Постанова

від 19.02.2025 по справі 523/10249/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 523/10249/20

провадження № 61-16752 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - адвокат Дарієнко Віктор Дмитрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Дарієнка Віктора Дмитровича, на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси

від 31 липня 2020 року у складі судді Аліни С. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року у складі колегії суддів:

Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 , в якому просив суд: розірвати укладений між ними 25 березня

2018 року договір про забезпечення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна - передачі авансу у розмірі 1 350 000 доларів США; стягнути

з ОСОБА_2 на свою користь вищевказаний аванс, зокрема його еквівалент

у розмірі 36 544 500,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 25 березня 2018 року між ним

та ОСОБА_2 було укладено договір про забезпечення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна - передачі авансу.

У цей самий день він передав ОСОБА_2 у якості авансу за попереднім договором купівлі-продажу грошові кошти у сумі 1 350 000,00 доларів США.

Відповідно до вказаного договору ОСОБА_2 зобов`язалася у майбутньому передати йому належне їй на праві особистої приватної власності наступне нерухоме майно:

- 1/2 частини земельної ділянки, площею 3,84 га, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4820982200:09:000:0330;

- 1/2 частину комплексу котеджів, що в цілому складаються з: літ. А, загальною площею 993,1 кв. м.; літ. Б, загальною площею 1353 кв. м., що знаходяться

на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Передача у його власність вказаного вище майна повинна була відбутися

не пізніше 15 днів із моменту скасування арешту та обмежень з даного майна, скасування арештів та обмежень для вільного пересування ОСОБА_2

на території України. У випадку відмови від оформлення вказаного майна ОСОБА_2 зобов`язалася повернути йому отриману суму у подвійному

розмірі - 2 700 000,00 доларів США.

Згодом йому стало відомо про те, що вказані об`єкти нерухомого майна (земельна ділянка та комплекс котеджів) вибули із власності ОСОБА_2 , зокрема,

у судовому порядку було скасовано правовстановлюючі документи

ОСОБА_2 на вищевказане майно (справа № 469/863/15-ц).

Позивач уважав, що укладений договір передачі авансу повинен бути розірваний,

а з ОСОБА_2 на його користь підлягає стягненню сума, яка була передана ним у якості авансу - 1 350 000,00 доларів США, що еквівалентно 36 544 500,00 грн.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано договір про забезпечення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна - передачі авансу, укладений 25 березня 2018 року

між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аванс

у сумі 36 544 500,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір

у сумі 11 350,00 грн.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зобов`язання

між сторонами у справі за укладеним між ними попереднім договором невиконані через винну поведінку ОСОБА_2 (статті 614, 615 ЦК України). Грошові кошти, сплачені позивачем на користь відповідачки в якості авансу за попереднім договором (1 350 000,00 доларів США), є такими, що набуті ОСОБА_2

без достатньої правової підстави й вони підлягають поверненню позивачу

(стаття 570 ЦК України).

При цьому ОСОБА_2 добровільно не повернула позивачу безпідставно набуті нею грошові кошти.

Питання щодо розподілу судових витрат вирішено з урахуванням статті 141

ЦПК України.

Суд першої інстанції застосував відповідну судову практику Верховного Суду.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 10 червня 2020 року поновлено представнику ОСОБА_2 - адвокату Антонєвському Ю. Ф., строк на звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення суду.

Вищевказану заяву про перегляд заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 липня 2020 року залишено без задоволення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 липня 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком районного суду про наявність підстав для задоволення позову, так як ОСОБА_2 отримала

від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 350 000,00 доларів США,

що за згодою між ними складає 50 % вартості належного їй нерухомого майна,

з метою укладення у подальшому основного договору та сплати 100 % вартості нерухомого майна.

Сплачена ОСОБА_1 сума грошових коштів у розмірі 1 350 000,00 доларів США є авансом, який підлягає обов`язковому поверненню позивачу у будь-якому випадку, якщо договір купівлі-продажу не укладено і товар не передано.

При цьому ОСОБА_2 не спростовувала факт отримання грошових коштів

від позивача, а лише стверджувала, що строк виконання її зобов`язань

ще не настав. Місце укладення попереднього договору та суб`єктивні причини неможливості укладення основного договору не мають правового значення, вони не входять до предмета доказування у справі.

З моменту отримання авансу 25 березня 2018 року договори купівлі-продажу нерухомого майна укладено не було, арешт з майна, належного відповідачці,

на момент вирішення справи судом не знято, а судовим рішенням у справі

№ 469/863/15-ц за позовом прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА), Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - Коблівська СР), ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпорядження

й рішення, визнання недійсним договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акту на право власності, свідоцтва про право власності на нерухоме майно скасовано правовстановлюючі документи на належне відповідачці майно. Тобто позивач не реалізував очікувань на укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна, яке відповідачка зобов`язалася йому відчужити, отримавши авансовий платіж, а також позбавлений можливості користуватися переданими в якості авансу грошовими коштами протягом тривалого часу і його порушені права підлягають судовому захисту.

Апеляційний суд застосував норми ЦК України та врахував відповідну судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції

У грудні 2024 року представник ОСОБА_2 -адвокат Дарієнко В. Д., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати

та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову

ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає наступне: застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суди встановили обставини,

що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2025 року відкрито касаційне провадження

у цій справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 17 грудня 2024 року. Витребувано справу з суду першої інстанції.

У січні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Дарієнка В. Д., мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, не враховано відповідні правові позиції Верховного Суду, а також не надано належної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам.

Документ, який знаходиться в матеріалах справи, який суди вважали договором про забезпечення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна,

або як розписку, складений та підписаний відповідачкою в росії без участі позивача. Останній відповідний документ не підписував, грошових коштів відповідачці не передавав. При цьому на вказаний факт не впливає зазначення

в документі свідка ОСОБА_4 , тобто сторонньої особи без повноважень.

Цей документ є одностороннім правочином від імені ОСОБА_2 . Підпис ОСОБА_1 в ньому відсутній.

Суди не надали належну правову кваліфікацію відносинам, які склалися

між сторонами у справі, не здійснили належне тлумачення вищевказаного документа, який є одностороннім правочином відповідачки. Судами

не досліджувалося питання джерела наявності у позивача грошових коштів

у великих розмірах.

Крім того, строк виконання відповідного зобов`язання ще не настав, на адресу відповідачки не надходили претензії від позивача, останній не довів факт невиконання відповідачкою взятого на себе одностороннього зобов`язання.

Суди попередніх інстанцій ухвалили свої рішення на припущеннях, не врахували доводи відповідачки. У матеріалах справи відсутні належні та достатні докази,

що підтверджують факт отримання відповідачкою грошових коштів від позивача. При цьому останній повинен був перевезти відповідні грошові кошти, який у нього не було, через державний кордон України із Одеси до москви.

ОСОБА_2 незаконно перебуває в міжнародному розшуку, а позивач, з його слів, уклав з нею договір, проте не повідомив про це правоохоронні органи,

що свідчить про його недобросовісну поведінку.

Вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 570

ЦК України (поняття завдатку) у подібних правовідносинах.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від ОСОБА_1 , в якому викладено аргументи щодо необґрунтованості касаційної скарги. Вказується, що оскаржувані судові рішення є законними

та обґрунтованими. Зроблені судами висновки узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

25 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про забезпечення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна - передачі авансу у розмірі 1 350 000,00 доларів США, що еквівалентно 36 544 500,00 грн.

Даний договір укладено в місті москві російської федерації.

Із тексту вищевказаного договору вбачається, що ОСОБА_2 підтверджує отримання нею грошових коштів в якості авансу у розмірі 1 350 000,00 доларів США від ОСОБА_1 , що за згодою між ними складає 50 % вартості раніше належного їй майна:

1. Земельної ділянки, площею 3,84 га, під кадастровим номером 4820982200:09:000:0330, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

2. Котеджів, розташованих на земельній ділянці за вищевказаною адресою,

що складаються з літ. «А», площею 993,1 кв. м., літ. «Б», площею 1 353 кв. м.

ОСОБА_2 зобов`язалася оформити 1/2 частину права власності на дану земельну ділянку і розташовані на ній котеджі на ОСОБА_1 не пізніше

15 днів із моменту зняття всіх арештів та обмежень з вищевказаного майна, зняття всіх арештів та обмежень з ОСОБА_2 для її вільного переміщення

по Україні, а також після письмового повідомлення на її електронну адресу

про зняття всіх вищевказаних обмежень та арештів.

Якщо ОСОБА_2 буде повернута частина майна, остання зобов`язалася оформити 1/2 частину права власності в частині повернутого майна.

У разі відмовити від оформлення 50 % власності даного майна

на ОСОБА_1 , а рівно ухилення від його переоформлення, ОСОБА_2 зобов`язалася повернути отриману суму у подвійному розмірі

у сумі 2 700 000,00 доларів США або 100 % даного майна переходить у власність ОСОБА_1 .

Якщо дана земельна ділянка і котеджі ОСОБА_2 не повернуться, сума авансу поверненню не підлягає, а нерухомість ОСОБА_1 не переходить.

Договір написаний 25 березня 2018 року у присутності громадянина ОСОБА_4 (а. с. 21, т. 1).

Указані зобов`язання були оформлені письмово власноруч складеною

ОСОБА_2 письмовою розпискою від 25 березня 2018 року, яка була підписана сторонами договору: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також свідком - ОСОБА_4 .

Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 13 квітня

2016 року у справі № 469/863/15-ц, що набрало законної сили, позов прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави до Березанської РДА, Коблівської СР, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання незаконними

та скасування розпорядження й рішення, визнання недійсним договорів

купівлі-продажу нерухомого майна, державного акту на право власності, свідоцтва про право власності на нерухоме майно було задоволено.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА від 07 квітня 2006 року № 269.

Визнано незаконним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 07 квітня

2006 року, укладений між Березанською РДА та ПП ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О. Б. та зареєстрований у реєстрі за № 531.

Визнано недійсним державний акт серії ЯГ № 601499 від 26 квітня 2007 року

на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 4820982200:09:000:0330.

Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Коблівської СР

від 11 травня 2011 року № 39 у частині визнання права власності за ОСОБА_3 на котеджі на 25 та 34 номери за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 25 травня 2011 року, яке підтверджує право власності ОСОБА_3

на нерухоме майно - на вищевказані котеджі.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 19 липня

2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Мартинюк О. Б.

та зареєстрований у реєстрі за № 1293 (а. с. 16-20, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Дарієнка В. Д., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити

на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання

або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають

у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов

та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови,

які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти

у розмірі 1 350 000,00 доларів США, що за згодою між сторонами складає 50 % вартості належного їй нерухомого майна, з метою укладення у подальшому основного договору та сплати 100 % вартості нерухомого майна.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає

або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві),

а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити

за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору,

а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно,

що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання.

Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи,

які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (див.: постанову Верховного Суду

від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, провадження

№ 12-42гс20).

Отже, ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору,

на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

Аванс не має забезпечувальної функції, якщо основний договір не укладено

з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.

Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити,

яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див.: пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі

№ 917/1739/17, провадження № 12-161гс19).

У постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 зроблено висновок про те, що «внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договорів купівлі-продажу будинку та частин земельних ділянок. Оскільки договори купівлі-продажу будинку й частин земельних ділянок, які б за своєю формою та змістом відповідали вимогам закону, між сторонами

у справі укладені не були, а сторони лише домовилися укласти такі договори

в майбутньому, передана ОСОБА_8 відповідачу грошова сума в розмірі

968 420 гривень є авансом, який підлягає поверненню позивачу, тому висновок суду касаційної інстанції щодо необґрунтованості позовних вимог про стягнення авансу за попереднім договором є помилковим».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17, провадження № 61-21724св18, зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить

про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати

на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа

у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати

в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання;

(б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно;

(в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні,

так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому,

що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України

не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих

у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить про те, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.

Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

На зазначеному наголошено в постанові Верховного Суду від 20 листопада

2024 року у справі № 511/126/17 (провадження № 61-12099св24).

Тобто судова практика з указаного питання, зокрема, щодо застосування

статті 570 ЦК України, якою врегульовано питання завдатку, є сталою

та сформованою.

Верховний Суд ураховує, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81

ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази

за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи, характер спірних правовідносин, надав оцінку доводам сторін, поданим ними доказам

й обґрунтовано виходив із того, що сторони домовилися про укладання

у майбутньому договору про купівлю-продаж нерухомого майна, а тому

сплачена ОСОБА_1 відповідачці сума грошових коштів

у розмірі 1 350 000,00 доларів США є авансом, який підлягає обов`язковому поверненню позивачу, так як відбулося невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс.

Судами вірно враховано, що ОСОБА_2 не спростовувала факт отримання грошових коштів від позивача у вказаному розмірі, а лише стверджувала, що строк виконання її зобов`язань ще не настав. Відповідні посилання містить і касаційна скарга.

Колегія суддів звертає увагу на взаємовиключні доводи касаційної скарги, зокрема, заявник касаційної скарги одночасно вказує про те, що відповідачка

не отримувала грошові кошти від позивача, й про те, що строк виконання зобов`язання відповідачки ще не настав, а позивач не висловлював їй претензій

з приводу не виконання зобов`язання.

Судами попередніх інстанцій надано належну правову оцінку наявним у справі письмовим доказам і вірно враховано, що з моменту отримання авансу

(25 березня 2018 року) договір купівлі-продажу нерухомого майна укладено

не було. При цьому арешт з майна, належного відповідачці, на момент вирішення справи судом не знято, а рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 13 квітня 2016 року у справі № 469/863/15-ц скасовано правовстановлюючі документи на належне відповідачці майно.

Тобто у спірних правовідносинах порушено права позивача, який: 1) не реалізував очікувань на укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна,

яке відповідачка зобов`язалася йому відчужити, отримавши авансовий платіж;

2) позбавлений користуватися переданими в якості авансу грошовими коштами протягом тривалого часу. Ці порушені права позивача підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідачки на його користь авансового платежу,

що поверне сторони спірних правовідносин у попередній стан.

Відповідно до вищенаведених норм права та сталої судової практики Верховного Суду аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню, якщо договір купівлі-продажу не укладено і товар не передано.

Судами вірно зазначено, що мотиви відмови від укладання основного договору,

або відмова у передачі в будь-який інший спосіб нерухомого майна

від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 не мають правового значення

при вирішенні даного справи, так як сплачена грошова сума у вигляді авансу повертається в будь-якому випадку її платнику. Не впливає на вказаний факт

і місце укладення правочину (місто москва російської федерації), наявність/відсутність свідків тощо. Доводи касаційної скарги у цій частині

є безпідставними, їм уже надано відповідну правову оцінку судами попередніх інстанції, з якою погоджується Верховний Суд.

При цьому судом апеляційної інстанції досліджувалися питання як перетину державного кордону сторонами, так як і фінансової платоспроможності позивача (нараховані та/або отримані доходи, кредитні кошти, грошові кошти, отримані

від продажу майна), що спростовує відповідні посилання касаційної скарги.

Крім того, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки про те,

що наявність кримінальних проваджень відносно відповідачки не має правового значення при вирішення спору про стягнення авансу і не вказує

на добросовісність/недобросовісність дій сторін у зобов`язанні.

ОСОБА_2 не спростувала, що вона не отримувала грошові кошти

від позивача, а відповідний факт останнім доведено в силу вимог процесуального закону (статті 12, 81 ЦПК України).

Отже, суди попередніх інстанцій зробили вірні висновки про наявність правових підстав для задоволення позову й правильно застосували норми матеріального права.

Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться

до власного тлумачення норм права та спростовуються встановленими судами обставинами, а тому відхиляються Верховним Судом.

Висновки судів у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно

та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Всі докази оцінено судом у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи.

Висновки судів по суті спору узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), що спростовує відповідні доводи касаційної скарги. Судова практика у цій категорії справ є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність

та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Щодо розподілу судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення

або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд залишає оскаржувані судові рішення без змін, тому розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Дарієнка Віктора Дмитровича, залишити без задоволення.

Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 липня 2020 року

та постанову Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року залишити

без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець