Постанова

від 17.02.2025 по справі 906/1422/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 906/1422/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинянка"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 (Мельник О. В. - головуючий, судді Крейбух О. Г., Олексюг Г. Є.) у справі

за позовом Фізичної особи-підприємця Ковальського Віталія Деонізовича

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинянка"

про стягнення 783 230,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У грудні 2020 року Фізична особа-підприємець Ковальський Віталій Деонізович звернувся з позовом, в якому просив стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинянка" (далі - ТОВ «Волинянка») 783 230,00 грн безпідставно набутих в коштів. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що між сторонами був укладений договір оренди, за яким позивач орендував у відповідача приміщення. Орендна плата у договорі була встановлена 1700,00 грн на місяць, однак на вимогу відповідача/орендодавця позивач сплачував більшу суму готівкою директору відповідача, про що робились відмітки у створеному позивачем журналі (зошиті) у період 2013-2020 роки. Позивач зазначив, що сплатив відповідачу 912 430,00 грн в якості орендної плати, тоді як виходячи з умов договору мав би сплатити 129 200,00 грн, різниця становить 783 230,00 грн. В якості правового обґрунтування вимоги позивач послався на статтю 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 15.11.2013 року між ТОВ "Волинянка" (орендодавець) та ФОП Ковальським В. Д. (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до приватної власності, згідно п.1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно - одноповерхову будівлю площею 200 кв. м та земельну ділянку, на якій вона розміщена, необхідну для використання будівлі за призначенням, передбаченим в договорі, що належить орендодавцю на праві приватної власності та розташована за адресою: м. Новоград-Волинський, вул. Житомирська, 110.

Орендар зобов`язався своєчасно вносити орендну плату в розмірі 1700 (одна тисяча сімсот) гривень на місяць. Орендна плата коригується щорічно з урахуванням інфляції (п.2.8. договору).

Договір набирає чинності з 01.12.2013 і діє протягом трьох років (п.5.5. договору).

За актом прийому-передачі від 01.12.2013 майно передано позивачу.

Позивач стверджує, що сплата першого платежу орендної плати за користування майном була здійснена відповідно до умов договору, однак ТОВ "Волинянка" вказані кошти були повернуті як помилково сплачені, і на вимогу товариства кошти за користування майном необхідно було передавати готівкою.

При цьому, орендна плата сплачувалась на користь відповідача у більшому розмірі, ніж було передбачено договором від 15.11.2013, на підтвердження чого позивачем надано письмові докази у вигляді Журналів обліку виплачених коштів за оренду приміщення, послуги водопостачання, використану електроенергію за адресою: Житомирська обл., м. Новоград-Волинський, вул. Житомирська, 110. Зазначені Журнали обліку містять дати, суми та підписи директора ТОВ "Волинянка" Савчук Л.П.

09.05.2020 позивач отримав від директора ТОВ "Волинянка" лист від 08.05.2020 щодо зобов`язання звільнити орендоване приміщення в строк до 10 робочих днів, що свідчить про дострокове розірвання договору в односторонньому порядку.

Позивач також вказав, що з моменту виникнення (травень-липень 2020 року) спірних відносин щодо дійсності договору оренди, відновив сплату оренди на банківський рахунок позивача у безготівковій формі, однак вказані кошти були повернуті як безпідставно перераховані.

На підтвердження сплати відповідачу грошових коштів за період з 27.12.2013 по 07.05.2020 роки на загальну суму 901940,00 грн, в тому числі орендні платежі та кошти, сплачені в більшому розмірі, ніж це передбачено умовами договору, які і є предметом розгляду даної справи, позивач надав "Журнали обліку виплачених коштів за оренду приміщення, послуги водопостачання, використану електроенергію за адресою: Житомирська обл. м. Новоград-Волинський, вул. Житомирська, 110, ФОП Ковальським В.Д. директору ТОВ "Волинянка" Савчук Л.П." (т.1, а.с.8-11), які містять відомості про періоди оплати, дати отримання, суми оплати та підписи Савчук Л.П.

Оцінюючи Журнали обліку як докази у даній справі, суд враховував, що згідно з висновком експерта від 27.09.2023, складеного за результатами проведення почеркознавчої експертизи, яка була призначена ухвалою Господарського суду Житомирської області від 29.12.2022, підписи у стовпці "Підпис" за періоди з 15.12.2013 по 30.06.2017, з 01.07.2017 по 31.03.2020 на аркушах журналу обліку виплачених коштів за оренду приміщення, послуги водопостачання, використану електроенергію за адресою: Житомирська обл., м. Новоград-Волинський, вул. Житомирська, 110, ФОП Ковальським В.Д. директору ТОВ "Волинянка" Савчук Л.П. виконані Савчук Людмилою Петрівною.

Апеляційним судом встановлено, що директором ТОВ "Волинянка" у спірний період була саме Савчук Людмила Петрівна, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та не заперечувалось відповідачем у суді апеляційної інстанції.

Таким чином, із врахуванням відповідних висновків експерта за результатами проведення почеркознавчої експертизи, колегія суддів дійшла висновку про належність та допустимість Журналів обліку як доказів у даній справі в підтвердження отримання коштів уповноваженою особою відповідача.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.05.2021 у справі №906/892/20 встановлено нікчемність договору оренди нерухомого майна, що належить до приватної власності від 15.11.2013, який укладений між ТОВ "Волинянка" та ФОП Ковальським В. Д.

Суд апеляційної інстанції у вказаній постанові у справі зазначив, що договір оренди є нікчемним, оскільки укладений на три роки та підлягав нотаріальному посвідченню із державною реєстрацією набутого на його підставі права на нерухоме майно. Водночас, суд встановив, що ФОП Ковальський В.Д. користувався орендованим приміщенням з моменту підписання акта приймання-передачі і до моменту ухвалення постанови суду. Враховуючи встановлення нікчемності договору оренди, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що з метою захисту прав власника необхідно застосувати наслідки недійсності правочину шляхом зобов`язання ФОП Ковальського В.Д . повернути ТОВ "Волинянка" частину одноповерхової будівлі площею 200 м2 за адресою: Житомирська обл., м. Новоград-Волинський, вул. Житомирська, 110

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 08.09.2021 у справі № 906/1422/20 у задоволенні позову відмовлено. Додатковим рішенням Господарського суду Житомирської області від 04.10.2021 стягнуто з позивача на користь відповідача 9600,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.12.2021 рішення та додаткове рішення залишені без змін.

3.2. Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.08.2022 рішення судів у справі № 906/1422/20 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова аргументована тим, що сама лише наявність укладеного між сторонами договору не є достатньою підставою для віднесення до договірних будь-яких правовідносин, що виникають між цими особами. Для визнання відповідних зобов`язань між сторонами договірними необхідним є встановлення факту їх виникнення саме на підставі умов та на виконання відповідного договору. Водночас, сплата однією стороною грошових коштів другій стороні поза межами платежів, передбачених договором чи договорами, зокрема переплата понад визначену в договорі (договорах) суму, не може бути визнана такою, що здійснена на підставі відповідного договору. Отже, спір про повернення таких коштів має вирішуватися на підставі статті 1212 ЦК України. З урахуванням наведених у позовній заяві підстав позову господарським судам при вирішенні спору слід було з`ясувати наявність чи відсутність фактів сплати позивачем відповідачу спірних грошових коштів (їх частини), як поза межами платежів, передбачених нікчемним договором оренди чи іншими договорами, так і у розмірі, що перевищує відшкодування вартості користування нерухомим майном за цінами, які існують на момент відшкодування.

Однак господарські суди попередніх інстанцій під час розгляду справи наведені обставини належним чином не дослідили, не встановивши ані загальний розмір платежів, сплата яких передбачалась нікчемним Договором оренди, ані розмір відшкодування вартості користування нерухомим майном, а також співвідношення розміру цих платежів зі сплаченою Позивачем сумою грошових коштів.

3.3. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20.05.2024 №906/1422/20 (суддя Тимошенко О. М.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що сплата орендних платежів в певному розмірі позивачем і отримання цих платежів в цьому ж розмірі відповідачем свідчить про те, що такими діями сторони узгодили розмір орендної плати інший, ніж було обумовлено в договорі від 15.11.2013. Такі узгодження відбулися в письмовій формі шляхом складання позивачем тексту та проставлення повноважною особою відповідача свого підпису. Такі дії сторін суд розцінив як внесення змін до договору в частині розміру орендної плати. Договір з такими змінами виконувався сторонами шляхом оплати позивачем та прийняття оплати відповідачем.

Кошти, які позивач вважає безпідставно сплаченими, насправді є такими, що сплачені на виконання нікчемного/недійсного договору від 15.11.2013 в якості орендних платежів, розмір яких був узгоджений обома сторонами в момент їх сплати.

Отже, кошти, які сплачені позивачем і які він просить стягнути з відповідача, є такими, що сплачені в якості орендної плати за майно, яким позивач користувався на виконання договору від 15.11.2013, тому виходячи із висновків Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 у цій справі, ці кошти не можуть бути стягнуті з відповідача ні на підставі статті 216 ЦК України, ні на підставі статті 1212 ЦК України

Додатковим рішенням Господарського суду Житомирської області від 29.05.2024 стягнуто з ФОП Ковальського В. Д. на користь ТОВ "Волинянка" 20000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

3.4. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 №906/1422/20 рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення.

Позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Волинянка» на користь ФОП Ковальського В. Д. 442 400,00 грн безпідставно набутих коштів. У задоволенні позову в частині стягнення 340830,00 грн відмовлено.

Додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 29.05.2024 у справі №906/1422/20 змінено та викладено його резолютивну частину в наступній редакції: Стягнуто з ФОП Ковальського В. Д. на користь ТОВ "Волинянка" 8704,00 грн витрат на професійну правничу допомогу".

Стягнуто з ФОП Ковальського В. Д. на користь ТОВ "Волинянка" 3916,80 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Постанова аргументована тим, що відповідачем не надано первинних бухгалтерських документів або будь-яких інших доказів, які б свідчили про виконання орендарем свого обов`язку щодо сплати орендних платежів іншим способом, ніж це зафіксовано в Журналах обліку. Також ТОВ "Волинянка" не доведено факту безоплатного користування нерухомим майном за нікчемним договором оренди, про що вказали господарські суди при розгляді справи №906/892/20.

Доводи відповідача щодо погодження між сторонами усних домовленостей під час укладення договору оренди про те, що ФОП Ковальський В.Д. в рахунок сплати орендних платежів розробить документацію на каналізацію та за власний кошт відремонтує її, а також щодо того, що до моменту подання Журналів до суду у них були відсутні обкладинки, графи "Орендна плата за кафе "Волинянка" м. Новоград-Волинський, вул. Житомирська 110" та слова "Отримання", яке було пізніше дописано у графі "Дата", не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодним письмовим належним та допустимим доказом у розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та є лише припущенням відповідача.

Враховуючи Журнали обліку виплачених коштів, надані позивачем, приймаючи до уваги висновок експерта від 27.09.2023, складений за результатами проведення почеркознавчої експертизи, та встановлення факту належності підписів, наявних у відповідних Журналах, саме директору ТОВ "Волинянка" Савчук Л.П. як орендодавцю згідно з договором, колегія суддів апеляційного суду із врахуванням положень статей 79, 86 ГПК України дійшла висновку, що вказані докази є більш вірогідними в підтвердження факту сплати коштів позивачем та отримання їх відповідачем, ніж протилежна правова позиція позивача про неотримання вказаних коштів.

Щодо доводів відповідача про порушення позивачем Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою правління Національного банку України від 29.12.2017 № 148, апеляційний суд вважає, що такі порушення можуть свідчити про порушення фінансової та бухгалтерської дисципліни між сторонами, однак не спростовують факту здійснення сплати коштів орендарем та отримання їх повноважною особою орендодавця.

Враховуючи принцип свободи договору, а також встановлення факту нікчемності вказаного правочину лише у 2021 році постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.05.2021 у справі №906/892/20, колегія суддів вважала, що сторони договору повинні були реалізовувати свої права та обов`язки на умовах, погоджених ними та передбачених саме договором оренди від 15.03.2013. Таким чином, орендар повинен був здійснювати сплату орендних платежів на умовах, передбачених пунктом 2.8. договору, тобто в розмірі 1700 грн на місяць.

Висновки суду першої інстанції про внесення письмових змін до договору в частині розміру орендної плати шляхом сплати орендних платежів в певному розмірі орендарем і отримання цих платежів в цьому ж розмірі орендодавцем, що підтверджувалось складанням позивачем тексту та проставленням повноважною особою відповідача свого підпису в Журналах, є необґрунтованими та безпідставними, оскільки відповідно до п. 5.1. договору визначено, що всі зміни та доповнення можуть мати місце за згодою обох сторін, оформлюються додатковими письмовими угодами та є невід`ємними частинами договору.

Однак, матеріали справи не містять будь-яких укладених між сторонами додаткових угод щодо зміни розміру та умов сплати орендної плати, які передбачені п.2.8. договору. З огляду на викладене, із врахуванням відомостей із Журналів обліку щодо сум оплати, а також відсутність будь-яких інших договірних правовідносин між сторонами, які б передбачали сплату відповідних коштів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про сплату позивачем орендних платежів в більшому розмірі, ніж це передбачено умовами договору.

При цьому, зі змісту позовної заяви та розрахунку спірної суми, наведеної позивачем у ній, не вбачається, що позивач просив суд стягнути з відповідача щомісячні платежі в межах 1700,00 грн виходячи із розміру орендної плати, зазначеної п.2.8. нікчемного договору.

Щодо посилань відповідача про здійснення позивачем розрахунку спірної суми без врахування індексу інфляції згідно з п. 2.8 договору, що свідчить про його неправильність, суд апеляційної інстанції зауважив, що ТОВ "Волинянка" будь-яких доказів, в т.ч. здійсненого контррозрахунку, в спростування вказаного розрахунку позивача всупереч положенням частин третьої, четвертої статті 13, частини першої статті 74 ГПК України не надав, що свідчить про безпідставність та необґрунтованість відповідних доводів.

Враховуючи встановлення факту порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду, приймаючи до уваги заяву відповідача про застосування позовної давності у спірних правовідносинах, а також зважаючи на ту обставину, що з позовом про стягнення коштів, сплачених з грудня 2013 року по березень 2020 року, ФОП Ковальський В.Д. звернувся лише 03.12.2020, колегія суддів дійшла висновку про пропущення позивачем позовної давності в частині стягнення грошових коштів за період з грудня 2013 року по 03.12.2017.

Таким чином, здійснивши відповідний розрахунок в межах позовної давності за період 04.12.2017 по 31.03.2020, апеляційний суд вважав, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягають 442 400,00 грн (783 230,00 грн - 340 830,00 грн) безпідставно набутих коштів.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу та відзиву на касаційну скаргу

4.1. ТОВ «Волинянка» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 № 906/1422/20 і залишити в силі рішення Господарського суду Житомирської області від 29.05.2024 та додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 29.05.2024.

Підставами касаційного оскарження є пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

4.2. Скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції застосував приписи статей 1212, 216 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, у постановах Верховного Суду від 03.08.2022 у цій справі №906/1422/20, від 16.06.2020 у справі № 43/75-15/7-б, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17; від 06.09.2023 у справі № 127/12240/22.

Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначено, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 216, 1212 ЦК України до правовідносин щодо повернення позивачу коштів, сплачених ним відповідачу саме на виконання нікчемного договору оренди та застосування реституції.

Суд апеляційної інстанції задовольняючи частково позов на підставі здійсненого позивачем розрахунку не врахував, що останній здійснений без індексу інфляції, що передбачено пунктом 2.8 договору, та за ціною вказаною в договорі оренди, а не за цінами, які існують на момент відшкодування, що відповідно свідчить про неправильність такого розрахунку, що призвело до надмірного фінансового тягаря для відповідача.

Суд дійшов передчасного висновку про те, що долучені позивачем копії особистих записів, оформлених у вигляді Журналів, є належними та допустимими доказами, які б підтверджували факт внесення орендної плати з комунальними платежами, оскільки судом апеляційної інстанції не враховано вимог Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного Банку України від 29.12.2017 №148.

4.3. У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на безпідставність доводів скаржника та просить залишити без змін оскаржену постанову.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. Колегія суддів зауважує, що справа № 906/1422/20 вже перебувала на розгляді Верховного Суду і направляючи її на новий розгляд, у постанові від 03.08.2022 було сформульовано ключові для спірних правовідносин висновки, а саме:

«Згідно з частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України, зокрема, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тлумачення змісту наведеної норми свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов`язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю.

Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній, одержаного ними на виконання цього правочину.

Водночас частинами 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 1212 Цивільного кодексу України положення глави 83 зазначеного Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Системне тлумачення зазначених норм законодавства свідчить про те, що правила частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція, а в тому разі, коли тільки одна зі сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 зазначеного Кодексу.

Подібний за змістом висновок про застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України до правовідносин щодо повернення сторонами виконаного за недійсним правочином викладений, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15, тому наведені в касаційній скарзі аргументи Позивача про відсутність відповідного висновку не підтвердились.

Враховуючи наведену правову позицію та обставини нікчемності Договору оренди, Верховний Суд вважає слушними доводи Позивача про недоречне посилання судів першої та апеляційної інстанцій у контексті вирішення спору в цій справі на те, що договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

Однак, враховуючи те, що господарські суди попередніх інстанцій встановили обставини, які свідчать про використання Позивачем Орендованого майна з моменту підписання акта приймання-передачі до моменту ухвалення постанови апеляційного господарського суду у справі № 906/892/20, Верховний Суд виходить з того, що положення статті 1212 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до правовідносин щодо повернення Позивачу коштів, сплачених ним Відповідачу саме на виконання нікчемного Договору оренди, адже у такому випадку повернення сторін зазначеного нікчемного правочину до попереднього стану має відбуватися відповідно до вимог статті 216 зазначеного Кодексу.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що саме застосування двосторонньої реституції зумовлює дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства загалом щодо недопущення можливості порушення імперативних приписів актів цивільного законодавства та інтересів учасників недійсного правочину у збереженні кожним із них того, що було ним передано на виконання недійсного правочину. При цьому у разі неможливості повернути одержане за недійсним правочином (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном) для забезпечення збереження справедливої рівноваги має застосовуватися положення абзацу 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України щодо відшкодування вартості одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування. Зокрема, подібний за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16.06.2020 у справі №43/75-15/7-б.

Сама лише наявність укладеного між сторонами договору не є достатньою підставою для віднесення до договірних будь-яких правовідносин, що виникають між цими особами. Для визнання відповідних зобов`язань між сторонами договірними необхідним є встановлення факту їх виникнення саме на підставі умов та на виконання відповідного договору. Водночас сплата однією стороною грошових коштів другій стороні поза межами платежів, передбачених договором чи договорами, зокрема переплата понад визначену в договорі (договорах) суму, не може бути визнана такою, що здійснена на підставі відповідного договору. Отже, спір про повернення таких коштів має вирішуватися на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

З урахуванням наведених у позовній заяві підстав позову господарським судам при вирішенні спору слід було з`ясувати наявність чи відсутність фактів сплати Позивачем Відповідачу спірних грошових коштів (їх частини), як поза межами платежів, передбачених нікчемним Договором оренди чи іншими договорами, так і у розмірі, що перевищує відшкодування вартості користування нерухомим майном за цінами, які існують на момент відшкодування».

Таким чином, Верховний Суд у постанові від 03.08.2022, направляючи справу на новий розгляд виснував щодо застосування статей 216, 1212 ЦК України, які необхідно врахувати судам першої і апеляційної інстанцій. Вказані висновки змістовно узгоджуються із висновком, щодо якого скаржник посилається в межах підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України. У зв`язку із цим, колегія суддів не убачає підстав для повторного формування вказаного висновку.

5.4. У свою чергу, апеляційний господарський суд, переглядаючи справу з урахуванням вказівок Верховного Суду, встановив, що орендар повинен був здійснювати сплату орендних платежів на умовах, передбачених пунктом 2.8. договору, тобто в розмірі 1700 грн на місяць. Також суд апеляційної інстанції вказав, що матеріали справи не містять будь-яких укладених між сторонами додаткових угод щодо зміни розміру та умов сплати орендної плати, які передбачені п.2.8. договору. З огляду на викладене, із врахуванням відомостей із Журналів обліку щодо сум оплати, а також відсутність будь-яких інших договірних правовідносин між сторонами, які б передбачали сплату відповідних коштів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про сплату позивачем орендних платежів в більшому розмірі, ніж це передбачено умовами договору. При цьому, зі змісту позовної заяви та розрахунку спірної суми, наведеної позивачем у ній, не вбачається, що позивач просив суд стягнути з відповідача щомісячні платежі в межах 1700,00 грн виходячи із розміру орендної плати, зазначеної у п. 2.8. нікчемного договору.

Тобто, апеляційний господарський суд врахував висновки Верховного Суду, які наведені у постанові від 03.08.2022 у цій справі, вказав на особливості розмежування обставин застосування статей 216 та 1212 ЦК України і сум, які можуть бути стягнені в межах цього провадження. Саме здійснивши обрахунок з наявних фактичних доказів узгодженої суми орендної плати, а також врахувавши заявлену скаржником заяву про застосування позовної давності, суд дійшов висновку про стягнення 442 400,00 грн (783 230,00 грн - 340 830,00 грн) безпідставно набутих коштів.

Колегія суддів зауважує, що суд апеляційної інстанції, перевіряючи заявлений у позові розрахунок суми грошових коштів, вірно враховував змістовний обсяг наданих сторонами доказів як на його підтвердження, так і на його спростування. Зі встановлених обставин слідує, що сторонами не надано укладених додаткових угод, які б могли довести фактично інший розмір орендної плати, ніж обумовлений сторонами (у тому числі узгодження коригувань відповідної суми), що передбачено пунктом 5.1. договору.

Згідно з частинами першою - четвертою статті 13 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною першою статті 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Як слідує із матеріалів справи, після направлення справи на новий розгляд, відповідач мав можливість надати як обґрунтовані спростування розрахунку суми коштів, які заявлені позивачем, у тому числі враховуючи викладені Верховним Судом у постанові від 03.08.2022 висновки, а також обґрунтувати свою позицію і довести з посиланням на належні та допустимі докази наявність інших цін, які існують на момент відшкодування і які б мали бути враховуватися у контексті відшкодування вартості. Саме внаслідок відсутності відповідних доказів, суд апеляційної інстанції відхилив аргументи відповідача. У свою чергу, колегія суддів не убачає підстав вважати, що апеляційним господарський суд не виконав вказівок Верховного Суду, а навпаки врахував ключові мотиви постанови від 03.08.2022 і розглянув спір саме з огляду на зміст тверджень обох сторін.

З огляду на вказане, відсутні також підстави стверджувати, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 16.06.2020 у справі № 43/75-15/7-б, на яку міститься посилання у постанові від 03.08.2022 у цій справі.

У касаційній скарзі скаржник також посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10.04.2019 у справі №390/34/17 та від 06.09.2023 року у справі №127/12240/22 щодо застосування принципів добросовісності та заборони суперечливої поведінки.

Щодо вказаного колегія суддів зазначає, що у справі №127/12240/22 відсутня постанова Верховного Суду від 06.09.2023, натомість наявна постанова від 17.04.2024. Водночас, у вказаній справі Верховний суд дійшов висновку про те, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, у тому числі вказав на те, що позивач не був зобов`язаний перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин. Однак, у справі яка переглядається судами встановлено наявність тривалих договірних відносин.

У свою чергу у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 вказано на те, що дії позивача, який уклав 24 грудня 2013 року додаткову угоду до договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61, а згодом пред`являє позов про визнання договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61 неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісними. Зазначені обставини також не відповідають обставинам у справі яка переглядається.

Отже, колегія суддів вважає, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, також не знайшла підтвердження.

Водночас, інших підстав касаційного оскарження, у розумінні частини другої статті 287 ГПК України, касаційна скарга не містить.

Інші, наведені у касаційній скарзі, доводи фактично зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування постанови апеляційного господарського суду і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Водночас, Суд звертає увагу на те, що касаційна інстанція не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а її повноваження обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

Суд зауважує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

5.5. Таким чином, доводи скаржника в межах підстав касаційного оскарження не підтвердилися і скаржником обґрунтовано не доведено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які б мали наслідком скасування постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 у справі № 906/1422/20.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржену у справі постанову необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувану постанову, то відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинянка" залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 у справі № 906/1422/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