Постанова

від 08.05.2008 по справі 17/274

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

17/274

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

08.05.08                                                                                           Справа  № 17/274

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого судді                                                Орищин Г.В.

суддів                                                                       Галушко Н.А.

                                                                            Краєвської М.В.

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Зіко», (далі-ТзОВ), м.Львів

на рішення господарського суду Львівської області від 29.11.2007р.

у справі № 17/274

за позовом ТзОВ «Рехау», м.Київ

до відповідача ТзОВ «Зіко», м.Львів

про стягнення 36830,73грн.

         за участю представників:

         від позивача не з»явився

         від відповідача Цитульський В.І.

         Права і обов'язки сторін, передбачені ст. 22 ГПК України, право заявляти відводи,  роз'яснено.

          Рішенням господарського суду Львівської  області від 29.11.2007р. у  справі   № 17/274 (суддя Ділай У.І.) частково задоволено позов ТзОВ «Рехау»і присуджено до стягнення з ТзОВ «Зіко»на користь позивача 18000грн. боргу, 6050,89грн. інфляційних нарахувань, 1857,50грн. 3% річних, 259,08грн. державного мита, 83грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; в частині стягнення 10922,34грн. пені –в позові відмовлено.

          Дане рішення оскаржується відповідачем (ТзОВ «Зіко») в частині присудження до стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних, оскільки, на його думку, прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, суд вийшов за межі правового обґрунтування позову та заявлених позовних вимог, оскільки у позовній заяві позивач ставить вимогу про стягнення збитків, які він поніс в результаті інфляції посилаючись на норми ст.22 ЦК України та ст.225 ГК України. На підставі ст. 625 ЦК України позивач просив стягнути тільки три проценти річних. Щодо присуджених до стягнення відсотків за користування грошовими коштами, то скаржник вважає вказані відсотки штрафними санкціями в розумінні ст.230 ГК України, нарахування яких, згідно ст.232 ГК України, повинно було припинитись через шість місяців від дня, коли зобов»язання мало бути виконано, тобто 10.10.2005р.

Позивач заперечив доводи скаржника з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу (а.с.68-69) та усними поясненнями представника в судовому засіданні.

При розгляді матеріалів справи та апеляційної скарги судовою колегією встановлено наступне:

Згідно договору поставки № 32-05 від 09.02.2005р., укладеного  між сторонами у справі (а.с.10-15), ТзОВ «Рехау»(позивач) зобов'язувався поставити ТзОВ «Зіко»(відповідачу) товар, а відповідач зобов'язувався прийняти та оплатити товар в кількості, за ціною та в строки, вказані в специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору (п.п. 1, 2 договору).

На виконання умов договору позивач поставив відповідачу продукцію на загальну суму 40560,10грн., що підтверджується видатковим накладним № № РН-0409, РН-0403 від 23.02.2005р. (а.с.20-27) та довіреністю ЯКБ № 651429 від 16.02.2005р. (а.с.28-29).

Вартість поставленого товару відповідачем оплачено частково і станом на  день звернення до господарського суду із позовною заявою заборгованість ТзОВ "'Зіко" становила 18 000,00 грн.

Відповідно до п.3.3. договору позивачем нараховано 10922,34грн. пені за несвоєчасне виконання відповідачем умов договору щодо оплати поставленого товару,  в стягненні якої судом першої інстанції відмовлено на підставі ч.3 ст.267 ЦК України,  у зв»язку із спливом позовної давності, встановленої п.1 ч.2 ст.258 ЦК України.

Окрім того, позивачем нараховано 6050,89грн. інфляційних нарахувань та 1857,50грн. три проценти річних від простроченої суми, які присуджені судом до стягнення.

Відповідач позовні вимоги в частині суми основного боргу визнав в суді першої та  апеляційної інстанцій.

Щодо стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних відповідач заперечив. Дані заперечення розглядались і досліджувались в місцевому суді при винесенні оскаржуваного рішення.

          Судова колегія, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні, з огляду на наступне:

Спір у даній справі виник з виконання договору поставки, тому на  спірні правовідносини між сторонами поширюються норми глав 48, 54 (параграф 3) Цивільного кодексу України та глав 20, 22  Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, 193 ГК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 599 ЦК України, ст. 202 ГК України зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином.

Пунктом 2 ст.625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтями 536 ЦК України та 198 ГК України визначено, що розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.  

Частиною 3 статті 692 Цивільного кодексу України, передбачено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Факт  порушення порядку та строків здійснення розрахунків за умовами договору підтверджується матеріалами справи та не заперечується скаржником (відповідачем).

Виходячи зі змісту ст.ст. 536, 625, 692 ЦК України, якими передбачено сплату процентів за користування чужими коштами та індексу інфляції за час прострочення, позивачем правомірно нараховано проценти в сумі 1857,50грн. та 6050,89грн. інфляційних нарахувань,  які підставно стягнені оскаржуваним рішенням суду.

Посилання відповідача на те, що суд вийшов за межі правового обґрунтування позову та заявлених позовних вимог, оскільки у позовній заяві позивач ставить вимогу про стягнення збитків, які він поніс в результаті інфляції посилаючись на норми ст.22 ЦК України та ст.225 ГК України, судова колегія вважає безпідставними і надуманими, та зазначає, що суть позовних вимог з»ясовано при розгляді справи в суді першої інстанції і відображено в оскаржуваному рішенні.

Твердження скаржника, що нараховані відсотки за користування грошовими коштами є штрафними санкціями в розумінні ст.230 ГКУ і їх нарахування припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано,  не береться судовою колегією до уваги, оскільки згідно ст.230 ГК України, штрафними санкціями визнаються санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов»язаний  сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов»язання. А згідно ст.ст.536, 625 ЦК України, проценти визначаються як борг і їх не слід змішувати з неустойкою, вони не є мірою відповідальності, а платою за користування чужими грошовими коштами і стягуються незалежно від вини боржника.

З огляду на викладене, судова колегія, зважаючи на приписи ст.ст.536, 625, 692 ЦК України, прийшла до висновку  про обгрунтованість оскаржуваного рішення щодо стягнення процентів та інфляційних нарахувань за неналежне виконання зобов»язання відповідачем, оскільки  чинне законодавство прямо передбачає право кредитора, в разі прострочення виконання грошового зобов»язання, на заявлення до стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, за користування грошовими коштами в розмірі, передбаченому договором, законом або актом цивільного законодавства.   

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд -

П О С Т А Н О В И В:

 Апеляційну скаргу ТзОВ «Зіко» відхилити.

          Рішення господарського суду Львівської області від 29.11.2007р. у справі №17/274  залишити без змін.

          Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

 Справу повернути в місцевий господарський суд.

 Головуючий           суддя                                                    Орищин Г.В.

                                    суддя                                                    Галушко Н.А.

                                           суддя                                                    Краєвська М.В.