

у позивача відсутнє право інтелектуальної власності на об`єкт - будівлю магазину-оранжереї «Квіти України», оскільки таке право в позивача за часів дії радянського законодавства не виникло, відповідно, магазин-оранжерея «Квіти України» не є об`єктом авторського права позивача. Крім того, наявна певна специфічна природа магазину-оранжереї «Квіти України» - це колективний, службовий твір, виконаний на замовлення роботодавця. Будівля побудована за гроші міста, на даний час приватизована та знаходиться у власності ТОВ «Квіти України»;

проте суди, встановивши об`єкти, які позивач зазначає як об`єкти авторського права, хто є їх автором, а також те, що ці об`єкти були створені під час перебування авторів у трудових відносинах із Інститутом «Київпроєкт» за замовленням Республіканського управління зеленого будівництва і комплексного благоустрою, номер замовлення 17913, не надали належної оцінкитому факту, що ці об`єкти авторського права є службовими творами і, як наслідок, не врахували їхнього правого режиму, не з`ясували вклад (творчий внесок) у створення цих об`єктів кожної зі сторін, а також матеріальне, фінансове та інше забезпечення робіт по створенню цих об`єктів, що має важливе значення для визначення порядку розподілу майнових прав між позивачем (керівником архітектурно-конструкторської майстерні, головним архітектором проєкту), іншими особами (працівниками, які також працювали над проєктом), які і створили об`єкти права інтелектуальної власності у зв`язку з виконанням трудового договору (або ж їх спадкоємцями), а також роботодавцем (чи особою, яка є наразі власником будівлі).

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо додаткової постанови апеляційного суду

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

З урахуванням того, що постанова Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року підлягає скасуванню, то і додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року також слід скасувати.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року, постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року скасувати.

Справу № 761/26660/21 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року, постанова Київського апеляційного суду від 06 березня 2023 року та додаткова постанова Київського апеляційного суду від 10 квітня 2023 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко