Ухвала

від 04.12.2024 по справі 302/945/19

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

04 грудня2024 року

м. Київ

Справа № 302/945/19

Провадження № 14-143зц24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Мартєва С. Ю.,

суддів: Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

перевірила заяву ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації, ліквідаційної комісії Комунальної установи «Міжгірська районна лікарня», Хустської районної державної адміністрації, Міжгірської селищної ради Закарпатської області, за участю третьої особи - Хустської районної ради Закарпатської області, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду, зобов`язання виконати рішення суду та відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який останній раз уточнив 18 серпня 2021 року та просив:

- зобов`язати Міжгірську селищну раду Закарпатської області виконати в повній мірі рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2012 року та ухвалу Міжгірського районного суду Закарпатської області від 12 січня 2015 року у цивільній справі № 706/769/12 про поновлення його на посаді керівника Комунального некомерційного підприємства «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської селищної ради Закарпатської області» (далі - КНП «ЛПУ Міжгірська РЛ Міжгірської селищної Закарпатської області»), як правонаступника Комунальної установи «Міжгірська районна лікарня» (далі - КУ «Міжгірська районна лікарня»);

- стягнути з Сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації (далі - Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА) та з КНП «ЛПУ Міжгірська РЛ Міжгірської селищної Закарпатської області» солідарно на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу, в зв`язку з тривалим невиконанням рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2012 року у цивільній справі № 706/769/12-ц, яке набрало законної сили на підставі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 09 квітня 2013 року та ухвали Міжгірського районного суду від 12 січня 2015 року у цивільній справі № 706/769/12-ц щодо поновлення його на посаді керівника Комунальної організації «Міжгірська районна лікарня», починаючи з 21 липня 2014 року до дня набрання цим рішенням законної сили із відрахуванням із цієї суми обов`язкових платежів та проведенням індексації, у зв`язку з несвоєчасною виплатою;

- стягнути з Хустської районної державної адміністрації та Міжгірської районної ради Закарпатської області на користь позивача моральну шкоду в сумі 1 000 000,00 грн солідарно;

- стягнути з Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА та КНП «ЛПУ Міжгірська РЛ» солідарно на користь позивача моральну шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн.

Воловецький районний суд Закарпатської області рішенням від 18 жовтня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Закарпатський апеляційний суд постановою від 20 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 жовтня 2022 року без змін.

Відмовляючи у позові, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказував, що такого способу захисту порушених прав як зобов`язання виконати рішення суду, закон не передбачає. Цим буде нівелюватись принцип обов`язковості судових рішень, оскільки рішення суду про зобов`язання виконати інше рішення суду також може бути не виконано. Тому в цій частині позовні вимоги позивача є ілюзорними і такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.

Такий спосіб захисту порушеного трудового права як зобов`язання відповідача виконати рішення суду та допустити до фактичного виконання трудових обов`язків у розумінні статті 5 ЦПК України не є способом захисту, визначеним законом. Належним способом захисту права могло бути зобов`язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов`язків за відповідною посадою. Проте, такої вимоги позивач не заявив.

За період з 21 липня 2014 року (з моменту, коли позивач фактично приступив до виконання посадових обов`язків після його поновлення на посаді головного лікаря) до 27 квітня 2018 року (день звільнення позивача з посади головного лікаря у зв`язку із скороченням даної посади), позивач безперервно працював на посаді головного лікаря, йому в повній мірі нараховувалась заробітна плата згідно з його посадовим окладом з усіма надбавками і доплатами, жодних претензій щодо ненарахування чи неповного нарахування заробітної плати або невиплати нарахованої заробітної плати він не заявляв.

Починаючи з 28 квітня 2018 року позивач припинив трудові відносини у зв`язку із звільненням. Верховний Суд постановою від 29 червня 2021 року у іншій справі № 302/613/18 залишив без змін постанову Закарпатського апеляційного суду від 15 травня 2019 року, якою суд визнав законним звільнення позивача, відмовив у задоволенні його позову, в тому числі щодо вимоги про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 28 квітня 2018 року.

Суди вказали також, що у справі відсутні будь-які докази щодо завдання позивачу моральної шкоди внаслідок протиправних дій відповідачів. Крім того, позивач у своєму позові не навів, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, в чому вона проявилась.

Постановою від 11 жовтня 2024 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали відмовила, касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 жовтня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року - без змін.

Колегія суддів погодилась із висновками судів попередніх інстанцій про те, що рішення суду, яке набрало законної сили, підлягає точному, безумовному, обов`язковому виконанню на всій території України. Однак, такий спосіб захисту порушених прав, як зобов`язання виконати рішення суду шляхом звернення з новим позовом не призведе до відновлення прав позивача, оскільки відсутня необхідність ухвалювати ще одне судове рішення, яким зобов`язувати відповідача виконати інше наявне судове рішення, яке й так підлягає обов`язковому виконанню. Цим буде нівелюватись принцип обов`язковості судових рішень.

Зазначила, що суди правильно зауважували, що умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження». Стягувач, як сторона виконавчого провадження, має право на оскарження дій та бездіяльності державного чи приватного виконавця під час виконання судового рішення, якщо вважає порушеними власні права чи свободи в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень».

Дійшла висновку, що суди обґрунтовано зауважували, що за умови доведення наявності перешкод у реалізації своїх повноважень після поновлення на роботі ОСОБА_1 не був позбавлений можливості звертатися в судовому порядку за їх усуненням.

Таким чином, за недоведеністю вимушеного прогулу у зазначений період колегія суддів погодилась із висновками судів про необґрунтованість вимоги про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з тривалим невиконанням рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2012 року у цивільній справі № 706/769/12-ц.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що суди не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі № 810/1783/13-а, від 06 лютого 2020 року у справі № 813/3412/17, від 06 вересня 2019 року у справі № 820/10744/15, від 14 травня 2020 року у справі № 344/7365/16-а, від 11 квітня 2018 року у справі № 591/3104/16, від 02 серпня 2023 року у справі № 925/1741/21 колегія суддів, враховуючи, що висновки у наведених заявником справах були здійснені Верховним Судом за інших фактичних обставин та предмету правового регулювання, відхилила цей аргумент касаційної скарги.

05 листопада 2024 року ОСОБА_1 надіслав до Великої Палати Верховного Суду заяву (вх. № 236/0/255-24 від 22 листопада 2024 року), у якій просив скасувати постанову колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року та ухвалити рішення згідно з Конституцією України та законами України.

Заяву мотивував тим, що своєю постановою суд касаційної інстанції констатував, що в Україні не діє принцип верховенства права, обов`язковість судових рішень, які вступили в законну силу, немає ефективного захисту у судах.

Велика Палата Верхового Суду вважає, що у прийнятті заяви необхідно відмовити та повернути її ОСОБА_1 .

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenkoand Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 і № 29465/04, § 24).

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року.

Отже, після прийняття 11 жовтня 2024 року постанови колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду заяви ОСОБА_1 .

Вичерпний перелік підстав для передання справи до Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього Кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду. Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд, а Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав.

За відсутності юридичної підстави для розгляду заяви ОСОБА_1 у її прийнятті слід відмовити та повернути її заявнику.

Така відмова не порушує право позивача на доступ до суду, оскільки право сторін на касаційний перегляд справи реалізовано раніше.

З огляду на практику ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).

«Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов`язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).

Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує легітимну мету і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Файєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).

Згідно із практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи.

Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).

Звернення до Великої Палати Верховного Суду із проханням про перегляд постанови суду тієї ж інстанції фактично спрямоване на проведення нового розгляду справи за відсутності для цього визначеної процесуальним законом підстави.

Цей перегляд є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).

Керуючись статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Відмовити у прийнятті до розгляду Великою Палатою Верховного Суду заяви ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації, ліквідаційної комісії Комунальної установи «Міжгірська районна лікарня», Хустської районної державної адміністрації, Міжгірської селищної ради Закарпатської області, за участю третьої особи - Хустської районної ради Закарпатської області, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду, зобов`язання виконати рішення суду та відшкодування моральної шкоди.

Зазначену заяву та додані матеріали повернути ОСОБА_1 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв

Судді О. Л. Булейко О. В. Кривенда

Ю. Л. Власов М. В. Мазур

М. І. Гриців К. М. Пільков

Ж. М. Єленіна О. В. Ступак

І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук

В. В. Король Є. А. Усенко

Н. В. Шевцова