Постанова

від 29.01.2025 по справі 915/559/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2025 рокум. ОдесаСправа № 915/559/24Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.

при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.

За участю представників учасників справи:

від ТОВ Агро Експорт Миколаїв адвокат Дубровний М.О.

від ТОВ Новоодеський елеватор адвокат Гоцуляк Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю Новоодеський елеватор

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 12.09.2024 (складено та підписано 23.09.2024, суддя Мавродієва М.В.)

у справі №915/559/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агро Експорт Миколаїв

до Товариства з обмеженою відповідальністю Новоодеський елеватор

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача: приватний виконавець Виконавчого округу Миколаївської області Куліченко Дмитро Олександрович

про витребування майна

ВСТАНОВИВ

Товариство з обмеженою відповідальністю Агро Експорт Миколаїв звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просило суд витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю Новоодеський елеватор на його користь зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245475 кілограм.

В обґрунтування вимог позивач вказує, що відповідач вчинив дії, в результаті яких позивачу повернуто не все зерно пшениці, право власності на яке визнано за позивачем. Отже, з боку відповідача відбулось протиправне розпорядження майном, право власності на яке визнано за позивачем, та визначена подальша доля майна поза волею позивача, як власника такого майна.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 12.09.2024 по цій справі позовні вимоги задоволено, витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю Новоодеський елеватор на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Агро Експорт Миколаїв зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245475 кілограм.

В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що відповідачем, як зерновим складом, зберігалось належне позивачеві зерно пшениці. Однак, на вимогу позивача, відповідачем було повернуто лише частину переданого на зберігання майна. Будь-яких доказів того, що станом на дату прийняття рішення, відповідач належним чином і в повному обсязі виконав свої зобов`язання щодо передачі позивачеві зерна пшениці в повному обсязі, останній, суду не надав.

На переконання суду першої інстанції, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника, а тому дозволить реально відновити порушене право позивача на володіння індивідуально визначеним майном, яке вибуло з володіння позивача поза його волею.

Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати оскаржуване скасувати повністю та ухвалити нове рішення.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, є необґрунтованим, ухвалене на підставі неправильного встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного, неповного дослідження та оцінки доказів, тому підлягає скасуванню.

Так, за твердженням апелянта:

- вирішуючи спір, суд першої інстанції не визначив, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тому, що передбачений законодавством, та не визначив, чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача;

- спірне майно, за своїми властивостями відноситься до речей лише з родовими ознаками і знаходиться на елеваторі серед іншого зерна такого ж сорту і такої ж якості, що позбавляє можливості відокремити спірне майно з-поміж іншого однорідного майна, а відтак, маючи лише родові ознаки, вказане майно, є замінним, що в свою чергу виключає взагалі можливість застосування обраного позивачем способу захисту порушеного права згідно статті 387 ЦК України шляхом витребування з чужого незаконного володіння;

- суд першої інстанції в порушення нормативних положень статті 387 ЦК України, не з`ясував, чи перебувало у відповідача в натурі спірне майно (зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245 475 кілограм), станом на дату звернення до суду з позовом; ??

- доданими до апеляційної скарги документами підтверджується відсутність спірного майна у відповідача на момент подання позову;

- ??обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не є ефективним, оскільки спірне майно не перебуває у володінні та на зберіганні у відповідача, що фактично унеможливлює примусове виконання рішення у разі задоволення такого позову, внаслідок чого такий спосіб захисту не може бути застосований;

- ??місцевим господарський судом взагалі не враховано, що поклажодавець (приватний виконавець) не забрав продукцію зі зберігання у відповідача після закінчення строку зберігання зерна, додаткової угоди про продовження строку зберігання не уклав, а також не оплатив послуги з зберігання майна, а тому відповідачем прийнято рішення провести реалізацію частини продукції поклажодавця, для погашення існуючої заборгованості;

- позивач був позбавлений свого майна не відповідачем, а внаслідок дій приватного виконавця при примусовому виконанні виконавчого провадження;

- позивач, не передавав спірне майно на зберігання відповідачу, а відтак, у відповідача, відсутні будь які зобов`язання (правовідношення) по відношенню до позивача.

Також в апеляційній скарзі скаржник просить суд визнати поважними причини неподання доказів до суду першої інстанції та долучити до матеріалів справи матеріали, що підтверджують відсутність спірного майна у відповідача, а саме договір купівлі-продажу № 12-12/23 від 12.12.2023; наказ № 000000110 від 13.12.2023; акт розрахунок № НЕ230000699 від 13/12-2023; картку № 71 аналізу зерна по ТОВ «Новоодеський елеватор»; складську квитанцію на зерно № 923 від 12.12.2023; складську квитанцію на зерно № 927 від 13.12.2023; видаткову накладну №1406 від 13.12.2023.

В обґрунтування неможливості подання таких доказів до суду першої інстанції, апелянт зазначив, що суд першої інстанції, в порушення нормативних положень статті 387 ЦК України, не з`ясував, чи перебувало у ТОВ «Новоодеський елеватор», в натурі спірне майно (зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245 475 кілограм), станом на дату звернення до суду з позовом.

Також, під час судового засідання від 18.12.2024 представник апелянта зазначив, що такі докази не були надані до місцевого господарського суду, оскільки їх було виявлено лише під час проведення слідчих дій у кримінальній справі та вони подавались на запит слідчого.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.11.2024 відкрито апеляційне провадження по цій справі та призначено справу до розгляду на 18.12.2024.

До суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу від позивача в якому останній просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В обґрунтування своїх заперечень позивач зазначає, що під час розгляду справи у суді першої інстанції він надав докази на підтвердження права власності на спірне майно та довів індивідуальні ознаки майна, що витребовується, а також надав належні та достатні докази наявності майна у незаконному володінні саме, а також відсутність в останнього правових підстав для володіння цим майном, а тому місцевий господарський суд оцінивши такі докази дійшов вірного висновку щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог.

Щодо клопотання апелянта про залучення до матеріалів справи нових доказів, позивач зазнає, що відповідач, як зерновий склад, не мав права вчиняти дії щодо продажу зерна, оскільки воно йому не належало та знаходилось під арештом, відповідно до ухвали суду.

Вищевикладені обставини, на переконання позивача, свідчать про те, що наданий відповідачем, в якості додаткового доказу, договір купівлі-продажу є сфальсифікованим та саме з цієї підстави не надавався відповідачем при розгляді справи судом першої інстанції.

Наголошує позивач й на тому, що під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач не надав жодного доказу, який би підтвердив продаж належного позивачеві на праві власності зерна пшениці або спростував факт перебування майна у ТОВ «Новоодеський елеватор».

На переконання позивача, викладене в апеляційній скарзі клопотання про долучення нового доказу взагалі нічим не обґрунтовано та не зазначено будь-якої об`єктивної та поважної причини неможливості подання цього доказу при розгляді справи судом першої інстанції.

З огляду на таке, позивач просив відмовити у задоволенні клопотання відповідача про визнання поважними причин неподання доказів до суду першої інстанції та залучення нових доказів до справи.

У судовому засідання від 18.12.2024 по цій справі було оголошено перерву до 29.01.2025.

Під час судового засідання від 29.01.2025 представник апелянта підтримав вимоги та доводи за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

Також, апелянт підтримав своє клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, які не були надані до суду першої інстанції.

Представник позивача надав пояснення у відповідності до яких не погоджується із доводами та вимогами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

До того ж, представник позивача заперечував проти залучення до матеріалів справи нових доказів, які додані скаржником до апеляційної скарги.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про час, дату та місце розгляду справи.

Судом апеляційної інстанції розглянуто клопотання апелянта про залучення до матеріалів справи нових доказів, та вирішено наступне.

За змістом статті 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Відповідно до частини першої статті 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Згідно з частинам першій-третій статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою). Близька за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14.

Відповідно до висновку щодо застосування приписів статей 80, 269 Господарського процесуального кодексу України, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17 та від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.

При цьому за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.

Вказані положення закріплені законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази.

Виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції.

Скаржник, долучаючи до апеляційної скарги нові докази, не зазначив жодних об`єктивних причин неможливості їх подання до суду першої інстанції.

Колегія суддів зазначає, що докази, які позивач просить долучити до матеріалів справи, не були подані до суду першої інстанції, та відповідачем не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Судом апеляційної інстанції відхиляються твердження представника апелянта, висловлені під час судового засідання, про те, що такі докази не були надані до місцевого господарського суду, оскільки їх було виявлено лише під час проведення слідчих дій у кримінальній справі та вони подавались на запит слідчого, оскільки такі доводи апелянта не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.

