Постанова

від 21.10.2024 по справі 753/4604/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 753/4604/21 головуючий у суді І інстанції Шаповалова К.В.

провадження № 22-ц/824/13166/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

21 жовтня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Фінагеєва В.О. (суддя-доповідач), Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 квітня 2024 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада 2» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Хмарочос №9» про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2021 року ТОВ «Рада 2» звернулося до суду з позовом та просило стягнути з відповідача заборгованість за надані житлово-комунальні послуги у розмірі 16 039,74 грн. та 3% річних, інфляційні втрати та пеню у загальному розмірі 2 044,65 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач є власником квартири АДРЕСА_1 . Позивач надає послуги з утримання будинку та прибудинкової території за вказаною адресою. У результаті несплати відповідачем коштів за надані житлово-комунальні послуги у останньої утворилася заборгованість за період з 1 лютого 2018 року по 31 грудня 2020 року у розмірі 16039,74 грн.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 квітня 2024 року позовні вимоги ТОВ «Рада 2» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Рада 2» заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 15 524,11 грн, з яких: 14 093,74 - сума основного боргу, 447,43 грн. - інфляційна складова боргу, 300,91 грн. - 3% річних, 682,03 грн. - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язання. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неправильність встановлення обставин, які мають значення для справи, порушення норм матеріального права та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує про те, що судом першої інстанції, не було надано правову оцінку господарській діяльності ОСББ «Хмарачос № 9» у будинку по АДРЕСА_2 , що здійснюється шляхом самозабезпечення. Як матеріали справи, так і оспорюваний договір № УЖ/22-1/12/04/16, не містить посилання на юридичний факт первинного набуття права управління багатоквартирним будинком за адресою АДРЕСА_2 ТОВ «Рада 2», тобто передбаченим законодавством факту легітимності прийняття на себе повноважень з управління назначеного будинку. Судом першої інстанції безпідставно проігноровано факт неналежного позивача ТОВ «Рада 2» не наділеного правом вимоги. Суд першої інстанції не врахував факту не проживання ОСОБА_1 у квартирі та відсутності можливості користуватися житло-комунальними послугами. Суд першої інстанції розглянув справу за відсутності учасників справи, не повідомлених належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Суд першої інстанції внаслідок неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, не зроблено висновки щодо знаходження прибудинкової території багатоквартирного будинку по АДРЕСА_2 у власності КМДА, а не у власності співвласників будинку.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Рада 2» вказує, що доводи апелянта в частині, що правосуб`єктність позивача, як виконавця послуги з утримання будинку та прибудинкової території може виникати виключно на підставі рішення загальних зборів співвласників будинку та за результатами укладення відповідного колективного договору не відповідає дійсності. З моменту реєстрації ОСББ «Хмарочос №9», а саме 01 липня 2016 року, і до 14 вересня 2020 року, співвласники будинку АДРЕСА_2 , не проводили загальних зборів стосовно затвердження нового тарифу та складання кошторису витрат на утримання будинку та прибудинкової території, обрання та відкликання управителя, а також не обирали модель управління, зокрема, самозабезпечення. Позивач надавав послугу з утримання будинку та прибудинкової території на підставі Акта готовності об`єкта до експлуатації № 1/14 від 01 грудня 2014 року, що міститься в матеріалах справи. Між позивачем та відповідачем укладений договір № УЖ/P2-1/12/04/16 «На надання житлово-комунальних послуг» від 12 квітня 2016 року, відповідно до п.3.3.4. якого Позивач має право: «вносити за погодженням із Споживачем, крім випадків, передбачених Договором та у порядку, визначеному Договором, зміни, що впливають на розмір плати за послуги». Виключний випадок, передбачений даним договором, який не потребує узгодження із споживачем підняття тарифу, закріплений у п. 2.9. даного договору: «Тариф на послуги з управління будинком може бути щорічно проіндексований «01» січня кожного наступного року шляхом множення розміру плати за управління на середньорічний індекс інфляції (середньорічний індекс споживчих цін) за попередній рік. Дане коригування є автоматичним та не потребує внесення змін до Договору». Таким чином, Позивач діяв в межах своїх договірних прав та зобов`язань, коли видавав розпорядження про збільшення тарифу на свої послуг шляхом індексації попереднього тарифу, зокрема, розпорядження № 5 «Про зміну розміру плати» від 01 грудня 2021 року, розпорядження № 2 від 31 травня 2023 року «Про зміну розміру плати». Крім того, зазначає, що відповідач в апеляційній скарзі неодноразово робить акцент на тому, що не проживає у своїй квартирі АДРЕСА_3 , що на її думку, звільняє її від оплати послуги з управління будинком. Разом з тим, відповідно до п.30 Правил надання послуги з управління багатоквартирним будинком та Типового договору про надання послуги з управління багатоквартирним будинком, затверджених Постановою КМУ № 712 від 05 вересня 2018 року, співвласник не звільняється від обов`язку оплати послуги з управління у разі тимчасової відсутності його та/або членів сім`ї. На підтвердження достатніх підстав для укладення колективного договору на надання послуги з управління багатоквартирним будинком позивачем надавалася копія Протоколу № 1 Загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_2 від 13 вересня 2020 року, в якому, зокрема, з третього питання порядку денного було вирішено уповноважити ОСОБА_2 , власницю квартири АДРЕСА_4 , на укладення договору з управителем ТОВ «Рада 2».

У відповіді на відзив ОСОБА_1 посилається на аналогічні обставини, зазначені нею в апеляційній скарзі.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

У відповідності до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК України, з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що ТОВ «Рада 2» є експлуатуючою організацією, яка обслуговує будинок АДРЕСА_2 .

Відповідач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.6).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що 12 квітня 2016 року між ТОВ «Рада 2» та ОСОБА_1 було укладено договір № УЖ/Р2-1/12/04/016 надання житлово-комунальних послуг (а.с.9-10).

Пунктом 1.1. договору передбачено, що предметом договору є забезпечення надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкових територій, а саме: прибирання прибудинкової території, прибирання сходових клітинок, вивезення побутових відходів, прибирання підвалу, технічних поверхів та покрівлі, технічне обслуговування ліфтів, обслуговування систем диспетчеризації, технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем, та надання інших послуг та здійснення функцій управління будинком АДРЕСА_2 . При цьому споживач уповноважує підприємство здійснювати управління будинком та надає йому право укладати необхідні договори з виконавцями та постачальниками послуг на користування відповідними будинковими мережами і зобов`язується здійснювати своєчасну оплату послуг за встановленими, у порядку визначеному законодавством та договором тарифами у строки та на умовах передбачених цим договором.

Пунктом 1.3 договору передбачено, що розмір щомісячної плати за надання послуг на дату укладення цього договору становить 405,55 грн.

Розділом 2 договору передбачена оплата спожитих послуг, зокрема, що розрахунковим періодом є календарний місяць. Платежі по авансовій системі вносяться не менш ніж на один місяць до 20 числа місяця, що передує розрахунковому.

Пунктом 7.1 передбачено, що договір набирає чинності з моменту його підписання та діє протягом одного року. Договір вважається продовженим на кожен наступний термін, якщо за місяць до закінчення його строку однією із сторін не буде письмово заявлено про розірвання або необхідність перегляду.

Відповідач ОСОБА_1 оскаржувала договір №УЖ/Р2-1/12/04/016 від 12 квітня 2016 року, проте рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року в задоволенні вимоги про визнання цього договору недійсним було відмовлено. Київський апеляційний суд у своїй постанові від 18 жовтня 2023 року рішення суду першої інстанції в цій частині змінив щодо мотивації підстав відмови.

Отже, вказаний договір на період виникнення заборгованості у відповідачки був чинним та недійсним повністю або частково у встановленому законом порядку не визнавався.

Згідно положень п. 1.2. договору №УЖ/Р2-1/12/04/16 від 12 квітня 2016 року у випадку відсутності затвердженого тарифу органом місцевого самоврядування, сторони за взаємною згодою застосовують тариф, розрахований сторонами, згідно постанови КМУ №869 від 01 червня 2011 року.

Судом апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги у справі № 753/13210/19 було встановлено, що положення договору № УЖ/Р2-1/12/04/16 щодо встановлення тарифів, зокрема п. 1.2, 2.9 відповідають вимогам чинного законодавства.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначав, що у відповідача виник борг зі сплати коштів за житлово-комунальні послуги за період з 01 лютого 2018 року по 31 грудня 2020 року у сумі 16 039,74 грн.

