Рішення від 04.07.2025 по справі 369/1924/24

Справа № 369/1924/24

Провадження № 2/369/1621/25

РІШЕННЯ

Іменем України

04.07.2025 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі: головуючого судді: Янченка А.В., за участі секретаря судового засідання: Лисяк К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу № 369/1924/24 за позовною заявою Товариства з додатковою відповідальністю «МЗБК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малаховська Ірина Валентинівна про визнання недійсним договору дарування квартири,

В С Т А Н О В И В:

01 лютого 2024 року представник позивача адвокат Тецька І.М. (Кичко), звернувся до суду з вказаним вище позовом, мотивуючи його наступним.

15 листопада 2021 року між ТДВ «МЗБК» та ОСОБА_1 було укладено Договір позики. Відповідно до вищевказаного Договору позики, ТДВ «МЗБК» в особі директора Радченко Ю.Г. надало ОСОБА_1 поворотну споживчу позику в розмірі 500000,00 (п`ятсот тисяч) гривень 00 копійок, яка була видана на зарплатну картку ОСОБА_1 , оскільки остання на той час була працівником ТДВ «МЗБК».

Відповідно до розділу 4 Договору позики, договір набирає чинності з моменту його укладення та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань, а датою повернення позики визначено 30 листопада 2021 року.

25 липня 2022 року в зв`язку з тим, що ОСОБА_1 добросовісно не виконувала своє зобов`язання, ТДВ «МЗБК» направило їй письмову вимогу, в якій зазначалося, що в разі, якщо ОСОБА_1 не здійснить заходів щодо погашення заборгованості перед ТДВ «МЗБК», товариство буде змушене звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості та відповідними заявами про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно ОСОБА_1 , зокрема й на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Через вісімнадцять днів, а саме 12 серпня 2022 року був укладений договір дарування квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номер договору №401 між ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) виданий 12.08.2022року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малаховською І.В.

17.01.2023 року з метою захисту прав та законних інтересів, ТДВ «МЗБК» звернулося до Дніпровського районного суду міста Києва з позовною заявою про стягнення коштів з ОСОБА_1 .

Враховуючи вищевикладене, позивач вважає, що ОСОБА_1 дізнавшись, що ТДВ «МЗБК» має намір звернутися до суду для захисту своїх прав та законних інтересів з позовною заявою про стягнення заборгованості за договором позики від 15.11.2021 року, уклала фіктивний правочин зі своєю рідною дочкою ОСОБА_2 та договір дарування квартири №401 від 12.08.2022 року був укладений вже після того, як ОСОБА_1 повинна була виконати взяті на себе зобов`язання за договором позики від 15.11.2021 року, а тому такий договір дарування спрямований на ухилення від виконання взятих на себе зобов`язань та є фіктивним.

Позивач вважає, що за таких обставин є всі правові підстави для визнання недійсним договору дарування квартири.

Від представника ОСОБА_1 , адвоката Єгорова С.О. до суду надійшов відзив, в якому він заперечує проти задоволення позову. У даному відзиві відповідач ОСОБА_1 заперечує проти укладання договору позики від 15.11.2021 року, стверджує що вона його не підписувала, та вважає що підпис на зазначеному договорі позики виконаний іншою особою. ОСОБА_3 заперечує проти отримання нею вимоги ТДВ «МЗБК». ОСОБА_1 перебуває за кордоном та не користувалася квартирою протягом тривалого часу та вирішила подарувати її дочці - ОСОБА_2 , оскільки вона не мала власного житла. З огляду на зазначене, ОСОБА_1 повернулася в Україну 09.08.2022 року задля укладення спірного договору дарування. Уклавши спірний договір дарування та подарувавши квартиру дочці ОСОБА_2 , ОСОБА_1 19.08.2022 року виїхала за кордон.

04 липня 2024 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/775/23 позов Товариства з додатковою відповідальністю «МЗБК» (код ЄДРПОУ: 01373986, м. Київ, пров. Віто-Литовський, 14) до ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) про стягнення коштів-задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з додатковою відповідальністю «МЗБК» борг за договором позики від 15.11.2021 в сумі 500000 грн., інфляційні витрати в сумі 17691,62 грн. та 3 % річних в сумі 3493, 15 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2025 року у справі № 22ц/824/2498/2025 рішення Дніпровського районного суду від 04 липня 2024 року залишено без змін.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12.02.2024 року провадження в справі було відкрито в порядку загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання.

11.03.2025 року до суду від представника відповідача Семенченко І.А. надійшло клопотання про зупинення провадження у справі, згідно якого останній просив суд зупинити провадження у цивільній справі № 369/1924/24 за позовом ТДВ МЗБК до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малаховська Ірина Валентинівна про визнання недійсним договору дарування квартири, до набрання законної сили судовими рішеннями, якими закінчено розгляд справи № 755/5850/24 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з додатковою відповідальністю "МЗБК" (код ЄДРПОУ: 01373986; місцезнаходження: 03045, м. Київ, провулок Віто-Литовський, будинок 14) про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, та справи № 755/5851/24 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Київська мостобудівельна компанія" (код ЄДРПОУ: 42955300; місцезнаходження: 03045, м. Київ, провулок Віто-Литовський, будинок 14) про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.

Враховуючи те, шо розгляд справ № 755/5850/24 та № 755/5851/24 про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди не перешкоджають розгляду справи № 369/1924/24 про визнання недійсним договору дарування квартири, суд вирішив відмовити у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11.03.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду.

Відповідачі у судове засідання 09.06.2025 року не з`явилися. Заяв та клопотань до суду не подали, були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи.

Третя особа у судове засідання 09.06.2025 не з`явилася.

Представник позивача подав заяву про розгляд справи за його відсутності та позовні вимоги підтримав повністю.

Суд вжив доступні і розумні заходи для повідомлення відповідачів щодо розгляду справи, яка стосується їх безпосередньо.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2ст. 247 ЦПК Українифіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

У відповідності до ч. 5ст. 268 ЦПК Українидатою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Суд, перевіривши матеріали справи та зібрані в ній докази, знаходить що позов підлягає до задоволення виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 15 листопада 2021 року між ТДВ «МЗБК» та ОСОБА_1 було укладено Договір позики. Відповідно до вищевказаного Договору позики, ТДВ «МЗБК» в особі директора Радченко Ю.Г. надало ОСОБА_1 поворотну споживчу позику в розмірі 500000,00 (п`ятсот тисяч) гривень 00 копійок, яка була видана на зарплатну картку ОСОБА_1 , оскільки остання на той час була працівником ТДВ «МЗБК».

Відповідно до розділу 4 Договору позики, договір набирає чинності з моменту його укладення та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань, а датою повернення позики визначено 30 листопада 2021 року.

25 липня 2022 року в зв`язку з тим, що ОСОБА_1 добросовісно не виконувала своє зобов`язання, ТДВ «МЗБК» направило їй письмову вимогу. У вимозі зазначалося, що в разі, якщо ОСОБА_1 не здійснить заходів щодо погашення заборгованості перед ТДВ «МЗБК», товариство буде змушене звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості та відповідними заявами про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно ОСОБА_1 , зокрема й на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

На вимогу ТДВ «МЗБК» відповідь від ОСОБА_1 отримано не було.

17.01.2023 року з метою захисту прав та законних інтересів, ТДВ «МЗБК» звернулося до Дніпровського районного суду міста Києва з позовною заявою про стягнення коштів з ОСОБА_1

10.03.2023 року ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва було відкрито провадження у справі №755/775/23 за позовною заявою ТДВ «МЗБК» до ОСОБА_1 . Поряд з цим, 09.03.2023 року ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва у справі №755/775/23 було вжито заходів забезпечення вищевказаного позову шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти, що належать або підлягають передачі, або сплаті ОСОБА_1 в межах ціни позову.

Проте, після подання позовної заяви про стягнення коштів, представнику ТДВ «МЗБК» стало відомо, що єдине майно, яке належало ОСОБА_1 на праві власності, а саме квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була передана у власність іншій особі.

12 серпня 2022 року був укладений договір дарування квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номер договору №401 між ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першоїстатті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина другастатті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третястатті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті13, частина третя статті16 ЦК Українине суперечать частині другійстатті 58 Конституції Українита вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першоїстатті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогамКонституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

ВЦК Українизакріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третястатті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина другастатті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертастатті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третястатті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбаченастаттею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбаченастаттею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті3,13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та другастатті 228 ЦК України).

Отже, вирішуючи вказаний спір, суд виходить із того, що має місце позаконкурсне оспорювання фраудаторного правочину.

Судом встановлено, що при зверненні із позовом ТДВ «МЗБК» інтерес останнього полягає у тому, щоб квартира повернулась у власність відповідача ОСОБА_1 , оскільки від цього залежить подальша можливість примусового виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/775/23 майбутнього виконавчого провадження.

Суд вважає, що укладений відповідачем ОСОБА_4 договір дарування квартири на користь дочки ОСОБА_2 , міг бути реалізований в порядку примусового виконання після звернення до суду та після відкриття виконавчого провадження в інтересах позивача, є нічим іншим, як фраудаторним правочином, оскільки він вчинений відповідачами на шкоду позивача.

Відчуження вказаного майна відповідач ОСОБА_1 вчинила після того, як була обізнана з простроченням боргових забов`язань, вона достеменно знала і розуміла, що рішення суду першої інстанції ухвалено не на її користь може бути накладено арешт на належні їй на той час квартиру.

ОСОБА_1 , як дарувальник, яка відчужувала майно на підставі договору дарування на користь своєї дочки, після отримання вимоги щодо погашення боргу та намірами ТДВ «МЗБК» пред`явлення до неї позову, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третястатті 13 ЦК України)».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина першастатті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третястатті 89 ЦПК України).

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четвертастатті 82 ЦПК України).

Відповідно до ст.202ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом ч. 5ст.203ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст.234ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.ч. 1,5ст. 203 ЦК України, що за правилами статті 215цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно дост. 234 ЦК України.

Відповідно до ст.717ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6статті 3ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з ч.ч. 2,3 ст.13ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження№ 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 було достеменно відомо про наявність у неї невиконаного зобов`язання з погашення заборгованості перед ТДВ «МЗБК», однак нею було відчужене спірне нерухоме майно.

У зв`язку з таким перебігом подій, остання могла передбачити на момент укладення договору дарування негативні для себе наслідки у разі задоволення позовних вимог щодо стягнення коштів і мала намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків, а отже дії відповідача при укладенні оспорюваного правочину направлені на уникнення виконання зобов`язання з повернення боргу.

У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 зроблений висновок, що з конструкції частини третьої статті 13ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 369/8077/19, провадження № 61-21207св21 від 14 вересня 2022 року).

Окрім того, у силу приписів пункту 4 частини другоїстатті 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення У вказаній справі, очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору дарування від 17.06.2023) «вживали право на зло», оскільки цивільно правовий інструментарій (договір дарування від 17.06.2023) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на присуджену рішенням господарського суду від 10.05.2023 у справі №904/4920/22 суму грошових коштів, що зумовило для позивача настання таких негативних наслідків.

Отже суд виснує, що обраний ТДВ «МЗБК» спосіб захисту (відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності ОСОБА_1 , передбачений пунктом 4 частини другоїстатті 16 ЦК Українита є ефективним для захисту порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

За встановлених обставин позовні вимоги ТДВ «МЗБК» підлягають задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на відповідачів порівну.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.13,16,202,203,215,234,717 ЦК Українист.ст. 81, 89,141 ЦПК України, суд -

ухвалив:

Позов Товариства з додатковою відповідальністю «МЗБК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малаховська Ірина Валентинівна про визнання недійсним договору дарування квартири - задовольнити повністю.

Визнати недійсним договір дарування квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номер договору № 401 виданий 12.08.2022року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малаховською І.В., який був укладений ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) та скасувати Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер №64482421 від 12.08.2022 року, здійснене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малаховською І.В.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; адреса: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з додатковою відповідальністю «МЗБК» (03045, м. Київ, провулок Віто-Литовський, буд. 14; ідентифікаційний код 01373986) 1514 (одну тисячу п`ятсот чотирнадцять гривень) 00 коп. судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; адреса: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з додатковою відповідальністю «МЗБК» (03045, м. Київ, провулок Віто-Литовський, буд. 14; ідентифікаційний код 01373986) 1514 (одну тисячу п`ятсот чотирнадцять гривень) 00 коп. судового збору за подання позовної заяви.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено: 04.07.2025 року.

Суддя А.В. Янченко