З огляду на викладене вище, колегія суддів вирішила залишити клопотання апелянта про залучення вказаних доказів до матеріалів справи без розгляду, з огляду на те, що апелянт не був позбавлений можливості подати такі докази під час розгляду справи у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки Господарським судом Миколаївської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, на примусовому виконанні у приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченком Д.О. перебувало виконавче провадження ВП №65968518 з примусового виконання виконавчого напису №639 від 02.07.2021, виданого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Помазан Я.В., про стягнення з боржника Приватного підприємства Інгульська Лоза на користь стягувача Товариства з обмеженою відповідальністю Арвейдініс заборгованості за договором позики грошей, посвідченим 18.06.2021 приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Помазан Я.В. за реєстровим №579, строк виконання зобов`язань за яким настав 29.06.2021, а саме грошових коштів у сумі 3000000,0 грн, а також витрат, пов`язаних із вчиненням виконавчого напису нотаріуса у сумі 5000,0 грн.

09.07.2021 між приватним виконавцем Виконавчого округу Миколаївської області Куліченком Д.О., як поклажодавцем, та відповідачем, як зерновим складом, було укладено договір №78/21 складського зберігання сільськогосподарської продукції.

З листа приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Д.О. б/н від 28.12.2023 вбачається, що в результаті проведення виконавчих дій у виконавчому провадженні ВП №65968518 ним було описано та арештовано 523,82 тони зерна пшениці, які були передані на відповідальне зберігання відповідача за вказаним договором.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 16.07.2021 у справі №915/1069/21 задоволено заяву ТОВ Агро Експорт Миколаїв про забезпечення позову та накладено арешт на посіви, майбутній врожай 2021 року та зерно пшениці розташоване та зібране з земельних ділянок ( кадастрові номери вказано в ухвалі суду), що знаходяться на території Мішково-Погорілівської сільської ради; а також заборонено приватному виконавцю Виконавчого округу Миколаївської області Куліченко Дмитру Олександровичу вчиняти будь-які дії направлені на реалізацію арештованих у виконавчому провадженні ВП №65968518 посівів, майбутнього врожаю 2021 року та зерна пшениці розташованих та зібраних з земельних ділянок за вказаними кадастровими номерами, що знаходяться на території Мішково-Погорілівської сільської ради.

В подальшому рішенням Господарського суду Миколаївської області від 02.03.2023 у справі №915/1069/21, яке залишене без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.11.2023 та того ж дня набрало законної сили, за ТОВ Агро Експорт Миколаїв визнано право власності на зерно пшениці 3 (третього) класу врожаю 2021 року у кількості 60780 кг та зерно пшениці 4 (четвертого) класу врожаю 2021 року у кількості 436565 кг, зібране приватним виконавцем Виконавчого округу Миколаївської області Куліченко Д.О. під час здійснення виконавчих дій у виконавчому провадженні ВП №65968518 з примусового виконання виконавчого напису №639 від 02.07.2021, виданого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Помазан Я.В. про стягнення з боржника Приватного підприємства Інгульська Лоза на користь стягувача Товариства з обмеженою відповідальністю Арвейдініс заборгованості за договором позики грошей, посвідченим 18.06.2021 приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Помазан Я.В. за реєстровим №579, строк виконання зобов`язань за яким настав 29.06.2021, а саме грошових коштів у сумі 3000000,0 грн, а також витрат, пов`язаних із вчиненням виконавчого напису нотаріуса у сумі 5000,0 грн, з земельних ділянок (кадастрові номери вказано у рішенні суду), що знаходяться на території Мішково-Погорілівської сільської ради та передане на відповідальне зберігання ТОВ Новоодеський елеватор.

Надалі ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 11.12.2023 у справі №915/1069/21, яка залишена без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.02.2024, за клопотанням ТОВ Агро Експорт Миколаїв скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 16.07.2021 у справі №915/1069/21.

23.12.2023 ТОВ Агро Експорт Миколаїв звернулося до приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Довгань В.В. із заявою про скасування заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 16.07.2021 у справі №915/1069/21.

На таке звернення приватний виконавець Виконавчого округу Миколаївської області Довгань В.В. листом №5340 від 27.12.2023 повідомила ТОВ Агро Експорт Миколаїв, що питання щодо зняття арешту з майна приватним виконавцем буде вирішено лише після прийняття судом апеляційної інстанції рішення за результатами розгляду апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 11.12.2023 у справі №915/1069/21.

04.12.2023 та 22.12.2023 позивач звертався до приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Д.О. та відповідача з письмовими заявами, в яких вимагав повернення йому, як законному власнику, зерна пшениці 3 (третього) класу врожаю 2021 року у кількості 60780 кг та зерна пшениці 4 (четвертого) класу врожаю 2021 року у кількості 436565 кг.

26.12.2023 між позивачем, як поклажодавцем, та відповідачем, як зерновим складом, було укладено договір №154/23 складського зберігання сільськогосподарської продукції.

18.01.2024 за підписаними між позивачем, відповідачем та приватним виконавцем Виконавчого округу Миколаївської області Куліченком Д.О. актами приймання-передачі зерна на позивача було переоформлено 60440 кг зерна пшениці 3 класу врожаю 2021 року та 191090 кг зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року.

Також, 18.01.2024 відповідачем було видано позивачу, як поклажодавцю за договором №154/23 від 26.12.2023, складську квитанцію на зерно №970 (БВ №318215) на 60440 кг зерна пшениці 3 класу врожаю 2021 року та складську квитанцію на зерно №969 (БВ №318214) на 191090 кг зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року.

Отже, з вищенаведеного вбачається, що відповідачем повернуто позивачу лише 191090 кг зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року з 436565 кг, на які за рішенням суду визнано за позивачем право власності. Відповідно, кількість неповернутого позивачу зерна становить 245475 кг.

Відмова відповідача повернути позивачеві решту зерна, право власності на яке визнано за позивачем, та перебувало на зберігання відповідача, стало підставою для звернення ТОВ Агро Експорт Миколаїв із даним позовом до суду першої інстанції.

Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими, доведеними належними та допустимими доказами, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з цього приводу зазначає таке.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частин 1, 2 статті 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 Цивільного кодексу України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Виходячи з цієї норми, фактичне володіння передбачає фактичне панування особи над річчю.

Під незаконним володінням слід розуміти фактичне володіння річчю, яке не має правової підстави (передбаченої законом, договором чи адміністративним актом) або правова підстава якого відпала чи визнана недійсною.

Аналіз вказаної норми та зміст позовних вимог за даним позовом свідчить про те, що цей позов відноситься до віндикаційних позовів (витребування майна з чужого незаконного володіння).

Віндикація - витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Віндикаційним позовом захищаються права власності в цілому, оскільки він пред`являється в тих випадках, коли порушені права володіння користування та розпорядження одночасно. Однак право власності за власником зберігається, тому що може бути підтвердженим правовстановлюючими документами, або іншими письмовими доказами.

Позивачем за віндикаційним позовом є неволодіючий власник. Відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець майна, який може і не знати про неправомірність і незаконність свого володіння та утримання такого майна. Незаконним володільцем визнається така особа, яка здійснює володіння майном без належних правових підстав.

Володіння - це фактичне, фізичне панування над майном, яке передбачає повний фізичний контроль його власника чи законного володільця.

Власник має право витребувати своє майно від особи, в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Предметом доказування у справах за позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та інше.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його в натурі у відповідача, які і становлять предмет доказування.

Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 923/630/17, від 29.01.2019 у справі № 911/3312/17, від 02.04.2019 у справі № 911/737/18, від 19.06.2019 у справі № 914/1671/17, від 27.08.2019 у справі № 925/366/18, від 12.09.2019 у справі № 21/93б.

Отже, умовами задоволення такого позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.

Положеннями статті 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений (Постанова ВП ВС від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Об`єктом позову про витребування майна з чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 Цивільного кодексу України.

Аналогічні способи захисту застосовуються до речей, визначених родовими ознаками, оскільки з чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Так, відповідно до положень частини першої статті 184 Цивільного кодексу України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена лише їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей та індивідуалізують. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майном у розумінні ЦК України є речі та майнові права і обов`язки.

Згідно з статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

За приписами статті 184 ЦК України речі можуть бути з родовими ознаками та з індивідуальними. Зазначеною нормою визначено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Поділ речей на речі, визначені індивідуальними ознаками, та речі, визначені родовими ознаками, пов`язаний як з природними властивостями речей, так і з способами їхньої індивідуалізації. Поряд із предметами, єдиними у своєму роді (наприклад, картиною), до речей, визначених індивідуальними ознаками, можуть бути віднесені речі, певним способом виокремлені учасниками правочину з маси однорідних речей. Якщо ж річ визначена тільки кількісно (числом, вагою, мірою) і характеризується ознаками, спільними для всіх речей такого роду, - це річ, визначена родовими ознаками.

Отже об`єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову.

Звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції, ТОВ Агро Експорт Миколаїв просило суд витребувати у ТОВ Новоодеський елеватор на його користь зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245475 кілограм.

В свою чергу, відповідач зазначив, що спірне майно (зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245 475 кілограм), за своїми властивостями відноситься до речей лише з родовими ознаками і знаходиться на елеваторі серед іншого зерна такого ж сорту і такої ж якості, що позбавляє можливості відокремити спірне майно з-поміж іншого однорідного майна, а відтак, маючи лише родові ознаки, вказане майно, є замінним, що в свою чергу виключає взагалі можливість застосування обраного позивачем способу захисту порушеного права згідно статті 387 ЦК України шляхом витребування з чужого незаконного володіння.

Колегія суддів погоджується з такими доводами відповідача, оскільки, позивач дійсно заявив вимоги про витребування майна (зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245 475 кілограм), яке не визначено певними індивідуальними ознаками (не має пакувальні, цифрові, номерні та інші характерні позначки тощо), які б відрізняли його від іншого майна, тобто має лише родові ознаки, що у розумінні статті 184 ЦК України є замінним майном аналогічного виду.

Наведене, відповідно, унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень статті 387 ЦК України, оскільки як вже було зазначено вище, положення даної статті не можуть бути застосовані до майна, яке містить лише родові ознаки, об`єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначене майно.

Разом з цим, колегія суддів зазначає, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов`язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

На переконання колегії суддів, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог у цій справі, до спірних правовідносин мають бути застосовані приписи ст. 1212 ЦК України, а не ст. 387 ЦК України, як то заявлено позивачем, з огляду на таке.

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов`язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов`язаний повернути предмет власного збагачення.

Традиційно в доктрині цивільного права зобов`язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. «condictio sine causa» - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).

Приписи глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.

Кондикційні зобов`язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача та сприяло його безпідставному збагаченню.

Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб`єктивне право на предмет збагачення.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (постанова Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).

Конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Сутність зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).

Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

Відтак, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов`язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.

Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25.09.2024 по справі №201/9127/21 зазначила, що за своєю правовою природою кондикційні відносини у вузькому значенні цієї категорії не передбачають існування інших (зокрема, речових) відносин між їх учасниками. Це випливає, зокрема, зі змісту частини третьої статті 1212 ЦК України, згідно з якою ці правила можуть бути застосовані також і до інших відносин, які за своєю правовою природою не є суто кондикційними.

Зокрема, законодавець поширив приписи глави 83 ЦК України на відносини з витребування майна власником із чужого незаконного володіння (пункт 2 частини третьої статті 1212 ЦК України).

Для застосування частини третьої статті 1212 ЦК України умови, необхідні для застосування частини першої статті 1212 ЦК України (зокрема, відсутність між сторонами інших, ніж кондикційних, відносин), не встановлюються. Ключовим є те, що відносини між сторонами за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом мають підпадати під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Правила частини третьої статті 1212 ЦК України містять опис правових відносин, що не є суто кондикційними відносинами у вузькому значенні цього поняття, тобто не є condictio sine causa. Вочевидь, що приписи частини третьої статті 1212 ЦК України можуть бути застосовані до відносин з витребування майна лише в тому випадку, якщо віндикація з якихось причин не здатна була забезпечити повернення майна неволодіючому власнику.

Колегія суддів зазначає, що у даному випадку можливість застосування у цій справі правового механізму, характерного передовсім для відносин кондикції, обумовлюється тими особливими обставинами, які виникли у цій справі, та фактично призводять до унеможливлення здатності позивача відновити порушені права із застосуванням правового інструменту віндикаційного позову.

Системний аналіз статей 1212, 1214 ЦК України у взаємозв`язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу дає підстави для висновку, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає доцільним урахування такого моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави.

Особа не може вважатися такою, що має обов`язок повернути безпідставно набуте майно до того часу, доки вона, діючи відповідно до вимог ділового обороту, з належним рівнем розумності й обачливості, не дізналася або не могла дізнатися про самий факт свого безпідставного збагачення.

Під час визначення моменту обізнаності набувача майна про безпідставність його володіння майном потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача майна (суб`єктивну складову такої поведінки) та зважати не лише на момент, коли він дізнався про набуття ним майна, а й на момент, коли він міг дізнатися про відсутність правових підстав для набуття ним майна, адже конструкція «особа дізналася або могла дізнатися про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави» зобов`язує набувача майна діяти розсудливо, обачно, вживаючи заходів для з`ясування підстав володіння ним таким майном.

Отже, за загальним правилом, такий момент визначається як момент, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. Це означає також, що, вирішуючи питання про момент, коли набувач не лише дізнався, але міг дізнатися, потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача.

Тож у кондикційних правовідносинах момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна визначається як у випадку відсутності підстав набуття, збереження чужого майна, так і у разі набуття майна за наявності правової підстави, яка згодом відпала, виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких особа набула, зберегла чуже майно (обставин відпадіння правової підстави набуття майна), тобто з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про безпідставність отримання майна.

Кондикційні зобов`язання залежно від наявності підстави набуття майна в момент такого набуття можна класифікувати на дві групи: підстави набуття такого майна не існувало навіть у момент отримання (набуття); підстава набуття існувала, але згодом припинила існувати (втратила свою силу, чинність тощо).

З урахуванням викладеного момент виникнення кондикційного зобов`язання можна визначити: у випадку відсутності підстави набуття чужого майна - лише виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких до особи потрапило чуже майно, тобто з моменту, коли особа могла дізнатись про безпідставність отримання майна; у випадку, коли підстава набуття майна існувала, але згодом відпала, - сукупністю обставин, що характеризують підставу, на якій майно було отримано, та обставин відпадіння цієї підстави.

Остання група правовідносин характеризується тим, що особа утримує майно, яке вона має повернути потерпілому, у зв`язку з відпадінням підстави набуття цього майна. Це стосується вимог, щодо яких кондикційні правовідносини є субсидіарними (частина третя статті 1212 ЦК України), а саме: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Як вже було вказано вище, звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції позивач просив суд витребувати у відповідача на його користь зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245475 кілограм.

Підставами даного позову визначено набуття позивачем, за рішенням суду, права власності на спірне майно, та його безпідставне утримання відповідачем.

Колегія суддів наголошує на тому, що обставини набуття позивачем права власності на спірне майно підтверджуються наявними матеріалами справи, зокрема рішенням Господарського суду Миколаївської області від 02.03.2023 у справі №915/1069/21, яке залишене без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.11.2023, яким за ТОВ Агро Експорт Миколаїв визнано право власності на зерно пшениці 3 (третього) класу врожаю 2021 року у кількості 60780 кг та зерно пшениці 4 (четвертого) класу врожаю 2021 року у кількості 436565 кг.

Жодних доказів на спростування таких обставин, наявні матеріли справи не містять, а іншими учасниками справи не надано.

Відтак, саме ТОВ Агро Експорт Миколаїв, як станом на час звернення із даним позовом до суду першої інстанції, так й на теперішній час є власником такого майна, зокрема зерна пшениці 3 (третього) класу врожаю 2021 року у кількості 60780 кг та зерна пшениці 4 (четвертого) класу врожаю 2021 року у кількості 436565 кг.

Сторонами також не заперечується той факт, що таке зерно приватним виконавцем Виконавчого округу Миколаївської області Куліченком Д.О., на підставі договору укладеного з відповідачем, було передано на відповідальне зберігання ТОВ Новоодеський елеватор.

При цьому, судова колегія зауважує, що у відповідності до п.8.1. договору №78/21 складського зберігання сільськогосподарської продукції від 09.07.2021, який укладено між приватним виконавцем та відповідачем, строк зберігання продукції та дії договору встановлено до 01.06.2022.

Листами від 04.12.2023 та 22.12.2023 позивач звертався до приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Д.О. та відповідача з письмовими заявами, в яких вимагав повернення йому, як законному власнику, зерно пшениці 3 (третього) класу врожаю 2021 року у кількості 60780 кг та зерно пшениці 4 (четвертого) класу врожаю 2021 року у кількості 436565 кг.

26.12.2023 між позивачем, як поклажодавцем, та відповідачем, як зерновим складом, було укладено договір №154/23 складського зберігання сільськогосподарської продукції.

У відповідності до п. 8.1. даного договору, строк зберігання продукції визначено сторонами до 01.06.2024.

28.12.2023 приватний виконавець Куліченко Д.О. звернувся до ТОВ Новоодеський елеватор з листом в якому просив вирішити питання щодо передачі переданого на зберігання зерна його власнику - ТОВ Агро Експорт Миколаїв та надати точну суму вартості зберігання такого майна та запропонувати можливі варіанти розрахунків.

