Ухвала

від 25.02.2025 по справі 201/10359/24

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/10359/24

Провадження № 2/201/593/2025

УХВАЛА

25 лютого 2025 року Жовтневий районний суд

міста Дніпропетровська

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі Максимовій О.В.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

представника третьої особи Стрілець О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву про закриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи Орган опіки і піклування Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визначення місця проживання дітей, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи Орган опіки і піклування Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визначення місця проживання дітей та відібрання дитини, -

ВСТАНОВИВ:

У провадженні Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська перебуває зазначена цивільна справа.

03 лютого 2025 року від представника ОСОБА_4 адвоката Сорокіної Ірини Володимирівни, що дії на підставі Ордеру на надання правничої допомоги АІ №1693115 від 16.09.2024, до суду надійшла заява про закриття провадження у даній справі на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, в обґрунтування якої, вона зазначила, що представником ОСОБА_4 в Німеччині - адвокатом Карін Вробловскі було подано до Центрального органу Федеративної Республіки Німеччина Федерального управління юстиції (міжнародні Конфлікти Опіки) заяву про повернення неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 14.01.2025 року Центральним органом Федеративної Республіки Німеччина Федерального управління юстиції (міжнародні конфлікти опіки) було надіслано запит до Міністерства юстиції України (вх. №II 3 SR U5 A-356/24) щодо стану справи про повернення неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Відповідно до відповіді Міністерства юстиції України №7713/8135-32-25/12.5.1 від 20.01.2025 року, ОСОБА_3 (позивач за первісним позовом, батько дитини) не відповів на лист та не з`явився до Міжрегіонального управління Міністерства юстиції України. Наразі Міністерство юстиції України вживає заходи щодо перевірки місцезнаходження ОСОБА_3 на території України. Таким чином, заявниця звертає увагу суду на те, що наразі відкрито справу щодо повернення сина ОСОБА_5 відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 року (далі Конвенція 1980 року). На думку заявниці, позивачем за первісним позовом (батьком) було повністю проігноровано вимогу Міністерства юстиції України з`явитись та надати пояснення по справі про повернення сина до Німеччини (підтвердженням чого є, зокрема, лист Міністерства юстиції України №7713/8135-32-25/12.5.1 від 20.01.2025 року). Заявниця вважає, що відкриття справи про повернення дитини на підставі Конвенції 1980 року та ігнорування батьком вимог міністерств юстиції обох країн є підтвердженням факту викрадення Позивачем за первісним позовом сина, про що неодноразово було наголошено в процесуальних документах, поданих з боку матері дитини. Лише саме по собі відкриття міжнародної справи про повернення дитини вже свідчить про те, що до спірних правовідносин щодо таємного вивезення батьком сина з Німеччини до України застосовується Конвенція 1980 року. Вищезазначений лист, на думку заявниці, підтверджує також той факт, що в справі все ж присутній іноземний елемент, що є підставою для визначення юрисдикції суду з врахуванням положень ЗУ «Про міжнародне приватне право». У зв`язку із цим сторона Відповідача за первісним позовом знову наголошує на розгляді питання визначення підсудності справи №201/10359/24. Також заявниця зазначає, що Відповідачка за первісним позовом вже неодноразово звертала увагу на те, що вона та обидві її дитини на законних підставах проживали та проживають на території Німеччини більше 2,5 років. Зазначене підтверджується: Тимчасовими посвідками, Свідоцтвами про продовження дії тимчасових посвідок, Електронними дозволами на перебування та Довідками з ідентифікаційним номером, виданими Заявниці та її дітям (копії документів з офіційним перекладом містяться в матеріалах справи); Обидві дитини більше 2,5 років відвідували німецьку школу та садок. У зв`язку із цим, в дітей з`явились друзі. Так само діти звикли до своїх закордонних вихователів та викладачів, тощо (відповідні докази містяться в матеріалах справи); Вивчення обома дітьми та Заявницею німецької мови для можливості вільного спілкування в садку/школі/на роботі. Все це, на думку заявниці, свідчить про наявність вибудуваного сталого зв`язку із оточенням в Німеччині. Тобто, наявні сталі зв`язки з такою країною як Німеччина. Заявниця зазначає, що факт відкриття в Німеччині справи про повернення дитини свідчить про те, що Федеральне управління юстиції Федеративної Республіки Німеччина на офіційному рівні визнало факт наявності тісних сталих зав`язків матері та дітей з Німеччиною. З врахуванням офіційно визнаного факту наявності тісних зав`язків матері та дітей з Німеччиною, яка стала новою країною їх постійного проживання, справу про визначення місця проживання дітей має розглядати суд в Німеччині, як суд держави, в якій Відповідач за первісним позовом та діти мають постійне (звичайне) місце проживання в контексті Конвенції 1996 року.

У судовомузасіданні представник відповідачки за первісним позовом ОСОБА_4 - адвокат Курячий Андрій Миколайович, що діє на підставі Ордеру на надання правничої допомоги АЕ №1316038 від 10.09.2004 року, заяву про закриття провадження у даній справі підтримав з вищевикладених підстав.

Представник позивача за первісним позовом ОСОБА_3 адвокат Кузяков Олександр Володимирович,що дієна підставі Ордеруна наданняправничої допомогиАЕ №1311791від 23.08.2004року,в судовомузасіданні просиввідмовити узадоволенні заявипро закриттяпровадження уданій справі,та пославсяна те,що позивачза первіснимпозовом ОСОБА_3 та йогопредставники непогоджуються ізвисновком представникавідповідача СулимиВ.Є.,викладеним узаяві прозакриття провадженняу данійсправі проте,що відкриттясправи проповернення дитинина підставіКонвенції 1980року таігнорування батькомвимог міністерствюстиції обохкраїн єпідтвердженням викраденнядитини. ОСОБА_3 ніколи неігнорував вимогиміністерства.Лише ззаяви Позивачкиза зустрічноюпозовною заявоюпро закриттяпровадження сталовідомо що ОСОБА_4 зверталась іззаявою проповернення дитини.Звернув увагусуду нате,що Міністерствоюстиції Українивже відмовлялиїй урозгляді їїаналогійної заяви,докази чогодолучались доматеріалів справи.Про повторнезвернення ОСОБА_6 не буловідомо.Після ознайомленняіз листомдолученим Позивачкоюза зустрічноюпозовною заявою,було направленоадвокатські запитидо Міністерстваюстиції Українита доПівденного міжрегіональногоуправління Міністерстваюстиції.Відповідь Міністерстваюстиції доводитьщо ОСОБА_6 не ігноруєвимоги,як цезазначає Позивачказа зустрічноюпозовною заявою,а неотримав листи.Наголошує,що ОСОБА_6 не знавпро направленнядо ньоголистів,і лишез цієїпричини вінїх неотримував.Додатково звернувувагу нате,що відповіднодо відповідіМіністерства юстиціїСудима В.Є.звернулась іззаявою 30.12.2024,але вонане повідомилапри цьомуМіністерство юстиціїпро наявнусудову справуу провадженніЖовтневого районногосуду м.Дніпропетровська,що вбачаєтьсяз копіїїї заяви.Наголосив натому,що яквбачається іздолучених документівта листаПівденного міжрегіональногоуправління Міністерстваюстиції рішенняпро поверненнядитини наразіне ухвалене,справа навітьне перебуваєна розглядів судіі підтвердженняпро направленнясправи нарозгляд такожвідсутні.Звернув увагу,що ОСОБА_3 було наданопояснення щодофактичних обставинта відсутностіпідстав длязастосування Конвенціїдо ПівденногоМіжрегіонального управлінняМіністерства юстиціїта доМіністерства юстиції.Рішення проповернення ОСОБА_7 вНімеччину ніколине ухвалювалось.Більш тогоПозивачка зазустрічною позовноюзаявою неможе навітьбути впевненащо дитинудійсно повернутьоскільки,як зазначилоу своємулисті Південнеміжрегіональне управлінняМіністерства юстиціїтаке питаннябуде вирішуватисьв судовомупорядку увипадку ініціюванняуповноваженим органомтакої процедури,що наразізроблено небуло,тому їїтвердження проте щозастосовується Конвенція1980року єпередчасними ібезпідставними.Вважає,що наданому етапівідсутні навітьпідстави длязупинення провадженняу справі,оскільки відповіднодо п.6ч.1ст.251ЦПК України,суд зупиняєпровадження уразі об`єктивноїнеможливості розглядуцієї справидо вирішенняіншої справи,що розглядаєтьсяв порядкуконституційного,адміністративного,цивільного,господарського чикримінального судочинствадо набраннязаконної силисудовим рішеннямв іншійсправі.В даномувипадку справащодо поверненнядитини навітьне перебуваєна судовомурозгляді узв`язку зчим підставидля зупиненнятакож відсутні.Крім того,головним предметомспору усправі провизначення місцяпроживання єсаме визначеннямісця проживання,а невирішення питаньпро піклування.У відповідьна адвокатськийзапит,Південне міжрегіональнеуправління Міністерстваюстиції направилолист,з якоговбачається щодо цьогооргану надійшлазаява ОСОБА_4 для вжиттянеобхідних попередніхзаходів.Звертає увагу,що Позивачказа зустрічноюпозовною заявоювводить судв оманузаявляючи просвоє зверненняу Німеччині,оскільки матеріалиякі наявніу Міністерствіюстиції України,і якібули направлені ОСОБА_3 ,підтверджують щовона зверталасьв Україні,в грудні2024року,копію заявидолучає.Тобто ОСОБА_8 зверталась вжепісля відкриттяпровадження усправі провизначення місцяпроживання дітей.Крім того,жодне рішенняпро повернення ОСОБА_7 до Німеччининаразі неухвалене,а якповідомила представницяПівденного Міжрегіональногоуправління Міністерстваюстиції України-Катерина Бобровська,наразі здійснюєтьсядосудове встановленняобставин.Метою направленнялистів до ОСОБА_3 є з`ясуванняйого думкипро поверненнядитини уНімеччину,у зв`язкуз чим ОСОБА_9 було надано письмові пояснення до Південного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції та направлено засобами поштового зв`язку до Міністерства юстиції України. Зазначає, що наразі ОСОБА_3 чекає на виклик Південного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції для надання особистих пояснень. Як зазначало Міністерство юстиції України у відповіді яка долучалась Позивачкою за зустрічною позовною заявою, діти ОСОБА_10 та ОСОБА_11 в розумінні міжнародних договорів і законодавчих положень були повернуті на територію України, як на місце свого постійного проживання. На території Німеччини були отримані лише тимчасові посвідчення що свідчать про перебування під захистом. Наголошує, що за німецьким законодавством за таких умов у дітей навіть ніколи не виникне право на отримання німецького громадянства. Жодних матеріальних зв`язків між Позивачкою за зустрічною позовною заявою та Німеччиною немає. Позивачка не є працевлаштованою в Німеччині та немає там нерухомого майна або іншого виду доходу. Єдиний дохід, який вона отримує, це кошти за здачу в оренду квартири у м. Дніпро, Україна. Також Позивачка має інше майно: автомобіль, зареєстрований в Україні; земельну ділянку у місті Нікополь, Дніпропетровська область, Україна; квартиру у місті Дніпро, Україна; будинок у місті Нікополь, Україна. Питання про підсудність справи вирішується судом на етапі відкриття провадження у справі. Звертає увагу, що відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі №201/10359/24 провадження було відкрито 02 вересня 2024 року. Усі кого може стосуватися цей спір на цей час окрім того що мали постійне місце проживання в Україні в силу закону, ще й перебували в Україні. ОСОБА_4 незаконно в обхід судового вирішення спору вивезла неповнолітню дитину - ОСОБА_12 до Німеччини 03 вересня 2024 року, тобто вже після відкриття провадження у справі. Тому Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська провадження у справі було відкрито із дотриманням усіх правил підсудності 3 аналізу ч. 2 ст. 31 ЦПК України, випливає що справа прийнята судом до свого провадження із дотриманням підсудності не може бути передана на розгляд у інший суд окрім вичерпного переліку випадків. У даній справі такі підстави відсутні. Наголошує, що тимчасове перебування дитини в Німеччині не заважає розгляду справи про визначення місця проживання дітей в Україні, оскільки діти є громадянами України, постійних зв`язків з Німеччиною не мають (посвідки тимчасові, а посвідка Таміли завершує свою дію у березні 2025 року). Навіть у випадку повернення дитини у Німеччину, спір між батьками про визначення місця проживання дітей не зникне. Наголошує, що жоден з батьків наразі не має переваги на проживання із дітьми. За законом і мати, і батько мають рівні права на визначення місця проживання дітей, а здійснюється таке виключно судом. У зв`язку з чим, вважають, що Конвенція 1980 не підлягає застосуванню у даному випадку, про що позицію ОСОБА_3 було викладено Міністерству юстиції та Південного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції. Наголошує, що поняття «викрадення дитини» не може застосовуватись у відносинах між дитиною і рідним батьком. Оскільки батько має такі ж права на проживання із дітьми, як і матір. Жодного рішення про визначення місця проживання або якусь перевагу когось із батьків у реалізації прав наразі не ухвалені. Діти за власним бажанням поїхали в Україну і повідомляли що хочуть жити з батьком. Якби батько керувався виключно своїм бажанням, то звернувся б до суду з позовом про визначення місця проживання дітей одразу після розірвання до шлюбу, натомість ОСОБА_3 ініціював відповідний процес лише після того як на такому почали наполягати діти. ОСОБА_3 ставить бажання та інтереси дітей вище за свої, у зв`язку з чим ніколи дітей не примушував з ним проживати. Додатково звернув увагу суду на зловживання Позивачкою за зустрічною позовною заявою своїми процесуальними правами та її непослідовну поведінку, яка у вересні 2024 року подала зустрічну позовну заяву, хоча на її необґрунтовану думку, яку вона висловила у жовтні 2024 року, при подачі першої заяви про закриття провадження, справа не підсудна українським судам. Крім того, ОСОБА_13 у зустрічній позовній заяві висувала вимоги про відібрання ОСОБА_7 , але при цьому після прийняття до розгляду зустрічної позовної заяви ініціювала процес щодо повернення дитини на підставі Конвенції 1980, чим на думку ОСОБА_3 та його представників, демонструє очевидне зловживання процесуальними правами, оскільки паралельно ініціює процеси що зупиняють розгляд першого. Також вона приховувала від Міністерства юстиції інформацію про наявну судову справу. Крім того, розуміючи що в наступному судовому засіданні є підстави для закриття підготовчого провадження, оскільки вже всі дії обов`язкові на цій стадії були вчинені, висновок від органу опіки отриманий, ОСОБА_13 знову подає безпідставну заяву про закриття провадження у справі, чим штучно затягує розгляд справи, оскільки відповідні заяви не дають можливості перейти до розгляду справи по суті.

Представник третьоїособи АдміністраціїШевченківського районуДніпровської міськоїради юрисконсульт відділу опіки та піклування управління служби у справах дітей Стрілець Олена Віталіївна, що діє на підставі довіреності №6/3-28 від 26.12.2024 року в питанні закриття провадження у справі покладалася на розсуд суду.

Інші учасники до суду, будучі належним чином повідомлені про дату та час розгляду справи, своїх представників до суду не направили, про причини неявки не повідомили, заяв та клопотань не надсилали.

Крім того,до судунадійшли письмовіпояснення позивачаза первіснимпозовом ОСОБА_3 стосовно заяви про закриття провадження у даній справі, у яких він заперечив проти її задоволення та зазначив, що неповнолітні діти ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , ніколи не мали постійного місця проживання в Німеччині, а перебували під тимчасовим захистом. Діти мають громадянство України, і зареєстроване місце проживання в Україні, в місті Дніпро. Він, ОСОБА_3 , та його колишня дружина мати цих дітей, нині відповідачка за первісним позовом ОСОБА_4 , як батьки, ніколи не мали наміру змінювати країну постійного проживання для дітей. ОСОБА_4 вже зверталась із аналогічною заявою до Міністерства юстиції України у серпні 2024 року. У відповідь їй було роз`яснено, що виїзд дітей з України до іноземної держави у зв`язку із веденням в Україні воєнного стану не спричиняє автоматичної зміни постійного місця проживання дітей та юрисдикції судових або адміністративних органів України вживати заходів щодо захисту прав дітей. Міністерство юстиції в серпні 2024 року наголошувало, що ОСОБА_11 та ОСОБА_10 повернулись в Україну, тобто під юрисдикцію держави постійного місця проживання, Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не може бути застосована у даному випадку. Крім того, ОСОБА_10 наразі навіть не має законних підстав для перебування в Німеччині. На його ім`я була видана тимчасова довідка Aufenthaltstitel, але термін її дії закінчився у березні 2024 року. ОСОБА_14 з липня 2024 року не був у Німеччині, відповідно більше 6 місяців, у зв`язку з чим підстав для отримання свідоцтва про продовження дії такої довідки також не має. ОСОБА_4 також не має постійного місця проживання в Німеччині, дія її довідки ОСОБА_15 завершується у березні 2025 року. Виїзд дітей до Німеччини під тимчасовий захист не спричинив зміну країни постійного проживання. ОСОБА_10 повернувся до України, тобто під юрисдикцію держави постійного проживання, тому Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей застосуванню за даних обставин не підлягає. ОСОБА_10 повертатись до Німеччини не бажає, що було засвідчено Адміністрацією Шевченківського району Дніпровської міської ради, як органом опіки та піклування. Наразі, ОСОБА_14 навчається в школі в місті Дніпро, займається з репетиторами для покращення своїх знань у певних предметах та відвідує заняття з футболу, їздить на змагання в різні області України. ОСОБА_14 є досить товариським хлопцем, тому має багато друзів з якими разом відвідує школу, заняття з футболу та проводить вільний час. Діти були вивезені за кордон тимчасово, у зв`язку з добровільним приєднанням батька до лав Збройних Сил України з метою забезпечити безпеку його дітей, фактично беручи участь в активних бойових діях він був готовий віддати своє життя за мирне майбутнє його дітей в Україні, та вніс вагомий внесок у забезпечення державного суверенітету України.

Вислухавши сторони, що з`явилися у судове засідання, та дослідивши надані письмові докази, суд виходить з наступного.

Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до статті 497 ЦПК України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надано Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право», права та обов`язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

За загальним правилом, що наведене в ч.1 ст.5 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, вчинену 19.10.1996 року (далі Конвенція 1996 року), судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

Водночас, ч. 1 ст. 6 Конвенції 1996 року визначено, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункті 1 статті 5.

Також, з урахуванням статті 7 Конвенції 1996 року, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.

За змістом наведених положень Конвенції у даній категорії справ юрисдикція спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо постійне місце проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.

Виходячи з того, що юрисдикція держави у вирішенні даної категорії спорів пов`язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, суд повинен визначити чи має право на розгляд справи, виходячи з доведеності факту саме постійного місяця проживання дитини.

Визначення поняття «постійне/звичайне місце проживання» Конвенцією не визначено. Разом з тим, як відзначив у постанові Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 613/11185/19 (провадження № 61-2286св21), звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу садка, школи, різноманітних гуртків, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки тощо.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції має бути встановлено, що таке місце проживання існувало та збереглося задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про визначення місця її проживання.

При цьому, згідно статті 35 Конвенції Компетентні органи Договірної Держави можуть звернутися з проханням до органів іншої Договірної Держави про надання допомоги у виконанні заходів захисту, ужитих згідно з цією Конвенцією, особливо під час забезпечення ефективного здійснення права на спілкування, а також права на підтримання безпосередніх контактів на постійній основі.

У Постанові КЦС ВС від 17.08.2022 року у справі № 613/1185/19, а також у Постанові КЦС ВС від 18.09.2023 року у справі № 545/2247/18 зроблено, зокрема, наступні висновки:

«Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (статті 497 ЦПК України).

Права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 671, 674 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Так, питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).

За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.

Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:

1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;

2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;

3) дитина адаптувалася до нового середовища.

У разі встановлення обставин у сукупності (дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; дитина адаптувалася до нового середовища) за правилом пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року припиняється юрисдикція суду Договірної Держави попереднього звичайного місця проживання дітей з вирішення цього спору у зв`язку з набуттям ними нового постійного (звичайного для дітей) місця проживання.

У цій категорії справ юрисдикція з вирішення такого спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору».

У постанові Черкаського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року у справі №712/9027/21, що узгоджується з висновками, викладеними в постанові Верховного суду 08 листопада 2023 року у справі № 428/2072/21, судом зазначено: «Колегія суддів враховує, що спір у справі, яка переглядається, стосується правовідносин між дітьми та батьками, водночас, одна із сторін (мати) проживає за межами України, що виключає безумовну підсудність цього спору судам України за правилами статей 75, 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», оскільки на момент відкриття провадження у справі відповідач вже постійно не проживала на території України. Водночас, відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», частини другої статті 3 ЦПК України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Тож, юрисдикція цього спору має визначатися в першу чергу не правилами національного цивільного процесу, а правилами відповідних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Підвідомчість спору стосовно відібрання (повернення) дітей у зв`язку викраденням та незаконним утриманням регулюються міжнародно-правовими договорами про правову допомогу, з поміж яких є спеціалізованими міжнародними договорами є Гаазькими конвенціями 1980 та 1996 років.

Під час визначення юрисдикції цього спору також підлягають застосуванню Гаазькі конвенції 1980 та 1996 років, які регулюють питання міжнародної підсудності таких спорів й визначають, органи якої держави мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи та майна дитини.

У статті 50 Гаазької конвенції 1996 року зазначено, що ця Конвенція не впливає на

застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.

Тож наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.

Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей.

Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює та посилює Гаазьку конвенцію 1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.

Правила стосовно юрисдикції, які містяться у главі ІІ Гаазької конвенції 1996 року, створюють загальний підхід до юрисдикції, що забезпечує визначеність для сторін і може таким чином сприяти запобіганню спроб пошуку «зручного» суду через міжнародне викрадення дітей. Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі. Переконливі докази таких фактів суд має отримати на стадії відкриття провадження у справі. Під час розгляду справи у суді першої інстанції має бути встановлено, що таке місце проживання існувало та зберіглося (відповідно до критеріїв, сформульованих у статті 7 Гаазької конвенції 1996 року) задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про повернення дитини до звичайного місця її проживання».

Водночас, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи відповідача.

Крім того, за п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом: якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні.

В даному випадку судом встановлено наступне.

Позивач за первісним позовом - батько ОСОБА_3 , є громадянином України, постійно проживає в Україні, з дітьми мають зареєстроване в установленому законом порядку місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідачка за первісним позовом мати ОСОБА_4 є громадянкою України, має зареєстроване в установленому законом порядку місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 ., наразі фактично тимчасово перебуває в Німеччині під захистом. За твердженням сторони позивача за первісним позовом, матеріальних зв`язків між ОСОБА_4 та Німеччиною немає: вона не є працевлаштованою в цій країні, та немає там нерухомого майна або іншого виду доходу. Єдиний дохід, який вона отримує, це кошти за здачу в оренду квартири у м. Дніпро, Україна, також вона має інше майно: автомобіль, зареєстрований в Україні; земельну ділянку у місті Нікополь, Дніпропетровська область, Україна; квартиру у місті Дніпро, Україна; будинок у місті Нікополь, Україна. Наміру змінювати державу постійного проживання ОСОБА_4 не має, про що неодноразово зазначала у процесуальних документах, ніколи не подавала заяву для оформлення документів для виїзду за кордон на постійне проживання, вона не має постійного місця проживання в Німеччині, дія її довідки Aufenthaltstitel завершується у березні 2025 року, що підтверджується документами які вона долучала до матеріалів справи.

