Постанова від 06.03.2025 по справі 462/6356/24

Справа № 462/6356/24 Головуючий у 1 інстанції: Кушнір Б. Б.

Провадження № 22-ц/811/3727/24 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Савуляка Р.В.,

суддів: Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.,

секретаря: Салати Я.І.

з участю ОСОБА_1

розглянувши увідкритому судовомузасіданні вм.Львові цивільнусправу заапеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 , з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на стороні позивача: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Президента України Зеленського Володимира Олександровича, до Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України, Держави Україна в особі в особі Залізничного районного суду м. Львова про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями судді,-

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Залізничного районного суду м. Львова з позовом до Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України, Держави Україна в особі в особі Залізничного районного суду м. Львова про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями судді

Позовна заява мотивована тим, що моральна шкода йому завдана суддею Залізничного районного суду м.Львова Мруць І.С. в результаті прийняття процесуальних документів та вчинення процесуальних дій під час розгляду цивільної справи №184/657/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення коштів.

Просив визнати дії судді Залізничного районного суду м. Львова Мруць І.С. протиправними, антиконституційними, порушення присяги судді; стягнути грошові кошти в розмірі 130 000 гривень за рахунок коштів Державного бюджету України в якості морального відшкодування, завданої суддею Залізничного районного суду м. Львова Мруць І.С. під час невиконання нею посадових обов`язків судді; зобов`язати Державну Казначейську службу України відшкодувати збитки державного бюджету за рахунок судді Залізничного районного суду м. Львова Мруць І.С.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2024 року відмовлено у відкритті провадження в даній цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до відповідача - Держави Україна в особі Залізничного районного суду м. Львова, та в частині позовних вимог про визнання дій судді Залізничного районного суду м. Львова Мруць І.С. протиправними, антиконституційними, порушенням присяги судді.

Вищезгадану ухвалу в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі покликається на те, що той факт, що суддя , Залізничного районного суду м. Львова ОСОБА_5 є колегою по усіх суддів Залізничного районного суду м. Львова не є підставою для відмови від виконання обов`язків покладених Державою на державних службовців (суддів). оскільки судді здійснюючи правосуддя є незалежними в т.ч один від одного.

Вважає, що відмова усіх суддів Залізничного районного суду м. Львова від розгляду справи №462/6356/24 свідчить про те, що усі судді є залежні один від одного.

Вказує, що суддею Франківського районного суду м. Львова Кушнір Б.Б., 25 листопада 2024 року була постановлена ухвала про залишення його позовної заяви без руху з надуманих суддею підстав.

Стверджує, що він отримав в один день 25 листопада 2024 року у справі № 462/6356/24 дві ухвали судді Франківського районного суду м. Львова , які суперечать одна одній.

Просить ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2024 року про відмову у відкритті провадження скасувати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 в підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 до задоволення не підлягає із наступних підстав.

Постановляючи оскаржувану ухвалу про відмову у відкритті провадження у даній справі за позовом ОСОБА_2 до відповідача - Держави Україна в особі Залізничного районного суду м. Львова, та в частині позовних вимог про визнання дій судді Залізничного районного суду м. Львова Мруць І.С. протиправними, антиконституційними, порушенням присяги судді, суд виходив з тих підстав, що такі вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Суд прийшов до висновку, що у разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі

З такими висновками колегія суддів погоджується з наступних обставин.

Правові висновки щодо відповідальності судді чи суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (провадження № 14-185цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, (провадження № 14-399цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19), від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19).

Таким чином, суд відмовив у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), оскільки позовна заява не може розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ст.19ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Так, порядок пред`явлення позову регламентований статтею 184 ЦПК України.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Суддя вправі відмовити у відкритті провадження у справі лише з підстав, передбачених законом. Не допускається відмова у відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої вимоги, відсутності доказів, пропуску позовної давності та інших не передбачених законом підстав.

Перелік підстав для відмови у відкритті провадження у справі є вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає.

Зокрема, згідно із п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.

Колегія суддів виходить з того, що у розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

Підстава позову - це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування.

При визначенні підстави позову як елемента його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права.

Статтею 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачами і відповідачами можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Виходячи з положень цивільного процесуального законодавства відповідач це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є виключним правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обгрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц.

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

З матеріалів справи вбачається, що позов пред`явлено до кількох відповідачів, одним з яких є Держава Україна в особі Залізничного районного суду м. Львова, а також вимога про визнання дій судді Залізничного районного суду м. Львова Мруць І.С. протиправними, антиконституційними, порушенням присяги судді.

З змісту позовної заяви вбачається, що спір виник у зв`язку з неправомірними на думку позивача діями судді Залізничного районного суду м.Львова Мруць І.С. під час розгляду справи №184/657/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення коштів.

Разом з цим, згідно із ст.ст. 126, 129 Конституції України, судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється, а також однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до зазначених положень Конституції, судові рішення і, відповідно, дії або бездіяльність судів (суддів) з питань здійснення правосуддя (пов`язаних з підготовкою й розглядом справ у судових інстанціях) можуть оскаржуватись у визначеному порядку до суду вищої інстанції, а не в інший суд першої інстанції.

Останнє порушувало б і принцип незалежності суддів, і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Суд є органом, який розглядає справи на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб, а його рішення (дії, бездіяльність) оскаржуються лише в порядку, визначеному ст. 129 Конституції та законодавством про судочинство.

Таким чином, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі. Винятками є лише випадки, коли суд (суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як будь яка інша установа (особа). Заяви, скарги, спрямовані на дії судді при здійсненні правосуддя, не підлягають розглядові в суді першої інстанції, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя.

У зв`язку із викладеним, розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких по суті є оскарження процесуальних дій судді (суду), пов`язаних із розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами ЦПК України чи іншими законодавчими актами України не передбачено.

Разом з цим, виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно із процесуальним законодавством. Оскарження в будь який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя й посяганням на процесуальну незалежність (статті 126 і 129 Конституції України).

У п. 10 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни від13червня 2007року "Пронезалежність судовоївлади" роз`яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частин першої, другої статті 124Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

У п.24 рішення Європейського суд з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20 липня 2006 року визначено, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, і, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні у справі "Занд проти Австрії" (доповідь від 12 жовтня 1978 року), термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Рішення суду і, відповідно до цього, дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.

Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.

Таким чином, якщо позивач вважає, що суд допустив порушення норм права під час розгляду його справи, він має можливість оскаржити ухвалені у цій справі судові рішення до суду вищої інстанції у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі та вказати на відповідні обставини.

В свою чергу, згідно із частиною одинадцятою статті 49Закону України«Про судоустрійі статуссуддів» за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.

Вказане відповідає позиції Європейського суду з прав людини, викладеній, зокрема, у тексті п. 36 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (заява №20347/03): «Суд зазначає, що позов заявників було залишено без розгляду по суті, оскільки відповідачем не міг бути суд, захищений імунітетом від такого позову. Суд нагадує, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї із справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що, з огляду на обставини тієї справи, таке обмеження було пропорційним».

У постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №757/43355/16-ц (провадження №14-399цс18) зазначено, що здійснюючи правосуддя суди є незалежними від будь якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Закони України не передбачають можливості розгляду в суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.

Оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Вказаний правовий висновок відповідає також правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах від 08 травня 2018 року у справі №521/18287/15-ц (провадження №14-90цс18), від 29 травня 2019 року у справі №489/5045/18 (провадження №14-191цс19).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що припис «заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України) стосується як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судом.

Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі узгоджується із тим, що відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд.

Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 01 березня 2017 року у справі №6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Крім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19) зроблено висновок про те, що у разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Обставин за яких би у суду були відсутні підстави для застосування відповідної постанови касаційного суду та висловленої у ній позиції, колегія суддів не встановила, підстав щодо необхідності відступити від відповідних висновків чи застосування інших, учасники справи не наводять.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про наявність підстав для відмовити у відкритті провадження в даній цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до відповідача - Держави Україна в особі Залізничного районного суду м. Львова, та в частині позовних вимог про визнання дій судді Залізничного районного суду м. Львова Мруць І.С. протиправними, антиконституційними, порушенням присяги судді, оскільки це фактично буде втручанням у здійснення правосуддя.

Згідно норм ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг правильності висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав вважати, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, в зв"язку з чим, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2024 року - залишити без змін.

Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційногосуду набираєзаконної силиз дняїї прийняття,але можебути оскарженоюу касаційномупорядку шляхомподачі касаційноїскарги безпосередньодо судукасаційної інстанціїпротягом тридцятиднів здня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 26 березня 2025 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Мікуш Ю.Р.

Приколота Т.І.