18.01.2024 за підписаними між позивачем, відповідачем та приватним виконавцем Виконавчого округу Миколаївської області Куліченком Д.О. актами приймання-передачі зерна на позивача було переоформлено 60440 кг зерна пшениці 3 класу врожаю 2021 року та 191090 кг зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року.

Також, 18.01.2024 відповідачем було видано позивачу, як поклажодавцю за договором №154/23 від 26.12.2023, складську квитанцію на зерно №970 (БВ №318215) на 60440 кг зерна пшениці 3 класу врожаю 2021 року та складську квитанцію на зерно №969 (БВ №318214) на 191090 кг зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року.

Судова колегія зазначає, що станом на теперішній час, у відповідача відпали підстави для збереження майна, право власності на яке належить позивачеві, з огляду на набуття права власності на таке майно позивачем, закінчення строку зберігання майна за договором, а також звернення позивача до ТОВ Новоодеський елеватор із відповідними вимогами про повернення майна.

А тому ТОВ Новоодеський елеватор повинно було повернути ТОВ Агро Експорт Миколаїв передане на зберігання майно у повному обсязі.

Однак, як свідчать наявні матеріали справи, та не заперечується сторонами, відповідачем повернуто позивачу лише 191090 кг зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року з 436565 кг, на які за рішенням суду визнано за позивачем право власності. Відповідно, кількість неповернутого позивачу зерна становить 245475 кг.

Наведене, відповідно, свідчить про те, що ТОВ Новоодеський елеватор, на теперішній час, без достатньої правової підстави заволодів та утримує майно, яке належить на праві власності позивачеві, що зумовлює задоволення позову на підставі ст. 1212 ЦК України.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що невірне застосування судом першої інстанції норм права, а саме ст. 387 ЦК України, замість ст. 1212 ЦК України, не призвело до прийняття невірного рішення в цілому, оскільки в кінцевому випадку, місцевий господарський суд прийняв вірне рішення про витребування у відповідача на користь позивача зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245475 кілограм.

Судом апеляційної інстанції відхиляються твердження апелянта про те, що станом на теперішній час, у нього відсутнє належне позивачеві та витребуване судом зерно, з огляду на таке.

Так, за твердженням відповідача, станом на 12.12.2023 заборгованість приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Д.О., як поклажодавця за договором складського зберігання сільськогосподарської продукції №78/21 від 09.07.2021, зі сплати послуг зернового складу складала 795880,60 грн, у зв`язку з чим відповідно до висновку комісії від 01.12.2023, яка провела перевірку виконання обов`язків сторонами договору складського зберігання сільськогосподарської продукції №78/21 від 09.08.2021, відповідно до наказів по ТОВ Новоодеський елеватор від 12.12.2023 №000000108 та №38/2023-АГ, прийнято рішення провести реалізацію частини продукції поклажодавця 242,53 тон пшениці 4 класу врожаю 2021 року, для погашення такої заборгованості.

За приписами ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 73 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

17.10.2019 набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України, змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір виходив з того, що факти, встановлені у експертному висновку, є більш вірогідними за інші докази.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд акцентує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Так, судова колегія зазначає, що у порушення вищенаведених приписів чинного процесуального законодавства, відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності, як станом на час вирішення справи у суді першої інстанції, так й на теперішній час, спірного майна, а саме зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245475 кілограм.

Суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що наявні матеріли справи свідчать про те, що відповідач лише мав намір реалізувати передане на збереження майна.

Зокрема, наказом відповідача від 01.12.2023 №37/2023-АГ вирішено: ???1) Затвердити висновок роботи комісії для визначення повноти виконання обов`язків сторонами у договорі №78/21 від 09.08.2021 складського зберігання сільськогосподарської продукції укладеному товариством і ОСОБА_1 ; 2) ??У межах дії договору №78/21 від 09.08.2021 складського зберігання сільськогосподарської продукції укладеному товариством і ОСОБА_1 та відповідно до п.8.2 договору провести реалізацію частини продукції поклажодавця, яка перебуває на зберіганні з метою погашення наявної та орієнтовної заборгованості на момент реалізації зерна; 3) ???Розмістити оголошення, щодо наміру продажу зерна на електронній інформаційній платформі; 4) Після реалізації продукції кошти одержані від продажу зерна передати поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу у тому числі і витрат, пов`язаних із продажем зерна (т.1, а.с. 75).

Також, у наявних матеріалах справи міститься оголошення розміщене на сайті zernoua.com в якому вказано, що ТОВ Новоодеський елеватор пропонує до продажу зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 175 метричних тон (т.1, а.с. 80).

При цьому, судова колегія наголошує, що відповідачем не було повернуто позивачеві зі зберігання зерно пшениці у кількості 245475 кілограм, що відповідно не відповідає кількості вказаній у оголошенні.

Наведене свідчить про наявність у відповідача лише наміру реалізувати належне позивачеві майно.

Втім, жодних доказів на підтвердження того, що спірне майно, яке перебувало на зберіганні у відповідача, було реалізовано (продано) наявні матеріли справи не містять, а відповідачем не надано.

Також, у наявних матеріалах справи міститься адвокатський запит представника позивача до ТОВ Новоодеський елеватор в якому позивач просив, зокрема, у разі продажу відповідачем зерна, надати належним чином засвідчені копії договорів купівлі-продажу , актів приймання-передачі, накладних тощо (т.1, а.с. 67-68).

У відповідь на даний запит, ТОВ Новоодеський елеватор повідомило, серед іншого, що не володіє інформацією щодо продажу зерна (т.1, а.с. 69). До вказаного листа відповідачем не було надано жодних доказів на підтвердження продажу належного позивачеві майна (зерна).

Слід також наголосити на тому, що у наявних матеріалах справи містяться докази, які не узгоджуються із твердженням відповідача щодо наявності у приватного виконавця заборгованості перед ТОВ Новоодеський елеватор.

Так, 28.12.2023 приватний виконавець Куліченко Д.О. звернувся до ТОВ Новоодеський елеватор з листом в якому просив вирішити питання щодо передачі переданого на зберігання зерна його власнику - ТОВ Агро Експорт Миколаїв та надати точну суму вартості зберігання такого майна та запропонувати можливі варіанти розрахунків (т.1, а.с. 156).

В свою чергу, у довідці від 18.01.2024 ТОВ Новоодеський елеватор підтвердило, що станом на 18.01.2024, у межах дії договору складського зберігання №78/21 від 09.07.2021 поклажодавець приватний виконавець Куліченко Д.О. не має заборгованості зі плати послуг, наданих зерновим складом, тобто ТОВ Новоодеський елеватор (т.1, а.с. 66).

Окрім вже зазначеного, колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що разом з позовом ТОВ Агро Експорт Миколаїв було подано до суду заяву про забезпечення позову, в якій позивач просив суд вжити у даній справі заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245 475 кілограм, яке знаходиться у ТОВ Новоодеський елеватор.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 20.05.2024 у цій справі, яка залишена без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 та постановою Верховного Суду від 14.01.2025, заяву ТОВ Агро Експорт Миколаїв про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на зерно пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245 475 кілограм, яке знаходиться у ТОВ Новоодеський елеватор.

При цьому, вживаючи заходи забезпечення позову, суд зазначив, що існує реальна загроза продажу спірного майна, передумовою для чого стали прийняття відповідачем наказу про продаж продукції, яка знаходилась у нього на зберіганні, а також наявна в мережі на сайті ZernoUA.com інформація про те, що відповідач продає пшеницю 4 класу врожаю 2021 у кількості 175 000 т.

В свою чергу, заперечуючи проти вжиття заходів забезпечення позову, відповідач не надав до суду жодних належних та допустимих доказів, на підтвердження того, що належне позивачеві майно вже реалізовано та відсутнє у ТОВ Новоодеський елеватор.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами відсутність у нього належного позивачеві на праві власності майна, а саме зерна пшениці 4 класу врожаю 2021 року у кількості 245 475 кілограм, а тому таке майно наразі перебуває саме у відповідача, з огляду на що, останній має повернути таке майно його власнику - ТОВ Агро Експорт Миколаїв.

Статтею 277 ГПК України визначено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

За наведених обставин судова колегія, виходячи з наданих процесуальним законом повноважень, вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін. З цих підстав апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

З огляду на висновок суду апеляційної інстанції про зміну мотивувальної частини оскаржуваного рішення, із залишенням без змін її резолютивної частини, відповідно до приписів статті 129 ГПК України судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 12.09.2024 по справі №915/559/24 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 03.02.2025.

Головуючий суддя Аленін О.Ю.

Суддя Принцевська Н.М.

Суддя Філінюк І.Г.