Окрема думка

від 09.10.2024 по справі 582/202/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І.,

09 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 582/202/22

провадження № 61-15120св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , задовольнив частково.

Рішення Недригайлівського районного суду Сумської області від 25 квітня 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мілоан» про визнання недійсними положень 1.5, 1.5.1, 2.2.1, 2.3.1.1, 2.4.1, 2.4.3 договорів про споживчий кредит № 4243448 та № 101161559 від 12 грудня 2021 року змінив, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Рішення Недригайлівського районного суду Сумської області від 25 квітня 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року в іншій частині відмови в задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 залишив без змін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) вказано, що:

«31.29. З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

34.1. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

34.2. За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

34.3. З огляду на встановлені у справі обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо нікчемності пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне у порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину зобов`язати ПАТ «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055 з огляду на нікчемність пунктів 1.4 та 6 цього договору, що забезпечує захист інтересу позивача у правовій визначеності».

Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено, що:

«36.1. На час укладення кредитного договору стаття 21 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» передбачала таке: «Умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі. Споживач має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв`язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності». У вказаній редакції зазначена стаття діяла до 13 січня 2006 року, що є датою набрання чинності Законом № 3161-IV, згідно з яким Закон України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» виклали у новій редакції.

42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним.

50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III).

54. Позивач просив визнати дії відповідача зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог. Відповідач висновки судів попередніх інстанцій у цій частині теж підтримав. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів і доводами відповідача погоджується лише частково, бо за визнання недійсною умови кредитного договору про плату за управління кредитом є підстави задовольнити вимогу про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість позивача. Така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), а її задоволення ефективно захистить позивача у спірних правовідносинах.

59. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо недійсності пункту 1.3.2 кредитного договору вимогу про зобов`язання банку перерахувати заборгованість позивача слід задовольнити. Її задоволення з огляду на встановлення незаконності нарахування плати за управління кредитом унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 23-25, 102))».

1. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року передано справу № 496/3134/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

1.1. Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема, мотивована, тим що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії згідно Закону України «Про споживче кредитування» (стягнення заборгованості за такими договорами), для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Колегія суддів вказала, що у справі, що переглядається, до правових питань, які постали перед колегією суддів, відноситься: (а) чи можливе встановлення комісії за обслуговування кредиту до набрання чинності Законом України «Про споживче кредитування»; (б) чи допустиме встановлення комісії після набрання чинності Законом України «Про споживче кредитування». При цьому колегія суддів акцентувала увагу на тому, що:

а) Верховний Суд України у справі № 6-1746цс16 (постанова від 16 листопада 2016 року) умови договору, що передбачають комісію, кваліфікував як оспорювані і залишив в силі рішення суду першої інстанції, який визнав таку умову недійсною;

б) Верховний Суд в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судуу справі № 524/5152/15-ц (постанова від 09 грудня 2019 року) умову договору, яка передбачає комісію, кваліфікував як нікчемну, оскільки суперечить публічному порядку (стаття 228 ЦК України);

в) Верховний Суд в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судуу справі № 718/194/17 (постанова від 10 жовтня 2019 року) умову договору від 05 травня 2005 року, яка передбачає комісію, кваліфікував як оспорювану, ы як таку, що не суперечить Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»;

г) у практиці Верховного Суду сформувалося два підходи щодо застосування вказаних положень Закону України «Про споживче кредитування»: кваліфікація умови договору, що передбачає комісію, як оспорюваної (постанови Верховного Суду: від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19, від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20); кваліфікація умови договору, що передбачає комісію, як нікчемної (постанови Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19, від 16 грудня 2020 року в справі № 211/1031/19.

2. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року передано справу № 363/1834/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

2.1. Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема, мотивована, тим що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності/оспорюваності/нікчемності встановлення комісії (інших подібних платежів) за обслуговування кредиту по кредитним договорам, укладеним до 13 січня 2006 року - дати набрання чинності статтями 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему. При цьому колегія суддів акцентувала увагу на тому, що застосовуючи висновки, викладені у постановах Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) та від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) суди по різному тлумачать дійсність/оспорюваність/нікчемність відповідних умов кредитних договорів, укладених до 13 січня 2006 року - дати набрання чинності статтями 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», яким цей закон був викладений в новій редакції.

3. Тобто, ті питання, які формулювалися перед Великою Палатою Верховного Суду, мали на меті отримати відповідь про те: (1) яким чином кваліфікувати умови кредитних договорів, що передбачають комісію - дійсність/оспорюваність/нікчемність; (2) які висновки Верховного Суду та Верховного Суду України належить застосовувати судам, з урахуванням їх суперечностей.

4. Аналіз висновків, зроблених в постановах Великої Палати Верховного Суду: від 13липня 2022 року справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), свідчить, що в постановах:

(1) містяться тільки фрагментарно відповіді на питання, поставлені в ухвалах про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Тобто фактично виключна правова проблема щодо кваліфікації умов кредитних договорів, що передбачають комісію - дійсність/оспорюваність/нікчемність, залишилася невирішеною;

(2) Велика Палата не усунула суперечностей між висновками Верховного Суду та Верховного Суду України;

(3) пославшись на те, що висновок Верховного Суду України у справі № 6-1746цс16 та висновок Верховного Суду у справі № 524/5152/15-ц стосувалися іншого часу, ніж той, стосовно якого сформульовано висновки у постанові, Велика Палата Верховного Суду, по суті, самоусунулась від вирішення виключної правової проблеми. Оскільки в ухвалах про передачу справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду акцентувалася увага на тому, що суд касаційної інстанції по-різному кваліфікує умови кредитних договорів, що передбачають комісію - дійсність/оспорюваність/нікчемність, посилаючись при цьому на висновки у справах, які стосувалися іншого часу вчинення договору;

(4) у справі № 14-53цс21 Велика Палата зазначила, що «суд на підставі приписів статті 55 Закону України № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», частини першої статті 21 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів»,у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 3161-IV, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України може визнати недійсною умову про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі про надання споживчого кредиту, укладеному до 13 січня 2006 року (пункт 99). Проте, у частині третій статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вказано, що: «банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг». Тобто, стаття 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не містить підстав для недійсності умови про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі. Теж саме стосується й частини третьої статті 509 ЦК України. Правочин може бути однією із підстав для виникнення зобов`язання (пункт 1 частини другої статті 11, частина друга статті 509 ЦК України. Адже недійсність правочину зазвичай має місце на момент вчинення правочину. Натомість зобов`язання існує, як правило, після вчинення правочину.

(5) у справі № 14-53цс21 були відсутні підстави для відступу Великою Палатою від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17. Справа № 718/194/17 була присвячена дії в часі Закону № 3161-IV від 01 грудня 2005 року. Оскільки у справі № 718/194/17 кредитний договір було укладено сторонами у травні 2005 року (до набрання чинності Законом № 3161-IV від 01 грудня 2005 року, який не мав зворотної дії в часі) і підставою недійсності було заявлено статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції Закону № 3161-IV від 01 грудня 2005 року;

(6) відступ від висновку про застосування тієї чи іншої норми має бути розумним і про нього має бути вказано в тексті постанови. Натомість, цілком очевидно, що зміна висновку про застосування норм при вирішенні певної категорії спорів не має слідувати з тексту постанови не явно, імпліцитно. У справі № 14-53цс21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутні підстави для відступу від висновків, викладений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, оскільки кредитний договір, стосовно якого виник спір, сторони уклали 27 травня 2008 року (пункт 52). Проте також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним» (пункт 42). Тобто, з урахуванням того, що стаття 228 ЦК України є чинною з 01 січня 2004 року, то, неявно, імпліцитно, Велика Палата відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц;

(7) у справі № 14-53цс21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що «10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 05 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року (пункт 36.3)».

У частині п`ятій статті 4 ЦК України передбачено, що інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом. Тлумачення статті 4 ЦК України свідчить, що у ній встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена. На рівні Конституції України та закону не передбачено можливості НБУ регулювати цивільні відносини. Тому акти НБУ не є актами цивільного законодавства і не можуть регулювати цивільні відносини;

(8) в постановах зроблені висновки, які породжують нові проблеми. Зокрема, у справі № 14-44цс21 вказано, що, з посиланням на статтю 216 ЦК України, у порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину слід зобов`язати банк зобов`язати здійснити перерахунок заборгованості (пункт 34.3), тобто, по суті застосовано односторонню реституцію, яка не передбачена абзацом 1 частини першої статті 216 ЦК України. Натомість у справі № 14-53цс21, з посиланням на пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України, зобов`язано банк з огляду на недійсність пункту 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 перерахувати заборгованість.

5. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

5.1. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, так і тлумачення приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

6. Тому касаційному суду необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, зроблених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 13 липня 2022 року справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Суддя В. І. Крат