Відповідач, заперечуючи проти заявлених позовних вимог серед іншого зазначила, що не отримувала комунальні послуги від позивача, оскільки у вказаній квартирі не проживає, крім того, зазначала, що комунальні послуги позивачем не надаються, на підтвердження чого долучила до пояснень акти-претензії за період за 19 серпня 2016 року, 29 березня 2017 року та 28 березня 2019 року.

Однак, зазначені акти-претензії, складені за 19 серпня 2016 року та 29 березня 2017 року, тобто не стосуються періоду заявлених позивачем до стягнення позовних вимог.

Щодо розрахунку заборгованості за житлово-комунальні послуги, суд зазначив, що з долученого до позовної заяви розрахунку вбачається про нарахування відповідачці до сплати окрім суми за вивезення ТПВ з червня 2019 року, виставляється також сума за забезпечення пропускного режиму у розмірі 55,60 грн.

Поряд з цим, до позовної заяви та протягом підготовчого засідання у справі позивачем не було долучено жодних доказів на підтвердження наявності будь-якого документу (договору) щодо надання такої послуги у будинку по АДРЕСА_2 та встановлений тариф і порядок його сплати.

Долучений позивачем договір, укладений між позивачем (замовник) та ФОП ОСОБА_3 (виконавець) від 1 січня 2020 року про надання послуг із забезпечення контрольно-пропускного режиму не визначає тариф, який має сплачувати саме споживач/власник квартири у багатоквартирному будинку, а визначає лише відсоток який сплачується замовником виконавцю цього договору.

Отже, враховуючи те, що жодних доказів представником позивача про визначення тарифу та порядку сплати коштів за пропускний режим за період з 1 лютого 2018 року по 31 грудня 2020 року суду надано не було, така вимога не підлягає задоволенню, а тому судом здійснено перерахунок основної суми заборгованості за вказаний період.

За підрахунком суду першої до стягнення із відповідача на користь позивача за період з 1 лютого 2018 року по 31 грудня 2020 року підлягає основна сума боргу у розмірі 14 093,74 грн.

Також позивач просив стягнути з відповідача 3% річних в розмірі 338,89 грн. та інфляційні втрати в розмірі 1023,73 грн, що утворилися в період з березня 2018 року по березень 2020 року.

Судом було здійснено перерахунок 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням частково задоволення вимоги про стягнення суми основного боргу, а також із врахуванням того, що не підлягає нарахуванню інфляційна складова та 3% річних на суму боргу за лютий 2020 року, оскільки позивачем було визначено період нарахування до 17 березня 2020 року. Тож за підрахунками суду до стягнення підлягає 3% річних у розмірі 300,91 грн, а інфляційна складова боргу у розмірі 447,43 грн.

Поряд з цим, відповідач подала заяву про застосування позовної давності.

Позивач із позовом до суду звернувся 03 березня 2021 року та просив стягнути з відповідача пеню за несвоєчасну сплату послуг з утримання будинку та прибудинкової території за період з 01 лютого 2018 року по 17 березня 2020 року.

Отже, враховуючи заяву відповідача про застосування позовної давності, з урахуванням вірних сум боргу, що мають враховуватись при нарахуванні пені, з огляду на вірний період нарахування та застосування пені у розмірі 2% річних, як визначено позивачем, за підрахунком суду до стягнення підлягає пеня у більшому розмірі, ніж нараховано позивачем, а тому суд задовольняє в цій частині вимогу у розмірі 682,03 грн., як просив позивач.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 319 ЦК України встановлено, що власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

Статтею 179 ЖК України визначено, що користування будинками (квартирами) державного і громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів, а також приватного житлового фонду та їх утримання здійснюються з обов`язковим додержанням вимог Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 7 Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 572 від 08 жовтня 1992 року зі змінами, внесеними Постановою Кабінету Міністрів України № 45 від 24 січня 2006 року, власники квартир зобов`язані оплачувати надані житлово-комунальні послуги.

Зазначені положення законодавства встановлюють презумпцію обов`язку власника нести усі витрати, пов`язані з утриманням належного йому майна, у тому числі з оплати комунальних та інших наданих йому послуг, поза залежністю від того, чи користується він ними безпосередньо чи ні. До таких витрат належать витрати, пов`язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збереження його властивостей тощо. Такий обов`язок власника є похідним від належних йому, як абсолютному володарю, правочинів володіння, користування та розпорядження майном. Невиконання власником свого обов`язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб.

Отже, власник житлового приміщення у багатоквартирному будинку несе також обов`язок з витрат на утримання будинку та прибудинкової території.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України, відповідно до якої цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також з дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією продовжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до статті 901 ЦПК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 903 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У відповідності до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правило статті 526 ЦК України є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тобто, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У даній справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що між позивачем та відповідачем склалися договірні відносини шляхом укладення 12 квітня 2016 року договору про надання послуг, за яким ОСОБА_1 надавалися послуги з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, вивезення твердих побутових відходів, які вона була зобов`язана оплачувати, оскільки фактично користувалася ними, як власник квартири у багатоквартирному житловому будинку. Вказаний правочини недійсним у встановленому законом порядку не визнавався.

Однак, відповідач належним чином не виконувала взяті на себе зобов`язання за договором, взагалі не оплачувала надані позивачем послуги, внаслідок чого у період з 01 лютого 2018 року по 31 грудня 2020 року виникла заборгованість у розмірі 16 039,74 грн.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи відповідача про те, що судом першої інстанції застосовано до спірних правовідносин Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV, який втратив чинність, та не застосовано Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, який набрав чинності та яким послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій не передбачено.

Так, саме на час укладення між ТОВ «Рада 2» та ОСОБА_1 договорів на надання житлово-комунальних послуг від 12 квітня 2016 року № УЖ/Р2-1/12/04/16 та про надання послуг від 12 квітня 2016 року № К/Р2-2/12/04/16 діяв Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV, яким регулювалися основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки.

Проте, 10 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII (далі - Закон № 2189-VIII), який врегулював відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг.

За змістом розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV в попередній редакції визнається таким, що втратив чинність з дня введення в дію Закону № 2189-VIII (тобто з 01 травня 2019 року), крім норм, що регулюють надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, управління будинком, спорудою або групою будинків, ремонту приміщень, будинків, споруд, які втрачають чинність через шість місяців з дня набрання чинності цим Законом (тобто з 10 червня 2018 року).

Договори про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, укладені з виконавцями таких послуг або з управителями, визначеними згідно із цим Законом, до введення в дію норм цього Закону, що регулюють надання послуги з управління багатоквартирним будинком, зберігають чинність на умовах, визначених такими договорами (у тому числі щодо вивезення побутових відходів - за наявності), до дати набрання чинності договорами про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, укладеними за правилами, визначеними цим Законом. У разі якщо такими договорами передбачено більш ранній строк їх припинення, такі договори вважаються продовженими на той самий строк і на тих самих умовах.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2189-VIII житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг;

індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги;

послуга з управління багатоквартирним будинком - результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору;

управитель багатоквартирного будинку (далі - управитель) - фізична особа - підприємець або юридична особа - суб`єкт підприємницької діяльності, яка за договором із співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб.

У відповідності до частини першої статті 5 Закону № 2189-VIII до житлово-комунальних послуг належить житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку.

Таким чином, починаючи з 10 червня 2018 року на законодавчому рівні не передбачено такої послуги як утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, натомість визначено саме житлову послугу з управління багатоквартирним будинком, яка включає в себе зазначені вище послуги і визначається за згодою сторін.

Статтею 7 Закону № 2189-VIII визначені права і обов`язки споживача (індивідуального споживача), зокрема, правом споживача є одержання своєчасно та належної якості житлово-комунальних послуг згідно із законодавством і умовами укладених договорів, а обов`язком - оплата наданих житлово-комунальних послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Частинами першою - четвертою статті 9 Закону № 2189-VIII встановлено, що споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору. За бажанням споживача оплата житлово-комунальних послуг може здійснюватися шляхом внесення авансових платежів згідно з умовами договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.

У відповідності до частини першої статті 12 Закону № 2189-VIII надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.

Відповідно до статей 156, 162 ЖК України власник зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги щомісячно у встановлені строки.

Статтею 68 ЖК України встановлено, що споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

У постановах Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13 та від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 зроблені правові висновки про те, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, де Велика Палата погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов`язку оплати за надані такі послуги та не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року при розгляді справи № 6-2951цс15 (пункти 19-20).

В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, враховуючи, що ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_5 , за вказаною адресою надавалися послуги з управління багатоквартирним будинком ТОВ «Рада 2», в тому числі й відповідачу на підставі відповідних договорів про надання послуг, проте оплата цих послуг не була забезпечена споживачем у встановлений строк та у розмірі спожитої послуги залежно від площі квартири, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за надані послуги 01 лютого 2018 року по 31 грудня 2020 року у розмірі 14 093,74 грн.

Нормами Житлового кодексу України, Закону України «Про житлово-комунальні послуги» не передбачено, що управитель або виконавець повинен надавати споживачу акти виконаних робіт щомісячно щодо фактично наданих послуг. Відповідачка від наданих позивачем послуг у встановленому законом порядку не відмовлялася, належних і допустимих доказів ненадання послуг або надання послуг неналежної якості, що б давало підстави для звільнення від їх оплати, останньою не надано.

При цьому, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо неналежності доказів наданих відповідачем, а саме актів-претензії, складених за 19 серпня 2016 року та 29 березня 2017 року, оскільки вони не стосуються періоду заявлених позивачем до стягнення позовних вимог.

В акті-претензії від 28 березня 2019 року відповідач, зазначала, що вказана претензія стосується технічного обслуговування ліфтів. Разом з тим, конкретизуючи вимоги претензії, ОСОБА_1 вказує на пошкодження декоративних елементів ліфта, скрипіння ліфта під час руху та відсутність національного знаку відповідності.

Посилаючись на вказаний акт, відповідач не звернула увагу, що матеріали справи не містять доказів, як б підтверджували, що зазначені в ньому недоліки впливають на можливість використання ліфту за призначенням, безпеку його експлуатації, що в свою чергу свідчить про неналежне його обслуговування позивачем.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач, в період часу, за який судом першої інстанції стягнуто заборгованість за надані послуги, не був належною обслуговуючою організацією (управителем) не узгоджуються з матеріалами справи, в яких відсутній акт прийому - передачі багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_2 на баланс об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, зокрема ОСББ «Хмарочос № 9».

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 14 вересня 2020 року між ТОВ «Рада 2» та уповноваженою зборами співвласників багатоквартирного будинку по АДРЕСА_2 особою - ОСОБА_2 , яка діяла на підставі протоколу загальних зборів співвласників від 13 вересня 2020 року, укладено договір про надання послуги з управління багатоквартирним будинком, який є чинним, сторонами не розривався, в установленому порядку недійсним не визнавався.

Вказуючи на відсутність повноважень у позивача, як управителя будинку, відповідач не надала суду доказів, що за спірний період послуги з утримання будинку та прибудинкової території, вивезення твердих побутових відходів, надавалися іншим управителем, а не позивачем.

З наведених вище підстав колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що ТОВ «Рада 2» є неналежним управителем багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_2 , в якій знаходиться її квартира.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що у спірний період відповідач фактично не проживала у квартирі АДРЕСА_1 та була позбавлена можливості користуватися житлово-комунальними послугами через протиправні дії ТОВ «Рада 2», що було встановлено у постанові Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року у справі 753/13210/19, колегія суддів відхиляє.

Факт не проживання відповідача у квартирі, яка належить їй на праві власності, та/або факт відсутності її реєстрації у цьому помешканні не звільняє її від обов`язку нести витрати з оплати послуг, які забезпечують утримання відповідного майна.

У постанові Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року у справі 753/13210/19 між сторонами вирішувався спір, зокрема, щодо зобов`язання надати ключі від домофону та пристрою пропуску у будинок, що існував до липня 2019 року.

Положення пункту 6 частини першої статті 7 Закону № 2189-VIII, якими передбачено право споживача на не оплату вартості комунальних послуг (крім постачання теплової енергії) у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів, не стосується житлової послуги з управління багатоквартирним будинком, оскільки оплачуючи дану послугу власники (співвласники) беруть участь в утриманні спільного майна, що їм належить, та зобов`язанні згідно із законодавством відшкодовувати витрати, пов`язані з утриманням багатоквартирного будинку. Споживачі послуг з управління багатоквартирними будинками мають оплачувати ці послуги, якщо вони фактично надаються управителем для відповідного будинку.

Колегія суддів враховує, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Особа, яка є власником (співвласником) квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку, у тому числі в якому створено чи не створено об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, зобов`язана здійснювати платежі та внески на утримання і ремонт спільного майна відповідно до розміру своєї частки та затверджених тарифів, а також сплачувати вартість інших житлових послуг.

Не заслуговують на увагу і доводи відповідача про те, що позивач самостійно змінив умови договору від 12 квітня 2016 року № УЖ/Р2-1/12/04/16 та, підвищивши вартість (тариф) послуг з утримання будинку та прибудинкової території за один квадратний метр площі квартири, не погодив це із нею як стороною договору (споживачем).

Так, відповідно до частин першої, другої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Пунктом 1.2 договору № УЖ/Р2-1/12/04/16 на надання житлово-комунальних послуг від 12 квітня 2016 року передбачено, що підприємство надає послуги з утримання та управління будинку та прибудинкової території: по утриманню відповідно до встановленого рішенням органу місцевого самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг, копія якого додається до цього договору; по управлінню відповідно до погодженої сторонами ціни (тарифу) даних послуг. Рішення органу місцевого самоврядування є обов`язковим для підприємства та споживача та застосовується з дати набрання ним чинності в порядку, визначеному законодавством, а у разі відсутності такого рішення, підприємство проводить нарахування послуг по утриманню будинків, споруд та прибудинкової території відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку. У випадку відсутності затвердженого органом місцевого самоврядування тарифу, сторони за взаємною згодою застосовують тариф, розрахованим сторонами згідно постанови Кабінету Міністрів України № 869 від 01 червня 2011 року. У випадку затвердження органом місцевого самоврядування тарифу на рівні, меншому за визначений даним договором, підприємство зобов`язане здійснити відповідний перерахунок та зарахувати переплачену суму грошових коштів в рахунок майбутніх платежів. У випадку затвердження органом місцевого самоврядування тарифу на рівні, більшому за визначений даним договором, підприємство застосовує вищий тариф з моменту його введення в дію. Зміна тарифів на утримання та управління будинку та прибудинкової території не потребує внесення змін до цього договору, нові тарифи застосовуються автоматично з дня їх введення.

Як зазначалося вище, станом на час укладення між сторонами вищевказаного договору діяв Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV.

10 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII.

Згідно із частиною третьою статті 4 Закону № 2189-VIII до повноважень органів місцевого самоврядування належать: 1) затвердження та виконання місцевих програм у сфері житлово-комунального господарства, участь у розробленні та виконанні відповідних державних і регіональних програм; 2) встановлення цін/тарифів на комунальні послуги відповідно до закону; 3) затвердження норм споживання комунальних послуг; 4) інформування населення відповідно до законодавства про стан виконання місцевих програм у сфері житлово-комунального господарства, а також про відповідність якості житлово-комунальних послуг нормативам, нормам, стандартам та правилам; 5) здійснення моніторингу стану виконання місцевих програм розвитку житлово-комунального господарства; 6) встановлення одиниці виміру обсягу наданих послуг з управління побутовими відходами; 7) прийняття рішення про початок та закінчення опалювального періоду з урахуванням кліматичних умов згідно з будівельними нормами і правилами, правилами технічної експлуатації теплових установок і мереж, державними санітарними нормами і правилами та іншими нормативними документами; 8) передача відомостей до електронного реєстру багатоквартирних будинків; 9) зберігання та забезпечення доступу до технічної та іншої передбаченої законодавством документації на багатоквартирні будинки та їх прибудинкові території, зокрема документів за обов`язковим переліком, визначеним центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері житлово-комунального господарства, документів, на підставі яких багатоквартирний будинок прийнято в експлуатацію, технічних паспортів будинків, планів інженерних мереж, документів, що засвідчують право власності чи користування земельними ділянками, документації щодо проведення робіт з капітального ремонту в багатоквартирних будинках; 10) зберігання примірників рішень (протоколів) загальних зборів співвласників багатоквартирних будинків та розміщення на своїх офіційних веб-сайтах інформації про рішення, прийняті такими зборами.

Отже, з 10 червня 2018 року органи місцевого самоврядування не мають повноважень щодо встановлення (у тому числі і за результатами коригування) тарифів на житлові послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Відповідно до частин першої-третьої статті 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» ціни (тарифи) на житлово-комунальні послуги встановлюються за домовленістю сторін, крім випадків, коли відповідно до закону ціни (тарифи) є регульованими. У такому разі ціни (тарифи) встановлюються уповноваженими законом державними органами або органами місцевого самоврядування відповідно до закону.

Згідно із пунктом 3.3.4 договору № УЖ/Р2-1/12/04/16 на надання житлово-комунальних послуг від 12 квітня 2016 року підприємство має право вносити за погодженням із споживачем, крім випадків, передбачених договором та у порядку, визначеному договором, зміни, що впливають на розмір плати за послуги.

Виключний випадок, передбачений цим договором, який не потребує узгодження із споживачем підняття тарифу, закріплений у пункті 2.9 даного договору, відповідно до якого тариф на послуги з управління будинком може бути щорічно проіндексований «01» січня кожного наступного року шляхом множення розміру плати за управління на середньорічний індекс інфляції (середньорічний індекс споживчих цін) за попередній рік. Дане коригування є автоматичним та не потребує внесення змін до договору.

Виходячи з вищенаведеного та ураховуючи, що виконавчий орган Київської міської ради (КМДА), як орган місцевого самоврядування, згідно вимог Закону № 2189-VIII вже після укладення договору між сторонами був позбавлений повноважень щодо встановлення тарифів на житлові послуги, а саме послуги з управління багатоквартирним будинком, зокрема розрахованих шляхом їх коригування, ТОВ «Рада 2» у зв`язку з підвищенням вартості послуг скоригувало тариф за адресою: АДРЕСА_2 , та у межах своїх договірних прав та зобов`язань перед відповідачем видав розпорядження про збільшення розміру тарифу на свої послуги шляхом індексації попереднього тарифу № 5 від 01 грудня 2021 року № 2 від 31 травня 2023 року «Про зміну розміру плати», додавши до них кошторис витрат на утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території (структуру тарифів).

На підтвердження заявленого розміру боргу позивач надав суду розрахунок заборгованості по оплаті наданих послуг за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2020 року по квартирі АДРЕСА_5 , при дослідженні якого вбачається порядок та методика нарахування щомісячної плати в тому числі за надані послуги з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, виходячи із встановленої ціни/тарифу на вказані послуги та площі квартири відповідачки.

Вказаний розрахунок затверджений (підписаний) директором ТОВ «Рада 2» та засвідчений печаткою товариства і відповідачкою, з огляду на обставини з якими вона пов`язує свої заперечення проти позову, не спростований.

Отже, суд першої інстанції, визначаючи розмір заборгованості відповідача за оплату житлово-комунальних послуг, правомірно покладав в обґрунтування свого рішення наданий позивачем розрахунок як належний доказ, що містить відомості щодо розміру нарахованих сум, здійснений на основі затверджених в установленому порядку тарифів та пропорційно до загальної площі належної відповідачу квартири.

З наведених вище підстав колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що позивач безпідставно змінив умови договору та нараховував відповідачу плату за послуги по ціні, яка не передбачена укладеним між сторонами договором.

Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідач допустила невиконання умов договорів та вимог закону щодо належної оплати вартості послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, вивезення твердих побутових відходів в установлений строк та у визначеній сумі вартості цієї послуги, що є підставою для стягнення з неї на користь позивача заборгованості за надані позивачем та спожиті нею житлово-комунальні послуги.

Такі висновки місцевого суду не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, що містяться у постановах від 09 листопада 2016 року у справі № 1238/8935/12, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, від 22 травня 2019 року у справі № 642/8210/16, від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16, на які відповідач посилається в апеляційній скарзі.

Доводи апеляційної скарги в частині порушення судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційний суд вважає безпідставними, виходячи з наступного.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Частиною 3 ст. 376 ЦПК України визначені порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, до яких відноситься розгляд справи справу за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Посилаючись в своїй апеляційній скарзі на вирішення справи у відсутність ОСББ «Хмарочос №9», відповідач не звернула уваги, що зазначений учасник апеляційної скарги не подавав і на зазначене не посилався. Апеляційна скарга не містить посилань на інші порушення норм процесуального права, які є безумовною підставою до скасування рішення.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на порушення норм процесуального права, відмінні від порушень, які є безумовними для скасування рішення, також не можуть бути підставою до скасування рішення, оскільки такий наслідок мають лише порушення, що призвели до неправильного вирішення справи (ч. 2 ст. 376), чого судом апеляційної інстанції не встановлено.

Інші доводи апеляційної скарги ґрунтуються лише на незгоді відповідача із необхідністю сплати вартості спожитих нею житлово-комунальних послуг, як власником квартири у багатоквартирному будинку, за встановленими тарифами і перекладанні обов`язку доказування у справі виключно на позивача, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Таким чином, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позову відповідають фактичним обставинам справи, судом повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених частиною 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Судді Фінагеєв В.О.

Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.