Постанова

від 08.10.2024 по справі 911/75/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/75/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Круш Т. О.,

відповідача - Довгун І. В., Мартиненко С. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 (судді: Козир Т. П. - головуючий, Агрикова О. В., Мальченко А. О.) та рішення Господарського суду Київської області від 27.07.2022 (суддя Колесник Р. М.) у справі

за позовом заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нові Будсуміші"</a>,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, -Державне підприємство "Київське лісопаркове господарство", Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України",

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У січні 2022 року заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області (далі - Бучанська РДА) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нові Будсуміші"</a> (далі - ТОВ "Нові Будсуміші") про усунення перешкод у здійсненні Бучанською РДА права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом (1) скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме від 25.01.2021 № 56285406 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ "Нові Будсуміші" на земельну ділянку площею 0,99 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0164; від 25.01.2021 № 56287298 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ "Нові Будсуміші" на земельну ділянку площею 0,95 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0165; від 23.01.2021 № 56280353 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ "Нові Будсуміші" на земельну ділянку площею 0,8777 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0168; від 25.01.2021 № 56286186 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ "Нові Будсуміші" на земельну ділянку площею 0,99 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0169; (2) повернення на користь держави в особі Бучанської РДА з незаконного володіння ТОВ "Нові Будсуміші" земельної ділянки площею 0,99 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0164, земельної ділянки площею 0,95 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0165, земельної ділянки площею 0,8777 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0168, земельної ділянки площею 0,99 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0169.

1.2. На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки належать до земель державної власності лісогосподарського призначення та перебувають у постійному користуванні Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство", лісгосп); право приватної власності на спірні земельні ділянки спочатку громадянами, а згодом і відповідачем набуто з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, зокрема без прийняття рішення про припинення чи про вилучення таких земельних ділянок із постійного користування лісгоспу.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 27.07.2022 у позові відмовлено.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із недоведеності прокурором у наведеному випадку обставин приналежності спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення. Водночас суд установив, що прокурор обрав неналежний і неефективний спосіб захисту у спірних правовідносинах - звернення з негаторним позовом замість віндикаційного позову. За відсутності підстав для задоволення позову місцевий господарський суд не розглядав клопотання відповідача про застосування позовної давності до заявлених вимог.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 рішення Господарського суду Київської області від 27.07.2022 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про недоведеність заявлених позовних вимог, що є самостійною підставою для відмови у позові, та з цих підстав не розглядав питання щодо ефективності і належності обраного прокурором способу захисту права, яке він вважає порушеним.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 27.07.2022 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 у цій справі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Прокурор вважає, що оскаржені у справі судові рішення не відповідають дійсним обставинам справи та наявним у справі доказам, прийняті з неправильним застосуванням норм земельного та лісового законодавства, а саме статей 20, 55, 56, 84, 141, 142, 149, 150 Земельного кодексу України, статей 7, 8, 17, 33, 31, 42, 57 Лісового кодексу України, з порушенням норм процесуального права, а саме статей 2, 3, 76- 79, 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України), що призвело до неправильного застосування норм матеріального права - статей 15, 16, 328, 373, 387, 388, 391 Цивільного кодексу України, частини 2 статті 152 Земельного кодексу України та з неврахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду, викладених, зокрема, (1) у постановах від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, відповідно до яких право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам; (2) у постановах від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 07.04.2020 № 372/1684/14, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, відповідно до яких заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісового та водного фонду (перехід до них володіння цими землями), стосовно яких діє чітка заборона на вилучення, зміну цільового призначення та надання у користування, є неможливим; (3) у постановах від 15.11.2023 у справі № 911/351/22, від 04.02.2020 у справі № 911/3311/17, № 911/3574/17, від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, від 08.06.2022 у справі № 307/3155/19, від 16.02.2022 у справі № 363/669/17, від 22.06.2022 у справі № 367/4140/16-ц, від 07.09.2022 у справі № 697/2434/16- ц, від 18.01.2023 у справі № 369/10847/19, відповідно до яких протиправне зайняття земельної ділянки державного лісового фонду або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом; (4) у постановах від 23.12.2023 у справі № 916/1517/22, від 16.02.2022 у справі № 363/669/17, відповідно до яких зайняття земельних ділянок, зокрема шляхом часткового накладення земельних ділянок, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права є усунення перешкод у користуванні належним йому майном; (5) у постанові від 15.11.2023 у справі № 911/351/22, відповідно до якої, у разі відсутності рішення щодо вилучення спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування відповідного лісогосподарського підприємства, ефективним способом захисту, спрямованим на повернення земельної ділянки у власність держави є негаторний позов; (6) у постанові від 24.06.2020 у справі № 911/1480/18, відповідно до якої офіційні дані Державного земельного кадастру дійсно можуть бути доказом у справі за умови їх відповідності наведеним вимогам статей 73, 76- 79 Господарського процесуального кодексу України, а саме, що на їх підставі можна встановити дійсні обставини справи, які входять в предмет доказування. Можливість суду самостійно на основі даних Публічної кадастрової карти України встановити факт саме накладення земельних ділянок по суті потребує, щоб такі спірні земельні ділянки були внесені до Державного земельного кадастру та відображені на вказаній карті; (7) у постанові від 15.11.2023 № 363/1459/20 стосовно відомостей з Державного земельного кадастру.

Звідси підставами касаційного оскарження судових рішень у цій справі прокурор визначає пункти 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах та недослідження судами зібраних у справі доказів.

Загалом доводи прокурора зводяться до правомірності обраного ним способу захисту - звернення з негаторним позовом та доведеності матеріалами справи приналежності спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення. Він також посилається на те, що жодних доказів на спростування доводів прокурора про особливий правовий статус та цільове призначення спірних земельних ділянок відповідачами не надано і судами не досліджено.

3.2. ТОВ "Нові Будсуміші" у відзиві на касаційну скаргу прокурора заперечує проти її задоволення, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

3.3. Від Київської обласної прокуратури надійшли додаткові пояснення у справі.

3.4. Від ТОВ "Нові Будсуміші" надійшли заперечення на пояснення на відзив.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що підстав для задоволення касаційної скарги немає з огляду на таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, на підставі рішень Білогородської сільської ради від 29.01.2009 для ведення особистого селянського господарства 06.03.2009 видано державні акти на право власності на земельну ділянку, які зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, згідно яких у приватну власність ОСОБА_1 відведено земельну ділянку площею 0,99 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0164, ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,95 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0165, у ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,8777 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0168, ОСОБА_4 - земельну ділянку площею 0,99 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0169.

За договором купівлі-продажу від 10.06.2011, посвідченого державним нотаріусом Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Панікар В. М., зареєстрованого в реєстрі за № 1-1297, ОСОБА_4 відчужив на користь ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,99 га, кадастровий номер 3222480400:05:003:0169.

Згідно з договором купівлі-продажу від 10.06.2011, посвідченого державним нотаріусом Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Панікар В. М., зареєстрованого в реєстрі за № 1-1315, ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відчужили земельні ділянки, кадастрові номери 3222480400:05:003:0164, 3222480400:05:003:0165, 3222480400:05:003:0168, на користь ОСОБА_6 .

На підставі договорів дарування земельної ділянки від 07.09.2015, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Воробйовою Т. А. зареєстрованих в реєстрі за №№ 4033, 4034, 4035, ОСОБА_7 подарував ОСОБА_8 земельні ділянки, кадастрові номери 3222480400:05:003:0164, 3222480400:05:003:0165, 3222480400:05:003:0168.

На підставі договору дарування земельної ділянки від 12.09.2015, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Воробйовою Т. А. зареєстрованого в реєстрі за № 806, ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_8 земельну ділянку, кадастровий номер 3222480400:05:003:0169.

За актом приймання-передачі майна, що вноситься до статутного капіталу ТОВ "Нові Будсуміші" від 21.12.2020 № 3 ОСОБА_8 передала до статутного капіталу товариства, зокрема (1) земельну ділянку, кадастровий номер 3222480400:05:003:0168, площею 0,8777 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, місце розташування земельної ділянки - Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Білогородка. Земельна ділянка, яка вноситься до статутного капіталу товариства, належить ОСОБА_8 , грошова оцінка визначена за згодою всіх засновників товариства і становить 79 200,00 грн; (2) земельну ділянку, кадастровий номер 3222480400:05:003:0165, площею 0,95 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, місце розташування земельної ділянки - Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Білогородка. Земельна ділянка, яка вноситься до статутного капіталу товариства, належить ОСОБА_8 , грошова оцінка визначена за згодою всіх засновників товариства і становить 76 000,00 грн; (3) земельну ділянку, кадастровий номер 3222480400:05:003:0164, площею 0,99 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, місце розташування земельної ділянки - Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Білогородка. Земельна ділянка, яка вноситься до статутного капіталу товариства, належить ОСОБА_8 , грошова оцінка визначена за згодою всіх засновників товариства і становить 79 200,00 грн; (4) земельну ділянку, кадастровий номер 3222480400:05:003:0169, площею 0,99 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, місце розташування земельної ділянки - Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Білогородка. Земельна ділянка, яка вноситься до статутного капіталу товариства, належить ОСОБА_8 , грошова оцінка визначена за згодою всіх засновників товариства і становить 79 200,00 грн.

Згідно з відомостями із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 23.09.2021 ТОВ "Нові Будсуміші" є власником земельних ділянок, кадастровий номер 3222480400:05:003:0168, площею 0,8777 га; кадастровий номер 3222480400:05:003:0165, площею 0,95 га; кадастровий номер 3222480400:05:003:0164, площею 0,99 га; кадастровий номер 3222480400:05:003:0169, площею 0,99 га.

У листі від 29.09.2021 № 04-48/1769 Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства повідомило прокуратуру про те, що не надавало погодження на вилучення та зміну цільового призначення земельних ділянок із вказаними кадастровими номерами.

У листі від 01.10.2021 № 02-732 ДП "Київське лісове господарство" повідомило прокуратуру, що відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 1993-2014 років та даних публічної кадастрової карти України земельні ділянки, кадастрові номери 3222480400:05:003:0168, 3222480400:05:003:0169, 3222480400:05:003:0164, 3222480400:05:003:0165, розташовані на землях лісогосподарського призначення державного лісового фонду підприємства (Ірпінське (Приміське) лісництво кв. 53 вид. 8, 9, 10, 11 планшет № 6, масштаб 1:10000, лісовпорядкування 2014). Категорія лісів - лісогосподарська частина лісів зелених зон. Підприємство не надавало погодження (дозволи) щодо вилучення вказаних земельних ділянок із земель лісогосподарського призначення. Проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок із вказаними кадастровими номерами, цільове призначення яких змінюється, не погоджувалися.

Кабінет Міністрів України у листі від 06.10.2021 № 32165/0/2-21, у відповідь на лист прокуратури від 23.09.2021 №1052 вих-21, повідомив прокуратуру про те, що він не приймав рішень про погодження зміни цільового призначення та вилучення із постійного користування земельних ділянок, кадастрові номери: 3222480400:05:003:0168, 3222480400:05:003:0169, 3222480400:05:003:0164, 3222480400:05:003:0165.

4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Бучанської РДА, до ТОВ "Нові Будсуміші" про усунення перешкод у здійсненні Бучанською РДА права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, із одночасним припиненням права приватної власності ТОВ "Нові Будсуміші" на земельні ділянки згідно з переліком, наведеним у позові, та повернення на користь держави в особі Бучанської РДА з незаконного володіння ТОВ "Нові Будсуміші" таких земельних ділянок.

4.4. Місцевий господарський суд відмовив у задоволенні вимог заявленого позову. В основу рішення місцевого господарського суду покладено, зокрема, висновок суду про те, що обраний прокурором у наведеному випадку спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом, а не з негаторним позовом. Водночас суд визнав недоведеними факт приналежності спірних земельних ділянок до земель лісового фонду.

4.5. Разом із тим, переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення господарського суду першої інстанції, погодившись із висновком суду першої інстанції про недоведеність заявлених позовних вимог, що є самостійною підставою для відмови у позові. За наведеного, суд не розглядав питання щодо ефективності і належності обраного прокурором способу захисту права, яке він вважає порушеним.

4.6. Верховний Суд, переглянувши оскаржені рішення та постанову у межах доводів і вимог касаційної скарги, погоджується з висновком місцевого господарського суду про неналежність обраного прокурором у наведеному випадку способу захисту прав держави, та при цьому виходить із такого.

Статтею 15 Цивільного кодексу України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 2 та пункту "б" частини 3 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

У пунктах 32, 37- 39, 43, 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц викладено такі висновки щодо застосування норм статей 387, 391 Цивільного кодексу України:

"32. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

37. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

38. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

39. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

43. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

89. Особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння)".

Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зауважує, що з огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду частково відступила від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Крім того, в пунктах 61- 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц викладено такі правові висновки:

"61. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

62. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

63. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

64. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

65. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

66. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні".

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (такі висновки наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України) (аналогічний висновок викладено в пункті 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74).

Не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації (схожий правовий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 8.1), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункт 11.10)).

Натомість за змістом статті 391 Цивільного кодексу України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння, яке (право) належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (схожі за змістом висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункти 88, 97, 100), від 15.11.2023 у справі № 918/119/21).

Так, відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Тобто зайняття майна (в тому числі земельної ділянки) не є заволодінням ним. Саме в таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України або частина 2 статті 152 Земельного кодексу України (якщо майном є земельна ділянка), відповідно до яких власник, зберігаючи володіння своїм майном, може заявити негаторний позов, тобто вимагати усунути перешкоди в користуванні та розпоряджанні відповідним об`єктом, зокрема шляхом його повернення (схожі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 70), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 99), від 15.11.2023 у справі № 918/119/21).

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

У постановах від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, в яких наразі викладено останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду в питанні чіткого розмежування таких способів захисту прав власника нерухомого майна, як віндикаційний та негаторний позови, зазначено таке.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна (пункти 11.5, 11.6 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та пункти 194, 195 постанови від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, відповідно).

4.7. Звертаючись із позовом у цій справі, прокурор зазначав про законодавчу обмеженість цивільного обороту спірних земельних ділянок та наголошував на необхідності їх повернення у власність держави в особі Бучанської РДА на підставі статті 391 Цивільного кодексу України (за правилами негаторного позову).

Місцевий господарський суд, зважаючи на сталу судову практику щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів, а також підстави та зміст позову, природу спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про те, що обраний прокурором спосіб захисту прав держави не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом.

Колегія суддів зазначає, що прокурор чи заінтересована сторона з метою належного та ефективного захисту порушених прав держави наразі не позбавлені права ініціювати звернення з віндикаційним позовом, що відповідатиме усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду (щодо застосування положень статей 387, 391 Цивільного кодексу України), підстав для відступу від якої колегія суддів не вбачає.

Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 127), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21, пункт 148).

Отже, у наведеному випадку належним способом захисту порушеного права власності на земельні ділянки є подання саме віндикаційного позову до останнього набувача, а не подання прокурором негаторного позову (шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та повернення земельних ділянок), що, в свою чергу, зумовлює відмову в задоволенні позову саме з підстави обрання прокурором неналежного способу захисту прав держави, про що обґрунтовано було констатовано судом першої інстанції. Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що неврахування наведеного апеляційним господарським судом не призвело до прийняття ним неправильного судового рішення; суд апеляційної інстанції за наслідками перегляду справи залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову у позові, хоча й з інших підстав.

4.8. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено), покладається на скаржника.

4.9. Як уже зазначалося, на обґрунтування підстав касаційного оскарження прокурор посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у перелічених ним постановах Верховного Суду, з огляду на таке.

Зокрема колегія суддів відхиляє посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц щодо необхідності застосування ефективного способу захисту порушеного права, оскільки, як свідчить зміст рішення місцевого господарського суду, суд надав оцінку обраному прокурором способу захисту та установив, що прокурор обрав неналежний і неефективний спосіб захисту у спірних правовідносинах - звернення з негаторним позовом замість віндикаційного позову.

Також колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Так, у цивільній справі № 487/10128/14-ц суди установили належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, та дійшли висновку про задоволення позовних вимог. При цьому Верховний Суд урахував, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим, тому зазначив, що суди помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, а не статті 391 цього Кодексу та частини 2 статті 52 Земельного кодексу України.

У справі № 372/4154/18 суд апеляційної інстанції встановив факт належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебуває у комунальній власності. Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції помилково виходив із того, що задоволення порушеного права має бути захищено шляхом витребування спірної земельної ділянки у власність територіальної громади на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України, як просив прокурор, а не на підставі статті 391 цього Кодексу та частини 2 статті 152 Земельного кодексу України.

Отже, у цих справах № 487/10128/14-ц, № 372/4154/18 на відміну від справи № 911/75/22, відмінні фактичні обставини справи, зокрема, судами встановлено, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, тому зміст спірних правовідносин та їх матеріально-правове регулювання є неподібними зі справою, що розглядається. Відтак доводи скаржника про неврахування висновків, викладених у цих постановах Верховного Суду, є безпідставними.

Водночас колегія суддів зазначає, що рішення місцевого господарського суду ухвалено з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, що свідчить про необґрунтованість доводів скаржника і у цій частині.

Щодо посилань скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, то колегія суддів їх також відхиляє, оскільки як уже зазначалося, правова позиція, вміщена в цій постанові Великої Палати Верховного Суду є неактуальною внаслідок уточнення її відповідно до пункту 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, зокрема, про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння.

У справі, яка розглядається, за відповідачем зареєстровано право власності на спірні земельні ділянки, і судами встановлено, що відповідач є фактичним володільцем спірних земельних ділянок. Звідси у спірних правовідносинах належним способом захисту порушеного права, який є ефективним та відповідає вимогам закону, буде віндикаційний позов. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, на яку посилається прокурор та яка була врахована місцевим господарським судом. Отже, доводи скаржника про неврахування висновків, викладених у цій постанові, є безпідставними.

Разом із тим, Верховний Суд не бере до уваги посилання прокурора на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 911/351/22, від 04.02.2020 у справі № 911/3311/17, від 04.02.2020 у справі № 911/3574/17, від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, від 08.06.2022 у справі № 307/3155/19, від 16.02.2022 у справі № 363/669/17, від 22.06.2022 у справі № 367/4140/16-ц, від 07.09.2022 у справі № 697/2434/16-ц, від 18.01.2023 у справі № 369/10847/19.

У постанові Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 911/351/22 за позовом заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Пірнівської сільської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ДСГП "Ліси України" (правонаступник Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство"), про усунення перешкод у користуванні майном шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права комунальної власності та повернення земельної ділянки. У цій постанові Верховний Суд зазначив зокрема, що оскільки уповноважений орган державної виконавчої влади не прийняв рішення про вилучення спірної земельної ділянки та передачу її у комунальну власність і право постійного користувача та дійсного володільця земельною ділянкою у законний спосіб не припинено, то колегія суддів погоджується з висновком апеляційного господарського суду про те, що право комунальної власності на спірну ділянку у відповідача не виникло. Звідси ефективним способом захисту, спрямованим на повернення земельної ділянки у власність держави в особі Київської обласної державної адміністрації, є негаторний позов, тоді як вимоги про визнання недійсними наказу та рішення сільради не є ефективними способами захисту у спірних правовідносинах і їх задоволення не призведе до поновлення порушених прав позивача.

У вказаній справі № 911/351/22 за встановленими обставинами право комунальної власності на спірну ділянку у відповідача не виникло, тому Верховний Суд зазначив, що ефективним способом захисту, спрямованим на повернення земельної ділянки у власність держави в особі Київської обласної державної адміністрації, є негаторний позов. Натомість у справі, що розглядається, встановлені фактичні обставини свідчать про факт державної реєстрації за відповідачем права власності на спірні земельні ділянки та те, що він є фактичним володільцем спірних земельних ділянок, а отже, як правильно вказав суд першої інстанції, належним способом захисту порушеного права, який є ефективним та відповідає вимогам закону, буде віндикаційний позов.

У справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3449/17, на які посилався прокурор, суди встановили, що спірна земельна ділянка розташована у межах Національного природного парку "Голосіївський" та належить до земель природо-заповідного фонду, віднесених до Національного природного парку "Голосіївський". Отже, у наведених справах, на відміну від справи № 911/75/22, що розглядається, відмінним є цільове призначення земельної ділянки. Зазначені фактичні обставини безпосередньо впливають на матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Отже, правовідносини у вказаних справах є неподібними зі спірними правовідносинами у справі № 911/75/22, що розглядається. Тому висновки, викладені у зазначених скаржником постановах, не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.

Водночас в пункті 70 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила про відсутність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах, зокрема, у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3449/17, проте з тих мотивів, що в зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках, як виснувала Велика Палата Верховного Суду, підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16 (пункт 68) відступила від висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 04.02.2020 у справі № 911/3311/17, від 04.02.2020 у справі № 911/3574/17, від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.

Стосовно посилань на постанови Верховного Суду від 16.02.2022 у справі № 363/669/17, від 08.06.2022 у справі № 307/3155/19, від 22.06.2022 у справі № 367/4140/16, від 07.09.2022 у справі № 697/2434/16-ц, від 18.01.2023 у справі № 369/10847/19, то колегія суддів не може взяти їх до уваги, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16 надано тлумачення висновку, на який посилається прокурор, та зазначено, що у зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).

Відповідно до пунктів 1, 3 статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права, аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики. Отже, Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права. При цьому висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів. Незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Щодо посилань скаржника на постанову Верховного Суду від 23.12.2023 у справі № 916/1517/22 за позовом керівника Первомайської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАС АГРО ПІВДЕНЬ", Кривоозерської селищної ради про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсними результатів земельних торгів, визнання недійсним договору оренди землі, припинення права комунальної власності та скасування державної реєстрації, то колегія суддів зазначає, що у цій справі Верховний Суд зазначив, що спірні накази ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області стали підставою для незаконного формування земельної ділянки; саме визнання незаконними та скасування спірних наказів, визнання недійсними результатів земельних торгів і договору оренди, а також скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки призведе до припинення прав відповідачів на цю земельну ділянку та поновить права ДСГП "Ліси України" на користування землями державного лісового фонду. З огляду на відмінність фактичних обставин, зміст спірних правовідносин у справі № 916/1517/22 є неподібним зі справою № 911/75/22, що розглядається. Тому доводи скаржника про неврахування правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 23.12.2023 у справі № 916/1517/22, є безпідставними.

Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц (пункт 77), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148)), що, в свою чергу, виключає як необхідність надання Верховним Судом оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника (щодо неврахування висновків Верховного Суду стосовно відомостей з Державного земельного кадастру як доказів та можливості суду самостійно на основі даних Публічної кадастрової карти України встановлювати факт саме накладення земельних ділянок (прокурор посилається на справи № 911/1480/18, № 363/1459/20). Схожі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц (пункт 77), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148), від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20 (пункт 8.18)).

Зважаючи на викладене, колегія суддів наразі не вирішує питання про врахування/неврахування судами вказаних висновків Верховного Суду, адже у позові суд першої інстанції відмовив, зокрема через помилковість обраного прокурором способу захисту, що, як уже зазначалося, є самостійною і цілком достатньою підставою для відмови у позові, незалежно від інших, встановлених судом обставин (схожий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.03.2024 у 904/192/22 (пункт 45)).

Таким чином, за наведеного, не можна вважати, що правовідносини у вказаних скаржником справах та у цій справі, що розглядається, за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями є подібними з огляду на істотні відмінності в нормативно-правовому регулюванні прав та обов`язків сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних скаржником правових позицій як нерелевантних для вирішення цього спору.

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.10. Водночас колегія суддів відхиляє посилання скаржника на положення пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - недослідження судом зібраних у справі доказів.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Проте, як уже зазначалося, скаржник належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча би однієї із підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а тому колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про недослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.2. Водночас, зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, відкритого в частині вказаної підстави, та залишення без задоволення касаційної скарги, без змін рішення у справі, а також без змін постанови, з урахуванням наведених вище мотивів.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 і рішення Господарського суду Київської області від 27.07.2022 у справі № 911/75/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак