Постанова

від 13.02.2025 по справі 760/4274/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер справи 760/4274/20

Провадження №22-ц/824/2300/2025

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 лютого 2025 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 29 липня 2024 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення державного виконавця, заінтересовані особи - державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Боярчук Олександр Владиславович, фізична особа - підприємець ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

В С Т А Н О В И В:

Скаржник звернувся до суду зі скаргою на постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Боярчука О.В. від 14 лютого 2024 року, прийняту у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, якою було звернуто стягнення на доходи фізичної особи ОСОБА_1 , що отримує дохід у ФОП ОСОБА_2 .

В обґрунтування скарги зазначив, що в листопаді - грудні 2023 року дізнався від державного виконавця про відкрите стосовно себе виконавче провадження щодо стягнення у примусовому порядку на користь ОСОБА_4 грошових коштів. Після сплати всієї суми заборгованості ОСОБА_4 скаржникові стало відомо про видачу нового виконавчого листа про стягнення процентів та інфляційних втрат. В телефонному режимі скаржник повідомив державного виконавця про намір сплатити суму боргу, визначену у виконавчому документі, але повідомив, що на це потрібен час.

26 лютого 2024 року скаржник дізнався від ФОП ОСОБА_2 щодо ухвалення державним виконавцем постанови від 14 лютого 2024 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Вказану інформацію в постанові щодо отримання доходу скаржником вважає такою, що не відповідає дійсності, оскільки як фізична особа не перебуває у трудових відносинах із ФОП ОСОБА_2 , є лише договірні відносини між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 .. Стверджує, що виконавець при ухваленні оскаржуваної постанови у виконавчому провадженні від 14 лютого 2024 року помилково ототожнив фізичну особу ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_1 , правові статуси яких різні. Зазначену постанову, в якій боржником вказано ОСОБА_1 як фізичну особу, вважає незаконною та такою, що підлягає скасуванню, зважаючи на те, що вказане товариство не перераховує на рахунки боржника грошові кошти та не має відносин із боржником - фізичною особою ОСОБА_1 .

У зв`язку з викладеним, просив суд визнати незаконною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Боярчука О.В. від 14 лютого 2024 року.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 29 липня 2024 року залишено без задоволення скаргу ОСОБА_1 на рішення державного виконавця.

Не погоджуючись з ухвалою суду, 19 серпня 2024 року ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржувану ухвалу вважає незаконною та такою, що ухвалена з порушенням норм процесуального та матеріального права, що судом не досліджено усіх доводів скаржника, порушено вимоги частин 4, 7 ст.81 ЦПК України.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд оскаржувану ухвалу скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Вирішити питання про стягнення судового збору з Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), за подання апеляційної скарги.

Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу не надходив.

У судове засідання, призначене на 13.02.2025 року, сторони не з`явились, про розгляд справи належним чином повідомлялась, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла такого висновку.

Судом встановлено, що виконавче провадження відкрито на виконання виконавчого листа, виданого Подільським районним судом міста Києва у справі № 760/4274/20 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 коштів в сумі 582780 грн. 79 коп.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 16.11.2023 у справі змінено стягувача - ОСОБА_4 на її правонаступника - ОСОБА_3 у виконавчих листах, виданих на примусове виконання рішення суду від 10.09.2021 по справі № 760/4273/20. Боржником вказано фізичну особу ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, залишаючи без задоволення скаргу ОСОБА_1 , зазначив, що скаржником не доведено суду та не надано відповідних доказів щодо неправомірності ухвалення державним виконавцем оскаржуваної постанови про стягнення з останнього як фізичної особи грошових коштів на виконання рішення суду у справі № 760/4274/20.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Окремо апеляційний суд звертає увагу на неналежність позиції апелянта щодо відсутності підстав для виконання зобов`язань фізичної особи за рахунок майна, здобутого такою особою в результаті підприємницької діяльності.

Відповідно до положень ст.52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов?язаннями, пов?язаними з його діяльністю, усім своїм майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не можна звернути стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває в шлюбі, відповідає за зобов?язаннями, пов?язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою в праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

У свою чергу на майно фізичної особи-підприємця можна звернути стягнення за зобов`язанням фізичної особи, адже фізична особа-підприємець - це лише юридичний статус, який засвідчує право фізичної особи проводити господарську діяльність і жодним чином не встановлює обмеження щодо порядку використання належного йому майна.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону № 755-IV у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця (із внесенням до Реєстру запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за зобов`язаною особою, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові Великої Палати від 03 липня 2018 року (справа № 916/559/17).

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 29 липня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько