Постанова

від 06.11.2024 по справі 477/1438/24

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

06.11.24

22-ц/812/1547/24

Справа номер 477/1438/24 Головуючий суду першої інстанції Семенова Л. М.

Провадження номер 22-ц/812/1547/24 Доповідач суду апеляційної інстанції Локтіонова О. В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 листопада 2024 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Локтіонової О. В.,

суддів Крамаренко Т. В., Ямкової О. О.,

із секретарем судового засідання Горенко Ю. В.,

за участі представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні цивільнусправузаапеляційною скаргою ОСОБА_2 ,яка поданачерез їїпредставника ОСОБА_1 ,на рішення Жовтневогорайонного судуМиколаївської області від29 липня 2024року,ухвалене об 11 год 20 хв підголовуванням суддіСеменової Л. М. у приміщенні суду у м. Миколаєві, повний текст якого складено 06 серпня 2024 року, за позовом ОСОБА_2 до Лучівського житлово-комунального підприємства про зобов`язання нарахування та виплати заробітної плати,

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

В червні 2024 року ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним вище позовом, який обґрунтовувала наступним.

Позивач зазначала, що вона працювала у Лучівському житлово-комунальному підприємстві на посаді двірника.

17 жовтня 2023 року її було звільнено з посади у зв`язку з переведенням до житлово-комунального підприємства «Добробут».

За період роботи в Лучівському житлово-комунальному підприємстві їй не було нараховано та виплачено заробітну плату за лютий та березень 2023 року.

Станом на момент подачі позову заборгованість по заробітній платі за вказані місяці відповідачем не сплачена. Письмового повідомлення про суми нараховані та виплачені їй при звільненні відповідачем надано не було.

З огляду на те, що відповідач станом на день звільнення не виплатив їй заборгованість із заробітної плати, вважала, що відповідач також зобов`язаний нарахувати та виплатити їй середній заробіток за шість місяців затримки розрахунку (з 17 жовтня 2023 року по 17 березня 2024 року).

Посилаючись на вказані обставини та триваючу бездіяльність відповідача, який порушує її конституційне право на отримання заробітної плати, позивач просила зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити їй заробітну плату за лютий та березень 2023 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17 жовтня 2023 року по 17 березня 2024 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 29 липня 2024 року у задоволені позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду мотивоване обранням позивачем неефективного способу захисту порушених трудових прав. На думку суду, позивач повинна звернутися до відповідача з позовом про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач зазначала, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем, а тому саме ним повинна бути нарахована заробітна плата у конкретному розмірі. Ведення первинних документів, на підставі яких нараховується заробітна плата здійснюється відповідачем. У неї не має доступу до документів щодо розміру нарахованої їй заробітної плати, а тому вона не може визначити розмір такої заборгованості та звертається з вимогами, які мають немайновий характер, про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. На думку позивача, такий спосіб захисту прав є ефективним.

Крім того, позивач вказувала, що саме на відповідача суд повинен був покласти тягар доказування факту здійснення ним нарахування та виплати заробітної плати, незалежно від наявності про це клопотання від позивача.

Відповідачем не були спростовані обставини нездійснення ним нарахування та виплати заробітної плати за лютий та березень 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

ОСОБА_2 з 01 квітня 2016 року працювала у Лучівському житлово-комунальному підприємстві на посаді двірника.

Відповідно до запису №22, зробленого у трудовій книжці позивача 25 травня 2023 року, ОСОБА_2 звільнена на підставі наказу №6 від 25.05.2023 за ст.38 КЗпП України за власним бажанням. Згідно з записом голови ліквідаційної комісії ОСОБА_3 №23 від 25 травня 2023 року запис №22 є недійсним. Відповідно до запису №24 від 17 жовтня 2023 року ОСОБА_2 звільнено на підставі п.5 ст.36 КЗпП України у зв`язку з переведенням до ЖКП «Добробут» Шевченківської сільської ради на підставі наказу №2 від 17.10.2023.

З 01 березня 2023 року Лучівське житлово-комунальне підприємство перебуває в процесі припинення юридичної особи в результаті її реорганізації.

З пояснень ОСОБА_2 , наданих в судовому засіданні суду першої інстанції, слідує, що розрахунок при звільненні з нею проведений не був, відповідач письмового повідомлення про суми, нараховані при звільненні, їй не надав, вона до відповідача письмово з цього питання не зверталася.

Позиція апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні безпечні, і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

У статті 116 КЗпП України вказано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати (Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові Великої Палати від 22 вересня 2020 року по справі №910/3009/18, ефективний спосіб захисту прав повинен: 1) забезпечити поновлення порушеного права; 2) в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування; 3) такий захист повинен бути повним (тобто не частковим); 4) забезпечувати мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії; 5) забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. Одне право має захищатися одним позовом.

Неправильний спосіб захисту порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову у позові.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачем було обрано неефективний спосіб захисту порушених трудових прав. На думку суду, позивач повинна звернутися до відповідача з позовом про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він відповідає обставинам справи, вимогам законодавства та правовим позиціям Верховного Суду, який наголошує, що задоволення позовної вимоги повинно поновлювати майнову сферу позивача. Позовна ж вимога ОСОБА_2 про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити заробітну плату не відновить прав позивача за одне звернення до суду, а тому вона не відповідає ефективному способу захисту.

Крім цього колегія суддів наголошує, що позивач повинен доводити підставність заявлених позовних вимог.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом ( ч.1 ст.84 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, яка переглядається, позивач доказів наявності заборгованості по заробітній платі суду не представила. Клопотання про витребування доказів не заявляла, вважаючи, що саме на відповідача покладений обов`язок надати докази відсутності заборгованості.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, повно та об`єктивно встановивши фактичні обставини справи, давши їм належну правову оцінку, дослідивши надані докази, дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 .

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно достатті 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, а оскаржуване судове рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана через її представника ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районногосуду Миколаївської області від29 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбаченихст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий О. В. Локтіонова

Судді Т. В. Крамаренко

О. О. Ямкова

Повний текст постанови складено 07 листопада 2024 року.