Доказів протилежного суду не надано.

Суд бере до уваги позицію сторони позивача за первісним позовом про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які є батьками неповнолітніх дітей (як зазначала і Позивачка за зустрічною позовною заявою в інших процесуальних документах у справі) не мають і ніколи не мали наміру змінити державу постійного проживання дітей.

Виїзд дітей до Німеччини під тимчасовий захист не спричинив зміну країни постійного проживання.

Причиною для ухвалення рішення про тимчасове вивезення дітей за кордон став початок військового вторгнення на територію України. Батьками було вирішено, що такий захід є тимчасовим і діти повернуться в Україну після закінчення проходження служби батьком. Звертаємо увагу, що діти з народження мають постійне місце проживання в Україні.

Син сторін, ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянином України, має зареєстроване місце постійного проживання в Україні, постійно проживає в Україні. ОСОБА_10 наразі не має законних підстав для перебування в Німеччині. На його ім`я була видана тимчасова довідка Aufenthaltstitel. Але термін її дії закінчився у березні 2024 року. ОСОБА_14 з липня 2024 року не був у Німеччині, відповідно більше 6 місяців, у зв`язку з чим підстав для отримання свідоцтва про продовження дії довідки також не має.

Донька, ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянкою України, має зареєстроване постійне місце проживання в Україні, фактично тимчасово перебуває в Німеччині під захистом. Батьки ніколи не виявляли наміру змінити постійне місце проживання дитини. Крім того, дія її довідки Aufenthaltstitel завершується у березні 2025 року.

Діти мають сталі соціальні зв`язки в Україні та з громадянами України. Діти до виїзду закордон відвідували українські навчальні заклади. Усі родичі і близькі люди проживають в Україні. Друзі дітей є громадянами України, проживають в Україні або тимчасово перебувають закордоном під захистом.

Доказів протилежного суду не надано.

Як зазначало Міністерство юстиції України у відповіді яка долучалась Позивачкою за зустрічною позовною заявою, діти ОСОБА_10 та ОСОБА_11 в розумінні міжнародних договорів і законодавчих положень були повернуті на територію України, як на місце свого постійного проживання. На території Німеччини були отримані лише тимчасові посвідчення що свідчать про перебування під захистом. За німецьким законодавством за таких умов у дітей навіть ніколи не виникне право на отримання німецького громадянства.

Верховним Судом неодноразово здійснювалось роз`яснення, що предметом спору є об`єкт спірних правовідносин, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. У даній справі, що розглядається №201/10359/24, предметом спору є реалізація права батьків на визначення місця проживання неповнолітніх дітей: ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .. Батьками неповнолітніх дітей є: ОСОБА_3 (громадянин України) та ОСОБА_4 (громадянка України).

Відповідно до абз. 1 п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Для наявності іноземного елементу повинно одночасне існування 2 умов - громадянство України та постійне проживання за кордоном.

Водночас, відповідно до ст.33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Ані діти сторін, ані ОСОБА_4 не могли вільно обрати місце свого перебування. Оскільки вони перебували під тимчасовим захистом, більш того такий захист навіть не дає можливості в майбутньому претендувати на отримання німецького громадянства. Тимчасовий захист - це спеціальний правовий статус. Він дозволяє особам легально перебувати в країні на певний період часу, але не надає статусу постійного жителя чи постійного місця проживання.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 відступила від висновку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22) про те, що спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання, та дійшла висновку про те, що факт проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

Крім того, в Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей прямо передбачено, що ніяке рішення, прийняте відповідно до Конвенції щодо повернення дитини не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання піклування. Тому суд вважає, що навіть повернення дитини у Німеччину і перебування дитини у Німеччині не встановлює жодні обставини у справі про визначення місця проживання, оскільки це прямо заборонено нормами міжнародного права.

Отже, суд доходить до висновку, про те що тимчасове перебування ОСОБА_4 з дітьми за кордоном не підпадає під поняття «постійного проживання».

Наведене підтверджує що у даній справі відсутній іноземний елемент, оскільки Позивачка за зустрічною позовною заявою разом з дітьми перебувала у Німеччині через війну в Україні, є громадянами України, ніколи не подавали заяву для оформлення документів для виїзду за кордон на постійне проживання, перебуває під тимчасовим захистом, отримує там державні соціальні послуги, має майно зареєстроване в Україні, має зареєстроване постійне місце проживання в Україні, сталі соціальні зв`язки в Україні або з громадянами України, а вказані обставини слугують підтвердженням факту саме тимчасового перебування Позивачки за зустрічною позовною заявою та дітей за кордоном, а не постійного проживання.

Таким чином, в даному випадку наявні визначені законом підстави для розгляду даної справи Жовтневим районним судом міста Дніпропетровська.

Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Дана справа виникла із сімейних правовідносин, вона не є справою, розгляд якої мав би здійснюватися в порядку конституційного провадження, адміністративного, господарського чи кримінального судочинства, відтак відсутні підстави для закриття провадження у ній за п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України.

Доходячи до такого висновку, суд звертає увагу на те, що стороною відповідачки за первісним позовом вже подавалася заява про закриття провадження у даній справі з зазначених підстав, та ухвалою суду від 11 листопада 2024 року в задоволенні цієї заяви було відмовлено.

Сам пособі лишефакт зверненнявідповідачки запервісним позовомдо компетентногооргану Німеччиниіз заявоюпро сприянняповерненню їйсина ОСОБА_7 зУкраїни домісця їїтимчасового проживанняв Німеччині,та надісланнявідповідного запитуцим органомдо Міністерстваюстиції України,не створюєюридичних наслідківу виглядіавтоматичного перетвореннязаявниці,яка єгромадянкою України,та якапроживає вНімеччині за тимчасовим посвідченням, перебуваючи під захистом цієї країни від агресії, у якій опинилася країна її походження Україна, на категорію «іноземний елемент».

Водночас, суд враховує інформацію, викладену у листі Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса) №7664/11.4-04 від 17.02.2025, що надійшов до суду 20.02.2025, про те, що у Міністерстві юстиції України перебуває на опрацюванні справа про сприяння поверненню з України у Федеративну Республіку Німеччина малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 року (далі - Конвенція), яка в подальшому буде передана на розгляд до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У цьому листі просять врахувати, що відповідно до статті 16 Конвенції після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

Підстави для зупинення провадження у цивільній справі визначені у ст.ст.251, 252 ЦПК України, які не передбачають прямої можливості зупинення провадження у цивільній справі, що розглядається судом за обставин, на які вказано у ст.16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 року, проте, як згадано вище, відповідно до ч.2 ст.3 ЦПК України, якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

За таких умов, провадження у даній справі № 201/10359/24, що розглядається судом, має бути зупинено до набрання законної сили рішенням у справі, що перебуває у провадженні Міністерства юстиції України за заявою ОСОБА_4 , поданою нею через компетентний орган Федеративної Республіки Німеччина про повернення до цієї країни її малолітнього сина ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який на теперішній час проживає разом з батьком ОСОБА_3 в Україні.

На підставі викладеного, керуючись ст.16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 року, ст.ст.3, 255, 258-260 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви про закриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи Орган опіки і піклування Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визначення місця проживання дітей, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи Орган опіки і піклування Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визначення місця проживання дітей та відібрання дитини відмовити.

Провадження уданій справізупинити донабрання законноїсили рішенняму справі,що перебуваєу провадженніМіністерства юстиціїУкраїни зазаявою ОСОБА_4 ,поданою неючерез компетентнийорган ФедеративноїРеспубліки Німеччинапро поверненнядо цієїкраїни їїмалолітнього сина ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ,який натеперішній часпроживає разомз батьком ОСОБА_3 в Україні.

Ухвала може бути оскаржена протягом п`ятнадцяти днів шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручені у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст ухвали виготовлено 26 лютого 2025 року.

Суддя С.С. Федоріщев