Постанова

від 08.12.2011 по справі 40/274

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "08" грудня 2011 р.                                                                                    

Справа № 40/274  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді

Могила С.К.,

судді

Борденюк Є.М.,

судді

Кондратової І.Д.,

за участю представників сторін

від позивача

ОСОБА_1.- пред. за дов. № б/н від 05.12.2011 р.,

від відповідача

ОСОБА_2.- пред. за дов. № б/н від 10.01.2011р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні  

касаційну скаргу

Фірми "Т.М.М."- Товариства з обмеженою відповідальністю

на

постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2011 р.

у справі

№ 40/274 Господарського суду міста Києва

за позовом

Фірми "Т.М.М."- Товариства з обмеженою відповідальністю

до

Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг"

про

визнання частково недійсним договору фінансового лізингу № 1502/07/2008 від 17.07.2008 р.

ВСТАНОВИВ:

Фірма "Т.М.М."- Товариство з обмеженою відповідальністю (надалі –Фірма "Т.М.М."- ТОВ) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" (надалі - ТОВ "Ласка Лізинг") про визнання недійсними пунктів 7.1.2, 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору фінансового лізингу № 1502/07/2008 від 17.07.2008 р.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2011р. у даній справі (суддя Пукшин Л.Г.) в позові відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2011р. (колегія суддів у складі: головуючого судді Михальської Ю.Б., суддів Отрюх Б.В.) рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2011р. змінено, позов задоволено частково, визнано недійсними пункти 13.4., 13.5., 13.6., 13.8 договору фінансового лізингу № 1502/07/2008 від 17.07.2008 р., оскільки положення цих пунктів  суперечать правовій природі зобов’язань за договором лізингу та санкцій за їх невиконання. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2011 у справі  №  40/274 залишено без змін.

Позивач, не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2011р. у справі  №  40/274 про відмову в позові щодо визнання недійсним пункту 7.1.2 договору фінансового лізингу № 1502/07/2008 від 17.07.2008 р, в своїй касаційній скарзі просить її скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на порушення норм матеріального права, а саме: ч. 2 ст. 1, п. 2 ч. 2 ст. 11, ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 3, ч. 3 ст. 615, ч. 2 ст. 653, ч. 1 ст. 806 Цивільного кодексу (надалі –ЦК) України, ст. 6, ст. 180, ч. 1 ст. 292 Господарського кодексу (надалі –ГК) України.

Відповідач також звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2011р. скасувати в частині визнання недійсними пункти 13.4., 13.5., 13.6., 13.8 договору фінансового лізингу № 1502/07/2008 від 17.07.2008 р., залишивши без змін в цій частині рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2011р., обґрунтовуючи доводи касаційної скарги порушенням та неправильним застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу (надалі –ГПК) України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, судова колегія вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 17.07.2008 р. між ТОВ "Ласка Лізинг" (надалі - лізингодавець) та "Фірма "Т.М.М."- ТОВ (надалі - лізингоодержувач) був укладений  договір фінансового лізингу № 1502/07/2008 (надалі –договір), відповідно до якого позивач зобов'язувався придбати у свою власність транспортний засіб (тип: вантажний автомобіль; марка, модель: автокран КТА -18 на шасі МАЗ 533702 (одна одиниця); № шасі : буде встановлений в акті здачі-приймання майна; рік випуску: 2008 р.; пробіг на момент придбання до 1000 км.;), згідно з встановленою відповідачем специфікацією продавця, та передати його без надання послуг з управління та технічної експлуатації відповідачу у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а відповідач зобов’язався прийняти його на умовах даного договору.

Предметом спору  у даній  справі є вимога лізингоодержувача про визнання недійсним п. 7.1.2 договору з підстав непогодження істотної умови договору та невідповідності застосування валютних коефіціентів до структури лізингових платежів, встановлених ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", а також визнання недійсними п. п. 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору з підстав суперечності їх приписам ст. 1212 ЦК України.

Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Спеціальним законом, що визначає загальні правові та економічні засади фінансового лізингу в Україні є Закон України "Про фінансовий лізинг".

Стаття 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачає, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Згідно ч. 5 ст. 180 ГК України ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. Частиною 2 статті 189 ГК України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається у договорі у гривнях.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до п. 2.3 договору вартість майна, яке передається лізингодавцем лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 93096,00 "у.е.", в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 15516,00 "у.е.", виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 7.4. договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по Курсу 1 та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по Курсу 1.

Судами також з'ясовано, що сторонами в додатку № 1 –Графік внесення платежів, який є невід’ємною частиною договору, погоджено  загальну суму платежів в погашення вартості майна та загальну суму лізингових платежів, а відтак колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій правомірно відхилили доводи позивача щодо непогодження сторонами істотної умови договору фінансового лізингу –ціни.

Щодо невідповідності спірного пункту 7.1.2 договору частині 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" колегія суддів відзначає наступне.

Статтею 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Господарськими судами встановлено, що згідно з п. 7.1 договору сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному Евро по курсу згідно пункту 7.1.1 договору.

Пунктом 7.1.1 договору визначені такі поняття: Курс 1 - курс, встановлений НБУ для одного Евро станом на 17.07.2008 р.;  Курс 2 - курс, встановлений НБУ для одного Евро на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток № 1) до даного договору.

Відповідно до п. 7.1.2 договору поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в "у.е." згідно Графи 3 додатку № 1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в "у.е.", зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та Курсу 1. Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією лізингодавця.

Відповідно до статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Частиною 2 ст. 632 ЦК України допускається можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, тобто, сторони мають право узгодити в договорі як розмір ціни (плати, винагороди тощо), так і спосіб її визначення чи подальшої зміни.

Враховуючи, що чинне законодавство України забороняє застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами, однак, не містить приписів щодо заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть визначити у договорі, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що спірний пункт 7.1.2 договору, зміст якого спрямований на встановлення порядку здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу НБУ національної валюти України по відношенню до іноземної валюти, не суперечить чинному законодавству, в тому числі ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", який не містить прямої заборони щодо встановлення в договорі порядку визначення розміру лізингових платежів та комісії внаслідок збільшення курсу Евро по відношенню до гривні.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним п. 7.1.2 договору фінансового лізингу прийняті у відповідності з нормами права, підстав для їх зміни чи скасування не вбачається. Доводи касаційної скарги Фірма "Т.М.М."- ТОВ, не можуть бути підставою для скасування в цій частині рішень у справі, оскільки спростовуються обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій.

Щодо недійсності спірних пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору фінансового лізингу колегія суддів відзначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, згідно п. 13.4. договору сторони погодили, що вилучення майна із володіння та користування лізингоодержувача не тягне за собою припинення платіжних зобов‘язань лізингоодержувача, визначених умовами договору.

Відповідно до п. 13.5. договору встановлено, що якщо порушення зобов‘язань, що стали підставою для  вилучення майна не усуваються в строк, встановлений лізингодавцем, або у визначений строк лізингоодержувач не передав майно лізингодавцю, то лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, в письмовому вигляді повідомивши про це лізингоодержувача, продати майно за розумною ціною. Протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору лізингоодержувач має переважне право придбання майна.

Згідно п. 13.6 договору отримана від продажу майна грошова сума направляється в погашення суми припинення договору, що включає поточний борг лізингоодержувача, несплачені лізингові платежі, строк оплати яких згідно графіку внесення платежів настав, штрафи та/або пені, що підлягають оплаті лізингоодержувачем на умовах договору станом на день розірвання договору, а також суми необхідної для покриття витрат та збитків лізингодавця, пов‘язаних з вилученням та реалізацією майна та погашенням можливих зобов‘язань лізингодавця перед третіми особами, що виникли внаслідок виконання договору. В разі, якщо отримана від продажу майна грошова сума менше ніж сума припинення договору, то лізингодавець вправі вимагати від лізингоодержувача відшкодування цієї різниці.

Згідно п. 13.8 договору в разі якщо договір порушується лізингоодержувачем, в тому числі у випадках, зазначених в п. 13.1. договору, лізингодавець має право в односторонньому порядку припинити права володіння та користування будь-яким майном, переданим лізингоодержувачу за будь-яким з договорів, укладених сторонами без виплати яких-небудь компенсацій.

В обґрунтування заявлених вимог про визнання даних пунктів договору позивач послався на те, що спірні умови договору не відповідають вимогам законодавства та порушують права позивача, оскільки згідно ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі включають не тільки винагороду лізингодавцю, а і суму, яка відшкодовує частину вартості предмету лізингу, у зв’язку з чим умови спірного договору в частині положень щодо неповернення всіх раніше сплачених лізингоодержувачем лізингових платежів, які відшкодовують частину вартості предмету лізингу, суперечать ст. 1212 ЦК України.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору фінансового лізингу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним, а положення цих пунктів договору не суперечать вимогам чинного законодавства України.

Натомість, скасовуючи рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції вказав на те, що положення цих пунктів  суперечать правовій природі зобов’язань за договором лізингу та санкцій за їх невиконання. Крім того, суд апеляційної інстанції відзначив, що пункти договору, які передбачають вилучення предмету лізингу, припинення володіння або користування  та наслідки такого вилучення в інший спосіб, ніж передбачено законом, суперечить нормам законодавства.

Однак, колегія вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для недійсними пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору фінансового лізингу, виходячи з наступного.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину  сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

За приписами статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Статтею 6 цього ж Кодексу унормовано право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін.

Разом з тим, зазначені у постанові апеляційної інстанції норми права (ст. ст. 321, 611, 653 ЦК України, ст. ст. 2, 10, 11, ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг"), як підстава для визнання недійсним вказаних пунктів 13.4., 13.5., 13.6., 13.8 договору, безпосередньо не визначають недійсність спірних умов договору. Обставини невідповідності спірних умов договору змісту чи суті правовідносин сторін судом апеляційної інстанції також не встановлені.

Вирішуючи спір по суті та відмовляючи в позові, Господарський суд міста Києва виходив з того, що умови пунктів 13.4., 13.5., 13.6., 13.8 договору фінансового лізингу не суперечать вимогам чинного законодавства.

На думку Вищого господарського суду України такий висновок суду першої інстанції є правильним, оскільки саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За таких обставин, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки доводи апеляційної інстанції не спростовують правильності висновків господарського суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання оспорюваних умов пунктів 13.4., 13.5., 13.6., 13.8 договору фінансового лізингу недійсними, вимоги скарги ТОВ "Ласка Лізинг" визнаються обґрунтованими, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає скасуванню з підстав невірного застосування норм матеріального права, а рішення місцевого господарського суду залишенню в силі.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 49, 108, 1115, 1117, п. п. 1, 6 ч. 1 ст. 1119, 11110, ст. 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фірми "Т.М.М."- Товариства з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2011р. у справі № 40/274 скасувати в частині задоволення позову та визнання недійсними пункти 13.4., 13.5., 13.6., 13.8 договору фінансового лізингу № 1502/07/2008 від 17.07.2008 р. В цій частині залишити без змін рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2011р.

В решті постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2011р. у справі № 40/274 залишити без змін.

Стягнути з Фірми "Т.М.М."- Товариства з обмеженою відповідальністю (03146, м. Київ, вул. Чаадаєва, 2-Б, код 14073675) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" (03150, м. Київ, вул. Димитрова, 5, корп. 2, код 33104543) 658,70 грн. в рахунок відшкодування судових витрат, понесених відповідачем у зв'язку з оплатою касаційної скарги судовим збором.

Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" (03150, м. Київ, вул. Димитрова, 5, корп. 2, код 33104543) з державного бюджету судовий збір у розмірі 30,89 грн., що зайво сплачений платіжним дорученням N 9793 від 01.11.2011 р.

Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ на виконання даної постанови.

Головуючий суддя       

Могил С.К.

Суддя          

Борденюк Є.М.

Суддя

Кондратова І.Д.