Рішення

від 24.03.2011 по справі 3/396

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  3/396

24.03.11

За позовом   Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфро»

До                  Дарницької районної у місті Києві ради

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача       

                      Комунальне підприємство «Дирекція з управління та обслуговування

                      нежитлового фонду»Дарницького району м. Києва

Про                зобов‘язання укласти договір оренди приміщень

Суддя Сівакова В.В.

Представники сторін:

Від позивача           Оцоколіч В.О. –по дов. № б/н від 18.06.2010

Від відповідача       Кириленко О.В. –по дов. № 7/01 від 25.02.2011

Від третьої особи   Онищенко Є.М. –по дов. № б/н від 10.01.2010

На підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України в судових засіданнях 17.03.2011 та 22.03.2011 оголошувались перерви.

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфо» про зобов‘язання Дарницьку районну у місті Києві раду укласти договір оренди на нежитлові приміщення площею 16 кв. м., що розташовані в прибудові будівлі за адресою АДРЕСА_1.

Представником позивача в судовому засіданні 15.02.2011 подано заяву про зміну предмету позову, відповідно до якої просить на підставі ст. 344 Цивільного кодексу України визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю «Інфо»право власності на нежилі приміщення площею 16 кв. м. в надбудові літ. А за адресою АДРЕСА_1.

Відповідач у поданому в судовому засіданні 01.03.2011 відзиві проти позову заперечує з наступних підстав. У заяві про зміну предмету позову позивач наголошує, що відкрито та безперервно користується нежитловим приміщенням площею 16 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1, проте жодного слова не зазначає про добросовісність заволодіння цим майном. Разом з тим, саме добросовісність володіння нерухомим майном є ключовою вимогою ст. 344 Цивільного кодексу України. З аналізу правових норм вбачається, що добросовісне володіння - це володіння, за якого володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи, обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна. Однак, позивач не міг не знати, що на момент заволодіння ним приміщенням воно перебувало у комунальній власності територіальної громади Дарницького району м. Києва, оскільки у 2003 році ним було приватизовано частину нежитлових приміщень у цій же будівлі, внаслідок чого ці приміщення з комунальної власності перейшли до приватної власності позивача, а тому є всі підстави вважати, що позивач самовільно, всупереч вимогам законодавства, зайняв приміщення з метою його безоплатного використання, чим порушив права територіальної громади. Варто зауважити, що позивач ніколи не звертався до Дарницької райради чи її виконавчого органу - Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації з проханням передати йому в оренду спірне приміщення, а тому очевидним є те, що позивач свідомо переслідував мету уникнути необхідності сплати грошових коштів за користування приміщенням. З огляду на зазначене, позивач не може бути визнаний добросовісним володільцем, оскільки достеменно знаючи про власника приміщення - територіальну громаду Дарницького району, представницьким органом якої була Дарницька райрада, не проявляв жодної ініціативи щодо надання йому в орендне користування даного приміщення і користувався ним без будь-якої належної правової підстави. Вважає, що зі змісту позовної заяви вбачається, що в діях посадових осіб позивача є ознаки злочину, передбаченого ст. 356 Кримінального кодексу України.

Відповідач у поданих в судовому засіданні 22.03.2011 доповненнях до відзиву щодо наданих договорів підряду зазначає, що проведення позивачем ремонтних робіт у спірному приміщені в жодному разі не є підставою для набуття ним будь-яких прав на це приміщення, оскільки відповідні дії позивач не погоджував з власником приміщень. Вважає, що надані договори зберігання від 01.06.2000 та від 15.07.2001 не доводять обставину безперервного володіння позивачем спірним приміщеннями протягом 10 останніх років поспіль, оскільки є підробними, в зв‘язку з тим, що незважаючи на дату їх укладення укладені за правилами Цивільного кодексу України, який тоді ще не діяв. Також зазначає, що представник позивача - Костянчук С.П., нещодавно (з червня по грудень 2010 року) в адміністративному спорі представляв інтереси адвоката ОСОБА_1, який позивався до Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації з вимогою визнати незаконним розпорядження № 38 від 30.01.2010, яким нежитлове приміщення, що є об'єктом даного господарського спору, було дозволено передати в оренду СПД - фізичній особі ОСОБА_2 Костянчук СП. доводив суду обставину, що зазначеним розпорядженням були порушені права адвоката ОСОБА_1 (а не TOB «Інфро») на оренду нежитлового приміщення. Тобто пан Костянчук відстоював абсолютно іншу правову позицію - він жодного слова не зазначав про існування будь-яких прав (в т.ч. і права власності) у TOB «Інфро»на спірне нежитлове приміщення, як, до речі, не зазначав і про права TOB «Юридична фірма «Шабалін і Костянчук»на зберігання у ньому архівних документів та інших товарно-матеріальних цінностей. Отже, можна дійти висновку, що або на момент розгляду справи у адміністративному суді вищезазначених договорів зберігання не існувало, або Костянчук С.П. навмисно перешкоджає суду у з'ясуванні істини. Просить в позові відмовити повністю.

Третьою особою в судовому засіданні 22.03.2011 подано клопотання, в якому третя особа просить продовжити строк вирішення спору, прийняти позовну заяву та вирішити питання про вступ у справу її в якості третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вирішити питання про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ФОП ОСОБА_2 та відкласти розгляд справи.

Розглянувши подане клопотання третьої особи суд відмовляє в його задоволення з огляду на наступне.

Продовження строку розгляду спору у даній справі не можливо, оскільки за заявою позивача строк вирішення спору вже продовжувався на 15 днів, а положення ст. 69 Господарського процесуального кодексу України не передбачають можливості продовження строку вирішення спору кілька разів.

Стосовно залучення Комунального підприємства «Дирекція з управління та обслуговування нежитлового фонду»Дарницького району м. Києва до участі у справі третьою особою, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору слід зазначити :

Стаття 26 Господарського процесуального кодексу України визначає, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін

Заявником позов, який би відповідав вимогам чинного законодавства України не подано, а тому клопотання в цій частині також не може бути задоволено.

Щодо вирішення питання про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ФОП ОСОБА_2 слід зазначити, що дане питання вже вирішувалось судом, що відображено в ухвалі суду від  22.02.2011.

В судовому засіданні 24.03.2011, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Позивач в обґрунтування позовних вимог посилається на те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Інфро»користується нежитловим приміщенням площею 16 кв. м. в надбудові за адресою АДРЕСА_1 відкрито безперервно більше 10 років, що є підставою для визнання за ним права власності на це приміщення на підставі ст. 344 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Стаття 16 Цивільного кодексу України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання права.

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто, метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб'єктивного права особою. Зазначений спосіб захисту за загальним правилом не пов'язаний з безпосереднім порушенням права особи.

Частина 1 статті 344 Цивільного кодексу України визначає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Отже, дана стаття визначає ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на річ за набувальною давністю.

Так, володіння має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна. В разі виникнення спору встановити характер володіння (добросовісне й недобросовісне) має тільки суд з урахуванням обставин справи, з якої виникло володіння чужою річчю. Разом з тим, фактичне володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає з закону або не встановлено рішенням суду (ст. 397 ЦК України).

Володіння має бути відкритим, очевидним для всіх третіх осіб, які повинні мати можливість спостерігати за ним, але це не означає, що володілець зобов'язаний спеціально інформувати оточуючих про своє володіння річчю.

Володіння має бути безперервним протягом визначених законом строків (для нерухомого майна протягом 10 років, а для рухомого майна - 5 років).

Відповідно до ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Отже, розподіл тягаря доказування визначається предметом спору. За загальним правилом обов‘язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Всупереч названим нормам законодавства позивачем не подано жодного  належного або допустимого доказу на підтвердження того, що позивач добросовісно заволодів нежитловим приміщенням площею 16 кв. м. в надбудові за адресою АДРЕСА_1 і продовжує відкрито, безперервно володіти ним протягом десяти років.

Подані позивачем, в якості доказів на підтвердження володіння спірним майном, договори зберігання не приймаються судом до уваги, оскільки вони хоча й датовані 01.06.2000 та 15.07.2001 проте укладені за правилами Цивільного кодексу України, норми якого набрали чинності з 01.01.2004.

Таким чином, позовні вимоги позивача про визнання за ним права власності на нежитлові приміщення необґрунтовані, документально не підтвердженні, а отже задоволенню не підлягають.

           Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись  ст. ст. 49, 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Суддя

Сівакова В.В.

Рішення підписано 30.03.2011.