Рішення

від 24.01.2012 по справі 5/251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  5/251

24.01.12

За позовом          Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Прилуччина"

до          Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Прилуцька"

про          визнання недійсним договору

            Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача:     ОСОБА_1. за довіреністю № 21/01 від 21.10.2011 р.;

від відповідача: не з'явився.

.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Прилуччина" (далі –позивач, СТОВ "Агрофірма "Прилуччина") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Прилуцька" (далі –відповідач, ТОВ "Агрофірма "Прилуцька") про визнання недійсним договору про обробіток землі (співпрацю) від 08.02.2011 р., укладеного між позивачем та відповідачем.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що ліквідатором в ході здійснення ліквідаційної процедури СТОВ "Агрофірма "Прилуччина", було виявлено, що в оренді позивача знаходяться землі загальною площею 622, 931 га в с. Жовтневе Прилуцького району. При цьому, на підставі укладеного між позивачем та відповідачем договору про обробіток землі (співпрацю) від 08.02.2011 р. останній використовує земельні ділянки, що знаходяться в оренді позивача. Оскільки позивач з 02.03.2011 р., у зв'язку з ліквідаційною процедурою не здійснює господарської діяльності, позивач вважає, що укладений колишнім керівництвом договір вчинений без наміру створення правових наслідків, які були ним обумовлені. Крім того, позивач вказує на те, що оспорюваний договір не був зареєстрований в органах податкової служби, та за своїм змістом, на думку позивача, є удаваним, оскільки спрямований на приховання реального правочину –договору оренди земельних ділянок. Оскільки в силу наявності такого договору у позивача виникають обов'язки зі сплати орендної плати, проте як він не здійснює господарської діяльності та не використовує спірні земельні ділянки, позивач вирішив звернутись з даним позовом до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.11.2011 р. порушено  провадження  у справі № 5/251, розгляд справи призначено на 13.12.2011 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.12.2011 р. розгляд справи відкладався в порядку ст. 77 ГПК України, у зв'язку з неявкою повноважного представника відповідача на 17.01.2012 р.

У судовому засіданні 17.01.2012 р. представником відповідача надано суду відзив на позовну заяву, в якому викладено клопотання про припинення провадження у справі, у зв'язку з відсутністю у позивача оригіналу оспорюваного договору. Розгляд даного клопотання судом відкладено до встановлення фактичних обставин справи.

В судовому засіданні 17.01.2012 р. судом оголошено перерву до 24.01.2012 р.

У судовому засіданні 24.01.2012 р. представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Судом розглянуто клопотання відповідача про припинення провадження у справі та відхилено його, оскільки відсутність оригіналу оспорюваного договору у позивача, на що посилається відповідач не є в розумінні ст. 80 ГПК України підставою для припинення провадження у справі. При цьому, суд враховує наявність посилань на оспорюваний договір в Акті перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 07.10.2011 р., складеного Управлінням Держземінспекції у Чернігівській області, у зв'язку з чим не бере до уваги ухилення сторін від надання суду оригіналу вказаного договору та посилання відповідача на те, що такого не існує.

Відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

У судовому засіданні 24.01.2012 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

08.02.2011 р. між позивачем (учасник 2) та відповідачем (учасник 1) було укладено договір про обробіток землі (співпрацю), згідно з п. 1.1. якого сторони зобов'язались спільно діяти без створення окремої юридичної особи для досягнення мети, встановленої цим договором.

Відповідно до п. 1.2. договору метою реалізації проекту є вирощування зернових та технічних сільськогосподарських культур, розведення великої рогатої худоби та свиней на орендованих землях с. Жовтневе Прилуцького району Чернігівської області і реалізація даної продукції на внутрішніх та зовнішніх ринках.

Сторони визначили обсяг участі кожного з учасників договору в спільній діяльності, передбачивши в п. 2.1. договору, що учасник 1, виконуючи умови даного договору зобов'язується з метою досягнення предмету даного договору тимчасово надати право  учаснику 2 користування технікою, поголів'ям ВРХ та свиней, будівлями та спорудами згідно акта приймання-передачі; забезпечити виробництво електроенергією, паливно-мастильними матеріалами, запчастинами, добривами та гербіцидами, кормами та преміксами для тваринництва; а учасник 2 виконуючи умови даного договору, в свою чергу зобов'язується забезпечити оренду землі для вирощування сільськогосподарських культур в кількості шістсот двадцять гектарів; здійснити кваліфікаційний підбір працівників з відповідним допуском до робіт з вищевказаною технікою та обладнанням; мати у наявності дозвільну документацію на заняття видами діяльності, що є предметом даного договору відповідно до чинного законодавства України (п. 2.2. договору).

Розділом 3 договору сторони передбачили, що для досягнення мети, визначеної даним договором, сторони зобов'язуються здійснювати обмін інформацією з питань, які мають спільну зацікавленість сторін; проводити спільні консультації із ведення спільної діяльності; у випадку необхідності здійснювати взаємне фінансування спільних проектів на безоплатній та безпроцентній основі. Для цієї мети кошти будуть акумулюватися на рахунку однієї із сторін; розмір, сума та порядок їх використання будуть визначені окремою угодою сторін; виконувати зобов'язання належним чином і у терміни, передбачені даним договором. Господарська діяльність сторін буде здійснюватись у відповідності з "Програмою робіт" (додаток № 1), в якій сторони визначать порядок, строк, етапи та інші умови спільної діяльності.

Згідно з п. 4.1. договору сторони визначили наступний розподіл прибутків і витрат: учасник 1 –85 %, учасник 2 –15 %.

Ведення спільних справ за цим договором здійснюється сторонами за їх спільною згодою (п. 5.1. договору).

Керівництво сумісною діяльністю за цим договором, а також ведення спільних справ доручається учаснику 1 (п. 5.3. договору).

Згідно з п. 10.1. договору він набуває чинності з моменту підписання і діє до 1 березня 2012 року, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами всіх взятих на себе зобов'язань.

Постановою господарського суду Чернігівської області від 12.07.2011 р. позивача було визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Шматка Дмитра Миколайовича.

При цьому, господарським судом Чернігівської області було встановлено, що позачерговими загальними зборами учасників Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Прилуччина" 02 березня 2011р. було прийнято рішення про припинення діяльності господарства шляхом ліквідації у встановленому законом порядку, у зв'язку з його нерентабельністю, наявністю боргу та неможливістю його погашення (протокол загальних зборів учасників № 1 від 02.03.2011р.), головою ліквідаційної комісії призначено Шматка Д.М.

Оголошення про ліквідацію підприємства  опубліковано в офіційному друкованому  органі "Урядовий кур'єр" № 58 від 31.02.2011 р.

Згідно з рішенням позачергових загальних зборів учасників СТОВ "Агрофірма "Прилуччина" (протокол від 01.07.2011р.) затверджено проміжний ліквідаційний  баланс, за  яким станом на 01.07.2011 р. боржник не має активів.

Як стверджує позивач, в ході проведення ліквідаційної процедури СТОВ "Агрофірма "Прилуччина", ліквідатором було виявлено, що в оренді позивача знаходяться землі загальною площею 622, 931 га в с. Жовтневе Прилуцького району, що підтверджується Довідкою Управління Держкомзему у Прилуцькому районі Чернігівської області № 1864/02-10 від 04.04.2011 р.

При цьому, в силу укладеного між сторонами оспорюваного договору, як стверджує позивач, він вимушений сплачувати орендну плату, проте фактично ніякої господарської діяльності за цим договором не веде. Вважаючи, що попереднім керівництвом позивача оспорюваний договір було укладено з метою приховати інший правочин, а саме: договір оренди земельної ділянки, позивач в тому числі звертає увагу на те, що оспорюваний договір не було зареєстровано його сторонами в органах податкової служби.

Зокрема, листом № 3831/ш/29-105 від 30.08.2011 р. Державна податкова інспекція у Оболонському районі м. Києва повідомила, що Договір про спільну діяльність між СТОВ "Агрофірма "Прилуччина" та ТОВ "Агрофірма "Прилуцька" не зареєстрований в ДПІ у Оболонському районі м. Києва.

Також, Прилуцька об'єднана ДПІ Чернігівської області листом № 18272/29-055 від 12.10.2011 р. повідомила, що вказаний договір не перебуває на обліку в Прилуцькій ОДПІ.

Таким чином, позивач, вважаючи, що укладений між сторонами договір не відповідає вимогам чинного законодавства, вирішив звернутись до господарського суду з позовом про визнання його недійсним.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов‘язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов‘язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені         ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/111 від 12.03.1999 р.).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків.

Так, згідно зі ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Однією із форм реалізації принципу свободи договору є можливість самостійного визначення змісту договору його сторонами. При цьому контрагенти повинні враховувати вимоги імперативних норм щодо змісту договору, а також погоджувати всі істотні умови майбутнього договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 67 ГК України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських відносин, що не суперечать законодавству України.

Приписи зазначених статей кореспондуються з положеннями ст. 627 ЦК України, якою передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, сторони можуть визначати зміст договору на підставі примірного або типового договору, але це є їх правом, а не обов'язком.

Як вбачається зі змісту оспорюваного договору, за своєю правовою природою він є договором про спільну діяльність сторін.

Згідно зі статтею 1130 ЦК України передбачено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до частини 2 статті 1131 ЦК України умови договору про спільну діяльність, у томі числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що оспорюваний договір не відповідає вимогам чинного законодавства або ж укладений з порушенням господарської компетенції його сторонами.

Доводи позивача відносно того, що фактично сторонами укладено оспорюваний договір з метою приховати інший договір –оренди земельної ділянки, суд відхиляє.

Так, відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі –це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України "Про оренду землі".

У відповідності до положень ст. 8 Закону України "Про оренду землі", орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

За своїм змістом інститут оренди передбачає перехід предмета оренди в користування орендаря, у якого виникає зустрічне зобов'язання сплачувати орендну плату за користування ним.

Суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За змістом приписів цивільного законодавства вбачається, що оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети –приховати інший правочин, бажають досягти обидві сторони, то до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала внутрішня воля сторін і який вони насправді вчинили.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Також, відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Під час розгляду даної справи позивачем не доведено, що між сторонами склались відносини суборенди земельної ділянки, яка перебуває в оренді позивача.

Пунктом 2.1. Договору сторони визначили форми участі кожної зі сторін у спільній діяльності та їх вклади, з чого не вбачається, що позивач при укладенні спірного Договору вийшов за межі своєї компетенції (повноважень), як землекористувач, в якого спірна земельна ділянка знаходилась на праві оренди, вчинив дії щодо розпорядження такою ділянкою, в тому числі відмову від права користування такою ділянкою на користь конкретно визначених інших осіб.

Так само посилання позивача на причини, які унеможливили його участь у спільній діяльності, а саме: прийняття рішення про ліквідацію та початок проведення ліквідаційної процедури, –не вказують, що на момент укладення оспорюваного договору позивач не планував виконувати його умови щодо здійснення спільної діяльності, а сам такий договір мав за мету передати у користування відповідача відповідну земельну ділянку.

Що стосується посилань позивача на те, що оспоюваний договір не було зареєстровано в органах податкової служби, суд зазначає наступне.

Необхідність взяття на податковий облік договорів про спільну діяльність, як окремих платників податків, випливає з вимог п. п. 7.7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", який діяв на момент виникнення спірних правовідносин.

Так, згідно зі ст. 7 Закону, спільна діяльність без створення юридичної особи провадиться на підставі договору про спільну діяльність, що передбачає об'єднання коштів або майна учасників для досягнення спільної господарської мети. Облік результатів спільної діяльності ведеться платником податку, уповноваженим на це іншими сторонами згідно з умовами договору, окремо від обліку господарських результатів такого платника податку.

У відповідності до приписів п. 4.12 наказу ДПА України № 80 від 19.02.1998 р. "Про затвердження Порядку обліку платників податків, зборів обов'язкових платежів",  який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, на обліку в органах державної податкової служби повинні перебувати договори про спільну діяльність на території України без створення юридичних осіб, при виконанні яких виникають обов'язки за сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів ), передбачених законодавством.

Не перебування на обліку в органах державної податкової служби договору про спільну діяльність не є відповідно до приписів Цивільного кодексу України та інших актів  законодавства підставою для визнання  спірного правочину недійсним.

Відсутність реєстрації договору про спільну діяльність відповідно до Порядку обліку платників податків, зборів (обов'язкових платежів), затвердженого наказом ДПА України № 80 від 19.02.1998 р., на який посилається позивач, (у разі, коли такий договір підлягає цій реєстрації), являється підставою для встановленої законом відповідальності за порушення ведення податкового обліку, і не є порушенням, яке дає підстави для визнання договору недійсним.

Також, реєстрація договорів про спільну діяльність в органах ДПС не є державною реєстрацією правочину в розумінні ст. 210 ЦК України, у зв'язку з чим не може йти мова про те, що оспорюваний договір є невчиненим.

При цьому, суд звертає увагу на те, що договір, при укладенні якого сторони не досягли згоди відносно усіх істотних умов, визнається неукладеним, і до нього не можуть застосовуватись положення про недійсність правочинів.

Так, відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від     06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення  правочину  потрібна його  передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі  нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

З огляду  на все вищевикладене, суд дійшов висновку про  відмову  в задоволенні позовних вимог.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивачем не конкретизовано, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане із укладенням спірного договору.

Твердження про те, що існування укладеного між сторонами оспорюваного договору завдає позивачу збитків, у зв'язку з тим, що він вимушений сплачувати орендну плату за земельну ділянку, якою він не користується, суд відхиляє, оскільки такий обов'язок обумовлений відповідними договорами оренди, які позивач уклав з власниками відповідних земельних ділянок, а тому визнання оспорюваного договору недійсним, про що просить позивач, жодним чином не впливає на наявність або відсутність у нього обов'язку виконати зобов'язання зі сплати орендної плати перед відповідними орендодавцями. Якщо для позивача оренда земельної ділянки не мала жодного господарського інтересу, він не був позбавлений права їх розірвати у встановленому порядку.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від 10.12.1996 р. "Про судове рішення", зі змінами та доповненнями, рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що укладений між сторонами договір відповідає вимогам чинного законодавства, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82–85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, –

ВИРІШИВ:

1.          В позові відмовити повністю.

2.          Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя                                                                                                                         В.С. Ломака

Повне рішення складено 25.01.2012 р.