Постанова

від 11.10.2024 по справі 302/945/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 302/945/19

провадження № 61-18737св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: сектор охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації, ліквідаційна комісія комунальної установи «Міжгірська районна лікарня», Хустська районна державна адміністрація, Міжгірська селищна рада Закарпатської області,

третя особа - Хустська районна рада Закарпатської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Воловецького районного суду Закарпатської області

від 18 жовтня 2022 року під головуванням судді Павлюк С. С. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Кожух О. А., Мацунича М. В., Собослоя Г. Г. у справі за позовом ОСОБА_1 до сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації, ліквідаційної комісії комунальної установи «Міжгірська районна лікарня», Хустської районної державної адміністрації, Міжгірської селищної ради Закарпатської області, третя особа - Хустська районна рада Закарпатської області, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду, зобов`язання виконати рішення суду та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який останній раз уточнив 18 серпня 2021 року (а. с. 178-185, том 5) та просив:

- зобов`язати Міжгірську селищну раду виконати в повній мірі рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2012 року та ухвалу Міжгірського районного суду від 12 січня 2015 року у цивільній справі № 706/769/12 про поновлення його на посаді керівника Комунального некомерційного підприємства «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської селищної ради Закарпатської області» (далі - КНП «ЛПУ Міжгірська РЛ Міжгірської селищної Закарпатської області»), як правонаступника Комунальної установи «Міжгірська районна лікарня»;

- стягнути з сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації (далі - сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА) та з КНП «ЛПУ Міжгірська РЛ Міжгірської селищної Закарпатської області» солідарно на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу, в зв`язку з тривалим невиконанням рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області

від 30 серпня 2012 року у цивільній справі № 706/769/12-ц, яке набрало законної сили на підставі рішення апеляційного суду Закарпатської області від 09 квітня 2013 року та ухвали Міжгірського районного суду від 12 січня 2015 року у цивільній справі

№ 706/769/12-ц щодо поновлення його на посаді керівника Комунальної організації «Міжгірська районна лікарня», починаючи з 21 липня 2014 року до дня набрання вказаним рішенням законної сили із відрахуванням із цієї суми обов`язкових платежів та проведенням індексації, у зв`язку з несвоєчасною виплатою;

- стягнути з Хустської районної державної адміністрації та Міжгірської районної ради на користь позивача моральну шкоду в сумі 1 000 000 грн солідарно;

- стягнути з сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА та КНП «ЛПУ Міжгірська РЛ» солідарно на користь позивача моральну шкоду в розмірі 1 000 000 грн.

Позовну заяву мотивував тим, що 17 лютого 2005 року позивач був призначений на посаду головного лікаря Міжгірської районної лікарні. У листопаді та грудні 2011 року позивачу були оголошені догани, а 02 грудня 2011 року його було незаконно звільнено з посади.

В подальшому, рішеннями судів права позивача неодноразово поновлювались, стягувалась моральна шкода.

Останнє рішення суду про поновлення на роботі (у справі № 706/769/12) тривалий час не виконувалося, тому рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 02 вересня 2013 року у справі № 302/842/13-ц, з урахуванням його зміни рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року, на користь позивача було стягнуто з відповідача 91 603,82 грн відшкодування заробітку за час вимушеного прогулу та 10 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди.

Міжгірський районний суд рішенням Закарпатської області від 09 лютого 2015 року у справі № 302/1462/14-ц, з урахуванням внесених до нього виправлень ухвалою

від 13 лютого 2015 року, стягнув на користь позивача ОСОБА_1 з сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА середній заробіток за час затримки виконання судового рішення в сумі 89 929,47 грн.

Фактично рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2012 року у справі № 706/769/12 було виконане лише із виданням головою Міжгірської РДА розпорядження від 05 червня 2014 року № 40 і начальником Відділу охорони здоров`я Міжгірської РДА наказу від 05 червня 2014 року №428-к. Позивач був поновлений на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні, однак, на той момент ця посада вже не була посадою керівника лікарні, а дорівнювала посаді заступника керівника. Позивач не був поновлений на посаді з відповідними функціональними обов`язками і правами керівника, з якої його було звільнено.

Міжгірський районний суд Закарпатської області ухвалою від 12 січня 2015 року роз`яснив рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2012 року у справі № 706/769/12 вказавши, що поновлення на попередній посаді означає наділення керівника установи, яким був ОСОБА_1 до звільнення, тими самими повноваженнями, які він мав до звільнення з роботи, а зміна назви посади не повинна впливати на процедуру поновлення на роботі, поновлений на роботі працівник повинен отримати ті ж функціональні права та обов`язки, які мав до звільнення.

Попри це роз`яснення суду, позивач не був поновлений на роботі з тими ж функціональними правами та обов`язками, які він мав до звільнення, позивач продовжував працювати на посаді головного лікаря як на посаді заступника керівника лікарні.

Воловецький районний суд Закарпатської області рішенням від 11 лютого 2016 року у справі № 300/989/15-ц, яке було залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2016 року, встановив, що поновлення позивача на посаді головного лікаря, яка не відповідає посаді керівника Міжгірської районної лікарні, не є в повній мірі виконанням рішення суду та не відновлює порушені трудові права позивача. Цим рішенням суду стягнуто на користь позивача 10 000 грн у відшкодування моральної шкоди у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду та непоновленням його на раніше займаній посаді з тим самим обсягом виконуваних функцій.

Таким чином, судовими рішеннями неодноразово було встановлено незаконність звільнення позивача з посади та протиправність бездіяльності відповідачів щодо виконання рішення суду, реального поновлення його трудових прав.

05 лютого 2018 року позивач отримав від сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА чергове попередження про наступне вивільнення, з якого позивачу стало відомо, що наказом по сектору охорони здоров`я Міжгірської РДА від 31 січня 2018 року № 16-о «Про внесення змін до штатного розпису та скорочення чисельності працівників Міжгірської районної лікарні» посада головного лікаря підлягає скороченню.

Позивач востаннє був звільнений з роботи 27 квітня 2018 року.

Міжгірський районний суд Закарпатської області рішенням від 24 вересня 2018 року у справі № 302/613/18 позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав протиправним і скасував п. 2 наказу по сектору охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації від 17 квітня 2018 року № 91-к про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади у зв`язку із скороченням чисельності за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України; поновив ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні та стягнув із сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 квітня 2018 року

по 24 вересня 2018 року включно в сумі 44 613 грн; стягнув з сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 понесені витрати на правову допомогу в розмірі 9 350 грн.

Закарпатський апеляційний суд постановою від 15 травня 2019 року у справі

№ 302/613/18 апеляційну скаргу сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області задовольнив, рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 24 вересня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області скасував та у задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_1 до сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області та Міжгірської районної лікарні про скасування наказів, попередження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - відмовив. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в частині відмови в задоволенні його позовних вимог залишив без задоволення, а рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 24 вересня 2018 року залишив без змін.

Тобто після звільнення ОСОБА_1 з роботи 27 квітня 2018 року, за результатом розгляду трудового спору в суді у його поновленні на роботі відмовлено.

При цьому, позивач ОСОБА_1 вказує, що у постанові Закарпатського апеляційного суду від 15 травня 2019 року зазначено, що позивач реалізував своє право на судовий захист від незаконного звільнення та відшкодування шкоди, завданої таким звільненням і невиконанням (неналежним виконанням) рішення суду про поновлення на роботі (статті 43, 55 Конституції України, статті 5-1, 235, 236, 237-1 КЗпП України). Судовими рішеннями неодноразово підтверджено незаконність звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря Міжгірської районної лікарні як з посади керівника цього закладу охорони здоров`я.

ОСОБА_1 поновлений судом саме на такій керівній посаді та роз`яснено відповідне рішення суду, вказано на неналежне виконання рішення суду, оскільки працівника було поновлено фактично на посаді, яка за назвою відповідає попередній посаді та рішенню суду, але в дійсності є іншою посадою з іншим (меншим) обсягом повноважень, іншими функціями і є посадою рівня заступника керівника лікарні, що не поновлює в повній мірі порушені трудові права працівника. Відтак, спір про захист порушених трудових прав ОСОБА_1 вирішений, рішення судом про поновлення

ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні як на посаді керівника лікарні ухвалене, є чинним, проте, не виконане відповідно до суті рішення. Ці обставини не підлягають доказуванню і, власне, не заперечуються сторонами. Захист законних прав та інтересів ОСОБА_1 щодо реального поновлення відповідно до рішення суду його трудових прав, поновлення на посаді керівника лікарні лежить у площині належного, повного виконання рішення суду відповідно до його суті. Не позбавлений ОСОБА_1 , за умови компетентної реалізації своїх прав, можливості вживати, зокрема, судовим порядком, й інші законні заходи, спрямовані на відновлення й захист своїх трудових прав як працівника, поновленого судом на посаді керівника лікарні, на усунення перешкод у здійсненні цих прав.

Позивач був 27 квітня 2018 року звільнений з посади не керівника лікарні, а з посади головного лікаря рівня заступника керівника лікарні, з посади з іншими, порівняно з керівником лікарні, функціональними обов`язками та з меншим обсягом повноважень.

Цитуючи вищевказані абзаци судового рішення апеляційного суду у справі

№ 302/613/18, позивач вважає, що сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА зобов`язаний наразі поновити позивача на посаді головного лікаря як керівника Міжгірської районної лікарні та зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки численними судовими рішення встановлено тривалу відсутність виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі на раніше займаній посаді.

Звільненням з роботи відповідачі позбавили позивача можливості заробляти на життя, порушили його право на працю. Позивач тривалий час позбавлений можливості практикувати, надавати кваліфіковану медичну допомогу людям, оперувати. Незаконні дії відповідачів призвели до моральних страждань позивача, він втратив душевний спокій, постійно перебуває у роздратованому стані. Всі моральні страждання позивача нанесені відповідачами через незаконні звільнення, що негативно відобразилось на його здоров`ї. Позивач змушений звертатись до лікарів. Внаслідок постійного нервового напруження, пов`язаного з незаконним звільненням, позбавлення права позивача на практичну діяльність, приниження серед медичних працівників та жителів району, у позивача наступило загострення хвороб, лікуванням яких він продовжує по теперішній час. Цими діями завдано шкоди гідності та діловій репутації.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Воловецький районний суд Закарпатської області рішенням від 18 жовтня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Закарпатський апеляційний суд постановою від 20 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 жовтня 2022 року без змін.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказував, що такого способу захисту порушених прав як зобов`язання виконати рішення суду, закон не передбачає. Цим буде нівелюватись принцип обов`язковості судових рішень, оскільки рішення суду про зобов`язання виконати інше рішення суду також може бути не виконано. Тому в цій частині позовні вимоги позивача є ілюзорними і такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.

Такий спосіб захисту порушеного трудового права як зобов`язання відповідача виконати рішення суду та допустити до фактичного виконання трудових обов`язків у розумінні статті 5 ЦПК України не є способом захисту, визначеним законом. Належним способом захисту права могло бути зобов`язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов`язків за відповідною посадою. Проте, такої вимоги позивач не заявив.

За період з 21 липня 2014 року (з моменту, коли позивач фактично приступив до виконання посадових обов`язків після його поновлення на посаді головного лікаря) по 27 квітня 2018 року (день звільнення позивача з посади головного лікаря у зв`язку із скороченням даної посади), позивач безперервно працював на посаді головного лікаря, йому в повній мірі нараховувалась заробітна плата згідно його посадового окладу з усіма надбавками і доплатами, жодних претензій щодо ненарахування чи неповного нарахування заробітної плати або невиплати нарахованої заробітної плати він не заявляв.

Починаючи з 28 квітня 2018 року позивач припинив трудові відносини у зв`язку із звільненням. Верховний Суд постановою від 29 червня 2021 року у справі

№ 302/613/18 залишив без змін постанову Закарпатського апеляційного суду

від 15 травня 2019 року, якою суд визнав законним звільнення позивача, відмовив у задоволенні його позову, в тому числі щодо вимоги про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 28 квітня 2018 року;

Суди вказували також, що у справі відсутні будь-які докази щодо завдання позивачу моральної шкоди внаслідок протиправних дій відповідачів. Крім того, позивач у своєму позові не навів, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, в чому вона проявилась.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 жовтня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити для розгляду до суду першої інстанції.

Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник зазначає, що суди не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 19 січня

2016 року у справі № 810/1783/13-а, від 06 лютого 2020 року у справі № 813/3412/17, від 06 вересня 2019 року у справі № 820/10744/15, від 14 травня 2020 року у справі № 344/7365/16-а, від 11 квітня 2018 року у справі № 591/3104/16, від 02 серпня

2023 року у справі № 925/1741/21.

ОСОБА_1 вказує, що відділ примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Закарпатській області вичерпав дії та можливості, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», для виконання судового рішення у справі № 706/769/12-ц, а тому висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову в частині зобов`язання відповідачів виконати судове рішення є помилковими, заявник використав всі можливі засоби для повного виконання судового рішення у справі

№ 706/769/12-ц.

Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи не подали

Верховний Суд ухвалою від 29 березня 2024 року повернув без розгляду відзив, поданий Комунальним некомерційним підприємством «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня» Міжгірської селищної ради Закарпатської області.

Верховний Суд ухвалою від 02 квітня 2024 року повернув без розгляду відзив, поданий Хустською районною військовою адміністрацією Закарпатської області.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 07 лютого 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Воловецького районного суду Закарпатської області.

20 лютого 2024 року цивільна справа № 302/945/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Міжгірський районний суд Закарпатської області рішенням від 26 грудня 2011 року у справі № 2-449/11, яке залишив без змін ухвалою Апеляційний суд Закарпатської області від 23 лютого 2012 року, поновив ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні, яку він обіймав з 17 лютого 2005 року.

Рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 27 березня

2012 року у справі № 704/116/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 13 червня 2012 року, ОСОБА_1 був поновлений на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні, суд також стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу та стягнув з Міжгірської РДА на користь позивача

20 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

Міжгірський районний суд Закарпатської області рішенням від 30 серпня 2012 року у справі № 706/769/2012, яке було змінене рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 09 квітня 2013 року, поновив ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні, стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу та стягнув з Міжгірської райдержадміністрації на користь позивача 20 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішення суду у справі № 706/769/12 про поновлення на роботі тривалий час не виконувалося у зв`язку з чим рішенням Міжгірського районного суду від 02 вересня 2013 року у справі № 302/842/13-ц, зміненим рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року, стягнуто з Міжгірської РДА на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 серпня

2012 року до 02 вересня 2013 року у сумі 56 708,29 грн та 10 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

Наказом відділу охорони здоров`я Міжгірської РДА від 05 червня 2014 року № 428-к на виконання рішення Міжгірського районного суду від 30 серпня 2012 року та розпорядженням голови Міжгірської РДА від 05 червня 2014 року № 40 ОСОБА_1 був поновлений на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні з 30 серпня

2012 року та було вирішене питання розрахунку заробітної плати за вимушений прогул.

Суди встановили, що на момент поновлення ОСОБА_1 на роботі наказом відділу охорони здоров`я Міжгірської РДА від 05 червня 2014 року № 428-к чинним був статут Міжгірської районної лікарні в редакції, затвердженій головою Міжгірської РДА

01 жовтня 2013 року і зареєстрованій 15 жовтня 2013 року, відповідно до якої керівником лікарні був директор, а посада головного лікаря належала до керівних посад (адміністрації управління лікарні) і за статусом відповідала посаді заступника директора лікарні, що визначено в розділі 4 статуту та інших матеріалів справи.

Міжгірський районний суд Закарпатської області ухвалою від 12 січня 2015 року роз`яснив рішення Міжгірського районного суду від 30 серпня 2012 року у справі

№ 706/769/12, вказав, що поновлення на попередній посаді означає наділення керівника установи, яким був ОСОБА_1 до звільнення, тими самими повноваженнями, які він мав до звільнення з роботи, а зміна назви посади не повинна впливати на процедуру поновлення на роботі, поновлений на роботі працівник повинен отримати ті ж функціональні права та обов`язки, які мав до звільнення.

Міжгірський районний суд Закарпатської області рішенням від 09 лютого 2015 року у справі № 302/1462/14-ц, з урахуванням внесених до нього виправлень ухвалою

від 13 лютого 2015 року, стягнув на користь позивача ОСОБА_1 з сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА середній заробіток за час затримки виконання судового рішення в сумі 89 929,47 грн.

Обставини щодо неодноразового звільнення ОСОБА_1 з роботи та неналежного виконання рішення суду про поновлення на роботі, порушення його прав потягли відкриття за його заявами з різних підстав кримінальних проваджень, що підтверджується ухвалами слідчих суддів Ужгородського міськрайонного суду

від 13 червня 2014 року, від 10 листопада 2014 року, від 22 січня 2015 року,

від 05 листопада 2015 року, слідчого судді Міжгірського районного суду

від 09 березня 2018 року. Постановою прокурора Міжгірського відділу Хустської місцевої прокуратури від 27 вересня 2018 року, матеріали досудових розслідувань у кримінальних провадженнях від 14 вересня 2018 року № 12018070110000478,

від 20 вересня 2018 року № 12018070110000485, від 20 вересня 2018 року

№ 12018070110000486, від 25 вересня 2018 року № 12018070110000497,

від 25 вересня 2018 року № 12018070110000498 і від 25 вересня 2018 року

№ 12018070110000499 об`єднані в одне провадження.

Після поновлення на роботі (наказом по відділу охорони здоров`я Міжгірської РДА

від 05 червня 2014 року № 428-к) позивач продовжував працювати на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні, маючи інші, порівняно з керівником лікарні, функціональні обов`язки та менший обсяг повноважень аж до звільнення

27 квітня 2018 року.

Рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 11 лютого

2016 року у справі № 300/989/15-ц, яке було залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2016 року, встановлено, що поновлення позивача на посаді головного лікаря, яка не відповідає посаді керівника Міжгірської районної лікарні, не є в повній мірі виконанням рішення суду та не відновлює порушені трудові права позивача. Цим рішенням суду стягнуто на користь позивача 10 000 грн у відшкодування моральної шкоди у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду та непоновленням його на раніше займаній посаді з тим самим обсягом виконуваних функцій.

Також у зв`язку з неодноразовим незаконними звільненням, незаконними притягненнями позивача до дисциплінарної відповідальності, невиконанням рішення суду та поновленням на посаді з іншим обсягом виконуваних функцій, рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 05 серпня 2016 року у справі № 302/1403/14-ц, яке було залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 лютого 2017 року стягнуто з Міжгірської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 100 000 грн морального відшкодування та 1 000 грн судового збору.

05 лютого 2018 року позивач отримав від сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА чергове попередження про наступне вивільнення з якого позивачу стало відомо, що наказом по сектору охорони здоров`я Міжгірської РДА від 31 січня 2018 року № 16-о «Про внесення змін до штатного розпису та скорочення чисельності працівників Міжгірської районної лікарні» посада головного лікаря підлягає скороченню.

У зв`язку із змінами штатного розпису та скорочення чисельності працівників Міжгірської районної лікарні та у зв`язку із скороченням посади головного лікаря наказом по сектору охорони здоров`я Міжгірської РДА від 17 квітня 2018 року №91-к «Про надання частини невикористаної відпустки та звільнення ОСОБА_1 », надалі був виданий наказ від 18 квітня 2018 року №92-к «Про внесення змін до наказу від 17.04.2018 № 91-к», відповідно до якого днем звільнення позивача з роботи є останній день його відпустки - 27 квітня 2018 року.

Таке звільнення ОСОБА_1 оспорював у суді. За результатами розгляду справи

№ 302/613/18 Закарпатський апеляційний суд постановою від 15 травня 2019 року скасував рішення Міжгірського районного суду від 24 вересня 2018 року, ухвалене в цій справі, у задоволенні вимог позову ОСОБА_1 до сектора охорони здоров`я та Міжгірської районної лікарні про скасування наказів, попередження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відмовив. Рішення місцевого суду в частині відмови в позові залишив без змін.

У вказаній постанові апеляційного суду від 15 травня 2019 року зазначено, що будучи звільненим з посади головного лікаря Міжгірської районної лікарні, яка була посадою керівника лікарні, ОСОБА_1 був поновлений на посаді, яка за назвою відповідає посаді, з якої його було звільнено, проте, за статусом, повноваженнями та функціями є посадою не керівника лікарні, а посадою рівня заступника керівника (директора) лікарні. Ці обставини окрім судових рішень, Статуту лікарні підтверджуються змістом посадових інструкцій головного лікаря та заступників директора лікарні, отриманих на стадії апеляційного розгляду справи, іншими матеріалами справи та визнаються учасниками процесу. Позивач реалізував своє право на судовий захист від незаконного звільнення та відшкодування шкоди, завданої таким звільненням і невиконанням (неналежним виконанням) рішення суду про поновлення на роботі.

Судовими рішеннями неодноразово підтверджено незаконність звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря Міжгірської районної лікарні, як з посади керівника цього закладу охорони здоров`я. ОСОБА_1 був поновлений судом саме на такій керівній посаді та йому роз`яснене відповідне рішення суду, вказано на неналежне виконання рішення суду, оскільки працівника було поновлено фактично на посаді, яка за назвою відповідає попередній посаді та рішенню суду, але в дійсності є іншою посадою з іншим (меншим) обсягом повноважень, іншими функціями і є посадою рівня заступника керівника лікарні, що не поновлює в повній мірі порушені трудові права працівника.

У зазначеному рішенні суду, апеляційний суд встановив, що з посади головного лікаря Міжгірської районної лікарні, яку позивач обіймав згідно наказу по Відділу охорони здоров`я Міжгірської РДА від 05 червня 2014 року № 428-к до 27 квітня 2018 року,

ОСОБА_1 був звільнений з дотриманням передбаченого законом порядку, підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі відсутні.

Верховний Суд постановою від 29 червня 2021 року вищевказану постанову Закарпатського апеляційного суду від 15 травня 2019 року залишив без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положеннями частини першої статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню (див. постанову Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17).

Вимушений прогул може мати місце у разі: незаконного звільнення працівника; незаконного переведення працівника на іншу роботу; затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу; затримки виконання рішення про поновлення на роботі; необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу; несвоєчасного укладення трудового договору; унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника.

Вказані висновки свідчать про те, що вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.

У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП).

Суди вказували, що позивач просив зобов`язати Міжгірську селищну раду виконати в повній мірі рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 серпня

2012 року, яким було поновлено ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні та ухвалу Міжгірського районного суду від 12 січня 2015 року у цивільній справі № 706/769/12 (якою роз`яснено таке рішення), проте фактично сформулював своє клопотання щодо поновлення його на посаді саме керівника Комунального некомерційного підприємства «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської селищної ради Закарпатської області.

Суди правильно відзначили, що фактично позивач у цій справі просить ухвалити судове рішення про зобов`язання виконати інше рішення суду, при цьому усупереч конкретного змісту резолютивної частини такого судового рішення у справі

№ 706/769/12, відповідно до якої ОСОБА_1 було поновлено на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні.

Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України, частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» про виконавче провадження підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що рішення суду, яке набрало законної сили, підлягає точному, безумовному, обов`язковому виконанню на всій території України. Однак, такий спосіб захисту порушених прав, як зобов`язання виконати рішення суду шляхом звернення з новим позовом не призведе до відновлення права позивача, оскільки відсутня необхідність ухвалювати ще одне судове рішення, яким зобов`язувати відповідача виконати інше наявне судове рішення, яке й так підлягає обов`язковому виконанню. Цим буде нівелюватись принцип обов`язковості судових рішень.

Відповідно до вимог статті 10 Закону «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Суди правильно зауважували, що умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Стягувач, як сторона виконавчого провадження, має право на оскарження дій та бездіяльності державного чи приватного виконавця під час виконання судового рішення, якщо вважає порушеними власні права чи свободи в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень».

Суди обґрунтовано зауважували, що за умови доведення наявності перешкод у реалізації своїх повноважень після поновлення на роботі ОСОБА_1 не був позбавлений можливості звертатися в судовому порядку за їх усуненням.

Апеляційний суд зауважував, що з моменту поновлення позивача на - 05 червня

2014 року № 428-к та до моменту звільнення - 27 квітня 2018 року вимог щодо зобов`язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов`язків за відповідною посадою позивач не заявляв.

Суди встановили, що у вказаний період позивач безперервно працював на посаді головного лікаря, йому в повній мірі нараховувалась заробітна плата згідно його посадового окладу з усіма надбавками і доплатами, претензій щодо не нарахування чи неповного нарахування заробітної плати або невиплати нарахованої заробітної плати позивач не заявляв.

Таким чином, за відсутності факту доведення вимушеного прогулу у вказаний період колегія суддів погоджується із висновками судів про необґрунтованість вимоги про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з тривалим невиконанням рішення Міжгірського районного суду від 30 серпня

2012 року у цивільній справі № 706/769/12-ц.

Згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Суди встановили та обґрунтовано вказували також, що у справі відсутні належні та допустимі докази щодо завдання позивачу моральної шкоди внаслідок протиправних дій відповідачів. Позивач не довів, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, в чому вона проявилась, з урахуванням тієї обставини, що ОСОБА_1 отримав достатню та співмірну сатисфакцію відшкодування моральної шкоди на підставі інших судових рішень, ухвалених у зв`язку з неодноразовим незаконними звільненнями, незаконними притягненнями до дисциплінарної відповідальності та тривалим невиконанням рішення суду про поновлення на роботі.

Таким чином висновки судів першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині правильні також.

Аргументи касаційної скарги про те, що відділ примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Закарпатській області вичерпав дії та можливості, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», для виконання судового рішення у справі

№ 706/769/12-ц, а тому висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову в частині зобов`язання відповідачів виконати судове рішення є помилковими колегія суддів відхиляє, оскільки у рамках розгляду цієї справи питання правомірності чи неправомірності дій посадових осіб органа державної виконавчої служби під час виконання рішення у справі № 706/769/12-ц у позивач не порушував.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що суди не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14,

від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі

№ 21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі № 810/1783/13-а, від 06 лютого 2020 року у справі № 813/3412/17, від 06 вересня 2019 року у справі № 820/10744/15,

від 14 травня 2020 року у справі № 344/7365/16-а, від 11 квітня 2018 року у справі

№ 591/3104/16, від 02 серпня 2023 року у справі № 925/1741/21 колегія суддів доходить таких висновків.

Верховний Суд України у постановах від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14,

від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14 вказав, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передання іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.

Верховний Суд України в постановах від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі № 810/1783/13-а зазначив, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників ліквідованої установи.

У постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року в справі № 813/3412/17 вказано, що при ліквідації юридична особа припиняється, але її права та обов`язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов`язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, зокрема, обов`язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).

У постановах Верховного Суду від 06 вересня 2019 року у справі № 820/10744/15 та від 14 травня 2020 року у справі № 344/7365/16-а, на які також міститься посилання у касаційній скарзі, зазначено, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.

Встановлена законодавством можливість ліквідації бюджетної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (органу місцевого самоврядування) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи (постанова Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 591/3104/16).

У постанові від 02 серпня 2023 року у справі № 925/1741/21 Верховний Суд зазначав, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Враховуючи, що висновки у наведених заявником справах були здійснені Верховним Судом за інших фактичних обставин та предмету правового регулювання, колегія суддів відхиляє вказаний аргумент касаційної скарги також.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо окремої ухвали

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 просив також розглянути заяви про постановлення окремих ухвал про вчинення злочинів у цивільній справі № 302/945/19 поданих 21 червня 2023 року до Закарпатського апеляційного суду.

Відповідно до статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

У частині десятій статті 262 ЦПК України передбачено, що суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.

Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі № 800/500/16 (провадження № 11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Наведені норми вказують на те, що в суду є право, коли він встановив порушення закону, постановити окрему ухвалу. Інститут окремої ухвали направлений на реагування суду у тих випадках, коли порушення закону настільки очевидне, зухвале та систематичне, що не дозволяє суду бути інертним до таких порушень і спонукає до ефективних дій, втіленням яких має бути окрема ухвала (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 990/131/22 (провадження № 11-137заі23).

У межах обставин цієї справи Верховний Суд не встановив порушення закону, яке зумовлювало б постановлення окремої ухвали. Заявлене клопотання не свідчить про наявність підстав, за яких Верховний Суд у порядку статті 262 ЦПК України має право постановити окрему ухвалу. Тому в задоволенні клопотання про постановлення окремої ухвали слід відмовити.

Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 жовтня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров