Постанова

від 05.11.2024 по справі 454/3367/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 454/3367/23

провадження № 61-4059св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне бюро розслідувань,

розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 23 листопада 2023 року у складі судді Фарина Л. Ю. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М. Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державного бюро розслідувань (далі - ДБР), у якому просив стягнути з відповідача на його користь 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, спричиненої незаконними діями посадових (службових) осіб ДБР при розгляді його заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 11 лютого 2021 року.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що 11 лютого 2021 року він направив на адресу ДБР заяву про вчинене кримінальне правопорушення.

23 лютого 2021 року від ДБР він отримав листа № 579зкп від 17 лютого 2021 року, відповідно до якого його заяву направлено за належністю для організації розгляду до Територіального управління ДБР у м. Львові.

Позивач вважає, що невнесенням відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за його заявою про вчинене кримінальне правопорушення від 11 лютого 2021 року та фактом не визнавання його потерпілим в даному кримінальному провадженні відповідачем було порушено його права та завдано моральної шкоди, яку він оцінює в 1 000 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 23 листопада 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ДБР про відшкодування моральної шкоди відмовлено за безпідставністю позовних вимог.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Сокальського районного суду Львівської області від 23 листопада 2023 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

15 березня 2024 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 23 листопада 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року.

З урахуванням уточненої касаційної скарги від 09 квітня 2024 року заявник просив суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанційз порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, які мають значення для справи.

Також заявник посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу від 24 квітня 2024 року ДБР просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

24 квітня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами встановлено, що 11 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до ДБР із заявою про вчинене кримінальне правопорушення суддею Червоноградського міського суду Львівської області Крілем М. Д.

Листом начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів ДБР № 579зкп від 15 лютого 2021 року заяву ОСОБА_1 від 11 лютого 2021 року про вчинення кримінального правопорушення суддею Червоноградського міського суду Львівської області Крілем М. Д. було направлено за належністю для розгляду до Територіального управління ДБР, розташованого у м. Львові.

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 25 лютого 2021 року задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність уповноваженої особи (слідчого) ДБР щодо невнесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Визнано протиправною бездіяльність уповноваженої особи (слідчого) ДБР, яка полягає у невнесенні відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_1 від 11 лютого 2021 року. Зобов`язано уповноважену особу (слідчого) ДБР невідкладно, але не пізніше 24 годин після отримання копії ухвали, внести відомості про вчинення кримінального правопорушення, викладені в заяві ОСОБА_1 від 11 лютого 2021 року, отриманій 15 лютого 2021 року, та розпочати досудове слідство. Зобов`язано уповноважену особу (слідчого) ДБР надати ОСОБА_1 витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, що підтверджує внесення до реєстру відомостей за його заявою.

Після надходження до Територіального управління ДБР, розташованого у місті Львові, зазначеної ухвали слідчими на її виконання 23 березня 2021 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за заявою ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № 62021140010000035.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17 зазначено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року в справі № 916/1423/17 вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

У справі, яка переглядається, позивач пов`язував завдання йому моральних страждань із неналежним, на його думку, розглядом посадовими особами ДБР його заяви про вчинення кримінального правопорушення та невнесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувалися тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт завдання йому моральної шкоди, а також причинний зв`язок між діями посадових осіб ДБР, про які вказано у позові ОСОБА_1 , та настанням шкоди.

Колегія суддів звертає увагу, що сама по собі констатація факту неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 не може слугувати підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки за обставин цієї справи у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, його права поновлено, шляхом постановлення слідчим суддею ухвали про зобов`язання внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та внесенням слідчим 23 березня 2021 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей за заявою ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № 62021140010000035.

Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій правильно виснували про те, що сам факт задоволення слідчим суддею скарги позивача на бездіяльність службових осіб та зобов`язання службових осіб виконати вимоги частини першої статті 214 КПК України щодо внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_1 про злочин не свідчить про завдання йому моральної шкоди.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 06 червня 2024 року у справі № 454/4858/22, від 24 липня 2024 року у справі № 454/2285/23.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Посилання заявника, як на підставу касаційного оскарження, на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки Верховний Суд неодноразово висловлював подібні за змістом висновки.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Щодо клопотання про внесення Верховним Судом до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України

У касаційній скарзі міститься клопотання про внесення Верховним Судом до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України.

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.

У зв`язку з неоднозначним, на думку заявника, застосуванням судами у цій справі норм Конституції України, для правильного застосування статті 56 Конституції України заявник, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150 Конституції України, статтями 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішенням Європейського суду з прав людини від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», просив Верховний Суд звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а саме: чи має право ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб ДБР і чи може це право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України.

Верховний Суд уважає, що заявлене клопотання за змістом не стосується тлумачення статті 56 Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, яке є загальнообов`язковим для всіх суб`єктів їх застосування і реалізації, а спрямоване на встановлення факту порушення суб`єктивного права ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди та захисту цього права, тобто вирішення спору по суті.

Результат аналізу статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стаття 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування майнової та моральної шкоди. Водночас норми глави 82 «Відшкодування шкоди» ЦК України є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави й порядок відшкодування майнової та моральної шкоди.

Верховний Суд не встановив підстав, визначених частиною шостою статті 10 ЦПК України, для внесення подання до Конституційного Суду України як щодо неконституційності спеціальних положень ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та визначають порядок відшкодування, зокрема моральної шкоди, так і щодо тлумачення положень статті 56 Конституції України.

Отже, немає підстав для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а відповідне клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про внесення Верховним Судом до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 23 листопада 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов