Постанова

від 27.11.2024 по справі 466/10392/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 466/10392/19

провадження № 61-1381св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

відповідачі: Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Китол»,

треті особи: Об?єднання співвласників багатоквартирного будинку

«А. Могильницького, 28», ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Товариства

з обмеженою відповідальністю «Китол» (далі - ТОВ «Китол»), треті особи: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку

«А. Могильницького, 28» (далі - ОСББ «А. Могильницького, 28»),

ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 ,

ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 ,

ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 ,

ОСОБА_29 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , про визнання незаконними і скасування наказу, свідоцтв про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивований тим, що позивачі є власниками приміщень будинку, що на АДРЕСА_1 .

Наказом Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 05 жовтня 2011 року № 1777-НЖ-Ш «Про оформлення права власності на нежитлові приміщення в будинку на

АДРЕСА_1 » ряду громадян надано право власності на нежитлові приміщення за вказаною адресою.

Зокрема, у пункті 1.6 наказу передбачено оформити громадянам

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 327,4 кв. м у вказаному будинку згідно з технічним паспортом.

На підставі цього наказу відділ приватизації державного житлового фонду Шевченківського району м. Львова видав зазначеним особам свідоцтво від 05 жовтня 2011 року серії НОМЕР_1 про право власності.

Позивачі вважали, що оформлення права власності на нежитлові приміщення за ОСОБА_6 і ОСОБА_7 здійснено з порушенням пункту 6.6 Положення про порядок оформлення права власності на об?єкти нерухомого майна, затвердженого рішенням виконкому від 27 лютого 2009 року № 114,

а саме без надання переліку документів, які необхідно подавати заявникам для прийняття рішення про оформлення права власності за кошти інвесторів.

На підставі свідоцтва про право власності від 30 січня 2014 року

№ 17098774 об?єкт загальною площею 318,8 кв. м після реконструкції оформлено на праві приватної власності за ТОВ «Китол», що є підставою для витребування цього майна з незаконного володіння.

З урахуванням зазначених обставин позивачі просили: скасувати наказ Управління комунальної власності Львівської міської ради від 05 жовтня

2011 року № 1777-НЖ-ІІІ в частині пункту 1.6 наказу; скасувати свідоцтва про право власності на вказані нежитлові приміщення від 05 жовтня 2011 серії САЕ № 414768 та від 30 січня 2014 року № 17098774; витребувати

з незаконного володіння ТОВ «Китол» приміщення підвалу загальною площею 318,8 кв. м в будинку на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1626946101) у власність співвласників квартир багатоквартирного житлового будинку на

АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2022 року позовні вимоги задоволено частково.

Визнано незаконними і скасовано наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 05 жовтня 2011 року № 1777-НЖ-ІІІ в частині пункту 1.6 наказу про оформлення ОСОБА_6 і ОСОБА_7 права спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 327,4 кв. м в будинку на

АДРЕСА_1 та свідоцтво про право власності на вказані нежитлові приміщення від 05 жовтня 2011 року серії НОМЕР_1 .

Витребувано з незаконного володіння ТОВ «Китол» приміщення підвалу загальною площею 318,8 кв. м в будинку на

АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1626946101)

у власність співвласників квартир багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1 .

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірні приміщення не будувалися як нежитлові, а тому є допоміжними приміщеннями і спільною сумісною власністю усіх мешканців будинку незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання та комунікацій, що є підставою для витребування зазначеного приміщення

у власність співвласників житлового будинку.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 20 червня 2022 року стягнено з Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 витрати, понесені позивачами на оплату професійної правничої допомоги, по 180,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 витрати, понесені позивачами на оплату професійної правничої допомоги, по 180,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 витрати, понесені позивачами на оплату професійної правничої допомоги, по 180,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 витрати, понесені позивачами на оплату професійної правничої допомоги, по 180,00 грн.

Стягнено з ТОВ «Китол» на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 витрати, понесені позивачами на оплату професійної правничої допомоги, по 180,00 грн.

Постановою Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року апеляційну скаргу ТОВ «Китол» задоволено.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2022 року

в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих вимог відмовлено. В іншій частині рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2022 року залишено без змін.

Скасовано ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 20 червня

2022 року.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірне нежитлове приміщення ще на стадії інвестування та будівництва було визначене як нежитлове приміщення, яке було виділене інвестору. Таке приміщення не має жодних допоміжних обладнань, конструкцій, форм тощо, необхідних співвласникам багатоквартирного будинку для його експлуатації та/або побутового обслуговування його мешканців. Спірне нежитлове приміщення

є самостійним об?єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входить, у власності співвласників багатоквартирного будинку не перебувало і не перебуває. Оскільки суд не встановив порушень законодавства при винесенні спірного наказу та видачі свідоцтва про право власності на спірне приміщення, немає підстав для задоволення інших вимог позивачів, які

є похідними. Позбавлення права власності на спірне приміщення ТОВ «Китол», яке є добросовісним набувачем, буде втручанням у мирне володіння особою своїм майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки позивачам відмовлено у позові за безпідставністю вимог, то питання про пропуск позовної давності колегія суддів не розглядала.

В частині скасування свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення від 30 січня 2014 року № 17098774 рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржувалось, тому не було предметом перегляду в суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

21 січня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року та залишити в силі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2022 року та ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 20 червня 2022 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що належність спірних приміщень до допоміжних чи нежитлових у структурі житлового будинку встановлюється

з урахуванням характеристики таких приміщень. Допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, і лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. За умови встановлення у справі визначеного законом юридичного факту належності спірних приміщень до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку для справи не мають значення реєстрація права власності, кількість змін власників, проведення перепланувань, реконструкція, інші дії тощо. Апеляційний суд не врахував вказані критерії розмежування допоміжних приміщень будинку від нежитлових, а взяв до уваги обставини, які не стосуються встановлення статусу спірних приміщень. Вказує, що всі приміщення підвалу загальною площею 581,8 кв. м, у тому числі спірне приміщення площею 327,4 кв. м, ніколи не будувалися як нежитлові, що підтверджується проєктною документацією на будівництво будинку та іншими документами. У підвалі будинку всі приміщення

є технічними приміщеннями. Жодних інших приміщень в підвалі будинку, які мали б статус нежитлових, у проєктній документації не передбачалося. Вказує, що безпідставними є висновки апеляційного суду про те, що будівництво підвальних приміщень здійснювалось за кошти

ОСОБА_8 . Звертає увагу на те, що договір від 01 березня 2005 року № 4-П не є і не міг бути реальним правочином - договором про пайову участь в будівництві об?єкта нерухомості. Надані стороною відповідача квитанції не підтверджують факту оплати за договором про пайову участь.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявниця зазначає те, що суд апеляційної інстанції не застосував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 914/843/17, від 15 вересня 2020 року у справі № 904/5047/18, від 22 лютого 2018 року

у справі № 914/1951/13, постановах Великої Палати Верховного Суду від

23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц, провадження № 14-363цс19, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження

№ 14-208цс18, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, провадження № 12-97гс19, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, провадження

№ 12-148гс19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, провадження

№ 14-125цс20, суд не дослідив докази у справі.

Доводи інших учасників справи

30 березня 2023 року ОСОБА_7 подав до Верховного Суду відзив,

у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року - без змін.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_7 набув право власності на приміщення загальною площею 327, 4 кв. м на підставі договору про відступлення права вимоги за інвестиційним договором

у ОСОБА_8 і був його власником до моменту відчуження ТОВ «Китол». Протягом усього часу будівництва та існування будинку ні ОСББ, ні інші мешканці будинку не заявляли жодних претензій щодо законності власності ОСОБА_7 , який також був членом ОСББ. Спірне приміщення ніколи не перебувало у власності позивачів, а отже не вибувало з їх власності і не може бути зареєстроване за ними. Це приміщення не призначене для спільного користування співвласників будинку, не містить жодних комунікацій та обладнання, призначене для діяльності ресторану. Укладені учасниками договори ніким не оскаржувались, не скасовувались та не розривались.

31 березня 2023 року представник ТОВ «Китол» - Галайський О. В. подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня

2022 року - без змін.

Відзив мотивований тим, що апеляційний суд ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Спірне нежитлове приміщення

планувалось і будувалось як нежитлове приміщення нежитлового фонду,

у праві власності позивачів ніколи не перебувало, з їх володіння не вибувало.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 січня 2023 року касаційну скаргу передано судді-доповідачу Олійник А. С.

Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Личаківського районного суду м. Львова.

27 березня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 жовтня 2024 року касаційну скаргу і матеріали справи передано судді-доповідачу Коротуну В. М.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

01 березня 2005 року між ОСОБА_8 (інвестор) і Приватним підприємством «ДК Плюс» (далі - ПП «ДК Плюс») (підприємство) укладено договір № 4-П, згідно з яким інвестор здійснює фінансування будівництва нежитлового приміщення за рахунок власних коштів у спосіб пайової участі

в будівництві житлового будинку на земельній ділянці, що розташована

на АДРЕСА_1 , а підприємство організовує виконання цього договору як особа, уповноважена інвестором, від власного імені та за його рахунок укладати договори, здійснювати правочини з метою будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку і оформлення права власності інвестора на об?єкт нерухомості, визначений у цьому договорі (т. 1, а. с. 87-88).

Згідно із вказаним договором об`єктом інвестування є нежитлове приміщення № 4, розташоване у підвальному приміщенні, загальною площею 327,4 кв. м, на АДРЕСА_1 .

На виконання умов цього договору ОСОБА_8 сплатив

203 000,00 грн, що підтверджується квитанціями від 16 грудня 2008 року

№ 18237, від 17 грудня 2008 року № 1847, від 15 січня 2009 року № 8014, від

10 лютого 2009 року № 1, від 18 березня 2009 року № ПН464, від 14 квітня 2009 року № ПН140, від 15 квітня 2009 року № ПН96, від 16 квітня 2009 року

№ ПН56 (т. 1, а. с. 89 - 94).

01 вересня 2010 року між ОСОБА_8 (цедент) і ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (цесіонарії) укладено договір про відступлення права вимоги, згідно з яким до цесіонаріїв переходить право вимагати (замість цедента) від боржника належного та реального виконання обов?язків з організації будівництва житлового будинку на АДРЕСА_1 та передання у власність нежитлового приміщення № НОМЕР_2 загальною площею

327,4 кв. м. розташованого у підвалі житлового будинку на

АДРЕСА_1 . За умовами договору до цесіонаріїв порівну ( ОСОБА_6 1/2, ОСОБА_7 1/2) переходить право вимоги цедента за договором пайової участі від 01 березня 2005 року № 4-П в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав (т. 1, а. с. 95).

Згідно з довідкою ПП «ДК Плюс» від 01 вересня 2010 року ОСОБА_6

і ОСОБА_7 повністю сплатили на розрахунковий рахунок

ПП «ДК Плюс» пайові внески на будівництво нежитлового приміщення

у будинку на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 96).

ОСОБА_7 як співвласник нежитлових приміщень був членом ОСББ «Могильницького, 28» з дня його створення, сплачував внески за обслуговування житлового будинку, що підтверджується наявними квитанціями.

31 серпня 2010 року Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» виготовило технічний паспорт на нежитлові приміщення площею 327,4 кв. м, висотою

3,50 м. за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 43 - 46).

02 вересня 2011 року ПП «ДК Плюс» і ОСОБА_6 , ОСОБА_7 підписали акт прийняття-передання, за яким ПП «ДК Плюс» передало,

а замовники (інвестори) прийняли нежитлове приміщення площею 327,4 кв. м

у житловому будинку на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 42).

Наказом Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 05 жовтня 2011 року № 1777-НЖ-И оформлено право власності на нежитлові приміщення в будинку

АДРЕСА_1 :

ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 - право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 331,7 кв. м в будинку згідно з технічним паспортом;

ОСОБА_39 , ОСОБА_36 , ОСОБА_40 - право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 214,0 кв. м згідно

з технічним паспортом;

ОСОБА_39 , ОСОБА_36 , ОСОБА_40 право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 126,6 кв. м згідно

з технічним паспортом;

ОСОБА_36 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 - право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 272,7 кв. м згідно

з технічним паспортом;

ОСОБА_41 - право приватної власності на нежитлові приміщення загальною площею 77,3 кв. м згідно з технічним паспортом;

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 - право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 327,4 кв. м згідно з технічним паспортом (т. 1, а. с. 37).

05 жовтня 2011 року відділ приватизації державного житлового фонду Шевченківського району м. Львова видав ОСОБА_6 і ОСОБА_7 свідоцтво про право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 327,4 кв. м за адресою:

АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 38).

Згідно зі свідоцтвом про право власності від 30 січня 2014 року індексний номер 17098774 нежитлові приміщення (ресторан) за адресою:

АДРЕСА_1 , загальною площею 318,8 кв. м зареєстровано за ТОВ «Китол» (т. 1, а. с. 39).

У висновку експерта від 22 квітня 2020 року № 433/20 за результатами проведення будівельно-технічної експертизи визначено, що нежитлове приміщення, в будинку на АДРЕСА_1 , яке належить ТОВ «Китол»- це вбудоване нежитлове приміщення, що розташовується у габаритах та об?ємі багатоквартирного житлового будинку, у якому немає допоміжних приміщень багатоквартирного будинку (колясочних, комор, сміттєзбірних камер, підвалів, шахт чи машинних відділень ліфтів, вентиляційних камер тощо). Необхідності використання приміщення, що належить ТОВ «Китол», загальною площею 318,8 кв. м на

АДРЕСА_1 для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців немає. У нежитловому приміщенні, що належить ТОВ «Китол», загальною площею 318,8 кв. м

в будинку АДРЕСА_1 будь-які обладнання, споруди, конструкції, знаряддя, засоби призначені для експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців відсутні (т. 2, а. с. 192-208).

Експерт здійснив вихід безпосередньо на місце, досліджено правовстановлювальні документи та технічні паспорти нежитлового приміщення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників (частина друга статті 369 ЦК України).

В абзаці третьому частини другої статті 369 ЦК України передбачено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти

і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення

в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду

і є самостійним об`єктом нерухомого майна (пункти 2, 3 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності

у багатоквартирному будинку»).

У частині другій статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і та інше) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року

№ 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення

і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку

є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні

з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард

у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року у справі

№ 14-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають

у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), на яку заявниця посилається

у касаційній скарзі, зазначено, що «нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду

і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року

№ 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. За змістом наведених норм можна виснувати, що у житлових будинках можуть бути як допоміжні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). У багатоквартирних жилих будинках розташовуються

і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, потрібно виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання».

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що спірне приміщення ще на стадії інвестування та будівництва було визначено як нежитлове приміщення, яке було виділене інвестору та яке не має жодних допоміжних обладнань, конструкцій, форм тощо, необхідних співвласникам багатоквартирного будинку для його експлуатації та/або побутового обслуговування його мешканців, у зв`язку

з чим було самостійним об`єктом нерухомого майна і за своїм призначенням та юридичним статусом не може вважатися допоміжним приміщенням цього будинку.

Верховний Суд погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції.

Визначальним для правильного вирішення цього спору є з`ясування та визначення правового статусу спірного приміщення з урахуванням його характеристики.

Як установив суд, 01 березня 2005 року між ОСОБА_8 (інвестор) ПП «ДК Плюс» (підприємство) укладено договір № 4-П, згідно з яким, інвестор здійснює фінансування будівництва нежитлового приміщення за рахунок власних коштів у спосіб пайової участі в будівництві житлового будинку на земельній ділянці, що розташована у АДРЕСА_1 , а підприємство організовує виконання цього договору в якості особи, уповноваженої інвестором від власного імені та за рахунок останнього укладати договори, здійснювати правочини з метою будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку і оформлення права власності Інвестора на об?єкт нерухомості визначений у цьому договорі (т. 1, а. с. 87-88).

Згідно вказаного договору, об`єктом інвестування є нежитлове приміщення

№ 4, розташоване у підвальному приміщенні, загальною площею 327,4 кв. м на АДРЕСА_1 .

На виконання умов вказаного договору ОСОБА_8 сплатив 203 000,00 грн, що підтверджується квитанціями від 16 грудня 2008 року

№ 18237, від 17 грудня 2008 року № 1847, від 15 січня 2009 року № 8014, від

10 лютого 2009 року № 1, від 18 березня 2009 року № ПН464, від 14 квітня 2009 року № ПН140, від 15 квітня 2009 року № ПН96, від 16 квітня 2009 року

№ ПН56 (т. 1, а. с. 89 - 94).

01 вересня 2010 року між ОСОБА_8 (цедент) і ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (цесіонарій) укладено договір про відступлення права вимоги, за яким до цесіонарія переходить право вимагати (замість цедента) від боржника належного та реального виконання обов?язків по організації будівництва житлового будинку на АДРЕСА_1 та передання у власність нежитлового приміщення № НОМЕР_2 загальною площею

327,4 кв. м., розташованого у підвалі житлового будинку на

АДРЕСА_1 . За умовами договору до цесіонарія порівну ( ОСОБА_6 1/2, ОСОБА_7 1/2) переходить право вимоги цедента за договором пайової участі від 01 березня 2005 року № 4-П, в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав (т. 1, а. с. 95).

Згідно з довідкою ПП «ДК Плюс» від 01 вересня 2010 року ОСОБА_6

і ОСОБА_7 повністю сплатили на розрахунковий рахунок

ПП «ДК Плюс» пайові внески на будівництво нежитлового приміщення

у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 96).

31 серпня 2010 року Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» виготовило технічний паспорт на нежитлові приміщення площею 327,4 кв. м, висотою

3,50 м. за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 43-46).

02 вересня 2011 року ПП «ДК Плюс» і ОСОБА_6 , ОСОБА_7 підписано акт прийняття-передання за яким ПП «ДК Плюс» передало,

а замовник (інвестори) прийняли нежитлове приміщення площею 327,4 кв. м

у житловому будинку на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 42).

Наказом Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 05 жовтня 2011 року № 1777-НЖ-И оформлено право власності на нежитлові приміщення в будинку

АДРЕСА_1 , зокрема, ОСОБА_6

і ОСОБА_7 право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 327,4 кв. м згідно з технічним паспортом

(т. 1, а. с. 37).

05 жовтня 2011 року відділом приватизації державного житлового фонду Шевченківського району м. Львова ОСОБА_6 і ОСОБА_7 видано свідоцтво про право спільної сумісної власності на нежитлові приміщення загальною площею 327,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 38).

Отже, нежитлове приміщення на АДРЕСА_1 , площею

327,4 кв. м ще на стадії інвестування та будівництва було визначено як нежитлове приміщення, яке було виділене інвестору та було самостійним об?єктом цивільних правовідносин. Договори від 01 березня 2005 року № 4-П та від 01 вересня 2010 року є чинними, ніким не оскаржувались та не скасовані.

ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , отримавши право вимоги згідно

з інвестиційним договором, набули відповідні права та обов?язки та реалізували їх у вигляді реєстрації за собою у спільну сумісну власність нежитлове приміщення площею 327,4 кв. м на АДРЕСА_1 .

Таким чином, апеляційний суд на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановив, що спірне приміщення ще на стадії інвестування та будівництва було визначено як нежитлове приміщення, яке було виділене інвестору та яке не має жодних допоміжних обладнань, конструкцій, форм, тощо необхідних співвласникам багатоквартирного будинку для його експлуатації та/або побутового обслуговування його мешканців, було самостійним об?єктом цивільних правовідносин і мало статус саме нежитлового приміщення, у зв`язку з чим було самостійним об`єктом нерухомого майна. У власності співвласників багатоквартирного будинку спірне нежитлове приміщення не перебувало і не перебуває у даний час.

Матеріали справи не містять відомостей про зміну статусу спірних приміщень на допоміжні на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування чи переобладнання таких приміщень.

Отже, правильними є висновки суду про те, що спірне приміщення не

є допоміжним, оскільки ще на стадії інвестування та будівництва воно було визначено як нежитлове приміщення, яке було виділене інвестору, після чого таке приміщення використовувалося як нежитлове, тому спірне приміщення має статус самостійного об`єкта нерухомого майна і не підпадає під правовий режим допоміжного приміщення.

Верховний Суд звертає увагу, що приналежністю є річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом (частини перша, друга статті 186 ЦК України).

Аналіз статей 186, 382 ЦК України свідчить про те, що допоміжні приміщення

у багатоквартирному будинку є приналежністю до квартир та нежитлових приміщень, які розташовані у такому будинку, та призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Це проявляється, зокрема, у тому, що допоміжні приміщення належать усім співвласникам на праві спільної сумісної власності та не є самостійним об`єктом нерухомого майна (законодавством України не передбачено реєстрацію права власності на допоміжні приміщення).

За встановлених у справі обставин, спірне приміщення було визначене як нежитлове приміщення ще з моменту інвестування та будівництва, тобто було самостійними об`єктом нерухомого майна, відомостей про зміну статусу спірного приміщення на допоміжне немає, тому немає правових підстав вважати, що на час звернення позивачів до суду спірне приміщення

є допоміжним.

Аргументи касаційної скарги про те, що договір від 01 березня 2005 року

№ 4-П не є і не міг бути реальним правочином - договором про пайову участь

в будівництві об?єкта нерухомості і те, що надані стороною відповідача квитанції не підтверджують факту оплати за договором про пайову участь, колегія суддів відхиляє, оскільки вказаний правочин не є предметом спору цієї справи.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених

у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судом апеляційної інстанції у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду

у справах, наведених у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє

в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року - без змін, оскільки підстав для її скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, розподіл судових витрат зі сплати судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 26 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов