Рішення

від 13.12.2011 по справі 3/328

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  3/328

13.12.11

За позовом    Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Купець»

До                      Державного підприємства «Ресурспостач»

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

                        Державне агентство резерву  України                        

Про                        визнання договору зберігання частково недійсним

Суддя Сівакова В.В.

Представники сторін

Від позивача          ОСОБА_1 –по дов. № б/н від 09.02.2011

Від відповідача      ОСОБА_2 –по дов. № 303 від 15.06.2011

Від третьої особи   ОСОБА_3 –по дов. № 2321/0/4-11 від 02.06.2011

Суть спору :

На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Купець»до Державного підприємства «Ресурспостач»про визнання договору відповідального зберігання № 48зб від 23.05.2008 недійсним в частині:

Пункт 1.1.: «...та/або передати товар відповідно до письмового розпорядження про відпуск Державного комітету України з державного матеріального резерву, встановленої форми (далі - розпорядження)»;

Пункт 1.2.: «...та відповідними інструкціями Держкомрезерву України. У разі відповідності товару встановленим вимогам, зберігач оформлює (виписує) та надає замовнику приймальний акт форми Р-16»;

Пункт 1.3.: «... а є власністю Державного комітету України з державного матеріального резерву з дати видачі приймального акту форми Р-16»;

Пункт 1.4.: «Плата за зберігання нараховується з дати видачі приймального акту форми Р-16 та до дати видання розпорядження та/або наряду»;

Пункт 2.1.2.: «... до дати видання зберігачем приймального акту форми Р-16, отримати товар за власною письмовою вимогою»;

Пункт 2.1.3.: «... після видання (оформлення) зберігачем приймального акту форми Р-16, вимагати від зберігача передати товар відповідно до письмового розпорядження про відпуск товару визначеному одержувачу»;

Пункт 2.3.2.: «...Плата за зберігання товару нараховується зберігачем з дати видання ним приймального акту форми Р-16 до дати видання Держкомрезервом України Розпорядження про відпуск товару.

- «... та/або визначеному розпорядженням одержувачу»;

Пункт 2.4.3.: «... і виписати акт (акти) форми Р-16 та передати їх замовнику за актом приймання-передачі»;

Пункт 2.4.4.: «... або розпорядження»;

Пункт 2.4.7.: «... та/або передати його іншим особам відповідно до розпорядження»;

Пункт 4.1.: «... та інструкціями Державного комітету України з державного матеріального резерву. «... та зберігачем видається приймальний акт форми Р-16, оформлений відповідно до зразка, який є додатком до договору. «... та акт форми Р-16»;

Пункт 4.2.: «... та видача зберігачем акту форми Р-16»;

Пункт 4.З.: «... Сторони погоджуються, що видача зберігачем приймального акту форми Р-16 є підтвердженням факту приймання зберігачем товару на відповідальне зберігання до державного резерву відповідно до Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Пункт 5.1.: «... або Державного комітету України з державного матеріального резерву, ... або розпорядження Державного комітету України з державного матеріального резерву. Пункт 5.3.: «...та актів форми Р-16...»

Пункт 5.4.: «На правовідносини по зберіганню матеріальних цінностей державного резерву, поширюється дія Закону України «Про державний матеріальний резерв»та інше спеціальне законодавство».

Пункт 7.4.: «... та/або визначеному за розпорядженням одержувачу».

Позовні вимоги мотивовані тим, що спірні пункти договору покладали на позивача виконання не властивих йому обов‘язків та функцій, приховували інший правочин, які порушують його законні інтереси і права. Між відповідачем та третьою особою укладено договір № 44юр-2008 від 07.04.2008 за умовами якого відповідач приймає на себе зобов‘язання за дорученням комітету (держкомрезерв України) вчинити від свого імені, але за рахунок  комітету правочини, направлені на здійснення закупівлі через товарні біржі та закладення до державного резерву м‘яса іноземного походження у кількості не більше 25 тис. тонн щомісячно». Пунктами 3.2.2., 3.2.3., 2.2.3 договору № 44юр-2008 від 07.04.2008 ДП відповідач прийняв на себе зобов‘язання виконувати всі дії пов‘язані з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву та складанням, оформленням, виписуванням приймальних актів по формі Р-16. Фактично пункти договору № 48зб від 23.05.2011 містять в собі умови договору субкомісії на виконання основного договору комісії № 44юр-2008 від 07.04.2008, укладеного між відповідачем та третьою особою. Відповідно до ст. 1015 Цивільного кодексу України для укладення договору субкомісії комісіонер (відповідач) повинен був отримати письмову згоду від комітента (третьої особи), чого зроблено не було. Також, третя особа не надавала законних повноважень позивачу на укладання договору № 48зб від 23.05.2011, не укладала з позивачем окремого договору відповідального зберігання, не вносила позивача у спеціальний перелік підприємств, які надають послуги зі зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Таким чином, на позивача незаконно було покладено виконання функцій, які належало виконувати безпосередньо відповідачу та які не могли передаватися іншим особам без письмової згоди третьої особи. Під час укладання договору № 48зб від 23.05.2011, позивач не знав і не міг знати зміст та умови договору № 44юр-2008 від 07.04.2008, а також не мав законних повноважень виконувати оспорюванні зобов‘язання за договором. Для виконання спірних частин договору позивач не був наділений прав мита обов‘язками «відповідального зберігача»у тлумаченні Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2011 порушено провадження у справі № 3/328 та призначено її до розгляду на 13.12.2011.

Позивач в судовому засіданні 13.12.2011 позовні вимоги підтримав повністю.

Відповідач у поданому в судовому засіданні 13.12.2011 письмовому відзиві на позов проти задоволення позовних вимог заперечує, оскільки позивач вже звертався до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання договору відповідального зберігання № 48зб від 23.05.2008 недійсним. Так, рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 1/152 від 20.06.2011 в позові про визнання договору недійсним було відмовлено, тобто визнано дійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.  Таким чином, звернення позивача до суду з позовною заявою про визнання недійсним правочину в частині є безпідставним, оскільки позивач оспорює норми саме договору відповідального зберігання № 48зб від 23.05.2008, який визнаний судом дійсним, тому відповідно норми, які у ньому містяться є дійсними.

Також відповідачем в судовому засіданні 13.12.2011 подано заяву про застосування строків позовної давності та просить в позові відмовити.

Третя особа у поданому в судовому засіданні 13.12.2011 відзиві проти задоволення позовних вимог заперечує з огляду на таке. Позивач намагається визнати недійсним договір відповідального зберігання 23.05.2008 № 48зб в тій частині, що стосується оформлення та підписання приймального акту по формі Р-16, а також, де зазначено, що товар, який переданий на відповідальне зберігання до TOB «Торговий дім «Купець»є власністю Держрезерву України та на правовідносини з приводу зберігання цього товару розповсюджується дія Закону України «Про державний матеріальний резерв». Також, Позивач у позовній заяві посилається на ст. 215 Цивільного кодексу України, де вказано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п‘ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Однак, всі вимоги, які передбачені ст.203 Цивільного кодексу на момент укладення договору відповідального зберігання були додержані, що підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 20.06.2011 у справі № 1/152, яке набрало законної сили. Крім того, TOB «Торговий дім «Купець»у позовній заяві вказує на те, що під час укладення договору були допущені порушення, однак не зазначено, які саме порушення були допущені, а також зазначено, що оспорювані частини договору суперечать Конституції України, Закону України «Про державний матеріальний резерв», постанові Кабінету Міністрів України від 08.10.97 №1129 та постанові Кабінету Міністрів України від 12.04.02 № 532, однак знову ж таки не вказано в чому саме полягає суперечливість. Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Однак, TOB «Торговий дім «Купець»у своїй позовній заяві не наводить жодного доводу, який би підтверджувався доказами, у свою ж чергу Держрезерв України наводить аргументи, які спростовують доводи позивача і аргументи Держрезерву України підтверджуються рішеннями господарських судів у справах № 1/152, № 50/252, 36/171. Третя особа вважає, що позивач цим позовом, про визнання договору відповідального зберігання в частині недійсним, намагається зняти із себе відповідальність перед правоохоронними органами та судом за самовільне відчуження матеріальних цінностей державного резерву на суму 18 989 023,25 грн., які були закладені до TOB «Торговий дім «Купець»на відповідальне зберігання.

В судовому засіданні 13.12.2011, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача, відповідача та третьої особи, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 12.03.2008 № 190-2 та розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.04.2008 № 592-р Державним комітетом України з державного матеріального комітету України здійснювались стабілізаційні заходи спрямовані на наповнення продовольчого ринку м‘ясом та м‘ясопродуктами.

З матеріалів справи вбачається, що 07.04.2008 на виконання вищевказаної постанови між Державним комітетом України з державного матеріального резерву, правонаступником якого є Державне агентство резерву України (Комітет, третя особа) та Державним підприємством «Ресурспостач»(відповідачем) був укладений договір № 44-юр-2008, за умовами якого останній прийняв на себе зобов‘язання за дорученням Комітету вчиняти від свого імені, але за рахунок Комітету правочини, направлені на здійснення закупівлі через товарні біржі та закладення до державного резерву м‘яса іноземного походження не більше 25 тис. тонн щомісячно.

Необхідність укладання договору зберігання матеріальних цінностей держрезерву визначено пунктом 4 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затверджений постановою Кабінету Міністрів України 08.10.1997 № 1129, згідно з яким розміщення запасів матеріальних цінностей державного резерву здійснюється Державним комітетом України з державного матеріального резерву на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, а також на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов‘язків, зокрема, є договори та інші правочини.

23.05.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Купець»(зберігач, позивач) та Державним підприємством «Ресурспостач»(замовник, відповідач) укладено договір № 48зб відповідального зберігання  (далі - договір).

Відповідно до п. 1.1. договору (в редакції додаткової угоди від 11.08.2008) відповідач передає м’ясо (товар), а позивач зобов’язувався прийняти і власними засобами та за плату зберігати  за адресою: м. Київ, вул. Білецького, 34 та Вінницька область, м. Гайсин, вул. Плеханова, 26 товар, переданий йому відповідачем відповідно до актів прийому-передачі, що додаються і повернути товар у схоронності відповідачеві, у тій же кількості та якості та/або передати товар відповідно до письмового розпорядження про відпуск Комітету, встановленої форми.

Згідно п. 1.2. договору зберігач приймає товар від замовника за якістю і кількістю, відповідно до вимог встановлених п. 1.1. договору та відповідними інструкціями Держкомрезерву України. У разі відповідності товару встановленим вимогам, зберігач оформлює (виписує) та надає замовнику приймальний акт форми Р-16. Під час приймання товару зберігачем обов‘язкова присутність повноважного представника замовника та/або іншої особи уповноваженої замовником.

Згідно п. 1.3. договору  товар, що передається відповідачем на зберігання, відповідно до умов договору, не переходить у власність зберігача, а є власністю третьої особи з дати видачі приймального акту форми Р-16.

Сторони погодились, що видача зберігачем - позивачем приймального акту форми Р-16 є підтвердженням факту приймання позивачем товару на відповідальне зберігання відповідно до Закону України «Про державний матеріальний резерв»(п. 4.3. договору).

Умовами п. 5.4. договору передбачено, що на правовідносини по зберіганню матеріальних цінностей державного резерву, поширюється дія Закону України «Про державний матеріальний резерв»та інше спеціальне законодавство.

Закон України «Про державний матеріальний резерв»(далі - Закон) визначає загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву (далі - державний резерв) і регулює відносини в цій сфері. 

Згідно ст. 1 Закону державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Водночас статтею 2 Закону визначено, що відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву це - зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.

Частиною 3 статті 4 Закону України «Про державний матеріальний резерв»передбачено, що запаси державного резерву незалежно від його місцезнаходження, є державною власністю і не підлягають відчуженню.

Відповідно до п. 10 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 № 1129 (далі - Порядок), матеріальні цінності вважаються закладеними до державного резерву після підписання акта про їх прийняття, розміщення на місце постійного зберігання та оформлення відповідних бухгалтерських документів складського обліку.

Такими бухгалтерськими документами згідно Інструкції по бухгалтерському обліку, затвердженої наказом начальника організації п/я А-1442 (це умовна назва Державного комітету СРСР по матеріальних резервах, яка використовувалась в закритих листуваннях) від 31.12.1974 № 203 є приймальні акти форми р-16 (зберігальні зобов‘язання), що підписуються особами, які прийняли матеріальні цінності, а також керівником та головним бухгалтером підприємства - відповідального зберігача та скріплюються печатками.

Приймальний акт форми Р-16 складається в двох примірниках. Один примірник направляється до Держкомрезерву, інший - залишається у відповідального зберігача.

Таким чином, приймальні акти форми Р-16 (зберігальні зобов‘язання) є первинними бухгалтерськими документами, які підтверджують факт закладення матеріальних цінностей державного резерву на відповідальне зберігання до відповідача. Дані твердження знайшли своє підтвердження у постанові Вищого господарського суду України від 27.11.2008 у справі № 46/56-2/105-07.

Позивач намагається визнати недійсним договір відповідального зберігання № 48зб від 23.05.2008 в тій частині, що стосується оформлення та підписання приймального акту по формі Р-16, а також, де зазначено, що товар, який переданий на відповідальне зберігання до TOB «Торговий дім «Купець»є власністю Держрезерву України та те, що на правовідносини з приводу зберігання цього товару розповсюджується дія Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Також позивач у позовній заяві вказує на те, що під час укладення договору були допущені порушення, однак не зазначено, які саме порушення були допущені, а також зазначено, що оспорювані частини договору суперечать Конституції України, Закону України «Про державний матеріальний резерв», постанові Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 № 1129 та постанові Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532, однак знову не зазначає в чому саме полягає суперечливість.

Згідно ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п‘ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що договір  суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Слід відзначити, що договір відповідального зберігання № 48зб від 23.05.2008 був предметом дослідження на його відповідність вимогам законодавства України у справі         № 1/152 за наслідками розгляду якої порушень при укладені договору не встановлено.

Відповідно ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Стаття 936 Цивільного кодексу України визначає, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов‘язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.  Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов‘язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб‘єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

Відповідно до ст. 937 Цивільного кодексу України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.  Договір зберігання, за яким зберігач зобов‘язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.     Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.

Дійсною метою договору було передання товару (м‘яса) на зберігання позивачу за плату та на визначений строк, який мав бути повернений у схоронності.

Таким чином, укладений сторонами договір за своєю правовою природою є саме договором зберігання. У зв‘язку цим безпідставними є посилання позивача на те, що укладений між сторонами договір є удаваним правочином.

Згідно роз’яснення Вищого господарського суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 «Про  деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи викладене, судом встановлено, що правові підстави для визнання пунктів 1.1., 1.2., 1.3., 1.4., 2.1.2., 2.1.3., 2.3.2., 2.4.3., 2.4.4., 2.4.7., 4.1., 4.2., 4.3., 5.1., 5.3., 5.4., та 7.4. договору відповідального зберігання № 48зб від 23.05.2008 недійсними відсутні.

Також суд відзначає наступне

Статтею 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність –це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України загальний строк позовної давності для захисту порушеного права встановлено тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Враховуючи обставини справи, а також ст.ст. 257, 261, 267 Цивільного кодексу України суд приходить до висновку, що станом на 29.11.2011 (звернення позивача з позовом до суду) позивач пропустив строк позовної давності про визнання недійсним договору відповідального зберігання № 48зб від 23.05.2008.

Пунктом 3 статті 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленої до винесення ним рішення.

Відповідач посилається на пропущення позивачем строку позовної давності, у зв’язку з чим просить відмовити в позові.

Згідно з п. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.  

Клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності позивачем не заявлялось, поважності причин його пропуску та мотивів поновлення позивачем не заявлено, не надано та не доведено.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Обов’язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких вона звернувся до господарського суду з позовними вимогами.      

З огляду на вищевикладене, позові вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Купець»не обґрунтовані та задоволенню не підлягають повністю.

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись  ст. ст. 49, 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Суддя

В.В. Сівакова

Рішення підписано 19.12.2011.