Постанова

від 16.01.2025 по справі 916/828/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 916/828/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Кролевець О. А., Студенця В. І.,

за участю секретаря судового засідання Москалика О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ"

на рішення Господарського суду Одеської області

у складі судді Шаратова Ю. А.

від 18 червня 2024 року

та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Діброви Г. І., Принцевської Н. М., Ярош А. І.

від 11 вересня 2024 року (повний текст складений 16 вересня 2024 року)

на додаткове рішення Господарського суду Одеської області

у складі судді Шаратова Ю. А.

від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року)

та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Діброви Г. І., Принцевської Н. М., Ярош А. І.

від 11 вересня 2024 року (повний текст складений 16 вересня 2024 року)

та на додаткову постанову Південно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Діброви Г. І., Принцевської Н. М., Ярош А. І.

від 01 жовтня 2024 року (повний текст складений 01 жовтня 2024 року)

у справі за позовом Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ"

про стягнення штрафу за договором надання послуг від 14 травня 2021 року № 21/32-д/нд у розмірі 2 662 524,62 грн,

за участю представників:

від позивача: Чабан І. А.

від відповідача: не з`явились

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У червні 2024 року Державне підприємство «Морський торговельний порт «Чорноморськ» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" про стягнення штрафу у розмірі 2 662 524,62 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, як замовник, в порушення умов укладеного з позивачем договору надання послуг № 21/32-д/нд від 14 травня 2021 року порушив строки оплати наданих йому позивачем за цим договором послуг, що було встановлено господарськими судами в іншій господарській справі № 916/1742/23 і не потребує доказуванню у цій справі, з огляду на що відповідач відповідно до пункту 5.3. договору за порушення строків оплати більше ніж на 20 днів має сплатити позивачу штраф у розмірі 7% від суми заборгованості за кожен день прострочення

Господарський суд Одеської області ухвалою від 04 березня 2024 року прийняв зазначену позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 916/828/24, ухвалив здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

14 травня 2021 року між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Олір Резорсіз" (замовник) був укладений договір надання послуг № 21/32-д/нд (далі по тексту - договір), згідно з розділом 1 якого Виконавець відповідно до заявки Замовника за підписом директора підприємства або іншої уповноваженої особи за наявності на акваторії морського порту Чорноморськ відповідного плавзасобу, знаходження плавзасобу у стані експлуатації, рамках технічних характеристик плавзасобу, необхідних погодних умов, незайнятості на інших виробничих завданнях, наявності технічної та іншої можливості, надає Замовнику послуги плавучого крану СПК «Плавкран-90» вантажопідйомністю до 100т (далі «Плавкран-90»); послуги буксира «Бургас» в акваторії морського порту Чорноморськ, а Замовник зобов`язується сплачувати вартість наданих послуг, відповідно до вільних тарифів виконавця і умов даного договору.

Згідно з пунктом 2.1. договору Замовник завчасно, але не пізніше 3-х робочих днів до дати надання послуг, надає Виконавцю письмову заявку на надання послуг шляхом направлення листа на електронну адресу Виконавця або іншим засобом зв`язку на адресу Виконавця.

Відповідно до пунктів 2.5. - 2.6. договору після надання послуг Виконавцем формується акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) та рахунок. Сторони погодились, що акт здачі-прийняття робіт (надання послуг), підписаний уповноваженими представниками сторін, є документом, що підтверджує факт надання послуг.

За змістом пунктів 2.6.1 - 2.6.3. договору прийом-передача акту здачі-прийняття робіт (надання послуг) та рахунку здійснюється сторонами шляхом передачі їх під підпис уповноважених осіб. Протягом 2 (двох) робочих днів з моменту отримання Замовником послуг Виконавця, які зазначені в пункті 1.2. договору, Замовник зобов`язаний направити до Виконавця уповноваженого представника для отримання акту здачі-прийняття робіт (надання послугу) та рахунку. Не пізніше 2 (двох) робочих днів з дня отримання екземплярів акту, повернути Виконавцю підписаний та засвідчений власного печаткою належний Виконавцю екземпляр акту. У разі невиконання Замовником зазначених в пункті 2.6.2. договору зобов`язань, акт здачі-прийняття робіт (падання послуг) вважається прийнятим Замовником без зауважень і має силу документу, підписаного Замовником. При цьому, у разі неотримання Замовником за його вини акту здачі-прийняття робіт (надання послуг), належний йому екземпляр акту та рахунку надсилається Виконавцем на адресу Замовника рекомендованим листом.

У пункті 4.1. договору сторони визначили вартість послуг за годину: плавзасіб "Бургас" - 418 дол.США/ на ходу, 211,21 дол.США/на стоянці; плавзасіб "Плавкран-90" - 392,92 дол.США/на ходу, 369,44 дол. США/під час роботи крану, 358,70 дол. США/під час стоянки крану.

За умовами пункту 4.1.6. договору вартість послуг, що встановлена в іноземній валюті для резидентів України, розраховується в національній валюті за офіційним курсом Національного банку України (НБУ) на день надання послуг.

Замовник зобов`язаний провести оплату отриманих послуг протягом 10 банківських днів з моменту надання Виконавцем послуг (пункт 4.7. договору).

Відшкодування витрат Виконавця за надані послуги у період з 26 квітня 2021 року по 30 квітня 2021 року Замовник зобов`язується сплатити не пізніше 25 травня 2021 року на підставі рахунку та акту здачі-прийняття робіт (надання послуг).

Відповідно до пункту 5.2. договору у разі порушення Замовником терміну оплати за надані послуги за рахунками та авансовими рахунками, він сплачує виконавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

Згідно з пунктом 5.3. договору за порушення оплати більш ніж 20 (двадцять) днів, замовник сплачує штраф у розмірі 7% від суми заборгованості за кожний день прострочення.

Даний договір набирає чинності з моменту підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до 31 грудня 2021 року, але на підставі статті 631 Цивільного кодексу України регламентує взаємовідносини, що виникли між сторонами з 26 квітня 2021 року. За взаємною згодою сторін строк дії договору може бути продовжено шляхом укладання сторонами додаткової угоди відповідно до вимог чинного законодавства (пункт 10.1. договору).

26 квітня 2021 року Замовник - Товариство з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" звернувся до Виконавця - Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" з листом № 111/11 про надання послуг плавучого крану СПК "Плавкран-90" та буксиру "Бургас".

На виконання умов договору Виконавець надав Замовнику заявлені у листі № 111/11 від 26 квітня 2021 року зазначені послуги, відповідно до нарядів портофлоту ДП "МТП "Чорноморськ", в яких міститься інформація щодо кількості годин використання відповідних плавзасобів (Плавкран-90 - 8,5 год., Бургас - 8 год.).

Також Виконавець передав Замовнику для ознайомлення та підписання такі документи: 1) наряди на плавзасоби, 2) акт здачі-прийняття робіт № Пр/3492 від 14 травня 2021 року, згідно з яким загальна вартість послуг становить 206 717,75 грн, 3) рахунок № Пр/3492 від 14 травня 2021 року.

Однак, Замовник не виконав у встановлені договором строки свої договірні зобов`язання з оплати наданих йому послуг, з огляду на що Виконавець звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення із Замовника сум основного боргу, інфляційних, трьох відсотків річних та пені за період прострочення з 26 травня 2021 року по 26 листопада 2021 року.

Господарський суд Одеської області рішенням від 30 червня 2023 року у справі № 916/1742/23, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2023 року, позовні вимоги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" задовольнив: стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю "Олір Резорсіз" на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" основну заборгованість у сумі 206 717,75 грн, 3 % річних у сумі 11 893,35 грн, пеню у сумі 16 877,23 грн (за період з 26 травня по 26 листопада 2021 року), інфляційні втрати у сумі 72 756,10 грн та судовий збір у сумі 4 623,67 грн.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Олір Резорсіз" на виконання рішення Господарського суду Одеської області від 30 червня 2023 року та постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2023 року у справі № 916/1742/23 сплатив Державному підприємству "Морський торговельний порт "Чорноморськ" 312 868,10 грн за платіжним дорученням від 27 листопада 2023 року № ЦБ000002284.

У червні 2024 року Державне підприємство «Морський торговельний порт «Чорноморськ» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" про стягнення штрафу у розмірі 2 662 524,62 грн за порушення строків оплати послуг за договором більше ніж на 20 днів за період прострочення з 15 червня 2021 року по 15 грудня 2021 року, розрахованого на підставі пункту 5.3. договору (з розрахунку 7% від суми заборгованості за кожен день прострочення).

3. Короткий зміст ухвалених по суті спору та оскаржуваних рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів, мотиви їх ухвалення.

Господарський суд Одеської області рішенням від 18 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року, позовні вимоги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" задовольнив частково: стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" 1 863,29 грн пені та 22,36 грн судового збору, а в іншій частині позовних вимог відмовив.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що:

- сторони як у пункті 5.2., так і у пункті 5.3. договору надання послуг від 14 травня 2021 року № 21/32-д/нд погодили штрафну санкцію, передбачену у відсотковому розмірі за кожен день прострочення, яка за своєю правовою природою відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України є пенею, тобто погодили подвійне застосування до боржника одного виду юридичної відповідальності;

- стягнення пені у цій справі № 916/828/24 на підставі пункту 5.3. договору буде суперечити положенням статті 61 Конституції України, оскільки сума вже була стягнута з відповідача на користь позивача в іншій судовій справі № 916/1742/23 за період прострочки виконання відповідачем договірного грошового зобов`язання з 26 травня по 26 листопад 2021 року;

- позивач відповідно до заявлених ним вимог у цій справі має право на нарахування та стягнення пені за період з 27 листопада по 15 грудня 2021 року, з огляду на що суди задовольнили позов частково.

4. Короткий зміст додаткового рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду (щодо розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції), мотиви їх ухвалення.

Господарський суд Одеської області додатковим рішенням від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року, стягнув з Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" витрати на правову допомогу в розмірі 27 980,40 грн.

Суди попередніх інстанцій, врахувавши нескладність справи, нетривалість засідань суду, значення розгляду справи для сторін, час витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), дійшли висновку про те, що розмір витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції у цій справі, що підлягає відшкодуванню позивачем, складає 28 000,00 грн, а не 50 000 грн, як було заявлено відповідачем. При цьому, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, керуючись положеннями частини четвертої статті 29 Господарського процесуального кодексу України, врахувавши факт часткового задоволення позову у цій справі, здійснив розподіл цих витрат відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, виходячи з суми витрат у розмірі 28 000,00 грн, та дійшов висновку про те, що стягненню з позивача на користь відповідача в порядку розподілу підлягає сума витрат на правничу допомогу в розмірі 27 980,40 грн.

5. Короткий зміст додаткової постанови апеляційного господарського суду (щодо розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції), мотиви її ухвалення.

Південно-західний апеляційний господарський суд додатковою постановою від 01 жовтня 2024 року задовольнив частково заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ» про ухвалення додаткового рішення: стягнув з Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" судові витрати на оплату професійної правничої допомоги адвоката у суді апеляційної інстанції у сумі 15 000 грн, відмовив Товариству з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" у стягненні витрат на правничу допомогу за результатам розгляду апеляційних скарг Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" на рішення Господарського суду Одеської області від 18 червня 2024 року та додаткового рішення Господарського суду Одеської області від 18 липня 2024 року у справі № 916/828/24 в розмірі 15 000 грн.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що витрачений адвокатом відповідача час на підготовку та подання відзивів на апеляційні скарги у цій справі (4,5 години), є частково необґрунтованими, неспівмірними з предметом апеляційного перегляду, оскільки представник відповідача був у достатній мірі обізнаний з матеріалами справи, що не потребувало витрат значної кількості часу на підготовку відзивів на апеляційні скарги. Також суд, взяв до уваги відсутність особливої складності цієї справи, кількість і тривалість засідань у даній справі, в якій брав участь представник відповідача в суді апеляційної інстанції (2 судових засідання), та дійшов висновку про те, що заявлений відповідачем до стягнення з позивача в порядку розподілу розмір витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції (30 000,00 грн) є значно завищеним, що для позивача буде становити надмірний фінансовий тягар, а достатньою, співмірною та обґрунтованою у даному разі сумою витрат відповідач є сума 15 000 грн.

6. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі позивач - Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ" просить скасувати:

- рішення Господарського суду Одеської області від 18 червня 2024 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року у справі № 916/828/24 в частині зменшення розміру неустойки до 1 863,29 грн та ухвалити нове рішення, яким стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" штраф у розмірі 2 662 524,62 грн;

- додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року у справі № 916/828/24 та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви щодо стягнення витрат на правову допомогу;

- додаткову постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01 жовтня 2024 року.

Також скаржник просить здійснити розподіл сплаченого ним судового збору за розгляд цієї справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

7. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі позивач послався на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що:

- суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень по суті спору неправильно застосували норми матеріального права, а саме: статті 230, 233 Господарського кодексу України, статті 204, 509, 549, 627, 628 Цивільного кодексу України, не врахували висновки Верховного Суду України щодо застосування зазначених норм права, викладені у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16, та висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 916/804/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 904/5770/18 та від 19 грудня 2019 року у справі № 912/1153/19;

- суди попередніх інстанцій порушили частину дев`яту статті 129 Господарського процесуального кодексу України, не врахували висновки, викладені у пункті 4.3. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21 лютого 2013 року, та висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17 травня 2023 року у справі № 916/1523/22, дійшли помилкового висновку про необхідність здійснення розподілу судових витрат, які, на думку скаржника, мали бути покладені повністю на відповідача, оскільки спір у цій справі виник внаслідок неправомірних дій відповідача;

- місцевий господарський суд при ухваленні додаткового рішення Господарського суду Одеської області від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року) порушив строки, встановлені частиною третьою статті 244 Господарського процесуального кодексу України;

- суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень щодо розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій порушили статтю 129 Господарського процесуального кодексу України, не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 липня 2021 року у справі № 922/2604/20, від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17, від 01 грудня 2021 року у справі № 910/20852/20 та у постанові Великої Палати Верховного Суд від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

8. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням та дотриманням норм матеріального та процесуального права. За твердженням відповідача у спірних правовідносинах, що склалися у цій справі, позивач (1) неправильно кваліфікує правову природу неустойки, передбачену пунктом 5.3. договору, (2) намагається покласти на відповідача подвійну відповідальність за одне й те саме правопорушення, (3) самостійно обрав спосіб свого судового захисту та скористався ним, (4) безпідставно намагається збагатитися за рахунок відповідача, заявляючи неустойку вдруге та в розмірі, що майже в тринадцять разів перевищує суму заборгованості, яка до того сплачена разом зі всіма нарахуваннями, а також (5) посилається на нерелевантні для цієї справи висновки Верховного Суду, які зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.

Також відповідач послався на те, що оскаржувані позивачем додаткове рішення місцевого господарського суду, постанова суду апеляційної інстанції та додаткова постанова суду апеляційної інстанції (щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу) повністю відповідають вимогам статей 129, 209, 236 Господарського процесуального кодексу України та не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, на які посилається позивач у касаційній скарзі.

Позиція Верховного Суду

9. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.

Верховний Суд, обговоривши доводи сторін справи, викладені у касаційній скарзі та у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, дослідивши правильність застосування та дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договору.

Як встановили суди попередніх інстанцій спірні правовідносини виникли між сторонами у цій справі на підставі укладеного між ними договору надання послуг № 21/32-д/нд від 14 травня 2021 року, за умовами якого у позивача (Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ»), як виконавця, перед відповідачем (Товариством з обмеженою відповідальністю «ОЛІР РЕЗОРСІЗ»), як замовником, виникли зобов`язання надання послуг плавучого крану СПК «Плавкран-90» вантажопідйомністю до 100т (далі «Плавкран-90») та послуг буксира «Бургас» в акваторії морського порту Чорноморськ, а у відповідача перед позивачем виникли зобов`язання з оплати таких послуг.

Відповідно до частини першої статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Господарські суди у межах іншої господарської справи № 916/1742/23 встановили факт порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «ОЛІР РЕЗОРСІЗ» своїх зобов`язань з оплати наданих йому Державним підприємством «Морський торговельний порт «Чорноморськ» послуг за актом здачі-приймання робіт (послуг) № Пр/3492 від 14 травня 2021 року, з огляду на що Господарський суд Одеської області рішенням від 30 червня 2023 року у справі № 916/1742/23, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2023 року, позовні вимоги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" задовольнив: стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю "Олір Резорсіз" на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" основну заборгованість у сумі 206 717,75 грн, 3 % річних у сумі 11 893,35 грн, пеню у сумі 16 877,23 грн, інфляційні втрати у сумі 72 756,10 грн та судовий збір у сумі 4 623,67 грн.

При цьому, Господарський суд Одеської області рішенням від 30 червня 2023 року у справі № 916/1742/23 стягнув пеню на підставі визначеного позивачем у позові пункту 5.2. договору, за період з 26 травня по 26 листопада 2021 року у розмірі, що був заявлений Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ" у позовній заяві, а саме: у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

Предметом спору у цій справі № 916/828/24, що розглядається, є вимоги Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІР РЕЗОРСІЗ" штрафу, розрахованого на підставі пункту 5.3. договору (з розрахунку 7% від суми заборгованості за кожен день прострочення), у розмірі 2 662 524,62 грн за порушення строків оплати послуг за договором більше ніж на 20 днів за період прострочення з 15 червня 2021 року по 15 грудня 2021 року.

Отже, позовні вимоги у цій справі заявлені на підставі іншого, ніж у справі № 916/1742/23, пункту договору, а саме: на підставі пункту 5.3. договору.

Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій у цій справі № 916/828/24 дійшли правильного висновку про те, що обставини порушення відповідачем умов договору надання послуг № 21/32-д/нд від 14 травня 2021 року в частині своєчасної оплати послуг є встановленими судовим рішенням в іншій справі, яке набрало законної сили, та відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України не потребують доказуванню у межах цієї справи.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частина друга статті 549 Цивільного кодексу України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 Цивільного кодексу України).

Висновки Верховного Суду щодо правової природи неустойки та щодо відмінностей між такими видами неустойки (формами відповідальності), як штраф та пеня, викладені, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 922/4400/17, від 31 липня 2019 року у справі № 910/3692/18, від 18 січня 2024 року у справі № 916/410/23.

Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 922/4400/17, неустойка - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку.

Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов`язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов`язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов`язання боржником. Разом з тим пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов`язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов`язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов`язання (постанови Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/3692/18, від 18 січня 2024 року у справі № 916/410/23.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зазначила про те, що за змістом положень параграфу 2 глави 49 Цивільного кодексу України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18 погодилася з правовою позицією Верховного Суду України про те, що міра відповідальності, виражена у відсотковому розмірі від суми боргу за поставлений товар за кожен день прострочення, є пенею, оскільки за способом обчислення вона визначається за кожний день прострочення.

Як встановили суди попередніх інстанцій, у пункті 5.2. укладеного між сторонами у цій справі № 916/828/24 договору сторони погодили, що у разі порушення Замовником терміну оплати за надані послуги за рахунками та авансовими рахунками, він сплачує виконавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

Разом з цим, у пункті 5.3. договору, на підставі якого заявлені позовні вимоги у цій справі № 916/828/24, що розглядається, сторони погодили, що за порушення оплати більш ніж 20 (двадцять) днів, замовник сплачує штраф у розмірі 7% від суми заборгованості за кожний день прострочення.

Проаналізувавши зміст зазначених пунктів договору, суди попередніх інстанцій встановили, що у пункті 5.3. договору сторони не встановили фіксований розмір штрафу (що є визначальним для правової природи штрафу), а погодили міру відповідальності у відсотковому розмірі від суми боргу саме за кожен день прострочення. Надавши оцінку пункту 5.3. договору, суди дійшли правильного висновку про те, що погоджена сторонами у пункті 5.3. договору міра відповідальність є за своєю правовою природою відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України, враховуючи спосіб її обчислення, саме пенею. Разом з цим, суди попередніх інстанцій також встановили, що така міра відповідальності, як пеня, уже була погоджена сторонами у пункті 5.2. договору, на підставі якого позивач в межах розгляду справи № 916/1742/23 заявив, а суд у межах справи № 916/1742/23 стягнув з відповідача на користь позивача пеню в розмірі 16 877,23 грн за період прострочення з 26 травня по 26 листопада 2021 року, виходячи з подвійної облікової ставки НБУ та з урахуванням положень частини шостої статті 232 Господарського процесуального кодексу України щодо шестимісячного строку нарахування цього виду відповідальності. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що сторони в договорі (у пунктах 5.2. та 5.3.) погодили подвійне застосування до боржника одного виду юридичної відповідальності та стягнення пені у цій справі № 916/828/24 на підставі пункту 5.3. договору буде суперечити положенням статті 61 Конституції України щодо неможливості повторного притягнення до юридичної відповідальності одного виду.

При цьому, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові обґрунтовано зазначив про те, що у спірних правовідносинах, що виникли між сторонами у цій справі, сторони у договорі не передбачили такий вид відповідальності як штраф, незважаючи на застосування у пункті 5.3. договору назви «штраф».

Верховний Суд не бере до уваги посилання позивача у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16, та висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 916/804/17, щодо наявності у сторін права врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд, оскільки передбачене законом право сторін врегулювати в договорі свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд не призводить до виникнення у суду безумовного обов`язку тлумачити положення договору буквально, як їх визначили сторони правочину, всупереч чинного законодавства.

Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 08 лютого 2017 року у справі № 910/29752/15, які знайшли своє відображення і у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 (пункт 112 постанови), для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов`язання у вигляді штрафної санкції забезпечення належного виконання зобов`язання.

Верховний Суд не бере до уваги посилання позивача у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування статей 204, 549, 627 Цивільного кодексу України, викладених у постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 904/5770/18, оскільки у пунктах 43 - 54 постанови Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 904/5770/18, на які посилається позивач у касаційній скарзі, містяться висновки щодо можливості передбачити таку господарську санкцію, як пеня, за порушення будь-яких господарських зобов`язань (як грошових, так і негрошових), а не лише невиконання грошового зобов`язання. Однак, зазначені висновки є нерелевантними для цієї справи № 916/828/24, що розглядається, оскільки у межах спірних правовідносинах, що склалися між сторонами у справі № 916/828/24, відсутні обставини, які б стосувалися застосування господарської санкції за порушення негрошового зобов`язання. Сторони у справі № 916/828/24 у пункті 5.3. договору передбачали міру відповідальності за порушення строків оплати послуг, тобто за порушення саме грошового зобов`язання. При цьому, у зазначеній постанові Верховного Суду відсутні висновки щодо правової природи неустойки, щодо відмінностей між такими видами неустойки (формами відповідальності), як штраф та пеня, щодо критеріїв їх розмежування, тобто відсутні висновки щодо питань, які виникли у межах спірних правовідносин у цій справі № 916/828/24.

З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що у пунктах 5.2. та 5.3. договору сторони обумовили застосування до відповідача тільки такої міри відповідальності, як пеня, з огляду на що зазначає про те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, правильно стягнув з відповідача саме пеню у розмірі 1 863,29 грн за період з 27 листопада по 15 грудня 2021 року, тобто за залишок 6-місячного строку прострочення виконання відповідачем його грошового договірного зобов`язання (з урахуванням частини шостої статті 232 та частини сьомої розділу ІХ «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України щодо продовження строків, визначених статтею 232 Господарського кодексу України, на строк дії карантину) з відмовою в іншій частині позовних вимог.

Позивач у касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій суд, дійшовши висновку про те, що передбачена сторонами у пункті 5.3. договору міра відповідальності є пенею, та задовольнивши позовні вимоги частково, фактично стягнули два види пені за одним і тим самим договором, що суперечить статті 61 Конституції України. При цьому, скаржник посилається на не врахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 912/1153/19, про те, що чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин права передбачати в договорі можливість одночасного стягнення двох видів пені та одночасне стягнення з відповідача, який порушив господарське зобов`язання за договором, пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення та пені у встановленому в договорі відсотковому розмірі від суми простроченого платежу за кожен день прострочення суперечить статті 61 Конституції України.

Однак, Верховний Суд не бере до уваги ці доводи скаржника, оскільки, як вбачається з оскаржуваних судових рішень, задовольняючи позовні вимоги частково, місцевий господарський суд при розрахунку суми пені, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, виходив саме з розміру подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення, з якої також виходили і суди при обчисленні пені у межах справи № 916/1742/23, а не зі встановленого у договорі відсоткового розміру пені (7%) від суми простроченого платежу за кожен день прострочення. Наведеним спростовуються безпідставні доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій статті 61 Конституції України. З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що висновки судів попередніх інстанцій щодо часткового задоволення позову не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 912/1153/19.

Позивач у касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій порушили частину дев`яту статті 129 Господарського процесуального кодексу України, не врахували висновки, викладені у пункті 4.3. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21 лютого 2013 року, та висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17 травня 2023 року у справі № 916/1523/22, дійшли помилкового висновку про необхідність здійснення розподілу судових витрат, які, на думку скаржника, мали бути покладені повністю на відповідача, оскільки спір у цій справі виник внаслідок неправомірних дій відповідача.

Однак, Верховний Суд зазначає про необґрунтованість цих тверджень позивача та не бере їх до уваги, оскільки висновки Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики згідно з нормами чинного Господарського процесуального кодексу України, зокрема не є обов`язковими для врахування судами при застосуванні норм права в розумінні частини четвертої статті Господарського процесуального кодексу України, а постанова Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 916/1523/22, на яку послався скаржник, не містить висновків щодо застосування частини дев`ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Позивач у касаційній скарзі також посилається на те, що місцевий господарський суд при ухваленні додаткового рішення від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року) порушив строки, встановлені частиною третьою статті 244 Господарського процесуального кодексу України.

Однак, Верховний Суд не бере до уваги ці твердження з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 244 Господарського процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви.

Як встановили суди попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи заява відповідача про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат (вх. № 24398/24), в якій відповідач просив суд стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 49 965,01 грн за розгляд справи в суді першої інстанції, надійшла до Господарського суду Одеської області 21 червня 2024 року. При цьому, як вбачається з матеріалів справи, додаткове рішення Господарського суду Одеської області щодо розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції було ухвалене в судовому засіданні, що відбулося 26 червня 2024 року, тобто в межах строку, встановленого частиною третьою статті 244 Господарського процесуального кодексу України, чим спростовуються твердження скаржника про порушення місцевим господарським судом цього процесуального строку при ухваленні додаткового рішення. Факт ухвалення Господарським судом Одеської області додаткового рішення саме 26 червня 2024 року підтверджується наявною в матеріалах справи вступною та резолютивною частинами додаткового рішення (1-й том справи, а.с. 183), в якій зазначена дата ухвалення - 26 червня 2024 року. Та обставина, що у повному тексті додаткового рішення Господарського суду Одеської області зазначена дата його ухвалення 18 червня 2024 року - дата складання повного тексту додаткового рішення, не спростовує факт ухвалення цього додаткового рішення саме 26 червня 2024 року згідно з його вступною та резолютивною частинами. При цьому, Верховний Суд зазначає про те, що сторона у справі, яка не погоджується із датою ухвалення додаткового рішення, зазначеною в повному тексті додаткового рішення Господарського суду Одеської області, не позбавлений права звернутися до місцевого господарського суду із заявою про виправлення описки в порядку статті 243 Господарського процесуального кодексу України.

Оскаржуючи судові рішення, в яких суди попередніх інстанцій вирішили питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу, понесених ним у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, позивач у касаційній скарзі послався на те, що суди попередніх інстанцій порушили статтю 129 Господарського процесуального кодексу України та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у:

- постанові від 20 липня 2021 року у справі № 922/2604/20 про те, що відсутність документального підтвердження надання правничої допомоги є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності;

- у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суд від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 щодо таких критеріїв розподілу витрат на професійну правничу допомогу, як реальність адвокатських витрат, їх дійсність та необхідність, розумність та обґрунтованість їхнього розміру;

- у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 910/20852/20 про те, що суд при зменшенні витрат на професійну правничу допомогу має ураховувати, чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги.

Верховний Суд не бере до уваги ці твердження скаржника з огляду на таке.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 126 Господарського процесуального кодексу України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Системний аналіз наведених норм процесуального права свідчить про те, що факт понесення стороною судових витрат на професійну правничу допомогу та їх розмір встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів, зокрема на підставі договору про надання правничої допомоги та відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг (виконаних робіт) та їх вартості. Відсутність документального підтвердження факту понесення стороною судових витрат на професійну правничу допомогу та їх розміру є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Як вбачається суди попередніх інстанцій при вирішенні питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу, понесених ним у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанції, зокрема, встановили, що:

- відповідач до заяви про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат (вх. № 24398/24), поданої до суду першої інстанції, додав такі документи: копію акту про надання правової допомоги від 20 червня 2024 року за додатковою угодою № 2 від 20 березня 2024 року до договору № 01-01/23 про надання правової допомоги від 05 січня 2023 року, згідно з яким адвокатське бюро у період з 20 березня по 18 червня 2024 року надало клієнту правову допомогу відповідно до умов договору та додаткової угоди, а клієнт прийняв таку правову допомогу на загальну суму 50 000 грн, платіжну інструкцію від 20 червня 2024 року № 1803 про сплату гонорару за надану правову допомогу за договором від 05 січня 2023 року в сумі 50 000 грн;

- відповідач до заяви про ухвалення додаткової постанови та розподіл судових витрат (вх. №3819/24) про стягнення з позивача на його користь витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 30 000 грн, поданої до суду апеляційної інстанції, додав такі документи: ордер на надання правничої (правової) допомоги від 04 вересня 2024 року на адвоката Яценка С. А., додаткову угоду № 3 від 27 серпня 2024 року до договору від 05 січня 2023 року 01-01/23 «Про надання правничої допомоги», акт приймання-передачі послуг з надання правничої допомоги за додатковою угодою № 3 від 27 серпня 2024 року до договору № 01-01/23 «Про надання правничої допомоги» від 05 січня 2023 року, рахунок № 4 від 27 серпня 2024 року на суму 30 000,00 грн, платіжну інструкцію № 1882 від 28 серпня 2024 року.

Проаналізувавши зазначені надані відповідачем докази, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що документи, надані відповідачем в підтвердження надання йому правничої допомоги в судах першої та апеляційної інстанцій, є достатніми для підтвердження фактичного понесення відповідачем цих витрат.

З огляду на викладене, Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 липня 2021 року у справі № 922/2604/20, про те, що відсутність документального підтвердження надання правничої допомоги є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності, оскільки суди попередніх інстанцій встановили те, що відповідач для вирішення питання розподілу його витрат на професійну правничу допомогу як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції, надав до судів попередніх інстанцій достатнє документальне підтвердження надання йому правничої допомоги.

Верховний Суд зазначає про те, що господарський процесуальний закон визначає критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Отже, у розумінні положень частини п`ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене у частині четвертій статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині п`ятій наведеної норми цього Кодексу визначені критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Відповідно до частини п`ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку / дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частин п`ятої, шостої статті 126 та частин п`ятої - сьомої, дев`ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Як встановили суди попередніх інстанцій позивач надав:

- до суду першої інстанції заперечення проти заявлених відповідачем витрат на професійну правничу допомог в суді першої інстанції у (вх № 24644/24 від 24 червня 2024 року) та зазначив про те, що затрачений та зазначений адвокатом відповідача в акті про надання правової допомоги час на надання послуг з професійної правничої допомоги є значно завищеним та необґрунтованим, адвокат відповідача зазначив послуги, які ним не надавалися, ця справа не є складною, оскільки обставини порушення відповідачем умов договору вже розглядалися та були встановлені у межах іншої судової справи;

- до суду апеляційної інстанції клопотання про зменшення розміру витрат відповідача на професійну правничу допомогу, посилаючись на те, що заявлений відповідачем до стягнення з позивача розмір витрат на професійну правову допомогу у цій справі (30 000 грн) є неспівмірним зі складністю справи та роботою, виконаною адвокатом відповідача, та відповідач не надав належних та допустимих доказів понесення ним цих витрат за фактично надані послуги та затрачений на це час.

З оскаржуваних позивачем додаткового рішення Господарського суду Одеської області від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року) та постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року, а також додаткової постанови Південно-західний апеляційний господарський суд від 01 жовтня 2024 року у цій справі № 916/828/24 вбачається, що суди попередніх інстанцій надали оцінку доводам як відповідача, наведеним у заяві про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат (вх. № 24398/24), поданої до суду першої інстанції, та у заяві про ухвалення додаткової постанови та розподіл судових витрат (вх. № 3819/24), так і доводам позивача, наведеним у запереченнях проти заявлених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції у (вх № 24644/24 від 24 червня 2024 року) та у клопотанні про зменшення розміру витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Як вбачається з оскаржуваних судових рішень, місцевий господарський суд при вирішенні питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції у цій справі дійшов висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про те, що розмір цих витрат відповідача, що підлягає відшкодуванню позивачем, складає 28 000,00 грн, а не 50 000 грн, як було заявлено відповідачем. При цьому, як вбачається, суди при визначенні цієї суми (28 000,00 грн), врахували такі обставини, як нескладність справи, нетривалість засідань суду, значення розгляду справи для сторін, час витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг). Суди попередніх інстанцій, керуючись положеннями частини четвертої статті 29 Господарського процесуального кодексу України, а також врахувавши факт часткового задоволення позову у цій справі, здійснили розподіл витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції у цій справі пропорційно розміру задоволених позовних вимог, виходячи з суми витрат відповідача у розмірі 28 000,00 грн.

Суд апеляційної інстанції при вирішенні питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у цій справі, оцінивши подані сторонами докази на підтвердження та заперечення цих витрат, дійшов висновку про те, що витрачений адвокатом відповідача час (4,5 години), пов`язаний з підготовкою та поданням відзивів на апеляційні скарги, є частково необґрунтованим, неспівмірним з предметом апеляційного перегляду, оскільки адвокат відповідача був у достатній мірі обізнаний з матеріалами справи, що не потребувало витрат значного обсягу часу на підготовку таких процесуальних заяв, як відзиви. Крім того, суд апеляційної інстанції взяв до уваги відсутність особливої складності цієї справи, кількість і тривалість засідань у цій справі, в якіх брав участь представник відповідача в суді апеляційної інстанції (2 судових засідання) та дійшов висновку про те, що заявлений відповідачем до стягнення в порядку розподілу розмір його витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у цій справі є значно завищеним, що для позивача буде становити надмірний фінансовий тягар, а достатньою, співмірною та обґрунтованою сумою цих витрат відповідача є сума 15 000,00 грн.

Наведеним спростовуються безпідставні твердження позивача у касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій не врахували факт завищення адвокатом відповідача часу за надані послуги, факт нескладності цієї справи, обізнаності адвоката відповідача з матеріалами справи, незмінності позиції адвоката відповідача в суді апеляційної інстанції.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає безпідставними та такими, що не відповідають дійсності твердження скаржника про те, що оскаржувані ним додаткове рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів та додаткова постанова суду апеляційної інстанції суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 910/20852/20, про те, що суд при зменшенні витрат на професійну правничу допомогу має ураховувати, чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги. Як вбачається суди попередніх інстанцій при вирішенні питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій врахували усі зазначені обставини, вказані у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 910/20852/20, і на підставі аналізу та оцінки цих обставин дійшли висновку про часткове задоволення вимог відповідача про стягнення з позивача на його користь витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, як вбачається з оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій при вирішенні питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій керувалися зазначеними вище критеріями, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу, зокрема такими, як необхідність витрат, розумність, достатність, обґрунтованість та співмірність їх розміру, про що зазначили в оскаржуваних додатковому рішенні та постанові, а також у додатковій постанові, чим спростовуються безпідставні доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій цих критеріїв розподілу витрат на професійну правничу допомогу та висновків Верховного Суду щодо таких критеріїв, викладених у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суд від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що позивач не довів факту порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема статей 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, при вирішенні питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої та апеляційної інстанцій.

10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Матеріали справи свідчать про те, що суди попередніх інстанцій у повному обсязі з`ясували обставини, на які сторони послалися як на підставу своїх вимог та заперечень, правильно з дотриманням та правильним застосуванням норм процесуального і матеріального права вирішили спір у справі та питання розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді першої та апеляційної інстанцій.

Доводи позивача, наведені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень не знайшли свого підтвердження, а наведені ним підстави касаційного оскарження судових рішень, є необґрунтованими, з огляду на що Верховний Суд не вбачає підстав для зміни чи скасування оскаржуваних рішення Господарського суду Одеської області від 18 червня 2024 року та постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року, додаткового рішення Господарського суду Одеської області від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року) та постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року, а також додаткової постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 01 жовтня 2024 року у справі № 916/828/24.

11. Судові витрати.

Зважаючи на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 18 червня 2024 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року, додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 26 червня 2024 року (повний текст складений 18 липня 2024 року) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2024 року, додаткову постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01 жовтня 2024 року у справі № 916/828/24 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Кролевець

В. Студенець