Постанова

від 29.01.2025 по справі 626/221/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2025 року

м. Харків

справа №626/221/24

провадження № 22ц/818/454/25

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Пилипчук Н.П.,

суддів Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря Львової С.А.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач ОСОБА_2 ,

третя особа Зачепилівська державна нотаріальна контора Харківської області,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 на рішення Красноградського районного суду Харківської області від 22 серпня 2024 року в складі судді Дудченка В.О.

в с т а н о в и в:

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Зачепилівська державна нотаріальна контора Харківської області про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що вона є рідною дочкою ОСОБА_4 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. У травні 2022 року вона звернулась до Зачепилівської державної нотаріальної контори Харківської області з заявою про прийняття спадщини. Довідкою №3/02-14 від 05 січня 2024 року, виданою завідувачем Зачепилівської державної нотаріальної контори Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Л.Терещенко її повідомлено, що станом на 05 січня 2024 руку за матеріалами спадкової справи №131/2022 (69294592), заведеної Зачепилівською державною нотаріальною конторою 19 травня 2022 року після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , яка на день смерті була зареєстрована та постійно проживала у АДРЕСА_1 , наявні дані про те, що до складу спадкоємців ОСОБА_4 входять вона та ОСОБА_2 , який є спадкоємцем за заповітом.

Вказала, що заповітом ОСОБА_4 на випадок своєї смерті зробила наступне розпорядження: належне їй нежитлове приміщення (магазин), площею 48,4 кв м, що розташований у АДРЕСА_2 та житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований у АДРЕСА_3 , вона заповіла своєму сину ОСОБА_2 .

Зазначила, що з 15 вересня 1979 року спадкодавець ОСОБА_4 перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 та в період шлюбу ОСОБА_4 набула у власність житловий будинок з надвірними будівлями, що розташовані у АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 02 березня 1998 року, та нежитлове приміщення літ. А-1, площею 48,4 кв м, що знаходиться у АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 18 червня 2004 року. Отже вказане нерухоме майно було об`єктами права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , як майно набуте подружжям під час шлюбу, а частка кожного з подружжя у зазначеному майні складає 1/2.

Вказала, що заповіт ОСОБА_4 має письмову форму, нотаріально посвідчений та зареєстрований у спадковому реєстрі 19 січня 2016 року, а тому в частині розпорядження частиною майна іншого співвласника ОСОБА_5 , повинен бути вчинений за згодою такого співвласника. Однак, згоди на розпорядження своєю часткою у спільному майні ОСОБА_5 ані в письмовій ані в будь-якій іншій формі, в тому числі і у формі заповіту подружжя не надавав, що свідчить про те, що ОСОБА_4 , складаючи заповіт, розпорядилась частиною у спільній сумісній власності свого чоловіка ОСОБА_5 без його згоди, що в свою чергу є підставою для визнання такого правочину (заповіту) недійсним.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер. Відповідно до довідки № 30 від 01 лютого 2022 року виданою Зорянським старостинським округом Красноградської міської ради ОСОБА_4 та ОСОБА_5 дійсно були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 з 2017 року по день смерті ОСОБА_5 . Таким чином, ОСОБА_4 у 2020 році фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5 на його частку у спільному майні, а саме у житловому будинку з надвірними будівлями, що розташовані у АДРЕСА_3 та нежитловому приміщенні, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Як наслідок, за відсутності заповіту (визнання його недійсним) до спадкового майна, що повинно спадкуватись між спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_4 , повинно включитись, серед іншого вказане вище нерухоме майно, що безпосередньо впливає на права та законні інтереси позивача як спадкоємця.

Посилалася на те, що заповіт не містить жодних застережень, відносно того, що він стосується будь-якого майна або майнових прав, які будуть набуті спадкодавцем у майбутньому, а тому розпорядження, яке міститься у спірному заповіті стосується виключно прав на те майно (його частину), яке належало спадкодавцю на момент складання такого заповіту у 2016 році.

На момент складання заповіту (19 січня 2016 року) спадкодавець ОСОБА_4 мала у власності тільки частину у нежитловому приміщенні (магазин) та у житловому будинку, а тому не мала права розпоряджатися щодо іншої частини майна, власницею якої вона не була.

Просила визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Красноградського районного нотаріального округу Харківської області Момот С.В. 19 січня 2016 року за реєстровим № 115.

Рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 22 серпня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі, вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що заповіт не містить жодних застережень, відносного того, що він стосується будь-якого майна або майнових прав, які будуть набуті спадкодавцем у майбутньому, а тому розпорядження яке міститься у спірному заповіті стосується виключного прав на те майно (його частину), яке належало спадкодавцю на момент складання такого заповіту (2016 рік). Зазначила, що на момент складання заповіту, спадкодавець ОСОБА_4 мала у власності тільки частку у нерухомому майні, а тому не мала права розпоряджатися щодо іншої частини майна, власницею якої вона не була. Вказала, що майно набуте ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка ОСОБА_5 тільки у 2020 році, тобто більше ніш чотири роки після того, як нею було складено спірний заповіт, після чого нового розпорядження своїм майном на випадок своєї смерті (заповіт) ОСОБА_4 не робила, а попередній заповіт, як вже зазначалося не містив застереження про розповсюдження його дії на майно та/або майнові право що належатимуть ОСОБА_4 в майбутньому. Посилалася на те, що суд, вийшовши за рамки предмету спору, визнав у мотивувальній частині свого рішення ОСОБА_4 такою що фактично успадкувала все майно після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 . Вважала, що належним та допустимим доказом того, що ОСОБА_4 є єдина хто фактично успадкувала все майно після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 є свідоцтво про право на спадщину, отримане в порядку передбаченому ст.1296 ЦК України, обов`язковість якого для спадкоємців нерухомого майна передбачена ст.1297 ЦК України.

05 листопада 2024 року від представника ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою. При цьому зазначив, що спірний заповіт відповідає вимогам чинного законодавства. Вказав, що суд першої інстанції обґрунтував безпідставність обставин, на які посилається позивач та встановив з тих документів, які були надані сторонами, що на момент відкриття спадщини, спадкоємиця ОСОБА_4 набула у власність майно після смерті чоловіка та саме вона була єдиним власником майна, відносно якого залишила розпорядження після своєї смерті.

05 листопада 2024 року від ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав, що нерухоме майно його мати ОСОБА_4 заповіла йому, що відповідає волі заповідача, оскільки відповідно до заповіту вона його заповіла сину в цілому.

10 січня 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 через свого представника подала додаткові пояснення, в яких зазначила, що правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 201/2796/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 360/379/15-ц свідчать про обґрунтованість її доводів та про недійсність або нікчемність спірного заповіту.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 15 вересня 1979 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбу (а.с.25).

ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (а.с.22,25).

ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи з дитинства (а.с.63,64)

ОСОБА_7 у зв`язку із реєстрацією шлюбу змінила своє прізвище на « ОСОБА_8 » (а.с.21).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 (а.с.24).

За повідомленням Зачепилівської державної нотаріальної контори Харківської області № 130/01-16 від 12 березня 2024 року після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкова справа не заводилася (а.с.87,88).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 (а.с.23).

Відповідно до повідомлення Зачепилівської державної нотаріальної контори № 3/02-14 від 05 січня 2024 року, за матеріалами спадкової справи № 131/2022 року (номер у Спадковому реєстрі 69294592), яка заведена Зачепилівською державною нотаріальною конторою Харківської області 19 травня 2022 року, після смерті ОСОБА_9 , яка на день смерті була зареєстрована та постійно проживала в по АДРЕСА_1 , станом на 05 січня 2024 року до складу спадкоємців спадкодавця входять: дочка ОСОБА_1 , яка зареєстрована в АДРЕСА_4 , спадкоємцем являється за законом відповідно до ст. 1261 ЦК України; син ОСОБА_2 , що зареєстрований в АДРЕСА_3 , спадкоємцем являється за заповітом посвідченим Момот С.В., приватним нотаріусом Красноградського районного нотаріального округу Харківської області 19.01.2016 року за реєстровим номером № 115 (а.с.29).

Відповідно до довідки Зорянського старостинського округу Красноградської міської ради № 30 від 01 лютого 2022 року, чоловік ОСОБА_4 . ОСОБА_5 дійсно був зареєстрований по АДРЕСА_1 з 2017 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 . Разом з ним на момент його смерті за однією адресою були зареєстровані: дружина ОСОБА_4 , не родич ОСОБА_10 інші особи не зареєстровані (а.с.30).

Згідно з довідкою Зорянського старостинського округу Красноградської міської ради № 405 від 03 грудня 2021 року ОСОБА_4 дійсно проживала з ОСОБА_5 , вели спільне господарство та були зареєстровані в одному домоволодінні по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.31).

19 січня 2016 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким на випадок свої смерті зробила таке розпорядження: належне їй нежитлове приміщення (магазин), площею 48,8 кв м, що розташоване в АДРЕСА_2 та житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_3 , заповідає своєму сину ОСОБА_2 (а.с.27).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 02 березня 1998 року ОСОБА_4 набула у власність жилий будинок з надвірними будовами, що розташований за адресою; АДРЕСА_3 , право власності на казаний будинок зареєстроване за ОСОБА_4 (а.с.37-38).

Згідно з договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 18 червня 2004 року ОСОБА_4 набула у власність нежитлове приміщення, площею 48,4 кв м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , право власності на вказане нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_4 (а.с.32-33,34).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Спірні правовідносини стосуються захисту спадкових прав позивачки, як спадкоємиці за законом, пов`язаних із наявністю заповіту, складеного на ім`я відповідача.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (статті 1233 ЦК України).

Згідно зі статтею 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд.

Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання

Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) та в постановах Верховного Суду від 07 березня 2024 року в справі № 388/792/19 (провадження № 61-1724св24), від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21) та ін.).

Відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено в статті 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251, 1252 цього Кодексу.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

В той же час слід враховувати, що спадкодавець не може заповідати майно, власником якого він не є.

Частиною першою статті 1236 ЦК України визначено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому.

Згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Отже заповіт визнається нікчемним в частині заповідання майна, власником якого заповідач не був і не мав права охопити заповітом права, які йому не належать.

Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 758/384/17 (провадження № 61-37911св18).

Згідно статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Згідно частини другої статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Матеріали справи свідчать про те, що з 15 вересня 1979 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбу, під час якого ОСОБА_4 набула у власність наступне майно:

жилий будинок з надвірними будовами, що розташований за адресою; АДРЕСА_3 , за договором купівлі-продажу від 02 березня 1998 року;

нежитлове приміщення, площею 48,4 кв м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , за договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 18 червня 2004 року.

Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що вищезазначене нерухоме майно придбано ОСОБА_4 підчас перебуванняушлюбі зОСОБА_5 , отже майно було об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, не відноситься до майна, що є особистою приватною власністю чоловіка або дружини, не дивлячись на те, що правовстановлюючі документи були оформлені на ОСОБА_4 ,як дружину ОСОБА_5 , та відповідно вона мала право на частку у вказаному майні.

Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Частиною першою статті 1296 ЦК України визначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Частина третя цієї статті встановлює, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Відповідно до статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Частиною першою статті 1236 ЦК України визначено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому.

Згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Однак, відповідно до частини першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі№ 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) указано про те, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Матеріали справи свідчать про те, що заповіт, складений ОСОБА_4 19 січня 2016 року складений та посвідчений у відповідності до вимог закону, зокрема, приватним нотаріусом Красноградського районного нотаріального округу Харківської області Момот С.В. встановлено особу заповідача та визначено обсяг його цивільної дієздатності; заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням точного місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача, також заповідач власноручно підписав заповіт.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що в матеріалах справи відсутні належні, достатні та допустимі докази про те, що нотаріусом при посвідченні заповіту були порушені вимоги до його форми та порядку його посвідчення.

Судом також встановлено, що після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , спадкова справа не заводилась, однак його дружина ОСОБА_4 на момент його смерті, була зареєстрована з ним за однією адресою, тому у відповідності до вимог частини 3 статті 1268 ЦК України, вважається такою, що прийняла спадщину.

При цьому, ОСОБА_5 за життя окремо заповіт на своє майно не складав, заповіт дружини не оскаржував, про виділ частки у спільному сумісному майні вимог не заявляв, до моменту його смерті майно перебувало у спільній власності подружжя та не вибувало із його володіння, а спадщину після його смерті прийняла його дружина, яка стала єдиним власником вказаного вище нерухомого майна.

Виходячи з наведеного колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про те, що спадкове майно після смерті ОСОБА_4 за заповітом складається в цілому з жилого будинку з надвірними будовами, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 та нежитлового приміщення, знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини та заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому, а на момент відкриття спадщини вказане майно належало ОСОБА_4 в цілому.

Твердження ОСОБА_1 про те, що на момент складання заповіту, спадкодавець ОСОБА_4 мала у власності тільки частку у нерухомому майні, а тому не мала права розпоряджатися щодо іншої частини майна, власницею якої вона не була, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки заповідач при складанні заповіту може охопити майно, яке буде йому належати в майбутньому, а чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився зхарактером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно достатті 375 ЦПК Україниє підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Відповідно достатті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положеннястатті 141 ЦПК Українита керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Красноградського районного суду Харківської області від 22 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова