Ухвала

від 13.01.2025 по справі 466/1893/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

13 січня 2025 року

м. Київ

справа № 466/1893/20

провадження № 61-17679ск24

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Гулейкова І. Ю., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Козаков і партнери», приватного підприємства «Занзібар Холдинг», приватного виконавця Білецького Ігоря Мироновича, ОСОБА_2 , фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення заподіяної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зазначеним вище позовом.

Позовні вимоги мотивував тим, що він зареєстрований як фізична особа -підприємець на третій групі. Із пдприємством Об`єднання громадян «Реабілітаційно-комерційний центр «Орієнтир» Громадської організації «Фонд реабілітації інвалідів України» укладений договір позички нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

13 грудня 2019 року, група осіб під керівництвом приватного виконавця Шелінської Ю. А. представляючись представником відповідача, проникли на територію виробничого приміщення по АДРЕСА_1, звідки викрали: дві різальні машини, орієнтовною вартістю 850 000 грн; листоподібну машину, обладнання для виготовлення форм для офсетного друку з додатковими пристроями, орієнтовну вартість 876 000 грн; промислові ламінатори, дротошвейки, обладнання для зшивання пружинами, станок для обрізання кутиків, орієнтовна вартість 420 000 грн; розхідні матеріали: картон, папір, плівка для ламінування, акрел, скоби, пружини, орієнтовна вартість 460 000 грн; облицювальна плитка 1000м.кв, орієнтовна вартість 420 000 грн.

Він як директор ФОП « ОСОБА_1 » неодноразово звертався до відповідача із проханням надати доступ до приміщення і забрати майно, яке належить йому на праві приватної власності, однак останній ніяк не відреагував на його прохання.

З врахуванням зазначених обставин позивач просив: забезпечити йому доступ до майна, що знаходиться у виробничому приміщенні, за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язаний відповідача надати йому можливість забрати своє майно з виробничого приміщення.

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подано заяву про уточнення та збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач просив стягнути з відповідачів солідарно кошти за майно позивача у розмірі 8 400 000,00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 04 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, просив скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявникові.

У грудні 2024 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, просив скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Касаційна скарга не може бути прийнята до розгляду та підлягає поверненню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Так, заявник узагальнено посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, робить посилання на постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20.

Посилання заявника у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц та від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20 є нерелевантним, оскільки висновки суду касаційної інстанції у наведених справах зроблені за встановлення інших фактичних обставин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

У постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц за позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, Верховний Суд погодився із висновками апеляційного суду про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

У постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20 за позовом про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності, виходив із того, що вимогу в порядку статей 35, 37 Закону України «Про іпотеку» 21 грудня 2017 року позивачка належним чином отримала, презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень основного зобов`язання позивачем в загальному порядку належними та допустимими доказами не спростована; водночас Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд при відмові у задоволенні позовної вимоги про визнання права власності не врахував, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Тому у задоволенні позовної вимоги про визнання права власності належить відмовити не у зв`язку із її необґрунтованістю, а через обрання позивачем неефективного способу захисту.

Натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій, встановили, що звертаючись із позовом ОСОБА_1 , не зазначив норми матеріального права, на підставі яких він просив стягнути з відповідачів вартість майна. Водночас, виходячи зі змісту уточненого позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що мова йде про відшкодування заподіяних збитків, яке передбачено главою 82 Цивільного кодексу України, яка передбачає доведення наявності заподіяної шкоди, протиправності поведінки фізичної чи юридичної особи, та причинного зв`язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою. Відмовляючи у задоволенні вимог, суди дійшли висновку, що позивачем не подано жодних доказів знищення чи пошкодження належного йому майна та вчинення протиправних дій щодо його майна саме відповідачами.

Отже, у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків судів касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є необґрунтованим.

Водночас, посилання в касаційній скарзі на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) за відсутності обґрунтування підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Узагальнюючи наведене, оскільки заявником не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження, тому, відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.

Верховний Суд зауважує, що суд касаційної інстанції здійснює перегляд постановлених судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень у виключних випадках, кожен з яких окремо передбачений процесуальним законом. Стадія касаційного перегляду не є обов`язковою стадією для усіх видів судових проваджень, а перегляд рішень у касаційному порядку відбувається виключно з підстав, що вичерпним чином визначені законом. При цьому, Верховний Суд є судом права, тобто такою судовою інстанцією, яка не здійснює перегляд постановлених та оскаржених рішень повністю, а лише у питанні правильності застосування судами норм права.

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги.

Керуючись статтею 392, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Козаков і партнери», приватного підприємства «Занзібар Холдинг», приватного виконавця Білецького Ігоря Мироновича, ОСОБА_2 , фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення заподіяної шкоди вважати неподаною та повернути заявнику.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Ю. Гулейков