Постанова

від 20.02.2008 по справі 1/36-07

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

1/36-07

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 20 лютого 2008 р.                                                                                    № 1/36-07  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоКривди Д.С.,

суддів:Жаботиної Г.В.,Уліцького А.М.

розглянувши касаційну скаргуФермерського господарства "Скіф"

на рішеннявід 14.11.07

у справі№1/36-07

господарського судуХерсонської області

за позовомВідкритого акціонерного товариства Банк "БІГ Енергія" в особі Запорізької територіальної філії

доФермерського господарства "Скіф"

третя особаТовариство з обмеженою відповідальністю "Піденно-Українська лізингова компанія"

простягнення 69581,48 грн.

за участю представників сторін

від позивача:Кадиров В.В., дов.

від відповідача:Печерей Ю.М., дов.

від третьої особи:у засідання не прибули

ВСТАНОВИВ:

Відкрите акціонерне товариство Банк "БІГ Енергія" в особі Запорізької територіальної філії ВАТ банку "БІГ Енергія" звернулось до господарського суду Херсонської області з позовом до Фермерського господарства "Скіф" за участю в якості третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю "Південно-Українська лізингова компанія" про стягнення заборгованості за договором факторингу валютних цінностей від 15.06.06 №05/FLT-050-06-06 у сумі 69581,48 грн., у тому числі 6416,29 грн. пені.

Позов мотивовано тим, що третя особа за вказаним договором факторингу відступила позивачу право грошової вимоги до відповідача, яка виникла на підставі укладеного між відповідачем та третьою особою договору фінансового лізингу №Л0049 від 19.05.06, а також виступила майновим поручителем, передавши в заставу майно, яке було передано відповідачу в лізинг. Відповідач умови договору лізингу виконував неналежним чином, у зв'язку з чим предмет застави було реалізовано, але сума в розмірі 64965,19 грн. залишилась непогашеною.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на повідомлення позивача та третьої особи про наявність форс-мажорних обставин, які перешкоджали здійснити своєчасне погашення лізингових платежів, а також вилучення наданої в лізинг сільськогосподарської техніки з поля в період збирання зернових.

Рішенням від 05.04.07 господарський суд Херсонської області позовні вимоги задовольнив у повному обсязі, визнавши їх обґрунтованими.

Постановою від 20.06.07 Вищий господарський суд України рішення суду першої інстанції скасував, направивши справу на новий розгляд. Постанова мотивована тим, що судом не було досліджено умови укладеного між відповідачем та третьою особою договору фінансового лізингу, які регулюють підстави повернення предмету лізингу, його наслідки та порядок здійснення розрахунків у цьому випадку, а також обставини щодо настання строку платежу за певними вимогами, переданими позивачу за договором факторингу, тобто  обставини щодо настання строку платежу по кожному з лізингових платежів. Також касаційна інстанція зазначила про невстановлення судом підстав і наслідків вилучення предмету лізингу в лізингоодержувача та обставин щодо зміни порядку розрахунків згідно з умовами договору в разі його розірвання.

Крім того, касаційна інстанція зазначила про ненадання судом жодної правової оцінки правовідносинам та діям сторін стосовно передачі лізингодавцем в заставу майна, яке є предметом лізингу в договорі, право вимоги за яким передано ним іншій особі за договором факторингу; переходу до фактора певних прав, які виникли на підставі договору лізингу; а також вилучення предмету лізингу та його наслідків.

Рішенням від 14.11.07 господарський суд Херсонської області (суддя Немченко Л.М.) позов задовольнив частково, стягнувши з відповідача на користь позивача 64965,19 грн. боргу, а в решті позовних вимог відмовив.

Рішення мотивовано правомірністю вилучення у відповідача предмету лізингу та зміною у зв'язку з цим порядку проведення платежів за договором відповідно до п.п. 10.2, 10.3 договору фінансового лізингу №Л0049 –сплата усіх прострочених платежів. В частині відмови в задоволенні позову суд виходив з доведення відповідачем обставин непереборної сили, які є підставою для звільнення його від відповідальності за невиконання зобов'язань.

Ухвалою від 01.02.08 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій заявлено вимоги про скасування рішення у справі та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована неповним з'ясуванням судом фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, порушенням норм процесуального та матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції, між відповідачем та третьою особою укладено договір фінансового лізингу №Л0049 від 19.05.06, згідно з яким відповідач отримав на умовах фінансового лізингу від третьої особи сільськогосподарську техніку: зернозбиральний комбайн, зернову жатку та транспортний візок загальною вартістю 1728283,3 грн.

Відповідач зобов'язався сплачувати встановлені п. 4.1 договору платежі –вартість предмету лізингу, винагороду лізингодавцю за надану в користування сільгосптехніку в розмірі 19,5% річних та компенсацію по страхуванню в розмірі 0,55% у місяць. У п. 4 договору передбачено, що вказані платежі сплачуються авансом не пізніше 20 числа місяця, що передує періоду, за який виконується платіж.

Згідно з п.п. 3.1, 3.3 договору сума договору складає 1728283,3 грн.; перший платіж складає 19,5% від загальної вартості предмету договору і становить 337015,24 грн. Решта суми підлягала погашенню відповідно до умов розділу 4 договору.

Техніка відповідачем отримана згідно з актом прийому-передачі №01-Л0049 від 14.06.06. На день її приймання відповідачем сплачено 337015,24 грн. Зокрема згідно з додатковою угодою №1 від 20.06.06 сплата здійснена частково цінними паперами (переказні векселі) на суму 162984,76 грн.

Суд першої інстанції в своєму рішенні зазначив, що до грудня 2006 року лізингоодержувачем, крім зазначеної вище суми попереднього платежу, будь-які інші платежі не проводилися, що підтверджується матеріалами справи та поясненнями сторін. Проте всупереч вказівкам касаційної інстанції суд не надав жодної правової оцінки викладеним у позовній заяві та доданому до нього розрахунку заборгованості доводам позивача щодо здійснення розрахунків відповідачем, але не в повному обсязі.

При цьому приєднані до матеріалів справи платіжні доручення №340 від 20.07.06, №341 від 20.07.06, №434 від 21.08.06, №436 від 22.08.06, №480 від 22.09.06 (т. 1 а.с. 140-144) судом першої інстанції визнано доказами сплати відповідачем саме першого платежу. В рішенні не вказані підстави, з яких суд дійшов вказаного висновку, з урахуванням дати перерахування та призначення платежів за вказаними платіжними дорученнями. Викладені при попередньому зверненні з касаційною скаргою доводи відповідача про те, що перерахування за вказаними платіжними дорученнями є окремими платежами за договором лізингу, судом першої інстанції відхилено не було.

Разом з тим, суд першої інстанції встановив, що 15.06.06 між третьою особою та позивачем укладено договір факторингу валютних цінностей, відповідно до якого позивач передав третій особі грошові кошти в сумі 1391268,06 грн., а остання в свою чергу відступила позивачеві право грошової вимоги зі сплати лізингових платежів, що виникли з договору фінансового лізингу №Л0049 від 19.05.06. Передано право вимоги по залишковій вартості отриманої на умовах лізингу сільгосптехніки на загальну суму 1391268,06 грн., у тому числі платежі з винагороди за отриманий у користування предмет лізингу та з компенсації послуг зі страхування.

Відповідно до ст.ст. 1077, 1078 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події.

Третя особа виступила до договору факторингу майновим поручителем, уклавши з банком 15.06.06 договір застави №FLT/080-06; предметом застави визначена сільгосптехніка, передана відповідачу відповідно до договору фінансового лізингу.

У зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язку зі сплати щомісячних платежів за договором фінансового лізингу банком було прийнято рішення про реалізацію заставленого майна, у зв'язку з чим відповідна сільгосптехніка була вилучена у відповідача згідно з актом від 27.12.06 на підставі постанови третьої особи про припинення договору лізингу та вилучення лізингового майна від 20.11.06.

Положення ст.ст. 7, 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачають право лізингодавця вимагати повернення предмета лізингу в разі розірвання договору, відмови від договору; при цьому ч. 2 ст. 7 вказаного закону врегульований порядок такого повернення.

Проте суд першої інстанції, не врахувавши вказівки касаційної інстанції, при новому розгляді справи не дослідив підстави вилучення предмету лізингу та його правові наслідки. Зокрема, суд залишив поза увагою обставини правомірності вилучення предмету лізингу певною особою з огляду на дотримання встановленого законом порядку та обсяг прав відповідних осіб, зважаючи на укладення договору факторингу, а також на встановлені судом форс-мажорні обставини як підставу для звільнення від відповідальності згідно з вимогами закону та розділом 13 договору фінансового лізингу №Л0049.

Не зважаючи на відсутність дослідження вказаних обставин, суд першої інстанції при вирішенні спору дійшов висновку про правомірність вилучення предмету лізингу з дотриманням договірних умов. При цьому суд виходив лише з того, що згідно з п. 4.17 договору фінансового лізингу №Л0049 якщо лізингоодержувач не сплачує будь-які платежі за цим договором, предмет лізингу на вимогу лізингодавця підлягає вилученню; порядок його повернення та розрахунки за цим договором в такому випадку регулюється умовами п. 10.2 та п. 10.3 цього договору.

Пунктом 10.2 договору лізингу передбачено, що у випадку дострокового припинення дії цього договору лізингоодержувач зобов'язаний сплатити усі прострочені суми, пеню та штрафні санкції, які підлягають сплаті, відшкодувати лізингодавцю збитки за дострокове розірвання договору у сумі неотриманого доходу, запланованого лізингодавцем за цим договором та повернути за власний кошт предмет лізингу разом із сервісною книжкою, гарантійним сертифікатом та свідоцтвом про реєстрацію та повним комплектом ключів від предмету лізингу. Платежі, сплачені лізингоодержувачем зараховуються як компенсація зниження ціни предмета лізингу унаслідок її експлуатації та поверненню не підлягають.

Виходячи з аналізу встановлених судом першої інстанції обставин, умов укладених між третьою особою, відповідачем і позивачем договорів та положень ст.ст. 1077, 1078 ЦК України, вбачається, що третя особа відступила позивачеві право грошової вимоги зі сплати лізингових платежів, що виникли з договору фінансового лізингу №Л0049 від 19.05.06.

Сплата цих платежів здійснюється щомісячно (не пізніше 20 числа місяця, що передує періоду, за який виконується платіж) протягом строку дії договору лізингу, тобто право вимоги щодо платежів, строк яких не настав на момент укладення договору факторингу, є майбутніми вимогами, що також передані позивачеві за договором. Такі майбутні вимоги згідно з положенням закону вважаються переданими позивачеві з дня виникнення права вимоги до відповідача (боржника).

Отже, на момент звернення позивача з позовом у даній справі щодо стягнення заборгованості за договором лізингу до нього перейшло право вимоги лише щодо тих платежів, строк виконання яких настав. Решта ж платежів мала бути переданою позивачеві з дня виникнення права щодо їх вимоги.

Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, на момент звернення з позовом у даній справі предмет лізингу був вилучений у відповідача. Як вже зазначалось, правові наслідки такого вилучення суд не дослідив, але дійшов висновку, що ці обставини відповідно до умов п.п. 10.2, 10.3 договору змінився порядок проведення платежів за договором, зокрема, у відповідача виникли зобов'язання щодо сплати усіх прострочених платежів.

Такий висновок суду не можна визнати правильним, оскільки обов'язок щодо сплати прострочених платежів не є новим, а випливає із суті зобов'язання, яке має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства.

Згідно з вимогами ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події; якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

В силу ж ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. При цьому згідно з ч. 4 цієї норми прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

З огляду на викладені норми вбачається, що простроченим є зобов'язання, не виконане у строк, встановлений договором або законом. Тобто простроченим може бути лише те зобов'язання строк якого настав, але його не було виконано, за відсутності прострочення кредитора тощо.

Отже, застосованим судом першої інстанції пунктом 10.2 договору лізингу врегульовано порядок розрахунків при його розірванні, який на відміну від положень ст. 653 ЦК України щодо припинення усіх зобов'язань сторін у цьому випадку, передбачає обов'язок боржника сплатити прострочені платежі –невиконані зобов'язання, строк яких настав. До того ж саме на ці зобов'язання, строк виконання яких настав, право вимоги вважається переданим позивачеві за договором факторингу.

Виходячи з викладеного, при вирішенні даного спору про стягнення заборгованості з боржника на користь фактора підлягають обов'язковому встановленню обставини щодо настання строку платежу по кожному з лізингових платежів, як це врегульовано договором фінансового лізингу та законом, про що зазначалось в постанові касаційної інстанції.

При новому розгляді справи суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на момент вилучення сільськогосподарської техніки залишок боргу складав 1391268,06 грн., який складається з: 1293733,44 грн. суми компенсації техніки, 71231,75 грн. винагороди за видану в користування техніку і компенсації послуг страхування. При цьому суд зазначив, що сума винагороди та компенсації послуг страхування нарахована за період з 15.06.06 до 28.12.06, тобто за час користування відповідачем зазначеним майном.

Проте всупереч вимогам ст. 11112 ГПК України суд першої інстанції не виконав вказівки касаційної інстанції та не в повній мірі встановив обставини щодо настання строку сплати усіх лізингових платежів. Зокрема, суд не встановив, за який період відповідачеві нараховано саму компенсації техніки в розмірі 1293733,44 грн., яка визнана судом заборгованістю, та чи відповідає таке нарахування умовам п. 3.3 договору лізингу. Тобто суд першої інстанції належним чином не встановив розмір узгодженого сторонами щомісячного платежу в рахунок компенсації вартості об'єкту лізингу, а також виникнення у відповідача обов'язку щодо сплати цих платежів за відповідні періоди на момент вилучення у нього предмету лізингу з урахуванням правових наслідків такого вилучення.

Таким чином, розмір заборгованості відповідача –платежів, прострочених на момент звернення з позовом з огляду на обставини виконання сторонами договору фінансового лізингу, судом першої інстанції не встановлений на підставі дослідження усіх суттєвих обставин справи. А відтак є безпідставним висновок про розмір заборгованості, яка залишилась непогашеною після реалізації заставленого майна, кошти від якої в розмірі 1300000 грн. перераховані позивачу 29.12.06.

Саме у зв'язку з вищевикладеними обставинами касаційна інстанція в своїй постанові зазначала про необхідність надання належної правової оцінки правовідносинам та діям сторін стосовно передачі лізингодавцем в заставу майна, яке є предметом лізингу в договорі, право вимоги за яким передано ним іншій особі за договором факторингу; переходу до фактора певних прав, які виникли на підставі договору лізингу; а також вилучення предмету лізингу та його наслідків. Проте при новому розгляді судом ці вказівки залишені поза увагою та не надано правової оцінки правовідносинам, які виникли між позивачем, відповідачем та третьою особою у зв'язку з укладенням цього договору застави та реалізацією заставленого майна, яке одночасно було предметом лізингу, а також наслідки виконання зобов'язання майновим поручителем.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку про порушення судом першої інстанції вимог 43, 47, 43, 84, 11112 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства в частині вимог про стягнення заборгованості, тому рішення підлягає скасуванню в цій частині як таке, що не відповідає нормам матеріального та процесуального права. Справа підлягає направленню на повторний новий розгляд в цій частині спору для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, із врахуванням вказівок касаційної інстанції та застосуванням норм законодавства, що регулюють такі правовідносини.

Разом з тим, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в частині стягнення пені в розмірі 4616,29 грн. Зважаючи на встановлення судом при розгляді справи наявності форс-мажорних обставин, підтверджених висновком Торгово-Промислової палати України №3654/05-4 від 29.12.06, які саме спричинили невиконання відповідачем своїх зобов'язань у спірний період та відповідно до ст. 617 ЦК України є підставою для звільнення від відповідальності за невиконання цих зобов'язань, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції в цій частині. Рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1.          Касаційну скаргу задовольнити частково.

2.          Пункти 1, 2 резолютивної частини рішення господарського суду Херсонської області від 14.11.07 у справі №1/36-07 скасувати, а справу передати до суду першої інстанції для здійснення нового розгляду в цій частині спору.

3.          В решті рішення господарського суду Херсонської області від 14.11.07 у справі №1/36-07 залишити без змін.

Головуючий                                                                                Д.Кривда

Судді                                                                                                    Г.Жаботина

                                                                                                    А.Уліцький