Постанова

від 04.12.2024 по справі 369/9992/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 369/9992/16

провадження № 61-17188св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Осіяна О. М. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України, Національного університету оборони України;

відповідач - ОСОБА_1 , який є правонаступником ОСОБА_2 ;

треті особи: Бучанська районна державна адміністрація Київської області, Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України та ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Яворського М. А., Журби С. О.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року перший заступник військового прокурора Центрального регіону України (далі - військовий прокурор ЦР України) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (далі - Київське КЕУ МО України), Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області (далі - Києво-Святошинська РДА), Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області, про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку і повернення земельної ділянки.

Позов мотивований тим, що на підставі рішення Ради Міністрів СРСР від 07 лютого 1953 року № 2903-рс Київському інституту Сухопутних військ виділена у постійне користування земельна ділянка площею 470,8 га у с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області.

В подальшому державним актом на право користування землею від 1981 року серії В № 085468 за землекористувачем Київським вищим танковим інженерним училищем закріплено в безстрокове та безоплатне користування 470,8 га землі в межах згідно з планом землекористування; земельна ділянка надана для державних потреб.

Відповідно до Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10 вересня 1991 року № 1540-ХІІ, Указу Президента України «Про Збройні Сили України», Указів Президії Верховної Ради України «Про передачу підприємств, установ, організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України у власність держави» все майно, в тому числі і землі Міністерства оборони СРСР, перейшли до Міністерства оборони України в державну власність.

В період розбудови незалежності Держави, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 490 «Про реформу системи військової освіти» було створено вищий військовий навчальний заклад Київський інститут Сухопутних військ на базі Київського вищого танкового інженерного училища імені Маршала Радянського Союзу Якубовського І. Г.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 року № 816 «Про подальшу оптимізацію мережі вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони» зазначений Київський інститут Сухопутних військ реорганізовано у Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року № 421 «Про ліквідацію Військового інституту» ліквідовано Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України.

Згідно з актом приймання (передачі) будинків, споруд і території військового містечка від 21 січня 2003 року навчальний центр «Гореничі» переданий від Військового інституту керівного інженерного складу Національної академії оборони України до Національної академії оборони України.

Пунктами 1.1, 2.1 статуту Національного університету оборони України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 22 квітня 2010 року № 211, визначено, що Національний університет оборони України створений у результаті реорганізації шляхом перетворення Національної академії оборони України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 377/99 «Про надання Академії оборони України статусу національного». Національний університет оборони України є правонаступником Національної академії оборони України. Університет є державним вищим військовим навчальним закладом Міністерства оборони України, заснованим на державній формі власності, органом управління майном якого є Міністерство оборони України.

Військове містечко № 1 та навчальний центр «Гореничі» розташовані на земельній ділянці, яка перебуває на обліку у Київському КЕУ МО України, використовується Національним університетом оборони України і надана для потреб оборони.

Однак у 2009 році, у порушення вимог чинного законодавства України, частина зазначеної земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_1 площею 4,745 га без погодження із постійним землекористувачем вилучена Києво-Святошинською РДА та передана в користування фізичним особам.

Так, розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 земельну ділянку площею 0,9489 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0210, передано у власність громадянину ОСОБА_2 для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби (для індивідуального садівництва).

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 581893.

Рішенням Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12 розпорядження Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 «Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області» скасовано.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, однак ухвалою апеляційної інстанції від 13 березня 2013 року апеляційна скарга на рішення Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12 з доданими документами повернута без розгляду.

Таким чином, внаслідок неправомірних дій Києво-Святошинської РДА відбулося незаконне вилучення з користування Національного університету оборони України земельної ділянки загальною площею 0,9489 га та ОСОБА_2 отримав право власності на земельну ділянку Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського з порушенням вимог статті 77 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), якою визначено, що землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Статтями 9, 14 Закону України «Про оборону України» визначено, що землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління.

Пунктом 2 статті 149 ЗК України передбачено, що вилучення земельних ділянок проводиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, місцевих рад відповідно до їх повноважень.

Однак рішення Кабінетом Міністрів України або Міністерством оборони України про припинення постійного користування спірною земельною ділянкою не приймалося.

Враховуючи викладене, перший заступник військового прокурора ЦР України просив:

- визнати недійсним державний акт ЯЛ № 581893 на право власності на земельну ділянку площею 0,9489 га, вартістю 986 856 грн, що розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, який виданий ОСОБА_2 ;

- повернути Національному університету оборони України імені Івана Черняховського земельну ділянку площею 0,9489 га, яка розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, з володіння ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що перший заступник військового прокурора ЦР України не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу свої вимог, оскільки належних і допустимих доказів суду не надав. Зокрема, суди вважали, що надана копія рішення Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року є неналежним і не допустимим доказом, оскільки у ньому відсутні найменування всіх осіб, які брали участь у справі, відсутній підпис судді, який приймав вказане рішення, та копія цього рішення належним чином не завірена.

Також суди послалися на те, що перший заступник військового прокурора ЦР України надав інформаційну довідку від 12 вересня 2016 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо земельної ділянки з кадастровим номером 322222482000:12:003:0210, в якій відсутні відомості, що вказана земельна ділянка з даним кадастровим номером належить на праві власності ОСОБА_2 . Тому суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про недоведеність позовних вимог і, як наслідок, відмовив у задоволенні позову.

Постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу першого заступника військового прокурора ЦР України задоволено. Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не дали належної оцінки зібраним у справі доказам, зокрема рішенню Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12, яке міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а також не встановили власника спірної земельної ділянки. Ухвалені судами першої і апеляційної інстанцій судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

В подальшому, під час розгляду справи місцевим судом, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідач ОСОБА_2 помер, у зв`язку з чим, за клопотанням представника прокуратури, протокольною ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 травня 2022 року до участі у справі залучено ОСОБА_1 , який є правонаступником відповідача ОСОБА_2 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 лютого 2023 року у складі судді Волчка А. Я. в задоволенні позову першого заступника військового прокурора ЦР України відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і його син - ОСОБА_1 є спадкоємцем майна, а саме земельної ділянки площею 0,9489 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0210, що розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Таким чином відповідач ОСОБА_1 при набутті спірної земельної ділянки у власність в порядку спадкування діяв як добросовісний набувач. Оскільки позивач не заявляв вимог до ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_2 та нового власника спірної земельної ділянки, тому ОСОБА_1 не повинен нести відповідальність за помилки (порушення закону), допущені органами державної влади та місцевого самоврядування при відведенні земельної ділянки.

Підстави набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не були припинені, не скасовані та не визнані недійсними, а тому, він є правомочним власником спірної земельної ділянки.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року апеляційні скарги Київського КЕУ МО України та заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони ЦР задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 лютого 2023 року скасовано в частині вирішення вимоги про повернення земельної ділянки та ухвалено нове судове рішення. Повернуто земельну ділянку площею 0,9489 га, яка розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (кадастровий номер 3222482000:12:003:0210) Національному університету оборони України. Рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що рішенням Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12, яке набрало законної сили, встановлено, що земельна ділянка площею 0,9489 га, надана розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 у власність громадянину ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства, знаходиться в межах земельної ділянки державної власності, користувачем якої на момент прийняття спірного розпорядження є Національний університет оборони України (на праві оперативного управління), перебуває на обліку Київського КЕУ МО України, а органом, уповноваженим розпоряджатися даною земельною ділянкою, є Міністерство оборони України.

Також господарським судом було встановлено, що вилучення земельної ділянки до надання її у власність громадянину ОСОБА_2 у користувача - Національного університету оборони України за дозволом уповноваженого органу - Міністерства оборони України не здійснювалося, відповідне рішення не приймалося. Ані Міністерство оборони України, ані Національний університет оборони України, ані Київське КЕУ МО України згоди на вилучення спірної земельної ділянки із земель оборони та передачу її до земель запасу Гореницької сільської ради не надавали.

Ані Міністерство оборони України, ані Національний університет оборони України, ані Київське КЕУ МО України добровільно не відмовлялися від права користування спірною земельною ділянкою, що могло бути підставою для прийняття рішення про вилучення земельної ділянки та передання її до земель запасу в межах Гореницької сільської ради.

Отже, рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що розпорядження Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 прийнято поза межами наданої законом компетенції та в порушення права та законних інтересів Національного університету оборони України, як безпосереднього землекористувача, та Міністерства оборони України, як органу управління майном Збройних Сил України.

ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідач ОСОБА_2 помер і відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 липня 2021 року спадкоємцем майна, а саме земельної ділянки площею 0,9489 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0210, в межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області є його син - ОСОБА_1 .

Місцевий суд замінив відповідача ОСОБА_2 на його правонаступника - ОСОБА_1 , а тому його висновок про відмову у задоволенні позову у зв`язку з не пред`явленням позовних вимог до ОСОБА_1 як нового власника спірної земельної ділянки, суперечить нормам процесуального законодавства, так як згідно з частиною другою статті 55 ЦПК України усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор заявив позовні вимоги до добросовісного набувача. Однак, дослідження питання добросовісності набуття майна є складовою розгляду саме віндикаційного позову про витребування майна, натомість в цій справі прокурор заявив вимогу про повернення земельної ділянки, яка належить до земель оборони.

Право власності на землі оборони на законних підставах не може виникнути в інших суб`єктів, крім держави. Тому всі умови встановлення володіння, виду володіння для захисту права на землі оборони значення не мають. Не має значення добросовісність набувача, оскільки він завжди буде незаконним і недобросовісним (законним володільцем є завжди власник). Правовий режим земель оборони, установлений законом, не може втрачатися внаслідок незаконних дій третіх осіб.

Враховуючи особливий статус земель оборони законодавець навіть не обмежив, а саме виключив будь-яку можливість виникнення права приватної власності на землі оборони. Особливість правового регулювання земель оборони вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця.

В даному випадку стосовно спірної земельної ділянки оборонного відомства в силу закону в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, тому і володіння є неможливим. Ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки оборони не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Саме тому, як зайняття земельної ділянки оборонного відомства, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням норм ЗК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що правовідносини, пов`язані з незаконним зайняттям земель оборони із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес. Спірна земельна ділянка знаходиться в межах земельної ділянки площею 470,8 га, тому повернення державі вказаної земельної ділянки площею 0,9489 га з кадастровим номером 3222482000:12:003:0210, в межах Гореницької сільської ради Киево-Святошинського району Київської області з незаконного володіння ОСОБА_1 відповідає публічному інтересу. Такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям, а посилання суду першої інстанції на те, що добросовісний набувач ОСОБА_1 не повинен нести відповідальність за помилки (порушення закону) допущені органами державної влади та місцевого самоврядування, які були допущені при відведені земельної ділянки, є помилковим.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні вимоги прокурора про визнання недійсним державного акта, апеляційний суд виходив з того, що належними відповідачами у справах про визнання недійсними та скасування актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу.

Оскільки оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку був виданий ОСОБА_2 на підставі розпорядження Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563, однак позовних вимог до органу, який видав цей державний акт не пред`явлено, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача не заявлено, тому відсутні підстави для задоволення позову внаслідок неналежного складу відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

01 грудня 2023 року Київське КЕУ МО України подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга Київського КЕУ МО України подана на підставі пункту 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована необхідністю відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2023 року у справі № 310/18/17 (провадження № 61-2286св23) та від 13 вересня 2023 року у справі № 404/8169/18 (провадження № 61-4740св22), які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

01 грудня 2023 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 09 серпня 2020 року у справі № 287/587/16, від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 296/6683/18 тощо, а також - не дослідив зібрані у справі докази.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

08 лютого 2024 року справа № 369/9992/16 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 листопада 2024 року справу розподілено судді-доповідачу Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Сакара Н. Ю., Синельников Є. В., Шипович В. В.

26 листопада 2024 суддя Синельников Є. В. заявив про самовідвід від участі у розгляді цієї справи, посилаючись на обставини приватного життя, які можуть викликати сумнів у безсторонності судді при розгляді цієї справи судом касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2024 року заяву про самовідвід судді Синельникова Є. В. задоволено та відведено суддю Синельникова Є. В. від участі у справі, справу передано на повторний автоматизований розподіл.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 листопада 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Гулейков І. Ю., Сакара Н. Ю., Шипович В. В.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга Київського КЕУ МО Українимотивована тим, що відмовляючи у задоволені позовної вимоги про визнання недійсним державного акта, суд апеляційної інстанції послався на висновки, зроблені в постановах Верховного Суду від 19 червня 2023 у справі № 310/18/17 (провадження № 61-2286св23) та від 13 вересня 2023 року у справі № 404/8169/18 (провадження № 61-4740св22), в яких правовідносини не є подібними до правовідносин в цій справі.

В контексті спірних правовідносин в цій справі, апеляційний суд повинен був врахувати, що рішенням Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12було відмовлено у задоволенні позовної вимоги прокурора до Києво-Святошинської РДА про визнання недійсним державного акта серії ЯЛ № 581893, так як прокурором заявлено позов не до власника спірної земельної ділянки - ОСОБА_2 , а до єдиного відповідача - Києво-Святошинської РДА, яка на момент розгляду справи не має права та можливості розпорядження цією земельною ділянкою.

Крім того, в постанові від 23 жовтня 2019 року, якою було скасовано заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не зазначив про необхідність залучення до участі у справі органу, який видав оспорюваний акт, тобто належного відповідача за позовною вимогою про визнання недійсним державного акта.

Вказане безумовно свідчить про непослідовність судів різних інстанції у даній справі в різні періоди, що ставить під загрозу права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

За таких обставин, оскільки рішенням Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12 визнано незаконним та скасовано розпорядження Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563, то виданий на підставі цього розпорядження державний акт серії ЯЛ № 581893 на право власності на земельну ділянку також підлягає визнанню недійсним.

Відмова у визнанні недійсним зазначеного державного акта призводить до порушення права оборонного відомства та нівелює право щодо оформлення земельної ділянки, оскільки за наявності не скасованого державного акта серії ЯЛ № 581893 на право постійного користування земельною ділянкою, не може бути здійснено державну реєстрацію за оборонним відомством, а також внесено до Державного земельного кадастру передбачені Законом України «Про Державний земельний кадастр» відомості про формування земельної ділянки та присвоєння кадастрового номера.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що в цій справі прокурором була заявлена вимога про повернення з володіння відповідача земельної ділянки (віндикаційний позов), а судом апеляційної інстанції було прийнято рішення про повернення земельної ділянки (негаторний позов). Отже, суд апеляційної інстанції в порушення принципу диспозитивності самостійно обрав правову підставу та предмет позову, в порушення вимог статті 13 ЦПК України задовольнив позовні вимоги, які не було заявлено позивачем у даній справі, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Він як спадкоємець в законному порядку успадкував після смерті свого батька належне йому майно, в тому числі спірну земельну ділянку, а отже став її користувачем та володільцем, що свідчить про відсутність у позивача як права власності, так і права володіння спірною земельною ділянкою, що є визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів. Тому суд апеляційної інстанцій дійшов помилкового висновку про доцільність розгляду даного позову як негаторного, залишив поза уваго та не дав оцінку поняттю «добросовісності», що потягло за собою прийняття незаконного рішення.

Єдиним документом, який підтверджує право користування земельною ділянкою площею 470,8 га є державний акт на право користування землею від 1981 року серії Б № 085468, згідно з яким за землекористувачем - Київським вищим танковим інженерним училищем закріплено в безстрокове та безоплатне користування 470,8 га землі в межах згідно з планом землекористування, земельна ділянка надана для державних потреб. Однак, суд апеляційної інстанції не дослідив вказаний доказ, не звернув увагу на те, що передача земельної ділянки площею 470,8 га для державних потреб не свідчить про те, що вказана земельна ділянка належить саме до земель оборони, оскільки вона може мати й інше цільове призначення.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

В лютому 2024 року Київське КЕУ МО України, а також представник Міністерства оборони України та Національного університету оборони України - Плескун Д. А. подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в яких просять залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі рішення Ради Міністрів СРСР від 07 лютого 1953 року № 2903-рс Київському інституту Сухопутних військ виділена у постійне користування земельна ділянка площею 470,8 га у с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області.

В подальшому Київському вищому танковому інженерному училищу Української Радянської Соціалістичної Республіки виконавчим комітетом Києво-Святошинської районної ради депутатів трудящих видано державний акт серії В № 085468 на право безстрокового і безплатного користування 470,8 га землі. Земля надана для державних потреб.

Відповідно до Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10 вересня 1991 року №1540-ХІІ, Указу Президента України «Про Збройні Сили України», Указів Президії Верховної Ради України «Про передачу підприємств, установ, організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України у власність держави» все майно, в тому числі і землі Міністерства оборони СРСР, перейшли відповідно до Міністерства оборони України в державну власність.

В період розбудови незалежності Держави, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 №490 «Про реформу системи військової освіти» було створено вищий військовий навчальний заклад Київський інститут Сухопутних військ на базі Київського вищого танкового інженерного училища імені Маршала Радянського Союзу Якубовського І. Г.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 року № 816 «Про подальшу оптимізацію мережі вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони» зазначений Київський інститут Сухопутних військ реорганізовано у Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року № 421 «Про ліквідацію Військового інституту» ліквідовано Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України.

Згідно з актом приймання (передачі) будинків, споруд і території військового містечка від 21 січня 2003 року навчальний центр «Гореничі» переданий від Військового інституту керівного інженерного складу Національної академії оборони України до Національної академії оборони України.

Пунктами 1.1, 2.1 статуту Національного університету оборони України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 22 квітня 2010 року № 211, визначено, що Національний університет оборони України створений у результаті реорганізації шляхом перетворення Національної академії оборони України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 377/99 «Про надання Академії оборони України статусу національного». Національний університет оборони України є правонаступником Національної академії оборони України. Університет є державним вищим військовим навчальним закладом Міністерства оборони України. Університет засновано на державній формі власності. Органом управління майном Університету є Міністерство оборони України.

Земельна ділянка, на якій розміщувалися військове містечко № НОМЕР_1 та навчальний центр «Гореничі», перебувала на обліку у Київському КЕУМО України, використовувалася Національним університетом оборони України і надана для потреб оборони.

Таким чином, з моменту передачі вказаної земельної ділянки у користування Київському вищому танковому інженерному училищу Української Радянської Соціалістичної Республіки вона набула статусу державної та з відання Міністерства оборони України не вибувала. Зазначена обставина була предметом дослідження та встановлення Господарським судом Київської області під час розгляду справи № 17/128-09.

Рішенням Господарського суду Київської області від 18 листопада 2009 року № 17/128-09 визнано недійсним рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 20 липня 2006 року №3 «Про вилучення земельних ділянок», яким земельну ділянку площею 115 га вилучено у Національної академії оборони України; передано земельну ділянку площею 115 га в селищі Гореничі в землі запасу Гореницької сільської ради та зобов`язано землевпорядника - Гореницьку сільську раду внести зміни до земельно-облікової документації.

Також встановлено, що розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 земельну ділянку площею 0,9489 га, (кадастровий номер 3222482000:12:003:0210) передано у власність громадянину ОСОБА_2 для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби (для індивідуального садівництва).

На виконання вказаного розпорядження управлінням Держкомзему у Києво-Святошинському районі Київської області ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЛ № 581893 на право власності на земельну ділянку площею 0,9489 га (кадастровий номер 3222482000:12:003:0210) в селі Гореничі Києво-Святошинського району Київської області для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби (для індивідуального садівництва).

Відповідні обставини підтверджені державним актом на право користування землею та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (т.1 а.с.11-13, 15).

Крім того, апеляційним судом було встановлено, що земельна ділянка площею 0,9489 га, що є предметом цього спору, та право власності на яку набув ОСОБА_2 , входить до земель площею 470,8 га, які перебувають на обліку у Київському КЕУ МО України, використовуються Національним університетом оборони України і надані для потреб оборони у безстрокове та безоплатне користування. Відповідні обставини щодо набуття ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у власність були предметом встановлення у рішенні Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12, яке набрало законної сили 18 березня 2013 року.

Згідно з викопіюванням земельних ділянок з геоінформаційної системи, наданої господарському суду Київською обласною філією ДП «Центр державного земельного кадастру» від 13 червня 2012 року № 2-2/697, надана громадянину ОСОБА_2 у власність земельна ділянка площею 0,9489 га з кадастровим номером 3222482000:12:003:0210 знаходиться в межах земельної ділянки 470,8 га, яка була надана для державних потреб в користування учбовому центру Київського вищого танкового інженерного училища згідно державного акта на право користування землею від 1981 року серія Б № 085468, яка в подальшому перейшла в користування до Національного університету оборони України, що є правонаступником Національної академії України.

Отже, вказаним судовим рішенням, яке набрало законної сили встановлено, що розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянину України ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району, вирішено передати у власність громадянину ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,9489 га (сіножаті), доручено землевпорядній організації виготовити державні акти на право власності на землю ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства.

Також, господарським судом було встановлено, що земельна ділянка площею 0,9489 га, надана спірним розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 у власність громадянину ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства, знаходиться в межах земельної ділянки державної власності, користувачем якої на момент прийняття спірного розпорядження є Національний університет оборони України (на праві оперативного управління), перебуває на обліку Київського КЕУМО України, а органом, уповноваженим розпоряджатися даною земельною ділянкою, є Міністерство оборони України.

Вилучення земельної ділянки до надання її у власність громадянину ОСОБА_2 у користувача - Національного університету оборони України за дозволом уповноваженого органу - Міністерства оборони України не здійснювалось, відповідне рішення не приймалось. Ані Міністерство оборони України, ані Національний університет оборони України, ані Київське КЕУМО Українизгоди на вилучення спірної земельної ділянки із земель оборони та передачу її до земель запасу Гореницької сільської ради не надавали.

Ані Міністерство оборони України, ані Національний університет оборони України, ані Київське КЕУ МО України добровільно не відмовлялися від права користування спірною земельною ділянкою, що могло бути підставою для прийняття рішення про вилучення земельної ділянки та передання її до земель запасу в межах Гореницької сільської ради.

Отже, рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що розпорядження Києво-Святошинської РДА від 6 листопада 2009 року № 1563 прийнято поза межами наданої законом компетенції та в порушення права та законних інтересів Національного університету оборони України, як безпосереднього землекористувача, та Міністерства оборони України, як органу управління майном Збройних Сил України.

Матеріали справи не містять доказів на спростування обставин, встановлених у рішенні Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12.

Таким чином, є встановленою обставина, що спірне розпорядження Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року №1563 було прийнято поза межами наданої законом компетенції унаслідок чого порушено права та законні інтереси позивача, як безпосереднього землекористувача та безпідставно було передано відповідачеві, як землекористувачу спірну земельну ділянку площею 0,9489 га, яка розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського КЕУ МО України та Національного університету оборони України, прокурор обґрунтував підстави для представництва інтересів держави, зазначив підстави для звернення до суду з позовом, існування нагальної потреби у захисті порушених інтересів держави.

Отже, позов подано прокурором як повноважною особою, яка має право на представництво інтересів держави в особі наведених суб`єктів, які самостійно не вчиняли дій для відновлення порушених інтересів держави.

ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідач ОСОБА_2 помер і спадкоємцем майна, а саме земельної ділянки площею 0,9489 га, кадастровий номер 3222482000:12:003:0210, в межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області є його син - ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть ОСОБА_2 , свідоцтвом про право на спадщину за законом від 08 липня 2021 року, витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі та витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (т.2 а.с.199-206).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційні скарги Київського КЕУ МО Українита ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з пунктом «а» частини першої статті 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Пунктом «б» частини першої статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частини перша, друга статті 78 ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Ці положення конкретизовано у частині першій статті 153 ЗК України, за якою власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно зі статтею 77 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Навколо військових та інших оборонних об`єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Подібні за змістом положення закріплено і в статті 70 ЗК України 1990 року.

Землі оборони належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність (пункт «в» частини четвертої статті 84 ЗК України).

Згідно зі статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки та ухвалюючи нове судове рішення про повернення земельної ділянку площею 0,9489 га, яка розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (кадастровий номер 3222482000:12:003:0210) Національному університету оборони України, апеляційний суд виходив з того, що ця земельна ділянка є землею оборони, у зв`язку з чим не може перебувати у приватній власності відповідача.

При цьому, з урахуванням вказівок, викладених в постанові Верховного Судувід 23 жовтня 2019 року в цій справі, суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався на обставини, встановлені рішенням Господарського суду Київської області від 21 січня 2013 року у справі № 2/115-12, яким визнано незаконним та скасовано розпорядження Києво-Святошинськоі РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянину України ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гореницької сільської ради».

Крім того, з обставин, встановлених вищевказаним рішенням суду у господарській справи, вбачається, що спірна земельна ділянка площею 0,9489 га, надана розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563 у власність громадянину ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства, знаходиться в межах земельної ділянки державної власності, користувачем якої на момент прийняття спірного розпорядження є Національний університет оборони України (на праві оперативного управління), перебуває на обліку Київського КЕУ МО України, а органом, уповноваженим розпоряджатися даною земельною ділянкою, є Міністерство оборони України.

За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про те, що земельна ділянка, яка були передана на підставі незаконного розпорядження, підлягає поверненню Національному університету оборони України.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги, серед іншого, послався на положення статті 152 ЗК України, однак ним сформульовано позовну вимогу не про витребування, а про повернення земельної ділянки.

Суд апеляційної інстанції, з урахуванням статусу спірної земельної ділянки, яка є землею оборони, зробив правильний висновок про можливість задоволення відповідної вимоги прокурора.

Крім того, апеляційний суд обґрунтовано врахував судову практику Великої Палати Верховного Суду щодо способу захисту права власності на земельні ділянки водного фонду, які, так само як землі оборони, не можуть передаватися у приватну власність.

У постановах Великої Палати Верховного Суду: від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (провадження № 14-181цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14 (провадження № 14-740цс19), вирішувалося питання визначення належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду та зроблено висновок, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку варто розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 19 червня 2023 у справі № 310/18/17 (провадження № 61-2286св23).

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що в цій справі прокурором була заявлена вимога про повернення з володіння відповідача земельної ділянки (віндикаційний позов), натомість судом апеляційної інстанції було прийнято рішення про повернення земельної ділянки Національному університету оборони України (негаторний позов), є необґрунтованими.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 09 серпня 2020 року у справі № 287/587/16, від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 296/6683/18 тощо, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 50 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що сторонами у справі є позивач і відповідач, між якими саме і виник спір, за вирішенням якого позивач звернувся до суду з позовом до відповідача.

За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

Близькі за змістом висновки сформульовані також у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17.

У постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року в справі № 545/1575/21 (провадження № 61-4168св22) викладено правовий висновок про те, що належними відповідачами у справах про визнання недійсними та скасування актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року в справі № 607/2263/16 (провадження № 61-18812св19), від 12 травня 2022 року в справі № 357/12524/18 (провадження № 61-18786св20).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України).

По своїй суті процесуальне правонаступництво - це заміна сторони або третьої особи іншою особою (правонаступником) у зв`язку з вибуттям із процесу відповідного суб`єкта, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов`язки правопопередника і він продовжує в цивільному судочинстві участь останнього.

У справі, що переглядається, оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 581893 виданий ОСОБА_2 на підставі розпорядження Києво-Святошинської РДА від 06 листопада 2009 року № 1563.

Враховуючи, що перший заступник військового прокурора Центрального регіону України позовних вимог до Києво-Святошинської РДА не пред`явив, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача не заявляв, тому обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення цих позовних вимог прокурора, заявлених тільки до ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 .

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справамістить виключну правову проблему і такапередача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) Європейський суд з прав людини наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовані в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

Таких підстав для відступу від правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 19 червня 2023 у справі № 310/18/17 (провадження № 61-2286св23) та від 13 вересня 2023 року у справі № 404/8169/18 (провадження № 61-4740св22),касаційним судом не встановлено.

Тому Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені в касаційній скарзі Київського КЕУ МО України аргументи для відступлення від зазначених висновків Верховного Суду не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційних скаргах, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. М. Осіян

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович