Постанова

від 17.12.2024 по справі 759/8814/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 759/8814/23

провадження № 61-9883св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя - доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кондратов Микола Іванович, на постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2024 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Кирилюк Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказав, що 18 березня 2021 року між ним та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого відповідач отримав від нього грошові кошти у позику в розмірі 2 629 040 грн, що еквівалентно 94 400 доларам США, за комерційним курсом продажу доларів США в Акціонерному товаристві «Перший Український Міжнародний банк» (далі - АТ «Перший Український Міжнародний банк») на дату укладання цього договору.

Відповідно до умов договору сторони домовились, що позика є безпроцентною та остаточний розрахунок за цим договором має бути здійснений не пізніше 18 березня 2022 року і позичальник зобов`язується повертати грошові кошти щомісячно, але не пізніше 18 числа кожного місяця наступним чином: з квітня 2021 року до лютого 2022 року включно щомісячна сума повернення позики має становити суму у гривнях, яка еквівалентна сумі 1 200 доларів США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення платежу; до 18 березня 2022 року включно сума повернення позики має становити еквівалент 81 200 доларів США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення платежу.

Зобов`язання за договором може виконуватись позичальником як у готівковій формі, так і в безготівковій формі шляхом перерахування грошових сум на картковий рахунок позикодавця, відкритий у АТ «Перший Український Міжнародний Банк».

Позичальник лише частково виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики в загальному розмірі 132 771,40 грн, що еквівалентно 4 828 доларам США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення платежу. Невиконаними залишилися зобов`язання на загальну суму 89 572,00 доларів США.

Відповідно до пункту 6.1 договору позики за прострочення виконання зобов`язань позичальником більш ніж на 3 дні, останній на користь позикодавця сплачує пеню у розмірі, що еквівалентна 3 % в день від суми прострочення, починаючи з першого дня прострочення.

Крім того, відповідно до положень статті 625 ЦК України відповідач зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення включно до 23 лютого 2022 року, а також 3 % річних від простроченої суми.

Ухилення відповідача від виконання узятих ним на себе зобов`язань та неповернення коштів завдало втрат немайнового характеру внаслідок моральних страждань, що виразилось у емоційному стресі, душевних стражданнях, негативних емоціях, переживаннях з приводу неповернення відповідачем наданих грошових коштів.

За таких обставин ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути з відповідача на свою користь:

- заборгованість за договором позики від 18 березня 2021 року в національній валюті - гривні в сумі еквівалентної 89 572 доларів США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення платежу;

- пеню у розмірі 704 894,24 грн, що включає період з 19 травня 2021 року до 18 червня 2021 року, з 19 серпня 2021 року до 23 лютого 2022 року;

- 3 % річних за період з 19 серпня 2021 року до 23 лютого 2022 року у розмірі 4 964,14 грн;

- інфляційні втрати за період з 19 серпня 2021 року до 23 лютого 2022 року у розмірі 7 903,36 грн;

- моральну шкоду у розмірі 100 000 грн.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 січня 2024 року в складі суддіКлючника А. С. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 18 березня 2021 року в національній валюті - гривні в сумі еквівалентній 89 572 доларів США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення боржником платежу; пеню у розмірі 704 894,24 грн; 3 % річних у розмірі 4 964,14 грн; інфляційні витрати у розмірі 7 903,36 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються із судового збору в розмірі 13 956,80 грн та витрат на правничу допомогу в розмірі 37 000 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягуючи з відповідача на користь позивача суму заборгованості за договором позики, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині, оскільки відповідач не виконав взятих на себе зобов`язань за договором позики, що підтверджується умовами договору позики, банківськими виписками, інформацією про рух коштів з рахунку позивача, розрахунками суми заборгованості, відомостями про курс долара США з офіційного сайту вказаного банку.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення пені, 3 % та інфляційних втрат, місцевий суд виходив з того, що платежі здійснені позичальником у рахунок повернення позики з порушенням строків їх сплати, тому умови договору про стягнення з відповідача на користь позивача пені погоджені сторонами та враховуються судом. Крім того, розмір пені, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, а також 3 % річних та інфляційні нарахування підтверджуються відповідними розрахунками, які є арифметично правильними, відповідають умовам договору позики та нормам діючого законодавства.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції врахував обставини вчинення неправомірних дій відповідачем, поведінку останнього під час розгляду справи у суді, характер та обсяг страждань (душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, та їх доведеність, а також засади розумності, виваженості та справедливості.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2024 року апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Лобача І. А. задоволено частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 січня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені, інфляційних втрат, моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у їх задоволенні.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 січня 2024 року в частині стягнення 3 % річних та судових витрат змінено, зменшено суму стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних з 4 964,14 грн до 1 875,76 грн, та зменшено суму судових витрат, стягнутих з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , які складаються із судового збору з 13 956,80 грн до 10 895,70 грн, та витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката у суді першої інстанції, з 37 000 грн до 30 040,30 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги - 12 347,16 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у їх задоволенні, апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не врахував, що предметом укладеного між сторонами договору позики від 18 березня 2021 року є грошові кошти, виражені в гривнях 2 629 040 грн з визначенням еквіваленту в іноземній валюті 94 400 доларів США, тому передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення пені, суд апеляційної інстанції вказав, що законодавець на рівні акта цивільного законодавства (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України) передбачив спеціальний випадок звільнення від обов`язку позичальника сплатити неустойку (штраф, пеню) і такий обов`язок припиняється без його виконання.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення 3 % річних, суд апеляційної інстанції керувався тим, що наданий позивачем розрахунок 3 % річних на загальну суму 4 964,14 грн, є арифметично неправильним, суд першої інстанції вимог закону щодо перевірки правильності та обґрунтованості розрахунку позовних вимог зі стягнення 3 % річних не виконав, як наслідок, дійшов необґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних в розмірі 4 964,14 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних про стягнення моральної шкоди, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами завдання відповідачем йому моральної шкоди.

Зменшуючи розмір витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд виходив з пропорційності задоволених позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2024 року адвокат Кондратов М. І. від імені ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просив її скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені, інфляційних втрат та моральної шкоди, а також в частині зменшення суми 3 % річних і судових витрат та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 334/452/18, від 09 листопада 2022 року у справі № 212/7628/21, від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 10 серпня 2022 року у справі № 754/16771/17, від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 15 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України у поєднанні з нормою права щодо повного та остаточного списання неустойки, штрафу, пені після скасування карантину у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник вказав, що апеляційний суд помилково витлумачив норми «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України», якими не передбачено повне звільнення позичальників від обов`язку сплати пені та штрафів за укладеними ними договорами, допустивши розширене тлумачення цих норм.

На переконання заявника апеляційний суд також неправильно витлумачив норми частини другої статті 625 ЦК України.

Наданий відповідачем контррозрахунок заборгованості не є належним та допустимим доказом, а тому суд апеляційної інстанції узяв його до уваги неправомірно.

Крім того, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, а саме вихід апеляційного суду за межі апеляційної скарги, підтвердження повноважень представника відповідача недопустимими доказами.

Також заявник зазначив, шо у матеріалах справи наявні докази, які свідчать про завдання позивачу моральної шкоди, однак дані докази залишилися без дослідження апеляційним судом.

Суд апеляційної інстанції на порушення норм процесуального права зменшив розмір стягнутих судом першої інстанції витрат на професійну правничу допомогу.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 18 березня 2021 року було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смірновою Н.О. та зареєстрований в реєстрі за № 237.

Згідно з пунктом 1.1. зазначеного договору позикодавець передає позичальнику у позику грошову суму в розмірі 2 629 040 грн, що за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний банк» на дату укладання цього договору (1 долар США = 27,85 грн) є еквівалентом 94 400 доларів США.

Відповідно до пункту 1.2. договору позики грошові кошти, зазначені в пункті 1.1. цього договору передані позикодавцем та одержані позичальником в повному обсязі в момент підписання цього договору. Підписи сторін на цьому договорі свідчать про відсутність будь-яких претензій стосовно передачі грошових коштів у позику за цим договором.

Пунктом 1.3 договору позики визначено, що сторони за цим договором домовились про те, що вказана позика є безпроцентною, а остаточний розрахунок за цим договором має бути здійснений не пізніше 18 березня 2022 року (пункт 1.4. договору позики).

Умови повернення позики узгоджені сторонами в пункті 3 договору позики.

Згідно з пунктом 3.1. зазначеного договору сторони домовилися, що загальна сума, яка підлягає поверненню у строки та в порядку, передбаченому цим договором буде відповідати гривневому еквіваленту суми 94 400 доларів США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення платежу.

Пунктом 3.2. договору позики визначено, що позичальник зобов`язується повертати грошові кошти щомісяця, не пізніше 18 числа кожного місяця наступним чином: з квітня 2021 року до лютого 2022 року включно щомісячна сума повернення позики має становити суму у гривнях, яка еквівалента сумі 1 200 доларів США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення платежу; до 18 березня 2022 року включно сума повернення позики має становити еквівалент 81 200 доларів США за комерційним курсом продажу доларів США в АТ «Перший Український Міжнародний Банк» на дату здійснення платежу.

Умовами договору позики сторони визначили та погодили за прострочення виконання зобов`язань позичальником більше ніж на 3 дні, сплату позичальником на користь позикодавця пені в розмірі, що еквівалентна 3 % в день від суми прострочення, починаючи з першого дня прострочення (пункт 6.1. договору позики).

На порушення умов договору позики позичальником лише частково були повернуті отримані у позику грошові кошти, а саме:

- 20 квітня 2021 року двома платежами на загальну суму 34 000 грн, що еквівалентно 1 210 доларам США;

- 18 червня 2021 року двома платежами на загальну суму 65 520 грн, що еквівалентно 2 400 доларам США;

- 19 червня 2021 року - 491,40 грн, що еквівалентно 18 доларам США;

- 21 липня 2021 року - 32 760 грн, що еквівалентно 1 200 доларам США.

Отже, відповідачем було повернуто лише частину отриманих у позику грошових коштів в загальній сумі 132 771,40 грн, що еквівалентно 4 828 доларам США.

Позиція Верховного Суду

Постанова апеляційного суду оскаржується в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені, інфляційних втрат та моральної шкоди, а також в частині зменшення суми 3 % річних, тому відповідно до положень частини першої статті 400 ЦПК України переглядається тільки в цій частині.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення пені у зв`язку із неналежним виконанням умов договору позики

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь пеню, передбачену пунктом 6.1. договору позики, за період з 19 травня 2021 року до 23 лютого 2022 року.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина перша статті 549 ЦК України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Тлумачення статті 549 свідчить, що пеня є змінною величиною, оскільки її нарахування відбувається за кожен день прострочення.

У пункті 6.1. договору позики сторони визначили та погодили за прострочення виконання зобов'язань позичальником більше ніж на 3 дні, сплату позичальником на користь позикодавця пені в розмірі, що еквівалентна 3 % в день від суми прострочення, починаючи з першого дня прострочення.

Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Пунктом 1 статті 1 Закону України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19», який набрав чинності 04 липня 2020 року та яким внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та доповнено пунктом 15 такого змісту: «У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення».

Отже, Законом України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, із 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 серпня 2020 року до 31 грудня 2020 року на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 19 грудня 2020 року до 01 жовтня 2021 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

У подальшому відповідними постановами Кабінету Міністрів України встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 неодноразово пролонгувалися і лише 27 червня 2023 року постановою Кабінету Міністрів України № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якою відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Враховуючи зазначене, а також усталену практику Верховного Суду, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення пені за час прострочення повернення позики з 19 травня 2021 року до 23 лютого 2022 року, тобто, за період який мав місце під час карантину, встановленого постановою Кабінетом Міністрів України на всій України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби СОVID-19.

Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 15 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України у поєднанні з нормою права щодо повного та остаточного списання неустойки, штрафу, пені після скасування карантину у подібних правовідносинах є помилковими та спростовуються висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 01 серпня 2024 року у справі № 751/6006/21 (провадження № 61-11475св23), від 14 серпня 2023 року у справі № 709/1320/21 (провадження № 61-7203св22).

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних нарахувань

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Разом з тим у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що умовами договору позики сторони визначили, що позичальник бере на себе зобов`язання повернути кошти у тому ж розмірі (еквівалент долар США), тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що нарахована позивачем сума інфляційних втрат стягненню з відповідача не підлягає.

Також колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками апеляційного суду про наявність підстав для зменшення розміру стягнутих судом першої інстанції 3 %, оскільки апеляційний суд, здійснюючи перевірку розрахунку 3 % річних, дійшов висновку, що наданий позивачем розрахунок 3 % річних є арифметично неправильним.

Колегія суддів відхиляє як безпідставні аргументи касаційної скарги про помилкове врахування апеляційним судом наданого відповідачем контррозрахунку вказаної заборгованості та неналежність вказаного доказу, оскільки суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичний або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Таким чином, необхідною умовою для відшкодування моральної шкоди є доведення позивачем перед судом факту протиправної поведінки відповідача, наявність самої моральної шкоди, її розмір та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що моральна шкода за порушення будь-якого цивільно-правового договору як спосіб захисту суб'єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, оскільки саме положення статей 16 та 23 ЦК України є правовою підставою для можливості отримання такого відшкодування.

Разом із тим, установивши, що позивач не довів факт завдання йому моральних страждань, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні цієї частини позовних вимог.

Висновок апеляційного суду в цій частині узгоджується із правовими висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19).

Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі про те, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у стягненні моральної шкоди, не врахував, що компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення, оскільки при вирішенні цієї частини вимог суд установив, що позивач не довів сам факт завдання йому моральних страждань.

Щодо інших доводів касаційної скарги

Доводи касаційної скарги про те, що повноваження представника відповідача у суді апеляційної інстанції були підтверджені недопустимими доказами не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У справі, що переглядається, встановлено, що інтересивідповідача ОСОБА_2 у цій справі на підставі договору про надання правової допомоги представляв адвокат Лобач І. А.

На підтвердження своїх повноважень в суді апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Лобач І. А. надав ордер серії АІ № 1525036 від 09 січня 2024 року, у якому зазначено назву органу, у якому надається правова допомога: Святошинський районний суд міста Києва, Київський апеляційний суд, Верховний Суд (а. с. 203, т.1).

Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

У частині четвертій статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

У разі подання представником заяви по суті справи в електронній формі він може додати до неї довіреність або ордер в електронній формі, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог закону та Положення про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положень, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) (частина сьома статті 62 ЦПК України).

До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача (частина сьома статті 177 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-четвертою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правничої допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера. Повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.

Зокрема, договір про надання правової допомоги - це письмова або у визначених законом випадках усна домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права (частина третя статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»), в тому числі й презумпція правомірності договору, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

У договорі про надання правової допомоги закріплюється обсяг повноважень адвоката, а також вказуються обмеження щодо вчинення певних дій.

Відповідно до частини четвертої статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокат зобов`язаний діяти в межах повноважень, наданих йому клієнтом, у тому числі з урахуванням обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій.

Зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» випливає, що ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі вже укладеного договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 (провадження № 11-989заі18), постанова Верховного Суду від 03 серпня 2020 року у справі № 428/3851/19 (провадження № 61-2455св20), постанова Верховного Суду від 12 липня 2021 року у справі № 750/7902/20-ц (провадження № 61-7388св21)).

Отже, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги.

Ордер є документом, який лише посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги, тоді як увесь обсяг повноважень адвоката діяти від імені клієнта обумовлюється предметом договору про надання правової допомоги та колом визначених у ньому повноважень адвоката (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 (провадження № 11-989заі18), постанова Верховного Суду від 26 серпня 2019 року у справі № 855/372/19 (адміністративне провадження № А9901/255/19)).

Враховуючи, що договір про надання правової допомоги, в якому визначено коло повноважень адвоката, на час розгляду справи апеляційним судом був чинним, і протилежного позивач не довів, колегія суддів касаційного суду не вбачає у діях апеляційного порушень норм процесуального права.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що наданий представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Лобачем І. А. ордер серії АІ № 1525036 від 09 січня 2024 року є неналежним доказом на підтвердження його повноважень як представника, колегія суддів керується таким.

Відповідно до пункту 4 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року № 41 (далі - Положення), з подальшими змінами, ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням.

У пункті 6 Положення передбачено, що бланки ордерів, згідно затвердженої типової форми, генеруються у відповідному розділі «Особистого кабінету адвоката» на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України www.unba.org.ua слідуючи командам системи.

За змістом пункту 11 Положення ордер, встановленої цим Положенням форми, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта.

У пункті 12 Положення передбачено перелік реквізитів, які має містити ордер на надання правничої (правової) допомоги, за змістом підпункту 12.13 якого ордер має містити двовимірний штрих-код (QR-код) з посиланням на профайл адвоката в ЄРАУ (https://erau.unba.org.ua/).

В Україні встановлена єдина, обов`язкова для всіх адвокатів, типова форма ордера, яку затверджує Рада адвокатів України (зразок в Додатку 1) (пункт 3 Положення). Згідно з цією типовою формою ордер має містити двовимірний штрих-код (QR-код) з посиланням на профайл адвоката в Єдиному реєстрі адвокатів України (далі - ЄРАУ).

Так, наданий адвокатом Лобачем І. А. ордер містить двовимірний штрих-код (QR-код) з посиланням на профайл адвоката в Єдиному реєстрі адвокатів України, прізвище, ім`я та по батькові особи, якій надається правова допомога, відомості про свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката, місцезнаходження адвокатського бюро, дату та підпис адвоката.

За таких обставин аргументи касаційної скарги про те, що вказаний ордер є неналежним та недопустимим доказом на підтвердження повноважень адвоката Лобача І. А. як представникавідповідача Перця О. М., колегія суддів відхиляє як необґрунтовані.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції на порушення норм процесуального права зменшив розмір стягнутих судом першої інстанції витрат на професійну правничу допомогу, також не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, у додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначити розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критерії співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 334/452/18, від 09 листопада 2022 року у справі № 212/7628/21, від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, є безпідставними з огляду на те, що висновки, наведені в оскаржуваному судовому рішенні, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах суду касаційної інстанції, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Посилання про неврахування апеляційним судом під час розгляду справи правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 10 серпня 2022 року у справі № 754/16771/17, від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, суд касаційної інстанції відхиляє, з тих підстав, що постанови, на які посилається заявник у касаційній скарзі не є подібними із справою, яка є предметом перегляду касаційним судом, оскільки у вказаній справі на підставі її доказової бази встановлені інші фактичні обставини справи.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, зводяться до незгоди з оскаржуваним судовим рішенням та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що можуть бути підставою для скасування постановленого у справі судового рішення.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара